Сестра Керри Драйзер Теодор
Керрі нічого більше не сказала, але це прикро її вразило. Вона шкодувала, що приємний вечір доходить кінця, але сподівалася, що попереду ще лишається півгодини. О години і хвилини нашого життя, — скільки горя, скільки скорботи сповняє їх!
Вона попрощалася з удаваною байдужістю. Хіба ж їй не все одно? Проте екіпаж здався їй спорожнілим.
Вона ввійшла в свою квартиру з головою, повною спогадів про сьогоднішній день. Невідомо, чи зустрінеться вона ще коли-небудь з цією людиною. Та хіба ж не все одно? Хіба не все одно?
Герствуд встиг повернутись додому і вже лежав у ліжку. Його одяг був недбало розкиданий по всій кімнаті. Керрі підійшла до дверей спальні, побачила його і відступила. Їй хотілося ще трошки посидіти, хотілось подумати. їй було чомусь неприємно входити туди.
Повернувшись до їдальні, Керрі сіла в крісло і почала гойдатись. Вона глибоко замислилась, міцно притискаючи руки до грудей. Крізь туман тужних мрій і суперечливих бажань вона починала щось бачити. О безмежність надій і жалю, мук і страждань! Керрі все гойдалася в кріслі. Вона починала проізрівати.
РОЗДІЛ XXXIII
Поза мурами. На схилі років
Ніяких безпосередніх наслідків останні події не мали. Наслідки таких подій визрівають звичайно дуже повільно. Приходить ранок, і настрій змінюється. Звичні умови життя панують над нами, і тільки зрідка настають хвилини, коли ми помічаємо всю мізерність нашого існування. Серце болить тоді, коли ми стикаємося з контрастами. А зникнуть контрасти — і біль вщухає.
Збігло півроку, може, й більше, а життя Керрі минало без будь-яких змін. Вона більше не зустрічалася з Еймсом. Він один раз заходив до Венсів, але Керрі тільки чула про це від сусідки. Потім він поїхав до себе на Захід, і потроху спогад про нього зблід. Проте його моральний вплив не зник, і йому не судилося ніколи зникнути остаточно. У неї був тепер ідеал, з яким вона могла порівнювати інших чоловіків, особливо — чоловіків, близьких до неї.
Весь цей час, ось уже майже три роки, Герствуд не переставав непомітно посуватись все в одному і тому ж напрямі. Не можна сказати, щоб він котився згори, але про підйом теж не могло бути й мови. Таке враження він справив би на випадкового спостерігача. Але в психології його сталася цілком виразна зміна, а тому щодо його майбутнього не могло бути ніяких сумнівів. Усе лихо було в тому, що його кар’єра обірвалася з від’їздом із Чікаго. У зростанні добробуту людини, в розвитку її кар’єри дуже багато спільного з фізичним розвитком. Або вона стає сильнішою, здоровішою, мудрішою, як юнак, що наближається до змужнілості, або ж, навпаки, стає слабшою, старішою, пасивнішою, як той, хто наближається до похилого віку. Інших можливостей нема. Часто буває, що в середньому віці юнацьке зростання вже припиняється, а нахил до занепаду тільки починається, і обидва процеси цілком врівноважуються, тоді деякий час немає помітного руху ні в той, ні в інший бік. Проте з часом рух до могили неминуче переважить, спочатку повільно, потім потроху прискорюючись, і нарешті — на великій швидкості.
Опинившися в нових умовах, Герствуд міг би помітити, що молодість його вже позаду. Він не зрозумів цього тільки через те, що перебував у цілковитій рівновазі, і тому поступове погіршання лишалось непомітним.
Не звикнувши до розумувань і самоаналізу, він, хоч і був завжди пригнічений, не міг зрозуміти тієї зміни, що відбувалась у нього в душі, а отже, і в тілі. Він не переставав порівнювати своє минуле становище з теперішнім, і виразна зміна на гірше весь час гнітила його, або, у всякім разі, псувала настрій. Пригнічений настрій, як доведено експериментальним шляхом, створює в крові особливі отрути, так звані катастати, в той час як благодійні почуття радості й задоволення сприяють виробленню корисних хімічних речовин, так званих анастатів. Отрути, породжені гризотою, шкодять організмові, часом призводячи до помітного його зношуванйя. Саме це й підточувало Герствуда.
З часом це позначилось на його вдачі. Погляд його втратив жвавість і проникливість, якою Герствуд відзначався в дні своїх успіхів на вулиці Адамс. Хода була вже не така впевнена й тверда. Він не міг опанувати себе і весь час замислювався, замислювався… Нові знайомі, якпх він завів, не були знаменитостями. Вони були менш розвинені, примітивніші й грубіші. їхнє товариство не могло бути для нього таке приємне, як товариство вишуканих відвідувачів чікагського бару. І йому не лишалось нічого іншого, крім роздумів.
