Сестра Керри Драйзер Теодор

В ті часи у місті існувало кілька доброчинних закладів і окремих доброчинців, подібних до капітана, і Герствуд, доведений до краю, цілком склався на них. Один такий заклад, місія монастиря Сестер милосердних, містився на П’ятнадцятій вулиці. На дверях цього червоного цегляного будинку висіла проста дерев’яна скринька для пожертв. Напис на цій скриньці сповіщав, що кожний, хто звернеться сюди по допомогу, може одержати тут опівдні безплатний обід. За цією простою і скромною об’явою приховувалась, проте, доброчинність значних розмірів. У Нью-Йорку існує стільки різних доброчинних закладів, що люди забезпечені звичайно проходять повз такі написи, не звертаючи на них уваги. Коли не цікавитись цим зумисне, то, стоячи на розі Шостої авеню і П’ятнадцятої вулиці десь перед полуднем, можна й не помітити, що з великого натовпу, який вирує на цій людній артерії міста, щохвилини відокремлюється, ледве соваючи ногами, якийсь потолочений життям, виснажений, пошарпаний представник роду людського. І що холодніпшй був день, то помітніший ставав цей рух. Брак місця дозволяв нагодувати одночасно тільки чоловік двадцять п’ять — тридцять, решта людей витягалась у довгу вервечку і входила по черзі. Це видовище, повторюючись день у день протягом років, стало таким звичним, що ніхто на нього не зважав. Люди чекали терпляче, як худоба, чекали по кілька годин на страшенному холоді, щоб їх впустили. Тут ні про що не запитували і нічого більше не давали. Попоївши, люди знов виходили, і дехто з них бував тут щодня всю зиму.

При дверях завжди стояла на варті висока жінка, в обличчі якої було щось материнське. Вона відраховувала тих, хто міг увійти. Люди просувалися вперед, свято додержуючись ладу. Ніхто не квапився і не виявляв нетерплячки. Процесія рухалась у майже німій мовчанці. Цю чергу можна було бачити тут і в найлютішу негоду. Під крижаним вітром усі пританцьовували й били руками об боки. Шкіра на пальцях і обличчях репалась від морозу. При денному світлі можна було помітити, що всі в цій черзі дуже подібні один до одного. Це був той тип людей, які просиджують більш-менш погожі дні по парках на лавах і сплять на них літніми ночами. Вони вчащають до нічліжок на Бауері і вештаються по тих глухих вулицях Східної сторони, де поганий одяг і виснажене обличчя нікого не дивують. У дощ та холод вони гнуться по передпокоях нічліжок і тиснуться біля дверей тих найдешевших, що відчиняються лише о шостій годині, по найдальших завулках Східної сторони. Злиденна їжа, невчасно і пожадливо проковтнута, зовсім руйнувала їм здоров’я. Усі вони були бліді, охлялі, з запа-лими очима і грудьми, з гарячковим блиском в очах і з хворобливо червоними губами. Скуйовджене волосся, безкровні сині вуха, потріскані і стоптані черевики — одно слово, все свідчило про те, що ці істоти лише безпомічно пливуть за водою. І кожна людська хвиля викидає ще й ще нових, як буря виносить на берег тріски.

Майже чверть століття підряд в іншій частині міста пекар Флейшман давав булку кожному, хто приходив по неї опівночі до дверей його магазину на розі Бродвею і Десятої вулиці. І ось уже двадцять років щоночі близько трьохсот чоловік ставали в чергу і в призначений час проходили повз двері, виймаючи кожен одну булку з великого ящика і зникаючи в нічній темряві. За весь цей час і вигляд їхній, і число дуже мало змінилися. Дві-три постаті добре запам’ятались тим, хто рік у рік стежив за цією процесією. Двоє з них навряд чи пропустили хоч одну ніч за останні п’ятнадцять років. Чоловік сорок були майже постійними клієнтами. Решту становили більш-менш випадкові постаті. В часи криз і особливих злигоднів тут рідко набиралося більше трьохсот чоловік, і в часи процвітання, коли про безробіття майже не чути, дуже рідко приходило менше. Та сама кількість узимку й улітку, у бурю й погіддя, в лихі й щасливі часи збиралася щопівночі на це смутне побачення біля Флейшманового хлібного ящика.

В ту люту зиму Герствуд став частим клієнтом обох цих місць. Одного особливо холодного дня він цілий ранок марно жебрав по вулицях і тільки опівдні подався туди, де кожний бідняк мав змогу попоїсти. Вже з одинадцятої години туди припленталося з Шостої авеню кілька таких же злидарів, як і Герствуд. Вітер шарпав і тіпав їхнє лахміття. Прийшовши заздалегідь, щоб бути першими, вони чекали, спершись об залізні поручні під стінами арсеналу Дев’ятого полку, який виходить у цьому місці на П’ятнадцяту вулицю. Попереду була ще ціла година чекання, і вони спочатку тримались віддалік, але інші підходили, і вони присунулись ближче, щоб не втратити права на першість.

Герствуд наблизився до цього збориська з заходу, з боку Сьомої авеню, і спинився коло самих дверей, попереду всіх. Ті, що прийшли раніше, але стояли далі, присунулись тепер ближче, не кажучи ні слова, але всім своїм виглядом показуючи йому, що вони — перші.

Зустрівши таку відсіч, Герствуд кинув похмурий погляд вздовж черги і перейшов у кінець. Коли лад було відновлено, тваринне почуття ворожості згасло.

— Мабуть, уже скоро дванадцята, — промовив один.

— Напевно, — відгукнувся другий. — Я чекаю майже годину.

— Ух, і холодно ж!

Усі втупили жадібні погляди у двері, до яких вони мали ввійти. Під’їхав бакалійник і поніс у дім кошелі з харчами. Це викликало кілька реплік про бакалійників і про ціни на харчі взагалі.

— М’ясо знов подорожчало! — зауважив хтось.

— Хоч би війна почалась, абощо! Мо’, легше було б.

Черга швидко зростала. їх було вже більше п’ятдесяти, і передні, видко, раділи, що їм не доведеться чекати так довго, як тим, що стоять у хвості. Вони раз у раз витягали шиї, пробігаючи поглядом по черзі.

