Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ XXXVIII

У казковім царстві розваг. Невблаганне життя

На другим день Керрі знову вирушила на розшуки і, побувавши в «Казино», переконалась, що знайти місце хористки не легше, ніж будь-яке інше. Гарненькі дівчата, здатні вишикуватись в ряд, не менш численні, ніж чорнороби, здатні орудувати киркою. Керрі переконалась також, що в театрах звертають увагу тільки на зовнішність прохачок. Ні їхня думка про свої здібності, ні ці здібності нікого не цікавили.

— Де я можна бачити містера Грея? — спитала вона похмурого швейцара біля артистичного входу театру «Казино».

— Він зараз зайнятий і нікого не приймає.

— Ви не знаєте, коли я могла б його побачити?

— Він вам призначив прийти сьогодні?

— Ні.

— Тоді вам доведеться звернутись у його приймальпю.

— О боже! — вигукнула Керрі.— Де ж його приймальня?

Швейцар сказав.

Керрі розуміла, що зараз не варто туди йти, все одно його там немає. Нічого іншого не лишалось, як тим часом іти шукати в інших місцях.

А в інших місцях повторювалася та сама невесела історія. Містер Дейлі приймав тільки тих, з ким це було заздалегідь умовлено. А Керрі просиділа цілу годину в брудній приймальні, вирішивши подолати всі перешкоди, — і тільки тоді почула про це від спокійного, байдужого містера Дорні.

— Вам треба написати йому і попросити прийняти вас.

І Керрі пішла ні з чим.

У театрі «Емпайр» вона зустріла цілий рій надзвичайно неуважних і байдужих людей. Там панувала розкіш, вишуканість і неприступність.

У «Ліцеї» вона опинилася в одному з тих невеличких, завішаних килимами й портьєрами кабінетів десь попід сходами, де одразу відчуваєш величність усіх без винятку осіб, причетних до цього храму мистецтва. Кожен касир, швейцар чи помічник адміністратора були тут втіленням стриманої величі*, усі вони пишалися своїми посадами.

«Покора — і ще раз покора! Кажи, що тобі потрібно. Кажи швидше, кажи злякано і без тіні самоповаги. І якщо це не дуже нас обтяжить, ми подумаємо, що можна для тебе зробити!»

Ось яка атмосфера панувала в «Ліцеї» та й в усіх інших антрепренерів. Ці дрібні підприємці теж царі у своїх володіннях.

Стомлена поверталась Керрі додому. Усі її старання привели тільки до того, що вона зовсім занепала духом.

Увечері Герствуд вислухав докладну розповідь про її втомні й безплідні шукання.

— Мені так і не вдалося нікого з них побачити! — сказала Керрі.— Я все ходила й ходила і чекала без кінця.

Герствуд мовчав і тільки дивився на неї.

— Очевидно, без друзів нікуди не проб’єшся, — зовсім безпорадно додала вона.

Герствуд розумів, що справа нелегка, проте це зовсім не здавалося йому таким страшним. Керрі просто втомлена й засмучена, але це нічого, тепер вона може відпочити. Із крісла-гойдалки світ виглядає не таким уже й безнадійним, здається, що найгірше ніколи не настане. Попереду ще є завтрашній день.

Завтрашній день настав, за ним ще один, і ще…

Нарешті Керрі якось пощастило побачити антрепренера театру «Казино».

— Зайдіть у понеділок, — сказав він. — Можливо, у нас стануться якісь зміни.

Це був високий чоловік, вгодований і вичепурений, що дивився на жінок, як на породистих коней. А Керрі була гарненька і граціозна. Вона може придатись, навіть якщо й не має досвіду. Один із власників театру недавно зауважив, що серед хористок щось малувато гарненьких.

До понеділка лишалось ще кілька днів, а перше число вже наближалось. Керрі була стурбована, як ніколи доти.

— А ти й справді шукаєш роботу, коли йдеш із дому? — спитала вона Герствуда якось уранці, знесилившись від прикрих думок.

— Звичайно, шукаю, — відповів він ображеним тоном, хоч його й не дуже схвилювала така принизлива підозра.

— На твоєму місці я б узялася за будь-яку роботу, — сказала вона, — хоч тимчасово. Адже перше число вже не далеко.

Вона була втіленням розпачу.

Герствуд відклав газети і почав перевдягатись.

«Треба щось пошукати, — думав він. — Треба піти і подивитись, може, якась броварня влаштує мене куди-небудь. Так, якщо трапиться місце буфетника, доведеться, мабуть, погодитись».

