Сестра Керри Драйзер Теодор
— От було б чудово! — сказала Керрі.
— Так, це було б непогано, — відповів він.
Він тепер щодня купував у газетяра на розі дві вечірні газети — «Івнінг уорлд» та «Івнінг сан». І він одразу взяв свої газети і пройшов повз неї, не затримуючись.
Присунувши крісло до радіатора, Герствуд запалив газ. Далі все пішло, як напередодні. Усі труднощі були забуті за читанням дописів на його улюблені теми.
На другий день він почував себе іще пригніченішим, бо ніяк не міг придумати, куди б йому піти. До десятої години він шукав у газетах і не знаходив нічого підходящого. Він розумів, що треба йти, і здригався на саму думку про це. Куди, куди йти?
— Не забудь залишити грошей на цей тиждень, — спокійно мовила Керрі.
У них було заведено, що він щотижня давав їй дванадцять доларів на господарство. Почувши її слова, він легенько зітхнув і витяг гаманець. Йому знов стало страшно. Він все тільки витрачає й витрачає, а прибутків ніяких.
«Боже мій! — промайнула думка. — Так далі не може тривати».
Проте Керрі він нічого не сказав. Вона й сама помітила, що нагадування про гроші його стурбувало; коли так триватиме далі, то розмовляти з ним про гроші буде просто мукою.
«Але чим же я винна? — думала вона. — О, чом я мушу так мучитись?»
Герствуд вийшов з дому і знову попрямував до Бродвею. Він все міркував про те, куди йти. Та скоро він дійшов до «Гранд-Отелю» на Тридцять першій вулиці. Герствуд пригадав, що там дуже затишний вестибюль, а він ішов пішки кілька кварталів і трохи змерз.
«Зайду поголюся тут», — вирішив він.
Таким чином він знайшов собі зачіпку, щоб посидіти тут, вийшовши з перукарні.
Час знову тягся нестерпно довго, і Герствуд рано повернувся додому. Це повторювалось ще кілька днів. Щоразу його мучила думка про те, що треба йти шукати роботу, і щоразу огида до цього шукання, туга, сором приводили його у вестибюль готелю, де він годинами сидів без діла.
Потім три дні не вщухала хуртовина, і Герствуд не виходив зовсім. Сніг почав іти якось надвечір. Він сипнув несподівано великими, м’якими, білими пластівцями. Уранці він не припинявся, та ще зірвався сильний вітер, і газети попереджали про снігову бурю. З вікон видно було глибокий, пухкий шар снігу, що вкрив усе.
— Сьогодні я, мабуть, не піду у місто, — сказав він Керрі за сніданком. — У газетах пишуть, що буде страшенна негода.
— А мені вугілля не привезли, — мовила Керрі.
Вона замовляла паливо мішками.
— Я вийду і сам займуся цим, — сказав Герствуд.
Уперше він запропонував їй допомогти в господарстві, і це пояснювалось тим, що він хотів якось виправдати своє сидіння вдома.
Сніг ішов цілий день і цілу ніч, і в місті порушилась робота транспорту. Газети приділяли велику увагу наслідкам хуртовини, розписуючи страждання міської бідноти.
Герствуд сидів і читав у кутку біля радіатора. Він забув і думати про те, що йому треба шукати роботи. Страшна завірюха, що спинила нормальне життя, звільнила його від цієї турботи. І він умостився якнайзручніше, гріючи ноги ва радіаторі.
Керрі з тривогою спостерігала це розкошування. Хоч і лютує завірюха, як можна так ніжитись і з таким філософським спокоєм сприймати своє становище!
А Герствуд читав собі та й читав, майже не звертаючи уваги на Керрі. Вона ж поралася по господарству і не турбувала його розмовами.
На другий день сніг не вщухав, на третій — теж, а потім вдарив лютий мороз. Герствуд, наляканий газетами, не виходив з дому. Правда, він тепер охоче виконував різні дрібні доручення по господарству — то йшов до різника, то в бакалійну крамницю. Ці дрібні послуги його зовсім не обтяжували. Навпаки, створювалось враження, що його перебування дома корисне — справді, в таку негоду що б вона робила, якби він її не виручив.
Проте на четвертий день розгодинилося, і Герствуд прочитав у газеті, що хуртовина скінчилася. Але він не поспішав — його лякало, що на вулицях мусить бути страшенна сльота.