— Та ’дже однаково, чи близько ви стоїте, аби бути між перших двадцяти п’яти, — говорив один із цих щасливих. — Усі ввійдемо разом.

— Ох! — вихопилось у Герствуда, якого так невблаганно відтіснили.

— Уся справа в єдиному земельному податку, — промовив ще хтось. — Поки його не запровадять, ладу не буде.

Але загалом ці виснажені люди розмовляли мало. Вони мовчки переступали з ноги на ногу, дивились на двері і били себе руками по плечах, щоб зігрітись.

Нарешті двері розчинились і показалась висока сестра з материнським обличчям. Вона самим поглядом сказала заходити. Черга повільно посунулась уперед, люди входили один за одним, поки сестра налічила двадцять п’ять чоловік. Тоді вона підняла дебелу руку, і черга спинилась; шестеро залишилось на сходах, серед них і колишній управитель бару. Чекаючи свого часу, одні балакали, інші нарікали на гірку долю, ще інші похмуро мовчали, серед них і Герст-вуд. Нарешті впустили і його. Він попоїв і пішов геть, майже розлючений тим, що ця ласка так нелегко дістається.

Тижнів через два він стояв об одинадцятій годині вечора під дверима пекаря і терпляче дожидав півночі, коли там мали роздавати булки. Це був невдалий для нього день, але тепер він почав ставитись до своєї долі по-філософському. Якщо йому не щастило з вечерею і він до ночі лишався голодним, то завжди міг прийти сюди. За кілька хвилин до дванадцяти з магазину витягли величезний ящик з булками, і рівно опівночі опасистий, кругловидий німець став коло дверей і гукнув:

— Готово!

Уся черга одразу рушила вперед. Кожен брав одну булку і йшов собі. Цього разу колишній управитель бару з’їв свою булку, ще поки насилу плентався по темних, мовчазних вулицях до нічлігу.

У січні він почав навертатись на думку, що йому вже кінець. Раніше життя здавалося йому незрівнянним скарбом, але постійні злидні і занепад сил зробили для нього всі земні принади нецікавими і не вартими уваги. Кілька разів, коли недоля надто гнітила його, він хотів покласти край усім злигодням. Але наставала краща погода, чи йому перепадало двадцять п’ять або хоч десять центів, і настрій мінявся — він вирішував ще почекати. Щодня він підбирав де-небудь кинуту стару газету і переглядав її, сподіваючись щось дізнатися про Керрі, але все літо і всю осінь він шукав марно. Потім Герствуд став помічати, що в нього болять очі. Біль швидко посилювався, і скоро він уже не міг читати в напівтемних нічліжних приміщеннях. Погане і нерівномірне харчування ослабило і розладнало весь його організм. Єдине, що йому лишалось, це сон, коли тільки була змога знайти притулок, заплатити за нічліг.

Він розумів, що весь вигляд, страшне лахміття й худорба роблять його в очах усіх професійним жебраком, волоцюгою. Поліція його переслідувала, власники їдалень і нічліжок поспішали виставити за двері при першій нагоді, а перехожі відмахувались від нього. Все важче й важче ставало щось у когось випросити.

Нарешті він мусив визнати, що йому кінець. Ця думка опанувала його після довгої низки безуспішних волань, на які перехожі знов і знов відповідали відмовою — і кожен поспішав відсунутись подалі від нього.

— Подайте, що можете, благаю вас, пане! — звернувся він востаннє.— Богом вас прошу, поможіть, я конаю з голоду!

— Відчепися! — відповів перехожий, що сам був не з багатих. — Ні чорта ти не вартий! Нічого я тобі не дам!

Герствуд сховав почервонілі від холоду руки в кишені. Сльози набігли йому на очі.

«І справді,— сказав він сам собі.— Я тепер нічого не вартий. Колись було не те. Тоді я мав гроші. Треба кінчати».

Із смертю в душі він звернув до Бауері. Що ж, і до нього люди відкривали газ і вмирали. Чом би йому не зробити те саме? Герствуд подумав про одну нічліжку, де за п’ятнадцять центів здавалися маленькі окремі кімнатки з газовим ріжком, ніби спеціально пристосовані для цієї мети. Але тут-таки він згадав, що в нього немає п'ятнадцяти центів.

По дорозі він набрів на добре вдягненого, свіжо виголеного добродія, який виходив з першорядної перукарні.

— Як ваша ласка, подайте що-небудь! — наважився звернутись до нього Герствуд.

Джентльмен обвів його поглядом і почав шукати в кишені десятицентовика, але не знайшов там нічого, крім чвертаків.

— Ось, маєш, — сказав він, простягаючи одного з них, аби відкараскатись від жебрака. — А тепер забирайся!

Герствуд пішов далі задумавшись. Вигляд великої блискучої монети трохи втішив його. Він пригадав, що хоче їсти і що за десять центів може мати постіль. І думка про смерть тим часом забулась. Смерть здавалася бажаною тільки тоді, коли він не зустрічав нічого, крім образ.

Одного разу в середині зими настала люта холоднеча. Перший день був сірий і холодний, назавтра пішов сніг. Герствудові не щастило: за цілий день він випросив тільки десять центів, та й ті витратив на їжу. Надвечір він опинився на розі Бульвару і Шістдесят сьомої вулиці, звідки повернув у бік Бауері. Незмірна втома опанувала його. Весь день невгамовна потреба руху гнала його з місця на місце, і тепер він ледве волочив мокрі ноги, човгаючи підошвами по тротуару. Комір старого, тонкого піджака був піднятий, продавлений котелок насунувся так глибоко, що відгинав почервонілі вуха, а руки він ховав у кишені.

«Піду на Бродвей», — раптом вирішив він.

Коли Герствуд дійшов до Сорок другої вулиці, світлові реклами вже яскраво палали. Юрби людей поспішали обідати. На кожному розі за освітленими вікнами ресторанів виднілися веселі компанії. В усі боки мчали екіпажі й переповнені трамваї. Краще б він і не приходив сюди такий стомлений і голодний. Надто вже кричущий був контраст, — навіть у його затьмареному мозку прокинувся спогад про кращі часи.

«До чого це все? — знов майнула думка. — Моя гра вже скінчена. Досить з мене!»