Його паломництво і на цей раз не відрізнялось від попередніх. Одна-дві не дуже ввічливі відмови, і вся його відвага зникла.

«Ні до чого це все, — вирішив він. — Час уже вертатись додому».

Тепер, коли гроші вже кінчались, він почав помічати, що навіть кращий його костюм виглядає не блискуче. Це було дуже прикро.

Керрі повернулась значно пізніше.

— Я сьогодні побувала в кількох театрах вар’єте, — сказала вона. — Треба мати готовий репертуар. Без цього вони не приймають.

— А я бачився де з ким із пивоварів, — промовив Герствуд. — Один з них обіцяв влаштувати мене тижнів через два-три.

Бачачи, в якому вона розпачі, він мусив прикриватись хоч брехнею. Млявість захищалась перед енергією.

У понеділок Керрі знову пішла в «Казино».

— Хіба я сказав вам зайти сьогодні? — спитав антрепренер, обводячи поглядом прохачку, що стояла перед ним.

— Ви сказали — «в понеділок», — розгублено відповіла Керрі.

— Маєте який-небудь досвід? — спитав він досить суворо.

Керрі призналася, що ніякого досвіду не має.

Він знову обвів її поглядом, перегортаючи далі якісь папери. Він потай милувався цією гарненькою молодою жінкою із стурбованим обличчям.

— Приходьте в театр завтра вранці,— сказав він.

Серце Керрі мало не вискочило з грудей.

— Добре, — насилу спромоглася вона вимовити.

Вона зрозуміла, що він справді хоче прийняти її, і рушила до дверей.

Невже він дасть їй роботу? О боже милостивий, невже можливе таке щастя?

Гамір великого міста, що долинав крізь розчинені вікна, одразу здався їй приємною музикою.

І ніби у відповідь на її сумніви, остаточно розганяючи їх, різкий голос додав:

— Глядіть же, приходьте вчасно, бо як спізнитесь, то вас не потребуватимуть.

Керрі хутенько вийшла. Тепер її не турбувала Герствудова бездіяльність. У неї є робота! У неї є робота! Ці слова бриніли в її вухах, наче пісня.

Вона була в такому захваті, що їй не терпілося швидше розповісти про свою радість Герствудові. Але поки Керрі дійшла до дому, вона встигла зіставити факти, і їй упала в око дивна річ: їй пощастило знайти роботу за два-три тижні, а він ледарює ось уже скільки місяців.

«Чом же він нічого не знаходить? — просто спитала вона себе. — Якщо мені пощастило, то він і поготів міг би щось знайти. І не так воно тяжко мені було».

Вона забула про свою молодість і вроду. Хіба ж могла вона, в своєму піднесенні, зрозуміти, якою перепоною на шляху людини стає вік?

Такий завжди є голос успіху.

Проте вона все ж не змогла зберегти свою таємницю. Вона намагалася триматись спокійно, байдуже, але прикидання було надто видиме.

— Ну що? — спитав Герствуд, прочитавши в неї на обличчі радість. -

— Я знайшла роботу!

— Справді? — промовив він, зітхаючи з полегкістю.

— Так.

— Що ж це за робота? — спитав він, і його раптом опанувала певність, що тепер і йому попадеться щось добре.

— Хористкою, — відповіла вона.

— Це не в «Казино», як ти розповідала?

— Так, у «Казино», — відповіла Керрі.— Завтра я вже йду на репетицію.

Керрі була така щаслива, що охоче почала розповідати. Герствуд, вислухавши її, спитав:

— А ти вже знаєш, скільки будеш одержувати?

— Ні, я не хотіла питати. Здається, вони платять доларів дванадцять-чотирнадцять на тиждень.

— Так, я теж так думаю, — сказав Герствуд.

Того дня, коли трохи розвіялась їхня тривога, у них був добрий обід. Герствуд вийшов поголитись і повернувся з величеньким шматком філе на печеню.

«Ну, завтра і я піду пошукаю», — подумав він і з новою надією підвів очі, завжди тепер втуплені в землю.