Лише після полудня він, нарешті, залишив газети і вирушив у світ. Надворі потеплішало, і тротуари були вкриті грязюкою. Герствуд сів на Чотирнадцятій вулиці в трамвай і взяв квиток з пересадкою на Бродвеї. Він знайшов у газеті оголошення про шинок на Перл-стріт. Проте, під’їжджаючи до готелю «Бродвей-Сентрал», він передумав.
«Яка рація туди їхати? — міркував він, дивлячись на сльоту й сніг. — Я ж однаково не зможу купити пайку. Тисяча шансів проти одного, що нічого з цього не вийде. Краще зійду тут».
І він зійшов. У вестибюлі готелю він сів і став міркувати над тим, що йому робити.
Поки він отак сидів, поринувши у думки, задоволений тим, що він не на вулиці, до вестибюля зайшов якийсь добре вдягнений чоловік; він раптом спинився, придивився, ніби не покладаючись на свою пам’ять, і приступив ближче. Герствуд упізнав Карджіла, власника великих скакових стаєнь у Чікаго, якого він востаннє бачив у залі Евері, в той вечір, коли Керрі там виступала. Він навіть пригадав, як цей добродій підійшов зі своєю дружиною, щоб привітатися з ним.
Герствуд зніяковів. У його очах відбилося замішання.
— Та це ж либонь Герствуд! — промовив Карджіл, пригадавши все і шкодуючи, що не одразу впізнав його і не уник цієї неприємної розмови.
— Так, — відповів Герствуд. — Як ся маєте?
— Дуже добре, — відповів Карджіл, розгублено шукаючи теми для розмови. — А ви тут спинились?
— Ні,—відповів Герствуд, — я маю тут зустрітися з одним чоловіком.
Я чув, що ви виїхали з Чікаго, але не знав, де ви і що з вами.
— О, я тепер мешкаю тут, — відповів Герствуд, думаючи тільки про те, як би швидше скінчити цю розмову.
— Сподіваюся, справи йдуть непогано?
— Чудово, — відповів Герствуд.
— Приємно чути.
Вони збентежено дивилися один на одного.
— А мене тут чекає один приятель, — сказав Карджіл. — Я пішов. Бувайте!
Герствуд кивнув головою на прощання.
— Хай йому біс! — пробурмотів він, обертаючись до дверей. — Я так і знав, що це станеться!
Він пройшов кілька кварталів. Годинник показував тільки пів на другу. Він силкувався придумати, куди б піти, чим зайнятись. Але погода була така гидка, що хотілося тільки одного — вернутись додому. Скоро він почав відчувати, що ноги в нього мокрі й холодні, і сів у трамвай, який і довіз його на П’ятдесят дев’яту вулицю. Йому було однаково, куди їхати. Зійшовши з трамвая, він повернув назад по Сьомій авеню, але грязюка була просто невилазна, а блукання без ніякої мети ставало нестерпним. Йому здавалось, що він застудився.
Опинившись на розі, він почав чекати трамвая, що йшов у південному напрямі. У такий день неможливо довго лишатись на вулиці, треба повертатися додому.
Керрі здивувалась, побачивши його о чверть на третю.
— Погода паскудна, — тільки й сказав він.
Потім скинув пальто і перевзувся.
Уночі він відчув, що застудився, і прийняв хініну. До ранку його трусило, і він весь день нікуди не виходив, а Керрі доглядала його. Хворий він став зовсім безпорадною істотою. У злинялому купальному халаті, з нечесаною головою і тьмяними очима він виглядав дуже старим і негарним. Керрі це помітила, і їй було прикро. Вона старалась бути до нього доброю, ласкавою, але щось у ньому стримувало її.
Надвечір, у присмерку, вигляд у нього був такий нужденний, що Керрі порадила йому лягти.
— Для тебе буде спокійніше, якщо ти спатимеш цю ніч сам, — сказала вона. — Ти почуватимеш себе краще. Зараз я постелю тобі постіль.
— Гаразд, — промовив він.
Керрі поралася, з розпачем повторюючи в думці:
«Що за життя! Що за життя!»
Ще вдень, коли він, згорбившись, сидів біля радіатора і читав, не відриваючись, вона пройшла через кімнату і, побачивши його, насупила брови. У вітальні, де було не так тепло, вона сіла край вікна і заплакала. Так оце те життя, яке їй судилося? Звікувати вік замкненою в маленькій квартирці, з чоловіком, який не має роботи, байдикує і зовсім байдужий до неї… Та вона ж для нього тепер служниця, та й годі.
