Сестра Керри Драйзер Теодор
У неї був такий вигляд, ніби вона винуватила його в марнотратстві.
— Але ми це все і справді взяли, — відповів він.
Потім підійшов до дверей і лагідно промовив, звертаючись до крамаря:
— Сьогодні я нічого не можу вам заплатити.
— Ну, а коли ж ви зможете? — спитав крамар.
— Не раніше суботи, — відповів Герствуд.
— Отаке! — розсердився крамар. — Гарне діло! Я маю одержати за рахунком. Мені потрібні гроші.
Керрі стояла в глибині кімнати і слухала. Вона була в розпачі. Як це все гидко, як негарно! Герствуд теж дратувався.
— Шкода балакати! — сказав він. — Приходьте у суботу, і я вам щось заплачу.
Крамар пішов.
— Як же ми заплатимо йому? — спитала Керрі, ще під враженням розмірів рахунка. — У мене на це не вистачить.
— І не треба, — відповів він. — Як нема, то й нема. Доведеться йому ще почекати.
— Я просто не уявляю, як у нас міг набігти такий рахунок, — сказала Керрі.
— Ну що ж, ми все це з’їли, — відповів Герствуд.
— Дивно! — не вгавала Керрі, все ще сповнена сумніву.
— До чого всі ці балачки? — промовив він. — Не сам же я все це з’їв! Ти так говориш, ніби я вкрав у тебе щось.
— У всякому разі, це надто багато, — повторила Керрі.— Це просто неможлива річ, щоб я мусила за все це платити. У мене не вистачить грошей.
— Та годі вже, — відповів Герствуд, сів у крісло і замовк.
Йому стало дуже гірко.
Керрі пішла з дому, а він усе сидів і думав, що треба щось робити.
Саме тоді в газетах почали зв’являтися натяки, що у Брукліні назріває страйк трамвайників. Серед робітників ширилось незадоволення тривалістю робочого дня і платнею. Як і завжди, робітники хтозна й чому обрали зимовий час для того, щоб примусити своїх роботодавців поступитися і полегшити їхнє становище.
Герствуд читав про це і думав: ото буде сум’яття в місті, як трамваї стануть.
Страйк почався днів за два до його суперечки з Керрі. Похмура днина схилялася надвечір, місто оповивала сіра мла, і схоже було, що ось-ось піде сніг, коли газети оголосили, що на всіх лініях трамвайники припинили роботу.
Добре обізнаний з газетними віщуваннями щодо безробіття цієї зими і з повідомленнями про фінансову паніку на ринку, сам не маючи ніякого діла, Герствуд читав про ці події з великою цікавістю. Він звернув увагу на вимоги страйкарів-вагоноводів і кондукторів, які скаржились, що раніше вони одержували по два долари на день, але ось уже більше року адміністрація почала використовувати «маршрутпиків», і цей порядок зменшив заробітки удвоє і збільшив робочий день з десяти годин до дванадцяти і навіть чотирнадцяти. «Маршрутниками» називались люди, яких ставили на роботу в години напливу пасажирів. За кожну ходку їм платили тільки двадцять п’ять центів. А щойно минали години найбільшого напливу, цих робітників відпускали. Найгірше було те, що ніхто не знав, коли йому дадуть роботу. Проте треба було з’являтися в парк зранку і чекати при всякій погоді, поки тебе потребуватимуть. Пересічно все це чекання давало дві ходки на день, тобто близько трьох годин праці за п’ятдесят центів. Ті години, які доводилось чекати, не бралися до уваги.
Трамвайники скаржились, що ця система чимраз більше поширюється і що недалекий той час, коли з семи тисяч робітників тільки поодинокі одержуватимуть по два долари на день. Вони вимагали скасування цієї системи, обмеження робочого дня десятьма годинами (не рахуючи випадкових неминучих затримок) і плати не менше двох доларів з чвертю. Вони вимагали негайного задоволення всіх цих вимог, але трамвайні компанії їм відмовили.
Герствуд спершу співчував цим людям, визнаючи справедливість їхніх вимог. Навіть більше — він, мабуть, співчував їм до кінця, хоч би як сам чинив далі. Читаючи майже всі новини, він звернув увагу на сенсаційні заголовки великим шрифтом, під якими повідомлення про страйк були надруковані в газеті «Уорлд». Він перечитав усе, включаючи назви семи трамвайних компаній і точну кількість страйкарів.