Люди озирались на цю жалюгідну, незграбну, хитливу постать. Полісмени проводжали його поглядом, стежачи, щоб він не просив у перехожих. Він раптом спинився, бездумно і безцільно, і втупив очі у вікно розкішного ресторану, над дверима якого сяяла світлова вивіска. За великими дзеркальними вікнами виднілося золоте й пурпурне оздоблення, пальми, білі скатертини, блискучий кришталь та безжурні люди за столиками. Хоч як потьмарився розум Герствуда, голод розбудив його. Він скам’янів, не відриваючи безтямного погляду від вікна, а краї його обстріпаних штанів мокли в калюжі.

— Їжте! — пробурмотів він. — Так і слід, їжте! Більше нікому нічого не треба…

Його голос став ще тихший, і він уже забув, про що тільки-но думав.

— Та й холодно ж, — прошепотів він. — Страшенно холодно…

На розі Бродвею і Тридцять дев’ятої вулиці електричними вогнями палав напис: «Керрі Маденда з трупою «Казино». Цей сліпучий напис осявав весь мокрий, заліплений снігом тротуар. Яскраве світло привернуло Герствудову увагу. Він звів очі і побачив афішу у великій золоченій рамі, де Керрі була зображена на весь зріст.

Якусь мить Герствуд дивився на неї, шморгаючи носом і сіпаючи одним плечем, немов воно свербіло. Від знесилення думки його плутались.

— Це ти, — вимовив він нарешті, звертаючись немов до самої Керрі.— Я був не досить добрий для тебе, так? Хе-хе!

Він довго силкувався зв’язати думки докупи, але для нього це вже було неможливе.

— У неї — багато… — забурмотів він знову, думаючи про гроші.— Нехай дасть і мені!

Він повернув до бічних дверей, але тут же забув, що мав на думці, і спинився, засуваючи глибше в кишені замерзлі руки. Раптом згадав. Вхід за куліси! Ось що!

Він підійшов до дверей і переступив поріг.

— Чого тобі? — спитав служник, здивовано витріщившись на нього.

Бачачи, що Герствуд стоїть на місці, він наблизився і почав його виштовхувати зі словами:

— Іди геть звідси!

— Я хочу бачити міс Маденда, — сказав Герствуд.

— Он як? — перепитав той, аж розважений. — Іди геть звідси, — повторив він, далі виштовхуючи Герствуда, який не мав сили опиратись.

— Я хочу бачити міс Маденда, — намагався він пояснити, поки його випихувано на вулицю. — Я нічого… Я…

Служник дав йому останнього стусана і зачинив двері. Герствуд посковзнувся і впав у сніг. Падаючи, він ударився, і в ньому прокинулось невиразне почуття сорому. Він заплакав, безтямно лаючись.

— Проклятий! Собака! — бурмотів він. — Пес старий! — Він обтер болото зі свого подертого піджака. — Я… я колись наймав таких, як ти!

Тоді в ньому спалахнула шалена лють на Керрі,— лють і обурення; потім спогад про неї згас.

— Вона повинна дати мені хоч на харчі,— бурмотів він. — Вона повинна!

Він знов повернув на Бродвей, без мети й надії на щось, і поплентався, плачучи, жебраючи, щохвилини гублячи слід думок, які хаотично зринали в його розладнаному мозку.

Через кілька днів, похмурого холодного вечора, Герствуд дійшов остаточної ухвали. Уже о четвертій годині над містом почав густішати присмерк. Ішов густий сніг — дрібний, колючий; вітер гнав його довгими тонкими смугами. Він вистелив вулиці холодним, пухнастим килимом на шість дюймів, а кінські копита й ноги людей перетворили його в брудне темне місиво. По Бродвею пробиралися люди в теплих пальтах, з парасольками. По Бауері чалапали люди з піднятими комірами й шапками, насунутими на самі вуха. По першій з цих двох артерій міста діловики й приїжджі простували до комфортабельних готелів. По другій— юрби змерзлих блукачів брели повз убогі крамнички, в глибині яких уже блимали лампи. Ранні вогні горіли і на трамваях, гуркіт яких приглушувала пухка шкуринка, що налипла на колеса. Усе місто ніби загорнулось у білу мантію, що хутко товщала.

А Керрі сиділа в цей час у своїх затишних апартаментах в готелі «Уолдорф» і читала «Батька Горіо». З цим романом їй порадив ознайомитися Еймс. І сам твір був такий разючий, та ще й Еймсова рекомендація так підігріли її цікавість, що вона майже цілком відчула всю зворушливість цієї книжки. Керрі вперше зрозуміла, яку нічого не варту банальщину вона читала досі. Але згодом вона втомилась від читання, позіхнула, підійшла до вікна і почала стежити за незмінним потоком екіпажів, що звертав на П’яту авеню.

— Яка гидка погода! — сказала вона Лолі.

— Жах! — відгукнулась її маленька подруга, підійшовши до неї.— Сподіваюсь, випаде досить снігу, щоб прокататися саньми.

— Ох, люба! — промовила Керрі, ще під свіжим враженням від страждань батька Горіо. — Ти ні про що інше й не думаєш. Невже тобі не шкода людей, у яких нічого немає в таку ніч?

— Шкода, аякже, — відповіла Лола. — Але що ж я можу зробити? У мене в самої нічогісінько немає.

Керрі усміхнулась.

— Та ти б не дуже турбувалась, якби й мала дещо.

— Чого там не дуже, — заперечила Лола. — Та й мені ніхто нічого не давав, коли я була у скруті.

— А все-таки як це жахливо! — промовила Керрі, вдивляючись у завірюху.

— Подивись он на того чоловіка! — засміялась Лола, помітивши перехожого, що послизнувся і впав. — До чого ж смішно дивитись, як люди падають, правда?

— Доведеться сьогодні їхати до театру в екіпажі,— задумливо сказала Керрі.

У вестибюль готелю «Імперіал», обтрушуючи сніг з елегантного теплого пальта, ввійшов містер Чарльз Друе. Погана погода рано загнала його додому, водночас будячи прагнення тих розваг і насолод, які примушують забувати про сніг і темряву, про все похмуре в житті. Смачний обід, товариство молодої жінки, вечір у театрі — ось що найбільше вабило його.