Від сліз у неї почервоніли очі, і коли вона постелила постіль і, запаливши газ, покликала Герствуда, він це зауважив.
— Що з тобою? — спитав він, вдивляючись їй в обличчя.
Його хрипкий голос і скуйовджене волосся викликали в ній прикре почуття.
— Нічого, — відповіла Керрі стиха.
— Ти плакала, — сказав він.
— Ні, не плакала, — промовила вона.
Він розумів, що не кохання до нього було причиною цих сліз.
— Не треба плакати, — промовив він, лягаючи в ліжко. — Все ще буде гаразд.
Днів за два він устав з ліжка, але негода тривала, і він не виходив з дому. Газетяр-італієць приносив тепер ранкові газети йому додому, і Герствуд читав їх, не відриваючись. Потім він кілька разів наважився вийти в місто, але знову зустрів когось із давніх знайомих і після цього вже не міг спокійно сидіти по готельних вестибюлях.
Тепер він щодня повертався додому рано і, нарешті, перестав удавати, ніби шукає роботу. Зима — непідходящий час для цього.
Сидячи цілісінький день удома, Герствуд, звичайно, бачив, як Керрі хазяйнує. Вона була далеко не зразкова хазяйка, не вміла бути ощадливою, і він уперше звернув на це увагу. Її нагадування про гроші на господарські витрати тепер особливо гнітили його. Йому тепер стало здаватися, що тижні минають дуже швидко. А Керрі щовівторка вимагала грошей.
— Як ти гадаєш, ми живемо досить ощадливо? — спитав він одного вівторка.
— Я роблю все, що можу, — відповіла Керрі.
Розмова на цьому скінчилась. Але на другий день від спитав:
— Ти ніколи не була у магазині «Гензевурт»?
— Я й не чула ніколи про такий, — відповіла Керрі.
— Кажуть, що там усе значно дешевше.
Керрі цим зовсім не зацікавилась. Вона не любила таких розмов.
— Скільки ти платиш за фунт м’яса? — спитав він іншим разом.
— Ціни бувають різні,— відповіла Керрі.— Філе коштує двадцять два центи.
— Але ж це страшенно дорого!
Розпитував він і про інше, і з часом це стало в нього справжньою манією. Він дізнавався про ціни і всі їх пам’ятав.
Разом з тим він став виконувати все більше доручень. Почалося, звичайно, з дрібниць. Якось уранці, коли Керрі одягала капелюшок, він спитав її:
— Куди ти йдеш, Керрі?
— У пекарню, — відповіла вона.
— Я можу піти замість тебе, — запропонував він.
Вона не заперечувала, і Герствуд пішов.
Він завжди виходив під вечір на ріг по газети.
— Тобі нічого не треба? — питав він її, збираючись іти.
І вона потроху звикла користуватися його послугами.
Зате він перестав давати їй щотижня по дванадцять доларів.
— Дай мені сьогодні грошей на господарство, — сказала вона наступного вівторка.
— Скільки? — спитав він.
Керрі зрозуміла, що це має означати.
— Ну, доларів п’ять, — відповіла вона. — Я винна за вугілля.
Того ж дня він сказав їй:
— Знаєш, отой італієць на розі продає вугілля по двадцять п’ять центів за бушель. Я купуватиму в нього.
Керрі вислухала його цілком байдуже.
— Добре, — сказала вона.
І почалось:
— Джордже, сьогодні треба купити вугілля.
Або:
— Піди купи якогось м’яса на обід.
Він питав, що саме їй потрібно, і йшов купувати.
Але слідом за ощадливістю прийшла справжня скнарість.
— Я взяв тільки півфунта м’яса, — сказав він якось, повертаючись додому з газетами. — По-моєму, ми ніколи всього не з’їдаємо.
Керрі мовчки страждала від усіх цих прикрих дрібниць. Вони затруювали її життя, гнітили душу. О, цей чоловік змінився до невпізнання! Цілісінький день сидить собі й читає свої газети. Ніщо на світі, здається, його вже не цікавить. Лише зрідка вийде в хорошу погоду, годин на чотири, на п’ять, так між одинадцятою і четвертою. Керрі почувала тепер до нього тільки глибоку зневагу.