На ранок Керрі з’явилася вчасно, і її поставили в кордебалеті з іншими хористками. Перед нею відкрився величезний порожній напівтемний театральний зал, пишно оздоблений; після вчорашньої вистави з нього ще не встигли вивітритися пахощі парфумів і дух розкоші. Її огорнув священний трепет і радість. Вона благословляла цю казку, що стала дійсністю. Так, вона докладе всіх зусиль, щоб бути гідною цього місця! Воно підносить її над масою, рятує від бездіяльності, злиднів і нікчемності. Щоб побачити це видовище, люди приїжджають сюди вичепурені, в каретах. Тут — осереддя блиску й веселощів. І вона, Керрі,— частка цього!

о, якби тільки зостатись тут назавжди, і які щасливі будуть тоді всі дні її життя!

— Як вас звуть? — спитав режисер, що провадив репетицію.

— Маденда, — відповіла вона, миттю пригадавши ім’я, що колись обрав для неї Друе в Чікаго, — Керрі Маденда.

— Так ось, міс Маденда, — промовив режисер, як їй здалося, дуже люб’язно, — станьте ось туди.

Потім він гукнув іншій хористці, яка вже стояла серед інших.

— Міс Кларк, ви будете в парі з міс Маденда!

Міс Кларк виступила наперед, і Керрі побачила, куди їй іти. Репетиція почалась.

Керрі скоро переконалась, що хоч це тренування і нагадувало трохи репетиції, на яких їй довелось побувати в залі Евері, але режисер поводився куди різкіше. Її вразила у свій час вимогливість і зневажливий тон містера Мілліса, але тутешній режисер був не менш вимогливий і на додачу страшенний нечема. Що далі йшла репетиція, то частіш він лютував від усякої дрібниці й гучніше горлав. Було цілком очевидно, що він нітрохи не шанує гідності й скромності всіх цих молодих жінок.

— Кларк! — гукав він, маючи на увазі, звичайно, міс Кларк. — Чом ви збиваєтеся з ноги?

— По чотири праворуч! Праворуч, я кажу праворуч! Господи! Та прочумайтеся ж ви! Праворуч!

Останнє слово він уже не кричав, а дико ревів.

— Мейтленд! Мейтленд! — раптом гукнув він.

Невисока, добре вдягнена дівчина, хвилюючись, виступила вперед. Керрі навіть здригнулася від співчуття і ляку.

— Слухаю, сер — сказала міс Мейтленд.

— Що у вас з вухами?

— Нічого, сер.

— Ви розумієте, що значить «колона, ліворуч»?

— Так, сер.

— То чого ж ви кидаєтесь праворуч? Хочете поламати шик?

— Та я ж збиралась…

— Mенe зовсім не цікавить, що ви там збирались! Прочистьте вуха!

Керрі щиро співчувала і тремтіла за себе.

Ще одній хористці довелось вислухати догану.

— Стійте! — зарепетував раптом режисер, піднявши обидві руки, ніби в розпачі й нестямі.

— Елверс! — гаркнув він. — Що в вас там у роті?

— Нічого, — відповіла міс Елверс, а її сусідки ніяково осміхались, мнучись неспокійно.

— То ви що, розмовляєте?

— Ні, сер.

— Ну, то не роззявляйте ж рота! А тепер усі разом, ще раз!

Нарешті дійшов ряд і до Керрі. Біда сталась тому, що вона надто вже старалась виконувати все, що було сказано.

Вона раптом почула, що когось кличуть.

— Мейсон! — гукнув режисер. — Міс Мейсон!

Керрі оглянулась, щоб побачити, кого це кличуть. Дівчина, що стояла позад неї, злегенька підштовхнула її, але вона й ще не здогадалась.

— Ви, ви! — промовив режисер. — Ви що, оглухли?

— Ой! — скрикнула Керрі, вся зашарівшись і від переляку аж отерпнувши.

— Хіба ви не Мейсон? — спитав режисер.

— Ні, сер, — відповіла Керрі.— Мене звуть Маденда.

— Ну гаразд, але скажіть, що це з вашими ногами? Ви що, не вмієте танцювати?

— Умію, сер! — відповіла Керрі, яка опанувала це мистецтво дуже давно.

— То чого ж ви не танцюєте, а тягнете ноги, як мертва? Мені потрібні живі люди!

Щоки в Керрі палали. Губи її ледь тремтіли.

— Слухаю, сер, — промовила вона.

Так він ганяв їх три довгі години, безугавно, раз у раз спалахуючи гнівом. Керрі пішла з репетиції дуже стомлена, але в такому збудженні, що не помічала втоми. Вона поспішала додому, щоб там, як було наказано, далі вправлятися в тих самих рухах. Вона вирішила зробити все, від неї залежне, щоб ні в чому не схибити.