І от, дуже поволі, він втрачав бажання бути привітним, приваблювати, створювати атмосферу комфорту для відвідувачів закладу на вулиці Уоррен. Ще повільніше зрозумів він усе значення, яке мала для нього втрачена сфера. Вона не здавалась такою чудовою, коли він був там. Тоді, навпаки, уявлялось, що так просто зайняти цю посаду і мати усе потрібне, скільки завгодно костюмів і вільні гроші. Як без вороття відійшло це все в минуле! Ніби місто, оточене мурами, так тепер виглядало те життя для нього. Біля брами вартові. Зайти досередини не можна. А ті, хто там, усередині, не хочуть вийти і подивитись, хто ти такий. їм так весело, що вони забувають про тих, хто поза мурами, а він— поза мурами…
Щодня Герствуд мав змогу читати у вечірніх газетах про події в цьому неприступному місті. У замітках про осіб, що відпливають у Європу, він зустрічав імена видатних відвідувачів його колишнього бару. На шпальтах, присвячених театральному життю, час від часу з’являлися повідомлення про нові успіхи людей, яких він знав колись. Усі вони, напевне, не переставали розважатись, як і колись. Пульманівські вагони везли їх по всій країні в якому завгодно напрямі, газети догідливо повідомляли про різні події в їхньому житті, розкішні вестибюлі готелів і блискучі зали ресторанів міцно тримали їх за мурами неприступного міста. Це були люди, яких він знав, з якими не раз випивав, знамениті люди, а він… він забутий. Хто такий містер Вілер? Що таке бар на вулиці Уоррен? Гай-гай!..
Коли хтось вважає, що такі думки не можуть виникнути в голові звичайної людини, що такі почуття можливі тільки у людей вищого розумового розвитку, я відповім на це: саме люди розвинені переборюють такі думки. Вони здатні філософувати, вони сильні духом і тому не страждають з таких причин. А звичайні люди особливо гостро сприймають усе, що стосується їхнього матеріального добробуту. Тільки гідний жалю нерозвинений чоловік може оплакувати гіркими слізьми втрату сотні доларів.
І ось через два роки наслідки цих роздумів стали позначатися на справах закладу на вулиці Уоррен. Відвідувачів поменшало в порівнянні з тим, скільки їх приходило до бару у час найбільшого розквіту, і це дратувало і непокоїло Герствуда.
Якось увечері він признався Керрі, що в цьому місяці оправи йдуть гірше, ніж у минулому. Це було сказано у відповідь на її слова про те, що вона збирається купити собі деякі дрібниці. Керрі подумала при цьому, що він ніколи не радиться з нею, коли купує щооь із одягу для себе. Їй вперше спало на думку, що він хитрує, говорить їй це для того, щоб вона нічого в нього не просила. Відповіла вона досить лагідно, але в душі обурювалась. Він зовсім не дбає про неї. Коли вона й розважається, то тільки завдяки Венсам.
А ці останні раптом сказали їй, що виїжджають. Надходила весна, і вони вирішили поїхати на Північ.
— Так, — сказала місіс Венс Керрі,— ми вирішили, що не варто залишати за собою квартиру, а речі ми здамо на схорону. Ми їдемо на все літо, це буде зайва витрата. Коли ж ми повернемось, то, мабуть, оселимось ближче до центру.
Для Керрі це було справжнє горе. їй так добре було в товаристві місіс Венс, і вона нікого більше не знала в усьому будинку. Знов вона лишається зовеш сама.
Похмурий настрій Герствуда у зв’язку із зменшенням прибутків збігся з від’їздом Венсів. І Керрі довелось зносити одночасно і несподівану самотність, і настрій чоловіка. Все це було прикро. Її огорнув неспокій і незадоволення, не Герствудом, власне, як вона намагалась себе переконати, а взагалі життям. Яке, справді, її життя? Нудне й одноманітне. Що вона має? Нічого, крім цієї маленької, тісної квартирки. Венси можуть подорожувати, в їхньому житті стільки цікавого, а вона сидить собі тут, сама-одна. Невже вона створена тільки для цього? Такі думки не переставали точити її, і, нарешті, вона дала волю сльозам. Для сліз у неї було досить підстав, до того ж сльози — це єдине, що дає полегкість.
Так тривало досить довго. Вони обоє жили дуже одноманітним життям, поки не сталася зміна на гірше. Одного
вечора, бажаючи якось вплинути на Керрі, яка щоразу вимагала в нього грошей на нові убрання та на домашні витрати, Герствуд сказав:
— Здається мені, що я ніколи не доб’юся пуття від цього Шейнессі.
— А що таке? — спитала Керрі.
— О, це такий млявий і зажерливий ірландський пес. Він нізащо не погоджується ні на які вдосконалення, а без них діло ніколи не даватиме добрих прибутків.
— А ти не можеш його переконати? — спитала Керрі.
— Ні, я вже пробував. Я бачу, що єдине, чим можна поліпшити справи, — це завести власний заклад.
— То чому ж ти цього не зробиш?
— Бачиш, усі мої гроші зараз вкладені в це діло. Якби я міг якийсь час жити ощадливо, то, мабуть, мені вдалося б відкрити власний бар, який давав би нам великі прибутки.
— Ну, то давай спробуємо жити ощадливіше, — запропонувала Керрі.
— Так, спробувати варто, — погодився він. — Я вже думав, що коли б ми найняли меншу квартиру і пожили б рік скромніше, тоді з тим, що у мене вкладене в це діло, вистачило б, щоб відкрити бар. Тоді ми могли б зажити так, як тобі хочеться.
— Ну що ж, я не заперечую, — промовила Керрі, хоч їй було дуже прикро, що дійшло до цього.