«Яка дурниця — страйкувати в таку погоду! — міркував він. — А втім, бажаю їм перемогти, якщо це можливо».
На другий день газети приділили страйкові ще більше уваги. «Бруклінці ходять пішки», — повідомляла газета «Уорлд». «Лицарі праці перепинили рух через міст». «Близько семи тисяч чоловік кинули роботу».
Герствуд читав це все і пробував передбачити, чим закінчиться страйк. Віп вельми високо ставив могутність корпорацій.
«Вони не можуть перемогти, — думав він про страйкарів. — У них немає грошей. Поліція ж допомагатиме компаніям, та інакше й бути не може. Населенню потрібні трамваї».
Він не співчував компаніям, але на їхньому боці була сила, право власності та інтереси суспільства.
«Цим хлопцям не виграти!» — вирішив він.
Поміж інших матеріалів він побачив таке оголошення, видане однією з трамвайних компаній:
«Трамвайна лінія Атлантік-авеню:
До загального відома.
З огляду на те, що вагоноводи, кондуктори та інші службовці нашої компанії раптово кинули роботу, усім лояльним робітникам, які страйкують усупереч своєму бажанню, надається можливість повернутись на свої посади, про що вони мають заявити не пізніше середи, 16 січня, до дванадцятої години дня. Цим особам буде надано роботу (з гарантувань ням належної охорони), в порядку надходження заяв і з відповідним розміщенням по маршрутах і посадах. Усі, хто не подасть таких заяв, вважатимуться звільненими, і вакантні місця будуть заміщені новими службовцями в міру наймання їх.
Директор компанії
Бенджамен Нортон»
Потім він прочитав поміж інших оголошень у відділі «Попит праці» таке:
«Потрібно 50 досвідчених вагоноводів, обізнаних із системою Вестінгауза, для водіння тільки деря^авних поштових вагонів у місті Брукліні. Охорона гарантується».
Особливо звертали на себе увагу слова про гарантування безпеки. Він вбачав у них ознаку непохитної могутності компаній.
«Поліція на їхньому боці,— міркував він. — Чого ж можуть добитися страйкарі?»
Усі ці враження ще були свіжі, коли сталася неприємність з крамарем і Керрі… Його й так раз у раз що-небудь дратувало, але це було вже зовсім нестерпно! Ніколи ще доти вона не звинувачувала його в крадіжці чи трохи не в крадіжці. їй здалось підозріло, як це в них пабіг такий великий рахунок… А він докладав стільки зусиль, щоб витрати не так її обтяжували. Він обдурював різника й пекаря, аби вони не турбували Керрі. Він тепер так мало їсть — майже перестав їсти…
— Прокляття! — вихопилось у нього. — Я ще можу знайти якусь роботу. Зі мною ще не скінчено!
Він вирішив, що тепер уже справді настав час щось робити. Надто принизливо так і далі сидіти після такої образи. Це йому незабаром не знати що доведеться терпіти!
Герствуд підвівся і поглянув у вікно, на вулицю. Там була холоднеча. І коли він так стояв і дивився, у нього помалу зродилася думка — податись у Бруклін.
«Чом би й ні? — підказував йому розум. — Там кожний може дістати роботу. А платня два долари на день».
«А нещасливі випадки? — нашіптував якийсь голос. — Тебе можуть поранити».
«Ну, це навряд! — відповів він на те. — Туди викликано поліцію. Кожного, хто побажає вести вагон, добре захищатимуть».
«Ти ж не вмієш водити вагони», — провадив все той самий голос.
«А я й не піду вагоноводом, — відповів він. — Квитки я зумію видавати!»
«Але ж там потрібні головним чином вагоноводи».
«Я певен, що вони візьмуть кого завгодно».
Кілька годин Герствуд сперечався з цим внутрішнім голосом, перебираючи доводи «за і «проти» і не почуваючи потреби поспішати в такому певному ділі.