— А, це віт, Гаррі! — звернувся він до чоловіка, який зручно вмостився в одному з м’яких крісел. — Як ся маєте?

— Та нічого, потроху, — відповів той.

— Препаскудна погода сьогодні!

— Авжеж! Я оце сиджу й міркую, що його робити?

— Ходімо зі мною, — запропонував Друе. — Я вас можу де з ким познайомити — просто розкіш!

— З ким же це?

— Тут недалеко, на Сороковій вулиці, двоє дівчат. Ми чудово там перебудемо час. Я саме вас шукав.

— А що, як ми їх візьмемо з собою і поїдемо обідати?

— Гаразд, — відловів Друе. — Почекайте мене, я зараз, піду тільки перевдягнусь.

— Добре, я буду в перукарні,— відповів Гаррі.— Мені треба поголитись.

— Чудово, — промовив Друе і пішов до ліфта, порипуючи новенькими черевиками.

Цей метелик пурхав собі, як завжди, безтурботний.

У купе пульманівського вагона, що наближався в ту буряну ніч до Нью-Йорка із швидкістю сорок миль на годину, сиділо троє, всі з однієї родини.

— Перший дзвоник до обіду! — ознаймив офіціант вагона-ресторану, пробігаючи по коридору в сніжно-білому фартусі й куртці.

— Мені не хочеться більше грати, — промовила молода чорнява красуня і відсунула карти примхливим жестом улюбленки долі.

— То, може, підемо пообідаєм? — спитав її чоловік, чиє елегантне вбрання маскувало все те, чого не дала природа.

— Ах, ні, я ще не хочу, — відповіла вона. — Але грати мені теж набридло.

— Джессіко, — озвалась її мати, на яку теж варт було глянути, щоб побачити, як одяг може приховувати вік, — Джессіко, застроми краще шпильку в шарфику, вона ви-падас.

Джессіка поправила шпильку, потім, ніби ненароком, провела рукою по своїх пишних кучерях і поглянула на маленький, весь у діамантах годинничок. Чоловік не спускав з неї очей, бо краса, навіть холодна, завжди має владу над нами.

— Ну нічого, нам ще недовго терпіти таку погоду! — сказав він. — Усього два тижні, і ми будемо в Римі!

Місіс Герствуд усміхнулась, зручніше вмощуючись у своєму куточку. Як приємно бути тещею багатого молодика, фінансове становище якого ви самі перевірили!

— А ти гадаєш, що пароплав піде швидко, навіть якщо буде така погода? — спитала Джессіка.

— О, аякже! — відповів він. — Це однаковісінько!

По коридору пройшов дуже білявий юнак, син банкіра з Чікаго, що вже давно придивлявся до цієї гордовитої красуні. Навіть у цю мить він, не вагаючись, кинув на неї погляд, і вона це помітила. З підкресленою, умисною байдужістю вона відвернулась, ховаючи від нього своє чарівне личко. Але в ній озивалась зовсім не скромність молодої дружини. Просто її пиха була вдоволена.

А Герствуд стояв ту мить у бічній вулиці поблизу Бауері, перед брудним чотириповерховим будинком, колись темно-жовтим, але перефарбованим сажею і дощем. Навколо юрмились ще люди, і натовп усе зростав.

Спочатку сюди підійшло тільки двоє чи троє. Вони тинялись попід замкненими дощаними дверима і тупцяли, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги. Криси їхніх вигорілих котелків обвисали, понадривані, старі пальта обважніли від розталого снігу і настовбурчились коло піднятих комірів, а мішкуваті штатні насувалися вистріпаними краями на потерті и зношені до дірок, завеликі, розкислі черевики. Вони не пробували ввійти і тільки сумно тупцялись біля дверей, глибоко засовуючи руки в кишені і скоса зиркаючи на перехожих, на ліхтарі, що вже засвічувались… Були там старі з посивілими бородами й глибоко запалими очима, були люди ще молоді, але зв’ялені недугами, і люди середнього віку. Гладких не було зовсім. Одні в тому натовпі були бліді, як крейда, інші, навпаки, мали шкіру червону, як цегла. У того худі плечі зовсім обвисли, той тяг дерев’яну ногу, ще інші вражали страшною худорбою — одяг просто теліпався на них. Вирізнялися розпухлі вуха, набряклі носи й губи, а особливо — червоні, налиті кров’ю очі. Ані одного звичайного, здорового обличчя, ані однієї стрункої постаті, ані одного ясного, твердого погляду.

У мокрій заметілі вони тупцялись, штовхаючи один одного. То тут, то там виднілися червоні від холоду руки, не захищені ні рукавом, ні кишенею, або вуха, напівсховані під жалюгідними подобами капелюхів і все ж посинілі й задублі. Переступаючи з ноги на ногу в глибокому снігу, ці люди похитувались усі разом, майже ритмічно.

Що більше натовп під дверима зростав, то чутніше ставало бурмотіння, — не розмова, а просто ремство та лайка, адресована невідомо кому.

— Прокляття! Швидше б уже відчиняли!

— Он гляньте на фараона; так і зирить.

— Може, вони забули, що надворі зима?

— Краще б я зараз був у Сінг-Сінгу.

Та ось налетів лютий подув вітру, і вони зсунулися щільніше один до одного. Похмуре збіговисько штовхалось, ворушилось, совалось, але без гніву, без нарікання, без загроз. Того понурого чекання не полегшували ні жарти, ні дружнє слово.

Повз них проїхала карета, і в ній, вигідно розкинувшись, сиділа якась постать. Один із знедолених, що стояв коло самих дверей, звернув на неї увагу:

— Погляньте на того бовдура, що поїхав!

— Йому, либонь, не холодно!

— Гей, гей, гей! — загукав ще хтось, хоч карета давно вже промчала.

Помалу підкралася ніч. Густі лави перехожих поспішали по домівках. Службовці, продавщиці з магазинів хутко крокували хто куди. Трамвайні вагони заповнились пасажирами. Газові ліхтарі вже горіли, і в кожному вікні розцвів червонуватий вогник. А натовп знедолених все стояв невідступно під дверима.

— Та що вони, не збираються зовсім відчиняти, чи що? — прохрипів чийсь голос.