Герствуда вона вдома не застала. Вона подумала, що він, навдивовижу, пішов шукати роботи. Ледве перекусивши, Керрі одразу ж почала вправлятись, окрилена надіями на звільнення від грошових турбот.

«І слави дзвін бринів у вухах лунко…»

Герствуд повернувся додому зовсім не в тому бадьорому настрої, в якому він вийшов уранці. І Керрі довелось припинити свої вправи і заходитись коло обіду. Це одразу ж її роздратувало. Хіба мало їй своєї роботи? Невже доведеться і грати в театрі, і хазяйнувати?

«Цього не буде, — вирішила вона. — Тільки-но я почну виступати, йому доведеться обходитись без домашніх ободів».

Після цього щодня виникали якісь нові турботи. Керрі переконалась, що бути хористкою зовсім не так весело. Вона також дізналася, що одержуватиме всього дванадцять доларів на тиждень. Через кілька днів вона вперше побачила всесильну театральну знать — провідних артисток і артистів. Легко було помітити, якими привілеями вони тішились, як рахувалися з ними. Вона ж, Керрі, була ніщо, абсолютне ніщо.

А вдома Герствуд наводив її на невеселі думки. Він явно байдикував, а проте дозволяв собі розпитувати, як посуваються її справи в театрі. І з того, як він щоразу питав про те саме, почувалось, що він збирається жити на її кошти. А її це дратувало тепер, коли в неї передбачався заробіток. Він, очевидно, готувався зазіхнути на її жалюгідні дванадцять доларів!

— Ну, як твої справи? — запобігливо питав він.

— Нічого, все гаразд, — відповідала вона.

— Не дуже важко?

— Думаю, що звикну.

І він знову стромляв очі в газету.

— Я купив трохи смальцю, — додав він якось, ніби раптом пригадавши. — Може, ти хочеш спекти печиво?

Такий його спокій дивував Керрі. Майбутня незалежність, що вже ввижалася їй, робила її сміливішою в спостереженнях, і часом у неї виникало бажання висловити йому все, що накипіло на душі. Проте Керрі ще не важилась розмовляти з ним так, як вона колись розмовляла з Друе. Щось було в ньому, що навіювало їй незмінний шанобливий острах перед ним. Здавалось, у ньому ще таїться якась прихована сила.

Одного разу, десь через тиждень після її першої репетиції, те, чого вона боялась, випливло на поверхню.

— Нам доведеться ощадити, — мовив він, поклавши на стіл щойно куплене м’ясо. — Ти, мабуть, одержиш гроші не раніше, як через тиждень.

— Не раніше, — відповіла Керрі, мішаючи щось у каструлі на плиті.

— У мене зосталось тільки тринадцять доларів, крім квартирної плати, — додав він.

«Ну от, — подумала вона, — тепер дійшла черга до моїх грошей».

Вона ту ж мить пригадала, що збиралась дещо купити для себе. Їй так не вистачає одягу! Старий капелюшок має просто жахливий вигляд.

«Хіба ж моїх дванадцяти доларів вистачить на все, ще й на квартиру? — подумала Керрі,— Що ж я сама вдію? Чом він не візьметься за якусь роботу?»

Настала нарешті перша вистава. Керрі навіть не запропонувала Герствудові піти подивитись, а йому це і на думку не спало. Справді, то була б тільки зайва витрата. У Керрі ж така маленька роль.

В газетах уже з’явилися оголошення, по місту було розклеєно афіші з іменами примадонни й багатьох інших артистів. Керрі була ніщо.

Як колись у Чікаго, її охопив жах перед сценою, коли настав час першого виходу кордебалету. Проте згодом вона заспокоїлась. Її роль була така незначна, така прикро нікчемна, що їй нічого було боятись. Вона почувала себе зовсім непомітною. Чи не однаково, як вона триматиметься? Добре хоч те, що їй не доводиться виходити в трико. Дванадцять дівчат мали виходити в гарненьких золотавих спідничках, на дюйм вище колін, і Керрі потрапила в цю групу.

То стоячи, то походжаючи по сцені, зрідка приєднуючи свій голос до загального хору, Керрі мала змогу спостерігати публіку і бачила, що прем’єра йде з великим успіхом. Оплески довго не вщухали, але Керрі не могла не помітити, що деякі з визнаних артисток грають не блискуче.

«Я могла б заграти краще», — у думці відзначила вона в кількох місцях.