Уранці він одяг свій кращий костюм, що тепер виглядав зовсім убого, і зібрався в дорогу. У газетний аркуш він загорнув трохи хліба з м’ясом. Керрі стежила за ним зацікавлено.
— Куди це ти? — спитала вона.
— У Бруклін, — відповів Герствуд.
Бачачи, що вона ще не розуміє, він додав:
— Я думаю, що зможу там стати на роботу.
— Трамваї? — здивувалась Керрі.
— Так, — відповів він.
— А ти не боїшся?
— Чого боятись? Поліція захищає тих, хто працює.
— У газетах писали, що вчора чотирьох чоловік поранено.
— Не можна ж вірити всьому тому, що пишуть у газетах. А трамваї однаково ходитимуть!
У нього був тепер вельми рішучий вигляд, хоч це й була рішучість розпачу, і серце Керрі сповнилось жалю. Щось було в ньому, що раптом нагадало давнього Герствуда — ніби прослідок колишнього розуму, сили й бадьорості. А надворі було хмарно, і вітер гнав рідкі лапаті сніжинки.
«У таку погоду рушати так далеко!» — подумала Керрі.
Він вийшов з дому перший, І це вже само було знаменного подією. Доплентавшись до рогу Чотирнадцятої вулиці і Шостої авеню, Герствуд сів у трамвай. З газети він знав, що десятки охочих з’являлись до контори Бруклінського міського трамвая, і всіх їх ставили на роботу. Він добрався до Брукліна конкою і поромом, похмурий і мовчазний. Дорога була не близька, бо трамваї не ходили, а день випав холодний. Але він уперто йшов і йшов. У Брукліні виразно відчувалось, що тут страйкують. Це видно було з усього, навіть з того, як люди поводились на вулиці. На деяких лініях не можна було побачити ні одного вагона. На перехрестях і біля пивниць збиралися купками люди. Повз Герствуда проїхало кілька відкритих вагонів, заставлених дерев’яними табуретками, з написами: «Флетбуш» або «Проспект-парк», «За проїзд— 10 центів». Герствуд помітив також, що обличчя в людей суворі й похмурі. Це була справжня робітнича війна.
Біля контори трамвайної компанії стояли якісь люди, поміж них кілька полісменів. Інші люди — Герствуд вирішив, що це страйкарі,— трималися віддалеки, коло перехрестя; вони стежили. Будиночки довкола були маленькі, дерев’яні, вулиці погано забруковані. Після Нью-Йорка Бруклін справляв убоге, жалюгідне враження.
Герствуд почав пробиратись крізь невеличкий гурт, і люди, що стояли навколо, та полісмени проводжали його' очима. Один з полісменів спитав:
— Чого ви шукаєте?
— Я хочу спитати, чц не знайдеться для мене роботи.
— Контора ось тут, нагорі,— відповів синій мундир.
На його обличчі нічого не можна було прочитати, але в глибині душі він співчував страйкарям і ненавидів цього підлого штрейкбрехера. Це не заважало йому водночас пишатися почесною і корисною місією поліції, покликаної підтримувати лад. Про справжню роль поліції в суспільстві йому ніколи не доводилося замислюватись, — його розумові далеко було до таких питань. Ці два почуття змішалися в ньому, врівноважуючи одно одне. Він захищав би цього чоловіка як самого себе, але тільки тому, що так наказано. Якби з нього зняли мундира, він знав би, на чий бік стати.
Герствуд піднявся по запорошених сходах і ввійшов у маленьку, теж запорошену кімнату з бар’єром, за яким стояв довгий стіл і сиділо кілька службовців.
— Що скажете, добродію? — спитав його чоловік середнього віку, зводячи погляд від столу.
— Вам потрібні люди? — промовив Герствуд,
— А ви хто — вагоновод?
— Ні, я не маю ніякого фаху, — відповів Герствуд.
Він не бентежився. Він знав, що люди тут потрібні. Якщо його не візьмуть тут, то візьмуть в іншій компанії. А як поставиться до нього цей службовець, йому було байдуже.
— Ми, звичайно, віддаємо перевагу досвідченим працівникам… — промовив той.
Він замовк. Герствуд байдуже посміхався.
— Але, я гадаю, ви швидко навчитесь, — докінчив службовець. — Ваше прізвище?