Це запитання ніби знов пробудило у всіх інтерес до замкнених дверей, і погляди звернулись в один бік. Вони дивились на ці двері зовсім як безсловесні тварини, як со-баки, що шкрябаються й скавчать, не відриваючи очей від клямки. Люди ворушились, кліпали очима, бурмочучи скарги й прокльони. Так вони все чекали, а сніг летів і сік їх кусючими пластівцями, засипаючи старі капелюхи й похилі плечі. Він лягав на них купками й смугами, і ніхто його не струшував. У глибині натовпу він топився від тепла тіл і віддиху, і вода стікала з крисів по носах, а люди нездатні були підняти закляклу руку, щоб утертися. По краях натовпу ці купки снігу не танули. Герствуд, що не міг пробратися в середину, стояв, схиливши голову й зігнувшись проти вітру.

У віконці над дверима блимнуло світло. Юрба затрепетала в передчутті скорого відпочинку, зраділо загомоніла. Нарешті прогоничі всередині забряжчали, і всі нашорошили вуха. За дверима почулися кроки, і знов між людьми пробіг шепіт. Хтось гукнув:

— Гей ви там, легше!

Двері розчинились. Якусь хвилину в понурому, тваринному мовчанні люди штовхались і протискувались уперед, потім тиснява швидко розтанула, улившися в двері, мов колоди, несені потоком. Рухались мокрі капелюхи, мокрі плечі, промерзла, змучена, роздратована юрба пливла між голих стін.

Була рівно шоста година. На обличчях усіх перехожих можна було прочитати те саме: «обід». Але тут не було ніякого обіду — тільки ліжка.

Герствуд поклав свої п’ятнадцять центів і стомлено поплентався до приділеної йому кімнати. Це була брудна, запорошена комірчина з дощаними стінами. Тьмяного світла маленького газового ріжка цілком вистачало для такого невеселого захистку.

— Кгм! — прокашлявся Герствуд, замикаючи двері.

Потім почав неквапливо роздягатись. Скинувши піджак, він спинився і заткнув ним велику шпару під дверима. Туди ж пішов і жилет. Старий, брудний, роздертий капелюх він обережно поклав на стіл. Тоді скинув черевики й ліг.

Хвилину він ніби щось пригадував, та раптом устав, вимкнув газ і спокійно постояв, невидимий у темряві. Так минуло кілька хвилин: він нічого не обмірковував, а просто вагався. Потім знову увімкнув газ, але сірника не запалив. І ще він постояв, сповитий милосердною темрявою ночі, а газ наповнював кімнату. Коли запах досяг його ніздрів, він зрушив з місця і напомацки добрався до ліжка.

— Чи ж варто тягти далі? — ледь чутно прошепотів він і простягся на весь зріст.

Нарешті Керрі досягла всього того, що спочатку здавалося їй метою життя або, у всякім разі, вінцем здійснених людських прагнень. Вона могла тепер пишатися своїми туалетами, власною каретою, меблями і рахунком у банку. Були в неї і друзі — в поширеному розумінні цього слова, — тобто люди, готові схилятись перед нею і усміхатися, захоплюючись її успіхами. Про все це вона колись мріяла. Її вітали оплесками, її славили — колись це було недосяжне і таке жадане! Тепер, ставши звичною річчю, і оплески, і газетна хвала втратили в її очах всякий інтерес. Хоча й красуня на свій лад, — вона була проте цілком самотня. У вільні години Керрі сиділа в своєму кріслі-гойдалці, наспівуючи і віддаючись мріям.

На світі завжди існують натури інтелектуальні й натури емоційні — ті, що живуть розумом, і ті, що живуть почуттям. З-поміж перших виходять люди дії — полководці й державні діячі, з-поміж других — поети і мрійники, одно слово, митці.

Як еолова арфа, відгукуються вони на найлегший подих уяви, відбиваючи всі зміни й коливання у світі ідеального.

Люди ще не зрозуміли мрійника, як не зрозуміли й суті ідеального. Закони й вимоги життєвої моралі надмірно суворі до мрійника. Одвічно прислухаючись до поклику краси, силкуючись уловити блиск її далеких крил, він кидається їй навздогін і стомлює ноги в довгій путі. Так прислухалась, так наздоганяла красу і Керрі, гойдаючись і наспівуючи.

Слід пам’ятати, що не розум керував нею. Вперше потрапивши в Чікаго, вона побачила, що місто таїть у собі не знані нею доти принади, й інстинктивно, під впливом тільки своїх настроїв, ухопилась за нього. Люди в гарному вбранні й розкішній обставі здавалися такими щасливими — і її потягло до цього всього. Чікаго і Нью-Йорк, Друе і Герствуд, вишукане товариство і сцена — все це були тільки випадкові епізоди. Не до них прагнула вона, а до того, що, на її думку, вони втілювали. Час показав їй облудність цих прагнень.

О плутанина людського життя! Який ще все-таки слабкий наш зір! Ось перед нами Керрі, спочатку бідна, недосвідчена, чутлива. Усе гарне в житті будить у ній бажання, але вона — ніби перед глухою стіною. Закони звістують: «Спокушайся, коли хочеш, усім, що є гарного в житті, але не наближайся до нього ніяким іншим шляхом, опріч праведного». Голос умовностей застерігає: «Не думай поліпшувати свого життя ніяким іншим способом, крім чесної праці!» Але чесна праця тяжка й оплачується мізерно; до того ж це довгий, дуже довгий шлях, що ніколи не приводить до краси, зате стомлює ноги й серце, а прагнення краси таке незбориме, що людина звертає з праведного шляху на ганебну стежку, яка швидше приводить до омріяної мети, — і скажіть, хто ж перший кине в неї каменем? Не зло, а жадання кращого найчастіше спрямовує кроки заблудлих. Не зле, а добре найчастіше спокушає чутливу натуру, що не звикла мислити.