Розмови про меншу квартиру нагадували про бідність.
— В районі Шостої авеню, за Чотирнадцятою вулицею, є безліч гарненьких квартирок. Там можна вибрати щось підходяще.
— Добре, я подивлюсь їх, якщо хочеш, — сказала Керрі.
— Я думаю, що зможу за рік порвати зі своїм компаньйоном, — провадив Герствуд. — А в тому вигляді, як зараз, із цього діла ніколи нічого не вийде.
— Добре, я пошукаю квартиру, — повторила Керрі, бачачи, що він надає цій зміїні великої ваги.
Невдовзі вони перебралися на нову квартиру, і це засмутило Керрі дужче, ніж усі інші події останнього часу. Вона вже звикла дивитись на Герствуда, як на чоловіка, а не коханця, вважала себе, як його дружину, нерозривно зв’язаною з його долею, що б з ним не сталося. Але вона почала розуміти, що він став похмурий і мовчазний, що це вже не колишній молодий, сильний і життєрадісний чоловік. Вона помічала в ньому ознаки старості — зморшки коло очей і в куточках уст. Помічала вона й багато іншого і зро
зуміла, що зробила помилку. Не раз пригадувалось їй і те, що він, власне кажучи, силою примусив її втекти з ним.
Нова квартира містилася на Тринадцятій вулиці, на пів-кварталу західніше Шостої авеню. Район, де вони оселились, не сподобався Керрі. Тут не було дерев, з вікон не видно було річки. Вулиця вся була забудована. В їхньому будинку мешкало дванадцять сімей, людей статечних, але ніхто з них і трохи не скидався на Венсів. Багаті люди потребували більше простору.
У своїй маленькій квартирці Керрі обходилася без служниці. Вона хазяйнувала дуже мило, але не мала від цього ніякої втіхи. Герствуд в душі зовсім не був задоволений, що їм довелось піти на це, але переконував себе, що нічого іншого йому не лишалось. Треба удавати, що все йде якнайкраще, і примиритися з таким становищем.
Герствуд намагався показати Керрі, що нема чого журитися їхньою скрутою, що, навпаки, треба радіти, бо за рік їхнє становище значно поліпшиться. І він почав частіше водити її у театр, давав більше на господарство. Але все це було лише тимчасове. Поступово Герствуда опанував такий настрій, в якому хотілося тільки одного: щоб ніхто не заважав йому віддаватися роздумам на самоті. Він став жертвою хворобливої, похмурої меланхолії. Ніщо його не цікавило, крім газет і власних думок. Радощі кохання знову згасли для нього. Лишалось тільки одне: жити і миритися з дуже незавидною долею.
Дорога вниз має мало зупинок і рівних переходів. Душевний стан Герствуда, погіршуваний зовнішніми умовами, дедалі збільшував незгоду між ним і його компаньйоном. Нарешті дійшло до того, що цей останній почав міркувати, як би здихатись Герствуда. Але сталося це скоріше, ніж можна було сподіватися, і то з вини власника будинку, де містився бар.
— Читали? — спитав якось уранці Шейнессі, показуючи Герствудові повідомлення у «Гералді», у відділі «Нерухоме майно».
— Ні, а що таке? — спитав Герствуд, заглядаючи в газету.
— Наш хазяїн продав свою ділянку.
— Та що ви кажете! — вигукнув Герствуд.
Він узяв газету і прочитав: «Містер Август Віл учора продав містеру Й. Ф. Слосону ділянку землі розміром двадцять п’ять на сімдесят п’ять футів, на розі Уоррен-стріт і Гудзон-стріт, за п’ятдесят сім тисяч доларів».
— Коли виходить термін нашої оренди? — задумливо спитав Герствуд. — Здається, в лютому?
— Так, — відповів Шейнессі.
— Тут нічого не сказано про те, що ж збирається робити новий власник, — зауважив Герствуд, знову заглядаючи в газету.
— Ну, ми скоро дізнаємось про це! — відловів Шейнессі.
І справді, незабаром усе з’ясувалось. Містер Слосон володів сусідньою ділянкою і мав намір збудувати новий будинок під конторські приміщення. Будинок, в якому містився бар, мав іти на злам. На спорудження нового будинку потрібно було близько півтора року.
Усе це стало відомо трохи згодом. Герствуда почали турбувати думки про долю бару. Одного разу він завів про це мову зі своїм компаньйоном.
— Як ви гадаєте, чи варто відкрити новий бар де-небудь поблизу?
— Яка рація? — сказав Шейнессі.— Ми ніде тут не знайдемо наріжного приміщення.
— А в іншому місці не варто, як ви гадаєте?
— Я б не став ризикувати, — відповів Шейнессі.
Зміна, що невблаганно наближалася, загрожувала Герствудові серйозними наслідками. Якщо угоду буде розірвано, він втратить тисячу доларів, а зібрати нову тисячу за час, що лишався, він не зміг би. Він зрозумів, що Шейнессі просто хоче розв’язатися з ним і, коли будинок буде готовий, напевне, заорендує нове приміщення сам. Треба було шукати щось інше, бо насувалася справжня фінансова катастрофа. У такій притузі Герствуда не тішив ані домашній затишок, ані розмови з Керрі, і тому в їхній квартирі запанував дуже невеселий настрій.