— Вілер, — сказав Герствуд.
Службовець написав на маленькій картці наказа.
— Ідіть з цим у парк і віддайте майстрові. Він покаже вам, що робити.
Герствуд спустився по сходах і вийшов на вулицю. Він попростував у вказаному напрямі, а полісмени проводжали його очима.
— Ще одному захотілось спробувати щастя, — сказав полісмен Кілі полісменові Мейсі.
— Я гадаю, що йому добре намнуть боки, — спокійно відповів той.
Вони вже бачили не один страйк на своєму віку.
РОЗДІЛ ХLI
Страйк
У трамвайному парку, куди попав Герствуд, відчувалась велика нестача робочих рук, і розпоряджалось там, власне, тільки троє чоловік. Новачків, охочих працювати, набралось чимало, — все це були якісь підозрілого вигляду люди із зголоднілими обличчями. Видно було, що тільки страшні злидні штовхали їх на такий одчайдушний крок. Хоч вони намагались триматися бадьоро, вигляд у всіх був якийсь винуватий і невпевнений.
Герствуд пройшов у глиб парку і опинився на просторому огородженому дворі, покресленому розгалуженими рейками. Тут ходило кілька вагонів, на яких інструктори навчали новачків. Інші чекали своєї черги біля задніх воріт парку.
Герствуд мовчки стояв, дивився й чекав. Він сковзнув поглядом по своїх товаришах, хоч вони цікавили його не більше, ніж вагони. В цілому гурт справляв не дуже приємне враження. Були там один чи два тонкі й високі, а також кощаві, хворобливо жовті. Всім їм, мабуть, чимало довелось побачити на своєму віку.
Герствуд чув, як хтось промовив;
— Ви читали в газеті, що вони збираються викликати національну гвардію?
— І викличуть, — відповіли йому, — це завжди робиться.
— Ви думаєте, можуть бути якісь неприємності? — спитав ще один, обличчя якого Герствуд не бачив.
— Навряд!
— Отой шотландець, що поїхав останнім вагоном, — озвався інший голос, — розповідав мені, ніби йому влучили у вухо грудкою жужелиці.
Почувся нервовий смішок.
— Одному з тих, хто їздив по лінії до П’ятої авеню, дали перцю, як пишуть у газетах, — промимрив ще хтось. — У нього в вагоні побили всі вікна, а його витягли на вулицю, перш ніж наспіла поліція.
— Так, але сьогодні поліції куди більше, — додав інший.
Герствуд слухав, не вдумуючись у слова. «Ці люди просто налякані», — вирішив він. Усе це схвильоване базікання лиш на те, щоб заспокоїти самих себе. Герствуд дивився, що робилось на дворі, і чекав.
Двоє інших підійшли дуже близько до нього і стали позаду. Вони були балакучі, і Герствуд почав прислухатися до їхньої розмови.
— Ви трамвайник? — спитав один із них.
— Я? Ні, я досі працював на паперовій фабриці.
— А я мав роботу в Ньюарку до жовтня, — з жалем відповів перший.
Вони заговорили тихше, і далі Герствуд нічого не міг розібрати. Потім їхні голоси знов залунали виразніше.
— Вони не винні, ці хлопці, що їм доводиться страйкувати, — говорив один. — Як на мене, то вони правильно роблять. Але я конче мусив щось знайти.
— Я теж, — відповів другий. — Якби я знайшов яку роботу в Ньюарку, я б нізащо сюди не пішов, на таку халепу!
— Пекельне життя настало! Бідній людині нікуди податися. Можеш здохнути з голоду, просто серед вулиці, і ніхто тобі не поможе.
— Це ви правду кажете, — погодився другий. — Я втратив роботу, бо фабрика закрилась. Все літо вона працювала, а тоді завалилась крамом, і хазяї закрили її.
Герствуд слухав усе це досить уважно. Він вважав себе все-таки вищим від цих людей, а своє становище в житті — кращим. Ці двоє — темні й прості люди, худоба, яку кожен може гнати, куди і як схоче.
«Бідолахи!» — думав Герствуд, як колись у часи свого добробуту.
— Хто далі? — сказав один з інструкторів.
— Ваша черга, — промовив хтось поруч, доторкуючись до Герствудової руки.