Нещаслива йшла Керрі своїм шляхом, оточена тепер блиском й пишнотою. Так було, коли Друе заволодів нею, — вона тоді думала: «Ось тепер я досягла кращого життя!» Так було, коли Герствуд запропонував їй, здавалося, ще кращий шлях — їй тоді привиділось, що вона, нарешті, щаслива. Але світ проходить повз тих, хто не хоче поділяти його безумств, і тому вона знов лишилась сама. Її гаманець був завжди відкритий для тих, хто терпів аж надто дошкульні злидні. Гуляючи по Бродвею, вона вже не зважала на елегантність людей, які проходили повз неї. їм можна було б позаздрити, тільки якби в них почувалося щось від тієї ясної краси, що сяяла в недосяжній далечі.

Друе побачив, що його надії марні, і більше не показувався, Про смерть Герствуда Керрі навіть не знала. Чорна баржа, яка щотижня повільно відпливала від пристані в кінці Двадцять сьомої вулиці, повезла, серед багатьох інших, і його безіменне тіло на кладовище для вбогих.

Так поминуло в житті Керрі все пов’язане з цими двома людьми. їх вплив на її долю можна пояснити тільки характером її прагнень. Був час, коли обидва уособлювали для неї всю яскравість життєвого успіху. Як живі втілення найжаданішого в світі, вони були акредитованими послами вигод і спокою, і їхні вірчі грамоти сліпили очі своїм блиском. Цілком природно, коли те, що вони втілювали, перестало вабити її, роль послів скінчилась. Навіть якби Герствуд повернувся у своїй давній красі й славі, йому вже не пощастило б звабити її. Вона-бо переконалась, що і його світ, так само як і її теперішнє становище, не дає щастя.

Сидячи так, на самоті, вона являла приклад того, на які манівці заводить шукання краси людину, що живе почуттями, а не розумом. Раз у раз розчаровуючись, вона ще чекала того осяйного дня, коли її мрії стануть дійсністю. Еймс показав їй дальший крок, але, якщо вона його ступить, треба буде йти далі й далі, все вперед. Її вічно кликатимуть уперед відблиски блаженства, що осявають далекі вершини життя.

О Керрі, Керрі! О сліпі поривання людського серця! Вперед, вперед — кличе воно, рвучись туди, куди веде краса. Ось забринів дзвіночок самотньої вівці серед тихого краєвиду, чи блиснув красою зелений ліс, чи в глибині знайомого погляду промайнула душевна глибина — серце чує, відгукується, летить назустріч. І тільки як стомляться ноги і згасне надія, серце боляче защемить і сповниться тугою. Знай, що відтоді для тебе не існуватиме ні переситу, ні задоволення. У своїй гойдалці, мріючи біля вікна, ти віддаватимешся на самоті своїй тузі. У своїй гойдалці біля вікна ти мріятимеш про те щастя, якого тобі не судилось зазнати.

АМЕРИКА ЯК ВОНА Є (Про творчість Теодора Драйзера)

Роман Теодора Драйзера «Сестра Керрі» — перший великий твір молодого письменника — відкривав собою XX сторіччя (в американській літературі, сторіччя, якому судилося стати віком краху легенди про «найдемократичнішу» країну в світі, про країну «рівних можливостей», якою вважалися Сполучені Штати Америки в період становлення і розвитку молодої капіталістичної держави.

Вже Марк Твен частково зняв позолоту з блискучої поверхні американського життя. «В своєму «Позолоченому віці», — казав Драйзер, — великий письменник Марк Твен викривав нелюдський і всесильний «економічний індивідуалізм» Америки. Можна сказати, що Марк Твен перший пішов цим шляхом». Таким самим шляхом ішли Лінкольн Стеффене та інші «розгортачі бруду». Та всі вони викривали окремі риси, виявляли найпекучіші виразки на тілі капіталізму. Теодор Драйзер перший з американських письменників у своїй художній творчості керувався думкою про антигуманність всієї системи капіталізму. В книжці «Трагічна Америка» (1931) Драйзер глибоко і всебічно критикує всі сфери американського життя. «Я виклав ті найважливіші факти сучасної американської дійсності, що, на мій погляд, досить яскраво характеризують і в економічному, і в соціальному плані крах капіталізму… Я маю до своїх послуг деякі факти й досвід і все те переконує мене не тільки в тому, що капіталізм тепер переживає свій занепад, але й у тому, що ніякими реформами становища не зміниш». Ця думка є провідною для всієї творчості Драйзера.

Теодор-Герман-Альберт Драйзер народився 27 серпня 1871 року в містечку Террі-Хоті (штат Індіана). Він був дванадцятою дитиною в родині робітника місцевої фабрики. Щоб прогодувати себе, дітн повинні були допомагати дорослим. Майбутньому письменникові доводилося збирати вугілля на залізниці, а іноді й просто красти його з вагонів, продавати газети, полоти чужі городи.

З шістнадцяти років Теодор Драйзер почав самостійне життя. Віл залишив сім’ю, переїхав у Чікаго, де спочатку не цурався найчор-нішої роботи. Дитинство і юнацькі роки минали в злиднях і стали для письменника школою життя, назавжди прихилили його серце до бідних і знедолених. Через багато років вія писав: «Я народився бідняком. Подеколи в грудні й листопаді я ходив босим. Я бачив, як поневірялася моя люба мати і у відчаї заламувала руки. І, мабуть, саме тому я — хай би там що — виступаю за таку соціальну систему, яка може бути і буде краща за нашу». Ця переконаність усе життя керувала творчістю і вчинками Теодора Драйзера.

Всього один рік Драйзеру довелося вчитися в університеті. Саме тоді в ньому пробудилася любов до літератури, він дуже багато читав, особливо велике враження на американського юнака справили твори Л. М. Толстого. В квітні 1892 року йому пощастило влаштуватися репортером у чікагську газету. За три роки роботи в різних газетах Драйзер мав не одну нагоду по-справжньому спізнати життя своєї країни. Все це стало школою для майбутнього письменни-ка-реаліста. З 1895 року Драйзер співробітник різних часописів — редагує, пише нариси, есе, нотатки. І це вигострило його письменницьке перо. Іншим джерелом літературного навчання стала для письменника сама література. В ці роки він дуже багато читає, надолужуючи прогалини своєї освіти.