І треба віддати їй належне — вона мала рацію.

Коли спектакль закінчився, Керрі швидко переодяглась. Дехто з хористок дістали нагінку від режисера, але їй він нічого не сказав, і вона вирішила, що впоралась зі своєю роллю задовільно. Їй хотілося швидше піти, бо вона майже нікого тут не знала і не могла взяти участі в балачках, що лунали навколо.

На вулиці перед театром стояли екіпажі і чекала юрба вичепурених юнаків. Керрі помітила, що до неї придивляються. Їй досить було моргнути, і в неї був би супутник. Але вона цього не шукала.

Проте один з досвідченіших юнаків зачепив її.

— Невже ви хочете йти додому самі? — звернувся він до неї.

Керрі тільки піддала ходи і вскочила в трамвай на Шостій авеню. Голова її була переповнена новими враженнями, і вона ні про що інше не могла й думати.

— Що чути з броварні? — спитала вона Герствуда в кінці тижня, сподіваючись цим запитанням хоч трохи розворушити його.

— Там ще нічого немає,— відповів він. — А втім, я не втрачаю надії, що з цього щось вийде.

Вона нічого більше не сказала. Її обурювало, що доведеться віддавати свій заробіток, і в той же час вона почувала, що до цього йдеться. А Герствуд, бачачи, що криза наближається, вирішив спритно заграти на її почуттях. Він давно вже переконався, що в неї добра душа, і знав, як довго вона може терпіти. Йому було трошки соромно, але він виправдовувався тим, що, безперечно, скоро щось знайде.

День сплати за квартиру дав йому нагоду до розмови.

— Ну от, — промовив він, відраховуючи належну суму. — Це майже всі мої гроші. Треба мені якнайшвидше знайти якусь роботу.

Керрі скоса поглянула на нього, догадуючись, що за цим піде прохання.

— Якби мені ще хоч трошечки протриматись, я, безумовно, щось знайду. Дрейк напевне відкриє свій готель у вересні. і ‘ і? і І " ‘, & | * і

— Справді? — спитала Керрі і подумала про те, що до вересня лишається ще цілий місяць.

— Ти б не могла підтримати мене до того часу? — промовив він благально. — Я певен, що тоді все знов буде гаразд.

— Добре, — відповіла» Керрі, з сумом почуваючи, що доля знов утікає від неї.

— Ми зможемо протриматись, якщо будемо ощадливі. Я потім усе тобі поверну.

— О, я рада тобі допомогти, — сказала Керрі, уже докоряючи собі за черствість: адже йому доводиться так покірливо благати її!

Але бажання витрачати свій заробіток на власні потреби все ж змусило її до легкого протесту.

— Чом ти не візьмешся за яку-небудь роботу хоч тимчасово, Джордже? — промовила вона. — Хіба тобі не все одно? Згодом ти б знайшов щось краще.

— Та я б узявся за яку завгодно роботу, — запевнив він із полегкістю і водночас ображений її докором. — Я б погодився землю копати! Мене ж тут ніхто не знає.

— Ну, навіщо ж так! — вигукнула Керрі.

Їй одразу стало шкода його.

— Можна ж знайти щось інше, — додала вона.

— Та вже знайду! — заявив він з рішучим виглядом.

І знов узявся за газету.

РОЗДІЛ XXXIX

Світло й тіні. Шляхи розходяться

Але та Герствудова рішучість мала один лише наслідок: він щодень більше впевнявся, що сьогодні можна ще не починати шукання. Що ж до Керрі, то вона прожила тридцять днів у гірких душевних муках. Вона чимдалі гостріше потребувала дечого з одягу й чимдалі дужче хотілось їй купити деякі оздоби, а тим часом Керрі бачила: хоч скільки вона працюватиме, їй не пощастить нічого витратити на себе.

Під тиском цих турбот тануло співчуття, яке розбудив у ній Герствуд своїм благанням підтримати його. Тим більше, що Герствуд знову про своє прохання не згадував, а бажання причепуритись не згасало й на хвильку. їй чимраз нестримніше хотілось задовольнити його, хотілось, щоб Герствуд не заважав їй у цьому.

А Герствуд, коли в нього лишилось останніх десять доларів, подумав, що треба мати хоч якісь кишенькові гроші, щоб не залежати від Керрі в таких дрібницях, як трамвай, гоління і таке інше; і тому, маючи ще цю суму, він заявив, що в нього вже нема нічого.