Він підійшов до вагона і заліз на площадку. Інструктор, очевидно, вважав, що ніякі вступи не потрібні.
— Бачите оцю ручку? — заговорив він, показуючи иа рубильник, прикріплений до стелі вагона. — Вона вмикає й вимикає струм. Якщо вам треба дати задній хід, ви повертаєте її сюди. Якщо вам треба їхати вперед, ви повертаєте її в цей бік. Якщо вам треба вимкнути струм, ви ставите її на середину.
Герствуд з усмішкою слухав ці нескладні пояснення.
— Ось ця ручка регулює швидкість. Ви повертаєте її ось до цього місця, — він показав пальцем, — коли вам потрібна швидкість близько чотирьох миль за годину, до цього — щоб мати вісім миль. Коли вона повернута до кінця, швидкість доходить до чотирнадцяти миль за годину.
Герствуд спокійно стежив. Йому доводилось бачити роботу вагоноводів, і він не мав найменшого сумніву, що, трохи навправлявшись, впорається незгірш від професіоналів.
Інструктор пояснив ще деякі подробиці, потім сказав:
— Ну от, даємо задній хід.
Герствуд байдуже чекав, поки вагон котився назад через двір.
— Будьте особливо обережні в одному — рушайте з місця помалу. Їдьте деякий час на малій швидкості, перше ніж прискорювати. Більшість робить завжди ту саму помилку: одразу хочуть дати повний хід. Це нікуди не годиться, до того ж і небезпечно. Від цього дуже спрацьовується мотор. Намагайтесь уникати цього.
— Розумію, — сказав Герствуд.
Він усе чекав і чекав, а інструктор пояснював далі:
— Ну, тепер спробуйте самі,— сказав він нарешті.
Колишній управитель бару взявся за ручку і штовхнув її злегенька, як йому здавалось. Однак вона поверталася значно легше, ніж він сподівався, і тому вагон рвонув уперед з такою силою, що Герствуд відлетів назад і вдарився об двері. Він очманіло випростався, а інструктор загальмував і спинив вагон.
— Треба бути обережнішому, — тільки й сказав він.
Герствуд скоро переконався, що орудувати гальмом і водночас регулювати швидкість зовсім не така проста справа, як він гадав. Раз або двічі він мало не проломив вагоном задню огорожу — його врятувала тільки допомога і порада інструктора. Цей останній виявляв велике терпіння, але ні разу не посміхнувся.
— Звикайте працювати обома руками одночасно, — сказав вїн, — Для цього треба трохи вправи.
О першій годині Герствуд ще вправлявся, стоячи на площадці вагона, і його починав мучити голод. Пішов сніг, і Герствуд дуже змерз. Йому обридло ганяти вагон вперед і назад по короткій колії.
Нарешті вони під’їхали до тупика, і обидва спустилися з вагона. Герствуд увійшов у парк, сів на приступку якогось вагона і витяг з кишені свій сніданок, загорнутий у газету. Води не було, хліб зачерствів, але він їв зі смаком, ні на що не зважаючи. Герствуд жував свій бутерброд і озирався навколо, думаючи про нудну ж одноманітну науку. Погана робота, просто препогана. І не чим-небудь, а тим, що важка. «Кожному було б важко», — подумав він.
Перекусивши, він знову приєднався до інших і стояв, чекаючи своєї черги.
Передбачалося, що кожен матиме змогу повправлятись цілий день, але найбільше часу доводилось чекати.
Нарешті настав вечір, а з ним — голод і питання, де і як перебути ніч. Уже пів на шосту. їсти хочеться нестерпно. Додому треба добиратися не менше двох з половиною годин трамваєм і пішки у цій холоднечі. А з’явитись на роботу наказано о сьомій годині ранку, отже, як і доберешся додому, то вставати доведеться вдосвіта. У Герствуда був долар і центів п’ятнадцять грошей, взятих у Керрі: він призначив їх на сплату двотижневого рахунка вугляра, перше ніж надумав іти працювати сюди.
«Напевне, у них тут є десь нічліг, — думав він. — Де, наприклад, ночує отой хлопець з Ньюарка?»