Герствуд не бачив виходу для себе, і тому його опанувала цілковита апатія. Його невеличкий грошовий запас танув з кожним місяцем. Тепер у нього лишалось уже тільки п’ятсот доларів, і він цупко тримався за них, ніби ця сума могла відсунути злидні надовго. Сидячи весь час удома, він вирішив носити щось із старого одягу. Вперше це спало йому на думку, коли настала негода. Він тільки один раз визнав за потрібне вибачитись:
— Сьогодні така погана погода, я походжу у цьому.
А потім він уже з «цього» і не вилазив.
Раніше він звичайно платив за гоління п’ятнадцять центів і додавав ще десять центів «на чай». Коли настали тяжкі часи, він у перші ж дні знизив чайові до п’яти центів, потім звів їх до нуля. Нарешті він вирішив піти до дешевої перукарні з таксою десять центів за гоління. Переконавшись, що голять там пристойно, він став завжди туди ходити. А там він став голитись через день, потім раз на три дні, і так далі, і дійшов до того, що почав голитись раз на тиждень. У суботу на нього страшно було дивитись.
І, звичайно, в міру того як він сам втрачав повагу до себе, Керрі теж переставала його поважати. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним сталося. У нього ж лишились ще гроші, було пристойне вбрання, а добре вдягнений він виглядав непогано. Керрі не забула, яку боротьбу їй самій довелося витримати в Чікаго, але вона не забула і того, що не переставала шукати виходу. А він і не пробує його знайти. Він перестав навіть переглядати газетні об’яви.
Одного разу вона нарешті не стерпіла.
— Навіщо ти кладеш стільки масла в печеню? — спитав якось увечері Герствуд, стоячи посеред кухні.
— Як то навіщо? Щоб вона була смачніша! — відповіла Керрі.
— Масло тепер страшенно дороге, — зауважив він.
— Ти б не звертав на це уваги, якби працював! — відповіла вона.
Він одразу замовк і повернувся в кімнату, до своїх газет, але її відповідь свердлила йому мозок. Це вперше він почув від неї гостре слово.
Того ж вечора, скінчивши читати, Керрі постелилася у вітальні. Таке трапилося вперше. Коли Герствуд вирішив, що час лягати, він, як завжди, ввійшов у спальню і ліг, не запалюючи світла. І тут він помітив, що Керрі немає.
«Дивна річ, — подумав він, — може, вона ще не лягала?»
Він більше не думав над цим і заснув. Уранці він побачив, що її немає поруч нього.
Як не дивно, ніхто з них не сказав про це ні слова.
Минув день, і ввечері Керрі, не така мовчазна, як звичайно, промовила:
— Я сьогодні, мабуть, спатиму сама. У мене щось голова болить.
— Добре, — сказав Герствуд.
На третю ніч вона постелилася у вітальні без будь-яких виправдувань.
Для Герствуда це було тяжким ударом, але він мовчав.
«Гаразд, нехай спить сама», — вирішив він, але при цьому мимоволі насупився.
РОЗДІЛ XXXVI
З гори. Примара удачі
Подружжя Венс повернулося до Нью-Йорка ще до різдва. Вони, вірніше місіс Венс, не забули про Керрі, але ні разу не побували в неї з тієї простої причини, що Керрі не дала їм своєї адреси. Вірна собі, Керрі листувалася з місіс Венс, поки ще жила на Сімдесят восьмій вулиці. Коли ж їй довелося переїхати на Тринадцяту вулицю, вона почала міркувати над тим, як би замовчати цю обставину, щоб місіс Венс не здогадалася про погіршення їхнього становища. Нічого не придумавши, Керрі зовсім перестала писати своїй приятельці, хоч це й було їй прикро. Місіс Венс дивувалась з її мовчанки і вирішила, що Керрі, мабуть, виїхала з Нью-Йорка і що їм навряд чи доведеться побачитись. І тому для неї була несподіванкою зустріч з Керрі на Чотирнадцятій вулиці, де вона ходила по крамницях. Керрі теж прийшла туди щось купити.
— Як, це ви, місіс Вілер? — мовила місіс Венс, обводячи Керрі швидким поглядом. — Де ж це ви пропадали? Чом ні разу не зайшли до мене? А я все дивуюся, що з вами сталось. Я, справді…
— Я дуже рада вас бачити, — сказала Керрі, якій було приємно і водночас прикро. Надто невчасно зустрілася вона з місіс Венс. — Ми живемо тут, недалеко. Я весь час збираюся зайти до вас. Де ви тепер живете?
— На П’ятдесят восьмій вулиці,— відповіла місіс Венс,—
недалеко від Сьомої авеню, номер двісті вісімнадцятий. Чом ви ніколи не зайдете?
— Я зайду обов’язково, — пообіцяла Керрі.— Я справді збиралася до вас. Я знаю, що давно вже слід було зайти, мені просто сором, запевняю вас. Але, знаєте…
— А ви де живете? — впала їй у мову місіс Венс.
— На Тринадцятій вулиці,— відповіла Керрі неохоче, — номер сто дванадцять, на Західній стороні.
— А, це десь тут недалеко, правда? — вигукнула місіс Венс.
— Так, — потвердила Керрі.— Ви повинні обов’язково коли-небудь зайти до мене.
— Он ви яка! — засміялася місіс Венс; однак вона вже встигла помітити, що Керрі дуже змінилась.
«І ця адреса, — подумала вона. — Мабуть, їм тепер скрутно живеться».
Проте вона почувала до Керрі щиру приязнь, і тому потягла її за собою.
— Зайдімо сюди на хвилинку! — вигукнула вона, прямуючи до крамниці.
Коли Керрі повернулася додому, Герствуд, як завжди, сидів і читав. Він, очевидно, ставився до свого становища вельми безтурботно. Щетина на його обличчі відростала вже днів чотири, не менше.
«Що, якби місіс Венс зайшла до нас і побачила його?» — подумала Керрі.
Вона розпачливо похитала головою. Усе це ставало зовсім нестерпним.
Доведена до відчаю, вона спитала його за обідом:
— Що з тією оптовою фірмою, про яку ти говорив, нічого нового?
— Ні,— відповів він. — їм не потрібна людина без досвіду.
Керрі облишила цю тему, почуваючи, що тут нічого не скажеш.
— Я зустріла сьогодні місіс Венс, — за хвилину промовила вона.
— Справді? — відгукнувся він.
— Вони знов живуть у Нью-Йорку, — провадила Керрі.— Вигляд у неї дуже елегантний.
— Ну що ж, вона може собі це дозволити, поки він дає на це грошики, — відповів Герствуд. — А йому вони легко дістаються.
Герствуд дивився в газету і не помітив погляду, який кинула на нього Керрі,— безмірна втома й гіркота світилися в цьому погляді.
— Вона казала, що збирається зайти до нас.
— А тобі не здається, що вона щось довгенько збирається? — промовив Герствуд трохи саркастично.
Він не полюбляв цієї марнотратниці.
— Це ще невідомо, — відповіла Керрі, розсердившись, — Може, я й сама не хотіла, щоб вона приходила.
— Вона занадто легковажна, — промовив Герствуд багатозначно. — Щоб за нею угнатися, треба мати силу грошей.
— Але містера Венса, наскільки я розумію, це не хвилює.
— Тепер, можливо, й ні,— уперто стояв на своєму Герствуд, чудово зрозумівши її натяк, — але його життя ще не скінчене. Завжди може трапитись щось непередбачене, і він теж ще може опинитись за бортом, як і кожний інший.
У тому, як він говорив це, було щось бридке. Його зіщулені очі немов зловтішно стежили за щасливчиками, чекаючи їхнього падіння. Про своє власне становище він не думав, — про нього не варто було говорити.
Це були останні прояви його колишньої самовпевненості й незалежності. Він весь час сидів тепер дома і читав про діяльність інших людей, і часом на нього находив незалежний, бадьорий настрій. Забуваючи про те, як тяжко,і принизливо блукати по місту, шукаючи роботи, він раптом гордо випростувався, ніби хотів сказати:
«Я ще здатний багато чого зробити. Зі мною ще не по-кінчено. Досить мені захотіти, і я доб’юся чого завгодно!»
У такому настрої він іноді переодягався, голився, натягав рукавички і вирушав у дорогу, сповнений енергії. Але певної мети він не мав. Це просто було в нього ознакою певного стану, як падіння чи підняття барометра показує певну погоду. Просто він почував потребу вийти з дому, щось робити.
Такі походеньки не миналися без витрат. Він знав кілька місць, де грали в покер. Були в нього й знайомі в пивницях у різних частинах міста і поблизу муніципалітету. Щоб трохи розважитись, приємно було побачитись і побалакати з кимсь із них.
Колись Герствуд досить щасливо грав у покер. Йому не раз траплялося, граючи з друзями, виграти сотню доларів, а то й більше, і тоді така сума була лише ніби приправою до насолоди грою, бо не заради грошей тоді гралося. І тепер він знову подумав про карти.
«Я б міг виграти сотню-другу. Я ж іще не розучився грати!».
Треба віддати йому належне — ця думка не раз приходила йому в голову, перш ніж він здійснив її.
Перша гральна зала, у яку він завітав, містилася над шинком на Вест-стріт, недалеко від однієї з переправ. Герствуду вже доводилось бувати там. Грали за кількома столами. Герствуд якийсь час мовчки спостерігав і помітив, що в банку набирались досить значні суми, хоч ставки й були невеликі.
— Здайте і мені,— промовив він, коли мали грати нове коло.
Потім присунув стілець і подивився на свої карти. Інші учасники гри нишком кидали на нього пильні, допитливі погляди.
Спочатку йому не щастило. Карти в нього були мішані, без пар. Гра почалась.
— Пас, — промовив він.
При таких картах він радий був відкупитися своєю ставкою. Згодом фортуна усміхнулась йому, і він пішов звідти з виграшем у кілька доларів.
На другий день він повернувся, шукаючи розваги й наживи. Цього разу в нього, на біду, була непогана карта. Напроти нього сидів гравець з кращими картами, задерикуватий молодий ірландець із поплічників місцевого відділення Таммані-хола. Герствуда здивувала наполегливість, з якою його противник спокійно підвищував ставки. Якщо він зважився на блеф, то робилося це дуже хитро. Герствуд завагався, але силкувався зберегти байдужий вигляд, який за давніх часів допомагав йому обдурити тих картярів-психологів, які ніби читають чужі думки і настрої, відгадуючи їх по найневловиміших ознаках. Він ніяк не міг одігнати боягузливу думку, що в його противника краща карта і що той триматиметься до кінця і витягне в нього все до останнього долара, якщо він сам не спиниться своєчасно. А все ж таки є шанс зірвати банк — у нього ж чудова карта! Чом не підвищити ще на п’ять?
— Ставлю ще три, — сказав ірландець.
— Нехай буде п’ять, — промовив Герствуд, присуваючи свої фішки.
— Ще стільки ж, — вів далі ірландець, присуваючи зі свого боку купку червоних фішок.
— Ще фішок, прошу, — звернувся Герствуд до круп’є, виймаючи банкноту.
Його молодий противник зухвало посміхнувся. Коли Гер-, ствуд виклав свої фішки, той знову підвищив ставку.
— Ще п’ять — промовив він.
В Герствуда спітніло чоло. Він уже далеко зайшов — дуже далеко, коли взяти до уваги його становище. У банку було шістдесят доларів його власних грошей. Звичайно, він не був боягузом, але думка про можливість втратити так багато лякала його, і він завагався. Кінець кінцем, він здався, не довіряючи більше своїй чудовій карті.
— Відкрили, — промовив він.
— У мене три і дві,— сказав молодик, викладаючи свої карти.
І Герствуд опустив руки.
А я думав, що спіймав вас, — пробурмотів він.
Молодий ірландець згріб фішки, а Герствуд вийшов, але на сходах зупинився і перелічив те, що в нього лишилось.
— Триста сорок доларів, — прошепотів він сам до себе.
Як багато грошей пішло на цей програш і на господарство!
Повернувшись додому, він вирішив більше не грати.
Керрі не забула про обіцянку місіс Венс навідатись до неї і спробувала обережно вплинути на Герствуда. На цей раз ішлося про його вигляд. Того ж дня, прийшовши додому, він одяг старий костюм, який тепер звичайно носив.
— І чого це ти завжди одягаєш оте старе лахміття? — сдитала Керрі.
— А навіщо одягати вдома гарний костюм?
— Ну, я думаю, тобі самому було б приємніше. До того ж хтось може зайти, — додала вона.
— Хто б це? — спитав він.
— Ну, хоча б місіс Венс.
— їй не треба мене бачити, — відповів він похмуро.
Так втратити самолюбство, стати таким байдужим! Керрі
майже ненавиділа його.
«Сидить собі! — подумала вона. — «їй не треба мене бачити!» І як йому не соромно?»
На біду, місіс Венс і справді зайшла до них. Якось, обходячи магазини, вона вирішила провідати Керрі. Піднявшись по вбогих сходах, вона постукала у двері. Керрі не було дома, про що вона гірко шкодувала потім. Двері відчинив Герствуд, який подумав, що це повернулась Керрі. Він остовпів. Голос згаслої гордості й гідності раптом озвався у ньому.