Весь свій вільний час Герствуд витрачав на шукання нового діла, але не міг знайти нічого підходящого. У нього вже була не така імпозантна зовнішність, як одразу по приїзді в Нью-Йорк. В його очах відбивалися невеселі думи, які не давали йому спокою, і цей погляд неприємно вражав людей. Не було в нього і тисячі трьохсот доларів готівкою. Минув ще місяць, і Шейнессі, не бачачи в Герствудові ніяких змін на краще, заявив йому, що Слосон рішуче відмовився продовжити оренду.
— Боюсь, що нашому ділу приходить кінець, — сказав він з заклопотаним виглядом.
— Ну що ж, як так, то й так, — відповів Герствуд похмуро.
Хоч би які були його думки, він не покаже їх цій ЛЮДИНІ. Цієї втіхи Шейнессі не матиме!
Днів за два Герствуд вирішив, що час і Керрі дізнатися про все.
— Ти знаєш, — сказав він, — мені, здається, загрожують великі неприємності з цим баром.
— А що сталось? — занепокоїлася Керрі.
— Та, бачиш, власник того будинку спродав свою ділянку, а новий власник не хоче поновлювати орендну угоду з нами. І бар, мабуть, закриється.
— А в іншому місці хіба не можна його відкрити?
— Навряд чи знайдеться підходяще місце. Та й Шейнессі не хоче.
— І ти втрачаєш гроші, які вклав туди?
— Так, — відповів Герствуд; його душевна мука відбилась йому на обличчі.
— Який жах! — вигукнула Керрі.
— Це все хитрощі,— сказав Герствуд. — Шахрайство, та й годі. На новому місці вони знову відкриють бар.
Керрі подивилась на нього, і з усього його вигляду зрозуміла, що справа серйозна, дуже серйозна.
— Як тобі здається, ти зможеш знайти щось інше? — опитала вона несміливо.
Герствуд помовчав. Не варто вже було повторювати вигадки про гроші, про вклади… Керрі могла тепер ясно бачити, що він розорився дощенту.
— Не знаю, — похмуро мовив він нарешті.— Спробую.
РОЗДІЛ XXXIV
Поміж жорнами. Самотня билинка
Дізнавшись про справжнє становище Герствуда, Керрі віддалася не менш тривожним думкам, ніж він сам. Минуло кілька днів, поки вона зрозуміла як слід, що після закриття діла, в якому бере участь її чоловік, їх чекають нестатки й боротьба за шматок хліба. Керрі пригадався її приїзд у Чікаго, Гансони, їхня квартира — і все в ній обурилось. Який жах! Усе, зв’язане з бідністю, жахливе. Де ж вихід? Знайомство з Венсами зробило її теперішнє існування нестерпним для неї. Блискуче світське життя Нью-Йорка, яке їй вдалося побачити здалека завдяки Венсам, заполонило її душу. Вона вміла тепер одягатись, знала, де варто бувати, — і не мала коштів ні на те, ні на друге. Ці спокуси не давали їй спокою. Чим вужче замикалось коло її життя, тим непереможніше вабило те, інше. І ось тепер злидні загрожують остаточно поглинути її ї зовсім відірвати від того, іншого, світу, далекого, як небо.
Водночас ідеал, навіяний їй Еймсом, не згас у її душі. Еймса вона більше не бачила, але вона запам’ятала його слова: багатство — це не все; на світі є багато такого, про що вона і уявлення не має, що сцена — це велике діло, і все те, що вона досі читала, нічого не варте. Еймс був сильна і чиста людина, значно сильніша й краща за Герствуда і Друе, хоч Керрі й не хотіла признаватися собі в цьому і навмисне заплющувала на це очі.
Останні три місяці існування бару на вулиці Уоррен Герствуд по кілька годин на день ходив по газетних об’явах. Це зайняття гнітило його, вірніше, гнітила свідомість того, що треба обов’язково щось знайти, інакше доведеться прожити кількасот доларів заощаджень, і тоді нічого буде вкласти в інше діло, і він змушений буде найнятись на роботу.
Усі місця в барах, які він розшукував по об’явах, або потребували надто великих коштів, або ж були надто мізерні. До того ж наближалась зима, у газетах писали, що треба чекати застою у комерційних справах, і все віщувало, що настають лихі часи, чи, може, Герствудові тільки так здавалось… Заклопотаний власними турботами, він почав помічати й чужі злигодні. Коли він переглядав ранкові газети, його увагу привертали тепер замітки про банкрутство, голодні сім’ї або людину, що вмерла на вулиці від виснаження. Одного разу газета «Уорлд» виступила з сенсаційною новиною: цієї зими в Нью-Йорку залишаться без роботи вісімдесят тисяч чоловік. Цей прогноз вразив Герствуда, як ножем у серце.
«Вісімдесят тисяч! — подумав він. — Як це жахливо!»
Це було щось зовсім нове для Герствуда. Раніше йому завжди уявлялося, що на світі все гаразд. Подібні речі йому доводилось читати і в чікагській газеті «Дейлі ньюс», але тоді він не звертав на них уваги. А тепер такі повідомлення здавались йому сірими хмарами на обрії в ясний день. Вони ніби загрожували вкрити все небо і затьмарити його життя холодним мороком. Він намагався відігнати від себе ці тіні, забути, підбадьоритись. Часом він говорив собі:
«Чого мені турбуватись? Моя оправа ще не програна. Я ще маю шість тижнів часу. В найгіршому разі, у мене є на що жити шість місяців».