Кінець кінцем, він вирішив розпитатися. Біля воріт, недалеко від Герствуда, мерз, дожидаючи своєї черги, молодий хлопчина. Років двадцяти, не більше, він виглядав зовсім підлітком, довготелесим і худим від злиднів. Якби такого трохи підгодувати, він би відразу покруглішав і запишався.
— Тим, у кого нема ні цента, тут що-небудь дають? — обережно поцікавився Герствуд.
Хлопець обернувся і зміряв його допитливим поглядом.
— Це ви про їжу? — відгукнувся він.
— Так, і про нічліг. Не можу ж я їхати ночувати в Нью-Йорк.
— Спитайте майстра, може, він вас улаштує. Мене ось він улаштував.
— Справді?
— Авжеж. Я йому просто сказав, що нічогісінько не маю. Не їхати ж мені додому! Я живу далеко, в Гобокені.
Герствуд тільки гмукнув: зрозуміло, мовляв.
— У них тут нагорі, очевидячки, є де переночувати. Не знаю, що там таке, мабуть, нора препаскудна. Він мені дав і обідній талон. Далебі, не жирно годують.
Герствуд похмуро осміхнувся, а хлопець зареготав.
— Добрі смішки! — промовив він потім, марно сподіваючись на підбадьорливу відповідь.
— Авжеж, — тільки й сказав Герствуд.
— Я б, бувши вами, не барився, а зразу пошукав майстра, бо він може піти, — додав юнак.
Герствуд послухався поради.
— Чи не знайдеться тут у вас де перебути ніч? — спитав він. — Якщо доведеться вертатися до Нью-Йорка, то боюся, що я не…
— Тут нагорі є кілька ліжок, — перебив його майстер. — Якщо хочете, можете зайняти одне.
— Дякую, — відповів Герствуд.
Він збирався попросити ще й обідній талон, але ніяк не міг вибрати для цього слушну мить і вирішив цей раз витратитись на обід.
«А завтра вранці попрошу!» — подумав він.
Він попоїв у дешевенькому ресторанчику поблизу. Самотність і холоднеча нагонила на нього сум, і він одразу ж вирушив на розшуки обіцяного нічлігу. За порадою поліції, трамвайна компанія, тільки-но звечоріло, припинила рух вагонів.
Кімната нагорі була, очевидно, призначена для нічної зміни. Крім дев’яти ліжок, там стояли ще дві-три прості дерев’яні табуретки, ящик з-під мила і мала, кругла залізна пічка, в якій горів огонь. Хоч і рано прийшов Герствуд, але хтось його вже випередив і сидів біля пічки, гріючи руки.
Герствуд наблизився і теж простяг змерзлі ДОЛОНІ ДО ВОГню. Невеселе, нужденне оточення гнітило його, але він кріпився, наважившись витерпіти все до кінця і переконуючи себе, що на час можна себе примусити змиритись з усім.
— Холоднеча! — промовив сусіда.
— Так, не тепло.
Довга мовчанка.
— Не дуже гарна ночівля, правда? — знову заговорив чоловік.
— Краще, ніж нічого, — відповів Герствуд.
Знов мовчанка.
— Я, мабуть, лягатиму, — сказав чоловік.
Він устав, підійшов до одного з ліжок і вмостився на ньому, скинувши тільки черевики, вкрившись простим укрива лом та брудною ватяною ковдрою і скрутившись клубком. Герствуд стежив з огидою, потім відвернувся до пічки і втупив погляд в огонь, силкуючись думати про щось інше. Згодом і він вирішив лягти і, вибравши ліжко, почав роззуватись.
В цей час увійшов юнак, який порадив йому цей нічліг,
і, побачивши Герствуда, вирішив озватися до нього по-товариському.
— Краще, ніж нічого, — промовив він, озираючись.
Герствуд думав, що ці слова стосуються не до нього, що просто юнак сам собі висловлює задоволення, і не відповів. А юнак вирішив, що Герствуд не в гуморі, і почав стиха насвистувати, потім, завваживши, що хтось уже спить, замовк.
Гидуючи брудною постіллю, Герствуд не роздягався і відсунув брудну ковдру чимдалі від обличчя, але, знеможений утомою, скоро почав дрімати, ковдра уже не здавалась гидкою, навпаки, вона приємно зогрівала, і він натяг її до підборіддя й заснув.