Перший роман Драйзера «Сестра Керрі» виходить 1900 року. Це проста, нещадно правдива розповідь про життя діївчшш з робітничого середовища в облудному буржуазному світі. Історія Керрі Мібер дуже близька і знайома Теодорові Драйзерові — адже за прообраз героїні правила одна із сестер письменника. Вона жила у Чікаго коштом архітектора, зовсім їй байдужого. Потім познайомилася з управителем ресторану. Вони покохалися. Ресторатор покинув сім’ю, взяв з каси шістнадцять тисяч доларів і подався із свосго любкою до Канади, а потім до Нью-Йорка. Гроші він повернув згодом власникам ресторану, але історія якийсь час не сходила зі шпальт чікагських газет.

Автобіографічні і описи поневірянь Керрі в великому й непривітному Чікаго, і страждання Герствуда, голодного, самотнього в блискучій столиці. Все це добре відоме письменникові, адже за його плечима вже пемалий життєвий досвід.

У першому ж романі Драйзера бачимо теми, мотиви, художні засоби, згодом провідні для всієї подальшої його творчості.

«Сестра Керрі» — це роман-біографія, де в центрі стоїть один образ — його героїні. Всі інші з’являються лише тоді, коли починають відігравати якусь роль у житті Керрі. Як тільки Керрі розлучається з Друе, той ніби щезає зі сторінок роману… Така ж «доля» чекає на місіс Венс, і на інженера Еймса, і на родину Гансонів. Але за допомогою цих другорядних образів автор розширює картину, доля Керрі вимальовується на широкому тлі американського життя. «Де тут справедливість, гуманність, соціальна гармонія і мир? Скажіть, у чому вони виявляються? Ні, тільки гроші, гроші, і сила, яку дають гроші!» Так визначав письменник духовну атмосферу, що панує на його батьківщині. І в ній обертається недосвідчена дівчина Керрі, золота лихоманка підхоплює і її. Вона більше за все боїться? злиднів, важкої праці, життя своє бажав будувати згідно з рекламними взірцями. І Керрі зрікається моральних засад, на яких її виховано, а потім і просто розтоптує всякі уявлення про добро і людяність. Вона кидає Герствуда, скаліченого і зневаженого життям, напризволяще, і навіть сумління не ятрить її душу.

Герствуд посідає в романі особливе становище. Його образ, його долю ніби протиставлено Керрі. Коли Керрі «шиється в панство», Герствуд проходить шлях «згори» на дно. На його прикладі Драйвер наочно показує, що безгрішна людина за американського способу життя втрачає будь-яку цінність — навіть в очах ближніх своїх. Власне, імпозантним і розумним для оточення Герствуда роблять гроші. А коли їх не стає, щезає і вся його людська гідність, енергійність, доброта, розважливість. Людина, що звикла до багатства, без золота ніщо.

Вставна новела, де розповідається про останні кроки Герствуда по життю (прийом, що його письменник охоче використовує і в інших творах), вияскравлює найболючіші аспекти американської дійсності: страйк трамвайників, доведені до краю злидарі, що намагаються будь-якою ціною заступити місця страйкарів, безмовні черги за шматком хліба, страшне вичікування своєї черги в нічліжці… Таке «обличчя» Америки насмілювався побачити й змалювати не всякий її митець… Драйзер серед них чи не перший. Тому й не дивно, що роман сприйнято вороже американською критикою. І хоча відомий письменник Фретш Норріс вважав «Сестру Керрі» етапом в розвитку американського реалізму і доклав багато зусиль, щоб її видати і розрекламувати читачеві, видавці не хотіли взагалі друкувати роман. З тисячі примірників, на иревелику силу видрукуваних, близько семисот не побачили навіть книжкових магазинів — вони загинули на складах, куди їх передано одразу ж із друкарні… І тільки через багато років цей роман перевидано в США. Він, за висловом Сінклера Льюїса. «увірвався у важку задушливу атмосферу Америки, як подмух нестримного західного вітру, і вперше з часів Марка Твена та Уїтмена вніс у наше пуританське буття свіжий струмінь повітря».

Правдивість і народність першого Драйзерового роману — то отой «свіжин*струмінь повітря». Це відзначав і сам автор, — казав, що «книга близька до життя. Вона — не приклад літературної майстерності, а картина суспільних умов, змальована так сильно і просто, як дозволяє англійська мова… Коли книга потрапить до народу, він зрозуміє, бо це розповідь про дійсне життя, про їхнє життя».

Але після виходу нього роману з народного життя перед його автором на цілі роки зачинилися двері всіх редакцій. Голод, поневіряння, виснаження — ось що чекало на нього як «нагорода» за правдомовність. Але він не здався і не зрадив своєї віри та вподобань.

Оповідання, написані в ці роки, романи, над якими він починає працювати, — все свідчить про одне: його темою залишається на все життя Америка як вона є.

1911 року побачив світ другий роман Драйзера «Дженні Герхардт». Його сила не тільки в негації буржуазного суспільства, аморального за самою своєю природою, але І в ствердженні моральної чистоти, духовної переваги жінки з народу.

Нищівного удару царству золотого бога завдав наступний Драйзерів твір — «Трилогія бажання», що складається з трьох романів: «Фінансист» (1912), «Титан» (1914), «Стоїк» (над цим романом письменник працював останній рік життя і трохи його не доробив). Головного героя трилогії Френка Каупервуда списав з американського мільйонера Чарльза Тайзона Єркеса, а її сюжет побудував на фактах його біографії, студійованих упродовж кількох років. Історія Френка Каупервуда дозволяє письменнику показати «механізм» збагачення капіталістичних акул, торкнутися тенденцій економічного та політичного життя тогодення. Як справедливо відзначав радянський дослідник творчості Драйзера І. Анісімов, «грізна значущість узагальнень у романі «Стоїк» особливо очевидна, бо Драйзер ставить у прямий зв’язок фізичне вмирання Каупервуда із занепадом і розкладом всієї системи «старечого капіталізму», плоттю від плоті якого є цей ділок, що дивиться смерті в очі». Історія злету й загибелі Френка Каупервуда, змальована на широкому тлі американського життя, стає символом розвитку національного капіталізму — від перших його енергійних кроків до виявлення людожерної суті.

Трактування Каупервуда як «титана без душі й серця, що намагається закувати народ у кайдани рабства», розвінчання його особливо важливе для Америки, де вже стало традиційним серед певної групи письменників прославляти в літературі фінансиста як сильну особу.

В наступному своєму романі «Геній» (1915) Драйзер веде мову про трагічне становище митця в буржуазному суспільстві. Цим романом письменник утверджує реалізм у мистецтві як своє кредо. Доля героя роману Юджіна Вітли і полеміка навколо твору переконливо свідчать, що буржуазне суспільство вороже реалізмові. Талант і успіх несумісні в Америці. Щоб забезпечити своє життя, Віт-ла змушений продавати свій талант. І це спустошує митця. Щоб не відступитися від реалізму, Драйзер повинен безнастанно боротися за нього із суспільством. Адже через рік після виходу друком «Генія» Товариство для боротьби з пороком в Цінцінаті стало вимагати заборони роману як книги аморальної.

Високим досягнепням американського реалізму і шедевром Драйзера став його роман «Американська трагедія» (1925). Перш ніж написати цю книгу, Драйзер досконало вивчив не один десяток історій, подібних до основної в сюжеті його роману. Серед рукописів збереглося п’ятнадцять записів судових справ про вбивства коханок — бідних дівчат, коли вони ставали на заваді молодим людям, що намагалися розбагатіти, одружившись з багатою нареченою. Історії ці, як відзначає сам письменник, типові для Америки.

Вигідне одруження — то найкоротший шлях до багатства. А капшук для американця все.

В статті «Про деякі риси нашого національного характеру» (збірка «Бий, барабане», 1920) Драйзер писав: «У нас немає ніякої розумної, видної для світу мети, коли не вважати нею гонитву за наживою». Саме задля грошей Честер Джіллет і вбив свою коханку Грейс Браун. Це відбулося 1906 року на озері Біг-Мус, і преса широко коментувала трагедію. На неї спирався Драйзер, описуючи взаємини Клайда Гріфітса і Роберти Олден. «Я довго міркував над цією історією, — писав Драйзер, — бо мені видавалося, що вона не тільки репрезентує кожну фазу нашого національного життя — політику, суспільство, релігію, бізнес, секс, — це була історія така звичайна для кожного хлопця, що виріс у невеличких містах Америки. Здавалося, то була особливо правдива історія про те, що життя робить з особою, і яка безсила особа проти цих сил. Моєю метою було не моралізувати… а дати, коли можна, фон і психологію дійсності, що, може, й не виправдають, але принаймні якось з’ясують причини такого вбивства, а подібні трапляються в Америці разюче часто і віддавна, одколи себе пам’ятаю».

У цьому романі наголошено саме на типовості історії Клайда Гріфітса. Свідчення цьому — передусім сам образ головного персонажа, що його навіть умовно не можна назвати героєм — такий він звичайний, буденний, як усі. Про це саме свідчить і факт, що автор вперто обстоював назву роману — «Американська трагедія» — всупереч видавцям, що все хотіли звести нанівець, послабити викривальну силу твору.

У цьому романі письменник розвіює «американську ілюзію», що в «благословенних», «демократичних» Сполучених Штатах кожний може стати багатим і незалежним, аби розум та енергія. Драйзер художньо переконливо доводить, що на його батьківщині, як і в кожній капіталістичній країні, мільйонери залишаються мільйонерами, а злидар, вважаючи себе за рівного їм, потрапляє на електричний стілець.

Численні оповідання, публіцистичні виступи письменника — його статті, есе, нариси — об’єднані в книжки («Бий, барабане», 1920, «Книжка про себе», 1922, «Галерея жінок», 1929, «Трагічна Америка», 1931, «Говорять шахтарі Гарлана», 1932, «Америку варто рятувати», 1941 та ін.), розширюють і уточнюють панораму Америки, подану письменником у великих творах.

Драйзер не тільки викриває, він створює і позитивні образи, і серед них на чільному місці Ерніта — героїня однойменної повісті (1927), перша комуністка в американській літературі.

Демократизм, глибока народність, властиві усій творчості, поглядам, всьому письменниковому життю, неминуче привели його до табору соціалізму. Ще в юнацькі роки він співчуває робітничому руху, ідеям соціалізму. Велика Жовтнева революція, перемога соціалізму в СРСР справили на американського письменника велике враження. Він підтримує Радянську владу в найтяжчі для неї часи, пропагує в Америці ідеї ленінізму. 1927 року Драйзер приїхав до Москви святкувати десятиріччя Жовтня і пробув у Країні Рад три місяці. Після цього вийшла книга його нарисів «Драйзер дивиться на Росію». В центрі книги — радянська людина, успіхи соціалістичного будівництва. Все, що побачив Драйзер у нашій країні, посилило віру в непереможність ідей комунізму. «Я цікавлюся комунізмом, — писав він в 1935 році,— бо комунізм справедливо розв’язує взаємини людей, і я рішуче викидаю все з моїх творів, суперечне цьому».

Творчість Теодора Драйзера — до кінця чесного митця і громадянина — належить до кращих надбань прогресивної американської літератури.

Т. ДЕНИСОВА

ТЕОДОР ДРАЙЗЕР Сестра Керри

(На украинском языке)

Видавництво «Дніпро»,

Київ, Володимирська, 42.

Редактор О. В. Хатунцева Художник Л. Г. Голота Художній редактор В. А. Нопоненко Технічний редактор П. Д.Цуркап Коректори Т. Г. Білецька, Л. Г. Лященко

Виготовлено на Київській книжковій фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів У PCP, Київ, Воровського, 24.

Здано на виробництво 5/У 1970 р. Підписано до друку 10/ІХ 1970 р.

Папір № 3. Формат 84хЮ8Уз2 Фізичн. друк. арк. 12,75. Умовн. друк. арк. 21,42. Обліково-видавн. арк. 25, 516. Ціна 1 крб. 43 Коп. Замовл. 1074. Тираж 150 000.

ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО»

ГОТУЮТЬСЯ ДО ДРУКУ

Серія «Перлина світової лірики»

Гафіз. Лірика (з перської)

Норвід Ц. Лірика (з польської)

Антології, збірники

Сузір’я французької поезії.

Антологія в двох томах На барикадах.

Збірник віршів про Паризьку Комуну

Поезія Народної Монголії.

Збірник Поезія лужицьких сербів.

Антологія Місяць над Фудзі.