Дивна річ: повний тривоги за своє майбутнє, він тепер почав згадувати про дружину й дітей. Перші три роки він всіляко уникав цих думок. Він ненавидить свою дружину і чудово обходиться без неї. Нехай вона робить, що хоче, він житиме і не тужитиме. І от тепер, коли доводилось тужити, він усе частіше думав про те, що вона робить і як там його діти. Він уявляв собі, що вони живуть не гірше, ніж раніше, все в тому ж затишному будинку, порядкуючи його власністю.
«Сто чортів! Просто обурливо, що все їм дісталося, — міркував він, знову і знову повертаючись до цієї думки. — Я ж не зробив нічого особливого».
Оглядаючись на пережите і обмірковуючи події, які спонукали його взяти гроші, Герствуд знаходив тепер багато обставин, що зменшували його провину. Ну що він такого зробив, що опинився поза мурами і мусить боротися з усіма цими труднощами!.. Здається, тільки вчора він жив у затишку, у достатку. А тепер усе це вирвали в нього.
«Вона, у всякім разі, не заслужила всього того, що їй дісталось від мене. Якби люди знали правду, кожен погодився б, що я не зробив нічого особливого».
Це зовсім не означало, що в нього було бажання викласти комусь усі факти. Просто в ньому говорила потреба морального самовиправдання, потреба почувати себе правим.
Одного разу, тижнів за п’ять до закриття бару на Уоррен-стріт, він вирішив піти по трьох-чотирьох адресах за об’явами в «Гералді». Один заклад містився на Голд-стріт. Герствуд знайшов його, але навіть не заходив. Вигляд цього шинку вразив його, він нізащо не зміг би там витримати. Друга адреса привела його на Бауері. Герствуд знав, що там розташовано багато шикарних барів. Він відшукав потрібний йому заклад, на розі Гренд-стріт, дуже гарно опоряджений. Три чверті години він балакав про вступ у діло з власником бару, який твердив, що тільки слабке здоров’я примушує його шукати компаньйона.
— Ну гаразд, скільки ж грошей треба, щоб вступити до вас з половини? — спитав Герствуд, пам’ятаючи, що більше семисот доларів у нього не буде.
— Три тисячі,— сказав той.
Герствудове обличчя витяглося.
— Готівкою? — спитав він.
— Готівкою.
Він удав, що обмірковує справу, так, ніби й справді міг би внести потрібну суму, але погляд його спохмурнів. Вій закінчив розмову, обіцяючи подумати, і пішов геть. Його співрозмовник відчув щось непевне.
«Навряд чи внесе, — подумав він. — Не те він говорить!»
День був свинцево-сірий, холодний. Дув гострий, зовсім зимовий вітер. Герствуд подався ще в одне місце, далеко в східній частині міста, поблизу Шістдесят дев’ятої вулиці. Він добрався туди близько п’ятої години, коли вже починало сутеніти. Хазяїн був гладкий німець.
— Я з приводу вашої об’яви в газеті,— сказав Герствуд, якому не сподобався загальний вигляд бару.
— С цим фше покінчено, — промовив німець. — Я перетумаф і не буду протафати.
— Ось як?
— Так, так, з цим фше покінчено.
— Гаразд, — сказав Герствуд і рушив до дверей.
Німець більше не звертав на нього уваги, і це роздратувало Герствуда.
— Проклятий осел! — пробурмотів він. — На біса ж він дає об’яви в газеті?
Зовсім пригнічений повертався він на Тринадцяту вулицю. Світло горіло тільки в кухні, де поралася Керрі. Він запалив сірник, засвітив газ і сів у їдальні, навіть не привітавшися з Керрі. Вона підійшла до дверей і зазирнула в кімнату.
— Це ти? — промовила вона і повернулась у кухню.
— Я, — відповів він, не підводячи очей від купленої по дорозі газети.
Керрі бачила, що з ним щось не гаразд. Коли Герствуд похмурнів, його ніяк не можна було назвати гарним. Зморшки в куточках очей поглиблювались, а смуглява шкіра зовсім темніла, надаючи йому лиховісного вигляду. На нього просто неприємно було дивитись.
Керрі накрила на стіл і внесла страви.
— Обід готовий, — мовила вона, виходячи ще за чимсь.
Він нічого не відповів і читав далі.
Вона знову ввійшла і сіла на своє місце, почуваючи себе зовсім нещасною.
— Ти що, не будеш їсти? — спитала вона.
Він згорнув газету і присунувся до столу. Мовчання порушувалось тільки уривчастим: «Передай мені оце».
— Сьогодні, здається, весь день було хмарно? — зауважила Керрі трохи згодом.
— Так, — відповів Герствуд.
Він тільки копирсав виделкою їжу.
— То бар напевне закриється? — спитала Керрі, пробуючи почати розмову на тему, до якої вони не раз повертались.
— Я вже казав, що напевне, — відповів він, і в голосі його забриніло роздратування.
Така відповідь розсердила Керрі. У неї й без того був невеселий день.
— Як ти говориш зі мною! — сказала вона.
— Ох! — вигукнув він, відсуваючись від столу, ніби хотів ще щось додати, але промовчав і знову взявся за газету.
Керрі підвелася з місця, ледве стримуючись. Він зрозумів, що вона образилась.
— Куди ж ти? — сказав він, бачачи, що вона прямує до кухні.— Кінчай обід.
Вона мовчки вийшла.
Він ще якийсь час дивився в газету, потім устав і одяг пальто.
— Я пішов у бар, Керрі,— сказав він, входячи у кухню. — Я сьогодні щось не в собі.
Вона не відповідала.
— Не сердься, — провадив він. — Завтра все буде гаразд.
Він подивився на неї, але вона мила посуд і не звертала на нього ніякої уваги.
— До побачення — сказав він нарешті й вийшов.
Так вперше виникла сварка, що показала, які між ними напружені взаємини. Чим ближче був день, коли мав закритися бар, тим похмуріший настрій запановував у їхньому домі. Герствуд не міг приховати свого хвилювання. Керрі ж мимоволі запитувала себе, до чого веде її доля. Вони майже не розмовляли одне з одним, але не Герствуд ставився холодно до Керрі, навпаки, вона сама цуралась його. Він це помітив і обурився її байдужістю до нього. Він сам зробив дружні взаємини майже неможливими, але його дратувало ставлення Керрі, і від цього незлагода між ними ще більше зростала.
Нарешті наблизився останній день. Коли він настав, Герствуд, що до його настрою найбільше пасувала б люта буря з громом і блискавками, відчув полегкість від того, що день нічим особливим не відзначається. Світило сонце, і було досить тепло. Сідаючи снідати, Герствуд раптом подумав, що, власне кажучи, не сталося нічого страшного.
— Ну ось, — звернувся він до Керрі,— сьогодні мій останній день на землі.
Керрі мовчки осміхнулася.
Герствуд переглядав газету в досить веселому настрої. У нього ніби тягар спав з плечей.
— Я навідаюся в бар, — сказав він після снідання, — а потім піду шукати. Завтра я шукатиму цілий день. Я знайду щось тепер, коли в мене розв’язані руки.
Він вийшов з усмішкою на устах і подався до бару. Шейнессі був уже там. Вони ще раніше поділили усе майно відповідно до їхньої пайки в ділі. Герствуд пробув у барі кілька годин, потім години на три вийшов, а коли повернувся, його піднесення вже згасло. Хоч як не подобалось йому тут, тепер, коли бар мав закритися, він шкодував, що усе так скінчилось.
Шейнессі тримався холодно, по-діловому.
— Ну що ж, — промовив він о п’ятій годині,—мабуть, час уже нам підрахувати і поділити виторг.
Вони так і зробили. Обставу ще раніше було продано і гроші за неї поділено між ними.
— На все добре, — сказав Герствуд, з усіх сил намагаючись триматися привітно.
— Бувайте, — відповів Шейнессі і навіть не подивився на нього.
І от діло на Уоррен-стріт було для нього назавжди закінчене.
Удома Керрі приготувала смачний обід, але Герствуд повернувся похмурий і замислений.
— Ну що? — спитала Керрі.
— Все скінчено, — відповів він, скидаючи пальто.
Вона поглянула на нього, в думці запитуючи себе: яке ж, власне, його грошове становище тепер? Вони сіли до столу і за обідом трохи поговорили.
— А в тебе вистачить грошей, щоб купити пайку в якомусь іншому ділі? — спитала Керрі.
— Ні,— відповів він. — Доведеться зайнятись чимсь іншим і скласти трохи грошей.
— Добре було б, якби тобі пощастило знайти якусь посаду, — мовила Керрі, в якій боролися тривога і надія.
Я думаю, що знайду, — сказав він задумливо.
Після цього Герствуд кілька днів підряд одягав уранці пальто і вирушав з дому. Під час цих блукань він спочатку тішився думкою, що, маючи сімсот доларів, він ще знайде що-небудь вигідне. Він збирався також звернутися по допомогу кудись на броварню, знаючи, що броварні часом здають в оренду пивниці, які при цьому лишаються під їхнім контролем. Але потім він збагнув, що тоді довелося б витратити кількасот доларів на обставу і що йому нічого не залишилося б на домашні витрати. На прожиток їм треба було доларів вісімдесят щомісяця.
«Ні,— говорив він собі в ті хвилини, коли тверезо оцінював своє становище. — 3 цього нічого не вийде. Треба щось підшукати і зібрати трохи грошей».
Але тільки-но він починав міркувати про це, проблема поставала перед ним в усій складності. Щось підшукати — але що саме? Посаду управителя бару? Де ж знайдеться така посада? У газетах не бувало таких об’яв. Він добре знав, що такої посади можна добитись або багаторічною службою, або придбавши половинну чи третинну пайку в ділі. А щоб придбати пайку в барі, де є потреба в управителеві, у нього не вистачило б грошей.
Проте він почав шукати. Він одягався ошатно, і вигляд у нього був такий поважний, що вводив людей в оману. Поглянувши на цього літнього, гладкого, гарно вбраного добродія, кожен вважав його за людину заможну. Його легко було прийняти за власника підприємства, за людину, від якої простим смертним може щось перепасти. Йому вже минуло сорок три роки, і при його комплекції багато ходити ставало важкувато. Давненько вже він відвик від цього! Ноги починали боліти, плечі терпли, а ступні на кінець дня пекло, як вогнем, навіть коли він, де тільки можливо, сідав у трамвай. Без кінця вставати й сідати, і то можна було втомитись.
Герствуд добре бачив, що справляє враження людини з достатком і що ця прикра обставина утруднює його шукання. Не те, щоб він хотів виглядати гірше, але йому було соромно, що його становище таке невідповідне до враження, яке він справляє. І він вагався, не знаючи, що робити.
Подумав він і про готелі, але одразу ж пригадав, що не має ніякого досвіду в цій галузі і, що ще важливіше, не має в ній ні знайомих, ні друзів, до яких можна було б звернутись. Він знав кількох власників готелів у різних містах, в тому числі і в Нью-Йорку, але їм було відомо про його службу у Фіцджералда і Моя. До них він не міг би піти. Він перебрав у думці інші галузі діяльності на великих будівництвах чи в торгівлі — оптові бакалійні та інші фірми, страхові товариства тощо, але ні в чому такому у нього не було досвіду.
Прикрою була сама думка про те, як він ходитиме й шукатиме роботи. Іти, запитувати, чекати під дверима контори, а потім йому, такому поважному, елегантно вбраному, признаватися, що він шукає якоїсь роботи?! Уявляючи собі, як він це робитиме, Герствуд болісно здригався. Ні, це неможливо!
Він блукав по місту в глибокій задумі. Погода була холодна, і він зайшов у вестибюль готелю. Він добре знав готельні порядки: пристойно вдягнена людина могла скільки завгодно сидіти у вестибюлі. Це був «Бродвей-Сентрал» — в ті часи один з найбільших готелів у Нью-Йорку. Герствуд сів у крісло з дуже прикрим почуттям. Подумати тільки, до чого він дійшов! Він пригадав, що отаких типів, які тиняються по вестибюлях готелів, звуть «нагрівальниками крісел». Він теж колись їх так називав. І ось він сам, незважаючи на небезпеку зустріти тут когось із давніх знайомих, шукає у вестибюлі готелю притулку від утоми і негоди!
«Ні, це нікуди не годиться, — говорив він собі.— Навіщо виходити отак щоранку, не обдумавши спершу, куди йти. Я спочатку обміркую, визначу певні місця, а тоді вже піду туди».
Він подумав ще, що часом можна знайти місце буфетника, але одразу ж відкинув цю думку. Йому, колишньому управителеві бару, іти в буфетники!
Сидіти у вестибюлі готелю було нестерпно нудно, і о четвертій годині він повернувся додому. Входячи до себе, Герствуд постарався набрати ділового вигляду, але йому не дуже з цим пощастило. Крісло-гойдалка в їдальні здалося йому особливо вигідним. Він з насолодою опустився в нього з кількома купленими по дорозі газетами і почав читати.
Керрі пройшла крізь їдальню до кухні, готувати обід, і на ходу сказала:
— Сьогодні приходили по квартирну плату.
— Он як? — озвався Герствуд.
Між бровами в нього лягла тоненька зморшка: він пригадав, що сьогодні друге лютого, дата, в яку завжди вносилася квартирна плата. Він опустив руку в кишеню і вийняв гаманець, вперше зазнаючи прикрого почуття від того, що доводиться витрачати, не маючи ніяких перспектив на майбутнє. Він дивився на пачку зелених банкнот, як хворий дивиться на єдині ліки, які ще можуть його врятувати. Потім відлічив двадцять вісім доларів.
— Ось візьми, — звернувся він до Керрі, коли вона знову пройшла через кімнату.
Він поринув у свої газети і читав, не відриваючись. О, як приємно відпочити після блукання і тяжких дум! Ці потоки телеграфних новин були для нього водами Лети. Зайнятий ними, він почасти забував про свої турботи. Ось молода жінка, вродлива, якщо вірити газетному портрету, порушує справу про розлучення зі своїм багатим гладким чоловіком, власником кондитерської фабрики у Брукліні. Ось інша замітка — про аварію судна серед криги й снігів у Принцевій затоці. Довгий стовпець, присвячений цікавим новинам з те-атрального світу — тут і останні вистави, і нові актори, і повідомлення антрепренерів. Фанні Дейвенпорт починає грати на П’ятій авеню. Августин Дейлі ставить «Короля Ліра». Далі Герствуд прочитав про ранній від’їзд Вандербілтів з компанією друзів до Флоріди; цією подією розпочнеться зимовий сезон. У горах Кентуккі сталася кривава сутичка… Він все читав і читав, погойдуючись у кріслі, в теплій кімнаті біля радіатора, чекаючи обіду.
РОЗДІЛ XXXV
Вичерпані зусилля. Перед лицем турбот
Уранці Герствуд переглянув газети, простудіював об’яви торговельних фірм і дещо занотував. Потім він перейшов до розділу «Попит на працю», але з неприємним почуттям. Перед ним — день, довгий день, призначений на шукання, і саме з цього його шукання мало починатись. Він уважно переглянув увесь довгий стовпець, де найчастіше згадувались пекарі, швейники, кухарі, складачі, візники тощо. Тут тільки дві об’яви його зацікавили: про вільне місце касира в оптовій меблевій фірмі та комівояжера у горілчаній фірмі. Про горілчану фірму він чомусь досі не подумав і вирішив одразу туди податись.
Фірма, якою зацікавився Герствуд, мала назву «Олсбері і К°. Міцні напої».
Його одразу ж провели до управителя фірми.
— Добридень, сер, — привітав його управитель, який подумав, що перед ним один з іногородніх клієнтів.
— Добридень! — відповів Герствуд. — Ви давали об’яву, що шукаєте комівояжера?
— А! — не стримавшись, вигукнув той, зрозумівши свою помилку. — Так, так, ми давали таку об’яву.
— Я вирішив заглянути до вас, — поважно промовив Герствуд, — оскільки я маю певний досвід у цій справі.
— Ось як! — сказав той. — Який саме досвід?
— Бачите, мені доводилось раніше керувати кількома закладами по продажу спиртних напоїв, а останнім часом я мав пайку у барі на розі Уоррен-стріт і Гудзон-стріт.
— Так, так, — промимрив управитель.
Герствуд замовк, чекаючи, що він ще скаже.
— Нам справді потрібний комівояжер, — мовив той, — але я не думаю, щоб це для вас підійшло.
— Я розумію, — відповів Герствуд. — Але, бачите, зараз я в такому становищі, що мені не доводиться перебирати. Якщо це місце у вас ще не зайняте, я охоче візьму його.
Управителеві зовсім не сподобалось це «не доводиться перебирати». Він потребував працівника, який і не думав би ні про який вибір і не шукав би нічого кращого. А тут іще така літня людина, коли потрібний молодий, меткий чоловік, що радий буде працювати ретельно за невелику платню. Герствуд йому зовсім не сподобався. У нього був поважніший вигляд, ніж у самих власників фірми.
— Ну що ж, — відповів він, — ми охоче обміркуємо вашу кандидатуру. Остаточне рішення ми приймемо через кілька днів. Надішліть нам ваші рекомендації.
— Гаразд, — відповів Герствуд.
Він кивнув на прощання головою і вийшов. Дійшовши до рогу, він пошукав адресу меблевої фірми. Вона містилась на Західній Двадцять третій вулиці, і Герствуд попрямував туди. Контора була невелика і досить непоказна, а службовці в ній, здавалось, сиділи без діла і, очевидно, одержували мізерну платню. Герствуд зазирнув туди і не ввійшов, вирішивши, що це ні до чого.
— Їм, мабуть, потрібна дівчина, якій можна платити десять доларів на тиждень, — пробурмотів він.
О першій годині він подумав, що час уже підкріпитись, і зайшов у ресторан на Медісон-сквері. Сидячи там, він міркував про те, куди б іще піти. Він почував утому. Вітер знову нагнав хмари. По той бік парку, понад гомінкою вулицею, височіли величезні готелі. Герствуд вирішив зайти у вестибюль одного з цих готелів і трохи посидіти. Там так тепло і світло! Коли він сидів у «Бродвей-Сентралі», він не зустрів нікого із знайомих, очевидно, не зустріне і тут. Сівши на одному з червоних плюшевих диванів біля великого вікна, що виходило на кипучий Бродвей, Герствуд замислився. І знову становище здалося йому не таким уже й поганим. Зручно вмостившись на дивані і дивлячись у вікно, віп згадав про те, що в нього ж є ще кількасот доларів у кишені. Можна було б на якийсь час забути про стомливе блукання і неприємні розшуки. Звичайно, це була тільки втеча із дуже прикрого в менш прикрий стан. Його похмурість і пригніченість не розвіялись. Час минав надзвичайно повільно. Година тяглася страшенно довго. Він проводжав поглядом відвідувачів готелю, які входили й виходили, а також багатіїв поміж перехожих на Бродвеї, про заможність яких можна було здогадатись з їхнього одягу й настрою. Здається, вперше після приїзду до Нью-Йорка він мав змогу на дозвіллі спостерігати це видовище. Знічев’я він з цікавістю стежив за жвавим рухом навколо. Які веселі всі ці юнаки! Які вродливі жінки! А одягнені як гарно! І як вони всі прагнуть кудись швидше дійти. Він помічав кокетливі погляди пишно вбраних дівчат. Ах, скільки грошей потрібно для того, щоб до такої підступитись! Він добре знався на цьому. Як давно минув той час, коли він міг собі це дозволити!
Годинник на вулиці вибив чотири. Ще трохи зарано, але все ж Герствуд вирішив повернутись додому.
Повернення додому було зв’язане з думкою, що Керрі обвинувачуватиме його в лінощах, коли він приходитиме так рано. Він і не збирався так скоро йти назад, але час тягся для нього нестерпно довго. Дома він сам собі пан. Там можна сісти в крісло-гойдалку і читати. Там немає перед очима цього діяльного, бентежного, кипучого виру життя. Ніщо не заважає читати газети. І Герствуд пішов додому. Керрі була сама й читала. У тісній, заставленій меблями квартирці було досить темно.
— Ти попсуєш собі очі,— сказав він, побачивши її.
Скинувши пальто, він вирішив, що треба розповісти їй про те, що він зробив за цей день.
— Я вів переговори в одній оптовій фірмі по продажу спиртних напоїв, — промовив він. — Можливо, я дістану там посаду.