Уранці його приємне сновидіння урвав шум — кілька чоловік топтались по холодній, непривітній кімнаті. А йому приснилось, що він у Чікаго, в своєму власному затишному домі. Джессіка збирається кудись іти і говорить про це з ним. Враження від сну було таке яскраве, що, прокинувшись, він не міг опам’ятатися, такий кричущий контраст являла ця кімната. Він підняв голову, і гірка дійсність швидко очутила його.
«Мабуть, треба вставати», — сказав він сам до себе.
Води на цьому поверсі не було. Герствуд узув холодні черевики і встав, розминаючи заклякле тіло. Одяг теж холодив, волосся скуйовдилося.
— Прокляття! — пробурмотів він, насуваючи капелюха.
Унизу — нові прикрощі. Розшукавши водопровідний кран з жолобом, із якого колись, очевидно, напували коней, Герствуд переконався, що рушника нема, а його носовичок устиг забруднитись. Він обмежився тим, що змочив очі крижаною водою. Потім розшукав майстра.
— Снідали? — спитав той.
— Ні ще, — відповів Герствуд.
— То снідайте швидше; ваш вагон поки що не готовий.
Герствуд завагався.
— Ви не можете мені дати талон до їдальні? — присилував він себе попросити.
— Ось, маєте, — сказав майстер, простягаючи йому талон.
Сніданок був не кращий, ніж учорашня вечеря, — шматочок м’яса і погана кава. Поснідавши, Герствуд вернувся в парк.
— Ідіть сюди, — кивнув йому майстер. — За кілька хвилин можете виводити оцей вагон!
Герствуд зліз на площадку вагона, що стояв у напівтемному парку, і чекав сигналу. Він нервувався і водночас відчував полегкість. Хай хоч що, аби не лишатися в цьому парку!
Це був четвертий день страйку, і справа починала повертати на зле. Досі страйкарі, за порадою своїх керівників і газет, провадили боротьбу досить мирно. Насильств майже не було. Правда, страйкарі зупиняли вагони, заводили суперечки з водіями. Кількох штрейкбрехерів їм пощастило умовити, і ті кинули роботу; в кількох вагонах повибивали шибки; кілька разів зчинявся галас. І тільки п’ятьох чи шістьох вагоноводів було поранено серйозно, але в усіх цих випадках керівники страйку посилались на те, що натовп діяв свавільно.
Проте вимушена бездіяльність і свідомість того, що компанія, підтримувана поліцією, тріумфує, розлютила страйкарів. Вони бачили, що кількість вагонів на колії щодень зростає, а представники компанії не переставали заявляти, що опір страйкарів зламано. Це вкидало робітників у розпач. Вони починали розуміти, що мирні методи призведуть, кінець кінцем, до того, що компанії пустять в обіг усі вагони, а ті, хто протестував, залишаться за бортом, Виходило, що мирні методи тільки допомагають трамвайним компаніям.
І страйкарі раптом загорілись, і цілий тиждень пристрасті буяли, не вгаваючи. Вони нападали на вагони, кидались на штрейкбрехерів, заходили в сутички з полісменами, ламали колії. Залунали постріли, вуличні бої та сутички з розлютованими юрбами почастішали, і місто кишіло національними гвардійцями.
Про цю зміну в настрої робітників Герствуд нічого не знав.
— Виводьте вагон! — гукнув йому майстер, енергійно махнувши рукою.
Новоспечений кондуктор стрибнув на задню площадку і дав два дзвінки — сигнал рушати. Герствуд повернув ручку, і вагон викотився з воріт на вулицю. Там на передню площадку піднялися двоє кремезних полісменів і стали обабіч Герствуда.
Біля воріт трамвайного парку пролунав гонг, кондуктор відповів двома дзвінками, і Герствуд штовхнув ручку,
Обидва полісмени спокійно роззирнулись навкруги.
— Та й холодно ж сьогодні,— з сильним ірландським акцентом промовив той, що стояв ліворуч.
І взагалі з мене досить учорашнього, — сказав другий. — Не хотів би я мати таку роботу постійно.
Читать бесплатно другие книги:
