Сестра Керри Драйзер Теодор
— А вечорами він тут лишався? — спитав комівояжер.
— Часом лишався. А часом вони разом виходили з дому.
— Увечері?
— Так. А все-таки вам не варто через це так лютувати.
— Я зовсім не лютую, — сказав Друе. — Ще хто-небудь, крім вас, бачив його?
— Аякже! — відповіла покоївка таким тоном, ніби в цьому не було нічого особливого.
— І давно це було востаннє?
— Якраз перед тим, як ви повернулись.
Комівояжер нервово прикусив губу.
— Не кажіть нікому про це! Добре? — промовив він, легенько стискаючи її руку вище ліктя.
— Ну, звичайно, — відповіла вона. — Та й не варто цим псувати собі настрій.
— Гаразд, — промовив він і пішов геть, дуже похмурий, але все-таки подумав мимохідь, що, мабуть, він припав до вподоби покоївці.
«Ми поговоримо про це з Кед! — сказав він собі в думці, почуваючи себе скривдженим. — Чорт забирай! Ми ще побачимо, чи посміє вона так поводитись!»
РОЗДІЛ XXI
Дух, що прагне. Плоть, що жадає
Коли Кєррі прийшла в парк, Герствуд давно вже чекав на неї. Кров кипіла в ньому, нерви були напружені до краю. Йому не терпілося швидше побачити жінку, яка так схвилювала його напередодні.
— Ось і ви нарешті! — мовив він, намагаючись опанувати себе: він увесь тремтів від збудження, і його охопило якесь незвичайне піднесення, у якому було щось трагічне.
— Авжеж, я, — весело відповіла Керрі.
Вони пішли по алеї, ніби простуючи до якоїсь певної мети. Герствуда п’янила її юна врода. Шелестіння її елегантної спідниці було для нього найсолодшою музикою.
— Ви задоволені? — спитав він, маючи на думці її вчорашній успіх.
— А ви?
Він міцніше стиснув їй руку, побачивши її ніжну усмішку.
— Це було просто чарівно!
Керрі радісно засміялася.
— Я давно не бачив нічого подібного! — додав він.
В ньому спалахнув його вчорашній захват, до якого домішувалась радість, що зараз вона біля нього.
А Керрі раювала в атмосфері, якою цей чоловік її оточував. Вона одразу пожвавішала, і на щоках її заграв рум’янець. В кожному звуку його голосу вона чула потяг до неї.
— Які гарні квіти ви прислали мені,— промовила вона, трохи помовчавши, — просто чудові!
— Я дуже радий, що вони вам сподобались, — тільки й відповів він.
Він не переставав думати про те, як би швидше досягти бажаної мети, і йому хотілося відразу завести мову про своє кохання. Здавалося, для цього настала слушна хвилина. Його Керрі йшла поруч. Герствудові кортіло почати рь шучу розмову, але йому раптом забракло слів, і він не знав, з чого почати.
— Сподіваюсь, ви щасливо добралися додому, — промовив він, раптом спохмурнівши, і в голосі його забринів жаль до себе самого.
— Авжеж, — безтурботно відповіла Керрі.
Він пильно поглянув на неї і пішов повільніше, не зводячи з неї очей.
Вона відчула, як її обіймає хвиля гарячого почуття.
— А я ж як? — спитав він.
Керрі одразу зніяковіла, почуваючи, що настає рішуча мить, і не уявляючи, що відповідати.
— Не знаю, — сказала вона.
Герствуд прикусив нижню губу і, зупинившись край алеї, почав водити по траві носком черевика. Він уп’явся в Керрі ніжним і благальним поглядом.
— Невже ви не підете від нього? — вигукнув він.
— Не знаю, — відповіла Керрі; вона неначе бездумно пливла кудись за водою і не мала за що вхопитись.
Правду кажучи, вона безнадійно заплуталась. Ось перед нею був чоловік, який їй дуже подобався, який мав на неї такий вплив, що зумів майже переконати її, ніби вона й сама почуває до нього палку пристрасть. Вона ще була зачарована його проникливим поглядом, м’якими манерами й елегантним убранням. Вона бачила перед собою закоханця, такого любого і привабливого, охопленого таким невимовно прекрасним почуттям до неї. її підкоряв його палкий темперамент, і вона сама мимохідь проймалася його почуттями.
А проте її турбували неспокійні думки. Що він знає? Що говорив йому про неї Друе? Чи вважає він її за дружину комівояжера? Чи одружиться він з нею? Навіть слухаючи його, умліваючи від його слів, ніжно дивлячись на нього, вона не переставала думати про те, чи сказав йому Друе, що вони не одружені? Ніколи не можна було вгадати, що зробить чи скаже Друе.
І все ж Герствудове кохання не завдавало їй страждань, не вливало гіркоти в її серце. Хоч би що він знав про Керрі, він, безумовно, був щирий, а його пристрасть — нестримна і палка. В його словах почувалася сила. Що ж їй робити? Вона все думала над цим, не знаходячи ясної відповіді, схвильована й збентежена, і нарешті зовсім розгубилась.
— Чом ви не підете від нього? — спитав Герствуд ніжно. — Я подбаю про все, чого…
— Ах, не треба! — перебила Керрі.
— Що не треба? — перепитав він. — Що ви хочете цим сказати?
На її обличчі відбилося замішання й біль. Вона й сама здивувалася, що ця думка так- невідступно її переслідує, але її, наче гострий ніж, вразило, що він має на думці «подбати» про щось поза межами шлюбу.
Герствуд і сам збагнув, що прохопився невдалим словом. Він марно намагався вгадати, які це може мати наслідки. І він повів далі, збуджений її близькістю і в той же час напружено обмірковуючи свій план.
— Чом же ви не можете? — заговорив він знову, на цей раз з особливою шанобливістю. — Ви ж знаєте, що я не можу жити без вас… ви ж це знаєте… Так далі не може тривати… ви ж самі бачите…
— Я розумію, — промовила Керрі.
— Я б не просив вас, якби… я не став би умовляти, якби я міг себе перебороти. Погляньте на мене, Керрі! Поставте себе на моє місце! Ви ж не хочете втратити мене?..
Вона похитала головою в глибокій задумі.
— Чому ж у такому разі не покінчити з цим усім раз і назавжди?
— Я не знаю, — сказала Керрі.
— Не знаєте? Ах, Керрі, що примушує вас так говорити? Не мучте ж мене! Скажіть серйозно.
— Я кажу серйозно, — відповіла Керрі стиха.
— Та не може цього бути, щоб ви говорили такі речі серйозно! Ви ж знаєте, як я вас люблю! Згадайте вчорашній вечір…
Він говорив це все зовсім спокійно. Його рухи і вираз обличчя нічим не зраджували його хвилювання. Тільки очі неспокійно бігали і горіли, як жар. Усе його напруження виливалося в погляді. Керрі не відповідала.
— Як ви можете так ставитись до цього, моя кохана? — знову почав Герствуд трохи згодом. — Ви ж любите мене, правда?
І він уп’явся в неї поглядом, у якому палала така невгамовна пристрасть, що Керрі була зовсім приголомшена. Усі сумніви на мить розвіялись.
— Так, — щиро й ніжно відповіла вона.
— А коли так, ви мусите бути зі мною… Сьогодні ввечері, добре?
Незважаючи на всю свою розгубленість, Керрі заперечливо похитала головою.
— Я не можу більше ждати! — наполягав Герствуд. — Якщо це надто скоро, нехай у суботу.
— А коли ми звінчаємось? — затинаючись, спитала вона, у що нелегку для неї мить зовсім забуваючи, що він мав уважати її, як вона сподівалася, за дружину Друе.
Управитель бару мимоволі здригнувся, опинившись перед проблемою, для нього ще складнішою, ніж для неї. Проте він нічим не зрадив думок, які, наче блискавка, промайнули у нього в голові.
— Коли хочете, — спокійно відповів він, не бажаючи псувати чарівну мить через це прокляте питання.
— У суботу? — запитала Керрі.
Герствуд кивнув.
— Добре, якщо ми в суботу звінчаємось, я згодна, — сказала вона.
Герствуд дивився на свою чарівну здобич, таку прекрасну, таку знадливу, яку йому так важко було звабити, — і в голові його визрівали дивні рішення. Його пристрасть досягла тієї межі, на якій розум втрачає свою владу над людиною. Перед красою такого принадного створіння що важили для нього усілякі дрібні перешкоди? Він був готовий до будь-яких ускладнень, не бажаючи зважати на холодні доводи реальної дійсності. Він був ладен обіцяти все, що завгодно, а доля хай потім рятує його. Він будь-що-будь повинен дістатися до раю. Повинен пізнати щастя, навіть якби довелося зректись і честі, і правди!
Керрі з ніжністю дивилась на нього. їй захотілося схилити голову йому на плече. Все складається так чудово!
— Я постараюсь усе влаштувати на той час, — сказала вона.
Герствуд милувався її гарним личком, по якому ще перебігали легенькі тіні роздуму й сумнівів, і говорив собі, що ніколи в житті не зустрічав такої чарівної жінки.
— Ми ще побачимось завтра, — радісно мовив він, — і про все домовимось.
Він пішов поряд з нею, незмірно щасливий тим, чого йому пощастило домогтися. Він повідав їй чудесну повість про радощі й кохання, хоч промовляв лиш зрідка слово чи два. Лише через півгодини він згадав, що час розлучатися з нею, бо він мусив коритися невблаганним законам життя.
— До завтра, — сказав він на прощання з веселим і безтурботним виглядом.
— До завтра! — відповіла Керрі і в піднесеному настрої легким кроком подалася геть.
Її сповнювала така бурхлива радість, що в неї вже не лишалося сумніву: вона палко кохає. Керрі навіть зітхнула, згадуючи свого прекрасного лицаря. Так, вона влаштує усе до суботи. Вона піде за ним, і вони будуть щасливі!
РОЗДІЛ XXII
Трут спалахує. Плоть проти плоті
Незлагода у сім’ї Герствуда постала від того, що ревнощі, породжені любов’ю, не вмерли разом з нею в душі місіс Герствуд і щохвилини могли перейти в ненависть. Герствуд фізично ще був гідний тієї любові, що її колись дружина мала до нього. Збайдужівши до дружини, Герствуд став до неї неуважний, а це в очах жінки найтяжчий злочин. Наша самозакоханість підказує нам добру чи погану оцінку вдачі інших людей, і місіс Герствуд почала вбачати у чоловіковій байдужості багато такого, чого насправді не було. Його вчинки й слова свідчили тільки про його холодність, але їй здавалося, що за ними криються підступні заміри.
І вона стала злопам’ятна й підозрілива. Ревнощі робили її дуже чутливою до найдрібніших проявів непошани з боку чоловіка, який завжди відзначався такими вишуканими й невимушеними манерами. З тієї старанності, з якою він дбав про свою зовнішність, видно було, що він зовсім не втратив інтересу до життя. В кожному його рухові, в кожному погляді прозирала та радість, яку давали йому думки про Керрі, той запал, яким сповнювало його це нове закохання. Місіс Герствуд вчувала якусь зміну, як дикий звір ще здалека вчуває небезпеку.
Деякі вчинки Герствуда ще більше відтручали від нього дружину. Ми вже бачили, з яким роздратуванням він ухилявся від усіляких дрібних обов’язків, які йому вже набридли, і як він останнім часом почав відверто огризатися на її ущипливі зауваження. Ці дрібні сутички плодила та незлагода, що повстала в їхній сім’ї. Цілком зрозуміло, що коли небо вкрите такими темними хмарами, гроза неминуча. Уставши з-за столу описуваного ранку, розлючена такою одвертою байдужістю до її планів, місіс Герствуд ввійшла в свою туалетну кімнату і застала там Джессіку, яка неквапливо розчісувала коси. Герствуд уже пішов з дому.
— Я дуже прошу тебе не спізнюватися на сніданок, — мовила місіс Герствуд, беручи в руки свого кошичка з шитвом. — Все вже прохолонуло, а ти й досі не їла.
Місіс Герствуд зрадила її звичайна стриманість, і Джессіці довелося відчути на собі останні пориви шторму.
— Я не хочу їсти, — відповіла вона.
— Треба було зразу про це сказати, покоївка давно прибрала б зі столу, а то вона чекає тебе цілий ранок!
— А їй однаково, — спокійно відповіла Джессіка.
— Зате мені не однаково! — не вгавала мати. — І взагалі, я не дозволю тобі так зі мною розмовляти! Ти ще надто молода, щоб так поводитися з матір’ю.
— Ах, мамо, не кричи! — сказала Джессіка. — Що це з тобою сьогодні?
— Нічого! І я зовсім не кричу! Не думай, будь ласка, що коли я тобі потураю у всьому, то ти можеш примушувати всіх чекати! Я цього не допущу!
— Я нікого не примушую чекати! — гостро відповіла Джессіка, раптом переходячи від зневажливої байдужості до рішучої оборони. — Я сказала, що не хочу їсти. Не треба мені ніякого сніданку.
— Та як ти смієш говорити з матір’ю таким тоном! Я цього не допущу! Чуєш! Не допущу!
Останні слова Джессіка почула, коли вже виходила з кімнати з гордо відкинутою головою, шелестячи пишною спідницею і всім своїм виглядом показуючи, що вона людина незалежна і бажання материні її не обходять. Сваритися з матір’ю вона не хотіла.
Такі дрібні суперечки траплялися дедалі частіше, в міру того як підростали молоді члени сім’ї, занадто незалежні і егоїстичні. Джордж Герствуд-молодший був іще непримиренніший, коли йшлося про його особисті права, намагаючись на кожному кроці показати, що він — дорослий мужчина, і такі претензії з боку дев’ятнадцятирічного юнака були і смішні, і нерозумні.
Герствуда, який звик до загальної пошани і до того ж був людиною тонких почуттів, дуже дратувало, що йому доводиться жити з людьми, які перестали йому коритися і яких він чимраз менше розумів.
І тепер, коли почали виникати різні дрібні непорозуміння, як, приміром, питання про раніший, ніж звичайно, від’їзд у Вокішу, Герствуд ще ясніше побачив своє становище. Тепер уже не він верховодив, а ним верховодили, а коли його домашні ще допікали йому своєю запальністю, коли він раз у раз чув ущипливі слова або глузливий сміх, він теж починав втрачати терпець. Охоплений ледве стримуваним гнівом, він хотів тільки одного — бути подалі від своєї родини, що здавалася йому тепер нестерпною перепоною для всіх його бажань і прагнень.
Незважаючи на все це, він поки що залишався господарем у своєму домі, хоч дружина пробувала бунтувати. Незадоволення і одверта опозиція з її боку грунтувались на переконанні, що вона може собі це дозволити. Вона не мала ніяких фактів на потвердження своїх підозрінь, ніяких точних відомостей, що могли б служити виправданням для неї і доказом проти чоловіка. Бракувало незаперечного доказу, що, мов холодний подув вітру, мав перетворити низько навислі хмари підозри у зливу люті,
І незабаром місіс Герствуд дізналася про деякі речі, що свідчили про негідну поведінку її чоловіка. Доктор Біл, їхній вродливий сусід, зустрів місіс Герствуд біля її дому через кілька днів після того, як Герствуд катався з Керрі по Вашінгтонському бульвару. Доктор Біл, який їхав їм назустріч, пізнав Герствуда тільки тоді, коли вони вже розминулися, і, не розгледівши Керрі, подумав, що з ним дружина або дочка.
— То ви більше не вітаєтесь із знайомими, коли зустрічаєте їх на прогулянці? — звернувся він жартівливо до місіс Герствуд.
— Коли бачу їх, то вітаюся. А де ж ви мене бачили?
— На Вашінгтонському бульварі,— відповів він, певний, що в її очах одразу ж промайне спогад.
Вона похитала головою.
— Так, так, біля Гойн-авеню. Ви були з чоловіком.
— Боюся, що ви помиляєтесь, — відповіла місіс Герствуд, та оскільки було згадано її чоловіка, в ній одразу ж спалахнула нова підозра; однак вона нічим не виказала своїх почуттів.
— Я певен, що пізнав вашого чоловіка, — вів далі доктор Біл, — але, можливо, з ним були не ви, а ваша дочка.
— Можливо, — погодилася місіс Герствуд, хоч вона добре знала, що цього не могло бути, бо Джессіка вже давно ніде не з’являлася без неї.
Вона вже встигла цілком опанувати себе і постаралась вивідати ще якісь подробиці.
— Коли ж це було? Удень? — спитала вона, вдаючи, ніби щось пригадує.
— Так, годині о другій або третій.
— То це, мабуть, була Джессіка, — промовила місіс Герствуд з таким виглядом, ніби не надає цьому ніякого значення.
Що ж до лікаря, то він теж про дещо здогадувався, але вирішив, що продовжувати цю розмову незручно.
Місіс Герствуд цілими днями міркувала над тією новиною. Вона не мала найменшого сумніву, що доктор Біл і справді бачив її чоловіка і що той, очевидячки, катався з якоюсь іншою жінкою; а їй він говорив, що зовсім не мав вільного часу. І вона з гіркістю почала пригадувати, скільки разів він відмовлявся піти з нею в гостину або до театру і взагалі брати участь у всьому, що могло її розважити. Його бачилц в театрі з якимись людьми, про яких він сказав, що це Моєві друзі; тепер його бачили на прогулянці — мабуть, він і тут знайде якесь пояснення. Можливо, існували інші жінки, про яких вона нічого не знала, бо чим іще можна пояснити, що він останнім часом так мало цікавиться домашніми справами і ніколи не має для неї вільного часу? За минулі півтора місяця він став такий дражливий і так підозріло мало буває дома — все кудись поспішає, нітрохи не турбуючись про те, чи дома все гаразд. Що воно за знак?
Вона пригадала також — і це особливо прикро її вразило — що він ніколи тепер не дивиться на неї, як колись, із задоволенням і схваленням. Очевидно, він вважає, що вона постаріла і споганіла. Мабуть, він став помічати її зморшки. Вона в’яне, а він ще молодий і елегантний. Він і тепер бере участь у всіх світських розвагах, тоді як вона… Місіс Герствуд не хотіла більше думати про це. Вона тільки почувала, що становище дуже прикре, і на серці в неї накипала ненависть до чоловіка.
Ця пригода лишилася тим часом без наслідків, бо місіс Герствуд не мала достатніх підстав вимагати від чоловіка пояснень. Але недовіра та неприязнь між ними дедалі зростали, час від часу виливаючись гострими розмовами і вибухами гніву. Суперечка з приводу поїздки у Вокішу була однією з цілої низки прикрих суперечок.
На другий день після виступу Керрі в театрі масонської ложі місіс Герствуд і Джессіка поїхали на перегони з молодим Бартом Тейлором, сином власника меблевої фірми. Вони виїхали рано і випадково зустрілися з кількома Герствудовими знайомими, теж масонами, двоє з яких були напередодні на виставі. Ніхто, напевне, і не згадав би про виставу, якби молодий Тейлор не упадав так коло Джессіки, не звертаючи ніякої уваги на місіс Герствуд, яка з нудьги завела розмову з кількома знайомими. Від одного з них вона й почула цікаву новину.
— Шкода, що ви не були вчора на нашій виставі! — сказав добродій в елегантному спортивному костюмі, з біноклем через плече.
— На виставі? — перепитала місіс Герствуд, украй здивована, не розуміючи, про що він говорить, бо вона й не чула йі про яку виставу. У неї мало не зірвалося з уст запитання: «А що там таке було?» — але він додав:
— Вашого чоловіка я бачив там.
її подив одразу перейшов у гостру підозру.
— Справді? — промовила вона обережно. — А що, цікаво було? Чоловік майже нічого не встиг мені розповісти.
—. О, дуже! Одна з найкращих аматорських вистав, на яких мені доводилось бути. Одна артистка просто вразила всіх нас.
— Он як! — сказала місіс Герствуд.
— Яка шкода, справді, що ви не змогли прийти. Я дуже жалкував, коли почув, що ви нездужаєте.
«Нездужаю!» Місіс Герствуд мало не повторила за ним уголос це слово. Але все-таки стрималась і насилу пробелькотала:
— Так, справді, шкода.
— Здається, сьогодні тут збереться чимало публіки? — зауважив знайомий, звертаючи розмову на іншу тему.
Дружині управителя бару дуже хотілося розпитати про все докладно, але їй більше не трапилося нагоди. Вона зовсім розгубилась і довго сушила собі голову над тим, що примусило її чоловіка брехати, ніби вона хвора, коли вона була цілком здорова? Ось іще один доказ того, що він нікуди не хоче ходити разом з нею і вигадує різні вимовки. Вона вирішила довідатись про цю справу докладніше.
— Ви були вчора на виставі? — спитала вона одного з Герствудових знайомих, який підійшов привітатися з нею, коли вона вже сиділа в ложі.
— Був. Шкода, що ви не змогли прийти.
— Я почувала себе недобре, — пояснила місіс Герствуд.
— Так, ваш чоловік мені говорив. Ви знаєте, вийшло дуже вдало, значно краще, ніж я чекав.
— Багато було народу?
— Повнісінько! Справжні сходини всіх масонів. Я бачив багатьох ваших приятельок — місіс Гаррісон, місіс Барно, місіс Коллінз.
— Справді, весь цвіт товариства!
— Авжеж! Моя дружина була дуже задоволена!
Місіс Герствуд кусала губи.
«Ось як! — думала вона. — Отак він робить! Каже моїм друзям, що я нездужаю і не можу прийти».
Вона все міркувала над тим, чому він пішов сам. За цим усім щось криється. І вона ломала собі голову, дошукуючись можливої причини.
Коли Герствуд прийшов увечері додому, його дружина палала дикою жадобою помсти. Вона поклала будь-що-будь дізнатись, що означає ця дивна поведінка. Вона була певна, що за цим усім криється значно більше, ніж їй стало відомо. Злісна цікавість домішувалась в її душі до недовіри й гніву, який ще не вщух після ранішньої сварки. Наче втілення навислої катастрофи, блукала вона по дому з темними кругами під очима, люто стиснувши свої тонкі губи.
Навпаки, управитель бару, само собою зрозуміло, повернувся додому в чудовому настрої. Він мало не співав з радості, думаючи про своє побачення з Керрі та про її згоду. Він пишався собою, своїм успіхом, своєю Керрі. Привітними очима дивився він на весь світ і не почував зараз неприязні до своєї дружини. Він щиро хотів бути лагідним, забути про її присутність і жити в атмосфері молодості й щастя, що відродилося для нього.
І власна господа здалася йому цього вечора особливо затишною і приємною: у передпокої він побачив вечірню газету— покоївка поклала її там, а місіс Герствуд забула узяти. Стіл у їдальні виблискував сніжно-білою скатертиною і серветками, кришталем і розписною порцеляною. Крізь відчинені двері він кинув погляд у кухню, де потріскував огонь у пічці і готувалася вечеря. На задньому дворику Джордж Герствуд-молодший бавився з недавно купленим цуценям, а у вітальні Джессіка грала на роялі, і звуки веселого вальса сповняли кожний куточок затишного помешкання. Здавалось, усі в домі були в такому ж гарному настрої, як і він сам, усі раділи молодості і красі, прагнули насолоди і щастя. Йому хотілося кожному сказати ласкаве слово. Він з утіхою обвів поглядом накритий стіл і буфет, а тоді піднявся нагору, щоб посидіти у вигідному кріслі коло відчиненого вікна і почитати газету. У кімнаті він застав дружину, яка в глибокій задумі прибирала голову.
Герствуд увійшов з легким серцем, готовий загладити неприємне враження, яке ще могло лишитися після вранішньої сварки, готовий лагідно заговорити до дружини і охоче на все погоджуватись, але місіс Герствуд уперто мовчала. Він зручно вмостився в широкому кріслі, розгорнув газету і почав читати. За мить він уже весело усміхався, читаючи дотепний опис матчу з бейсболу між командами Чікаго і Детройта.
Поки він читав, місіс Герствуд нишком спостерігала його в дзеркалі. Вона зауважила, який він задоволений і веселий, помітила його радісну усмішку, і все це дуже її дратувало. Як він сміє поводитись так в її присутності після всієї безсоромності, байдужості і зневаги, що їх він виявляє до неї останнім часом і, напевне, виявлятиме й надалі, якщо вона це терпітиме. Вона з насолодою думала про те, як висловить йому все, кине йому в обличчя свої обвинувачення, як завдаватиме удар за ударом, аж поки не наситить своєї жадоби помсти. Блискучий меч її гніву грізно висів над його головою.
Герствуд тим часом натрапив на кумедний допис про одного чужоземця, який приїхав до Чікаго і попався в лабети якомусь шахраєві. Управителя бару ця історія дуже насмішила, і, повернувшись у кріслі, він весело засміявся. Йому хотілося зацікавити якось дружину і прочитати їй цього до-писа.
— Ха-ха! Оце-то так! — вигукнув він ніби сам до себе.
Місіс Герствуд зачісувалася собі далі і навіть не глянула
в його бік.
Він зручніше вмостився у кріслі і знову почав читати. Нарешті він вирішив, що треба дати вихід своєму радісному настроєві. Джулія, очевидно, ще сердиться на нього через сьогоднішню суперечку. Нічого, це легко можна владнати! Вона, звичайно, не має рації, та дарма! Коли їй так хочеться, нехай їде у Вокішу хоч зараз. Чим швидше, тим краще! Треба сказати їй про це при першій нагоді, та й по всій справі.
— Ти звернула увагу, Джуліє,— обізвався він нарешті, буцімто бажаючи поділитися з нею цікавою новиною, — що проти компанії «Іллінойс-Сентрал» розпочато процес, щоб примусити її звільнити набережну?
Вона ледве спромоглася відповісти.
— Ні,— промовила вона різко.
Герствуд насторожився. В її голосі йому почулася якась особлива гостра нотка.
— Це було б дуже добре, — вів він далі трохи невпевнено, почуваючи, що дружину поводиться якось дивно.
Він знову взявся до своєї газети, пильно прислухаючись до найменшого шелесту в кімнаті.
Безперечно, такий розумний і спостережливий чоловік, як Герствуд, ніколи б не став поводитися так зі своєю украй роздратованою дружиною, якби його думки не були поглинуті зовсім іншим. Якби не його мрії про Керрі, якби не радість, викликана її обіцянкою, йому б не здавалося, що в його домі панує такий приємний настрій. Цього вечора тут зовсім не було так весело й затишно. Герствуд глибоко помилявся і поводився б значно розумніше, якби прийшов додому в звичайному настрої.
Він ще кілька хвилин переглядав газету, потім відчув, що треба якось уладнати справу. Очевидно, дружина не збирається так просто помиритись. І він знову обізвався до неї:
— Де це Джордж узяв того пса, що ото з ним грається у дворі?
— Не знаю, — відрубала місіс Герствуд.
Герствуд опустив газету на коліна і став неуважно дивитися у вікно. Не можна дратуватись. Треба бути лагідним, терплячим і якось порозумітися з нею.
— Ти ще не забула того, що було уранці? — сказав він нарешті.— Не варто за це сваритися. Ти можеш їхати у Во-кішу, коли схочеш.
— Щоб ти міг лишитись тут і розважатися з іншими? — вигукнула вона, рвучко повертаючись до нього і посміхаючись люто й єхидно.
Герствуд завмер, наче йому дали ляпаса. В ту ж мить від його миролюбних намірів не лишилося й сліду, і він підшукував слова для гострої відповіді.
— Що ти хочеш цим сказати? — промовив він нарешті, випроставшись і втупивши очі в холодне, рішуче обличчя дружини, але вона, ніби нічого не помічаючи, повернулась до дзеркала і знов почала чепуритись.
— Ти добре знаєш, що я хочу сказати, — відповіла вона, помовчавши, таким тоном, ніби мала в запасі цілу купу доказів, які поки що не вважала за потрібне наводити.
— Уяви собі, що не знаю, — уперто не здавався він, в душі нервуючись І напружено чекаючи, що буде далі.
Рішучий тон дружини позбавляв його упевненості в перевазі своїх сил.
Вона нічого не відповіла.
— Гм! — пробурмотів він і схилив голову набік. Він виявив цим свою слабість. В його рухові виразно почувалась невпевненість.
Місіс Герствуд помітила це і накинулася на нього, як лютий звір, готуючись завдати рішучого удару.
— Я вимагаю, щоб гроші на поїздку у Вокішу були в мене завтра вранці,— заявила вона.
Герствуд вражено дивився на дружину. Він ніколи ще не бачив в її очах такої холодної, стальної рішучості, такої жорстокої байдужості до нього. Видно було, що вона добре володіє собою і вирішила за всяку ціну вирвати з його рук владу над домом. Герствуд відчув, що в нього не вистачить сил для оборони, і вирішив перейти до наступу.
— Що це ти вигадала? — вигукнув він, схопившись на ноги. — Ти вимагаєш! Хотів би я знати, який гедзь тебе вкусив сьогодні.
— Ніщо мене не вкусило! — спалахнула вона. — Мені потрібні гроші, от і все! Можеш тоді займатися своїм паскудством!
— Паскудством! Що ти верзеш! Нічого я тобі не дам! Що мають означати ці твої нападки?
— Де ти був учора ввечері? — крикнула вона несамовито. — З ким катався на Вашінгтонському бульварі? З ким був у театрі, коли Джордж тебе бачив? Ти думаєш, я дурна і мене можна водити за носа? Думаєш, я вічно сидітиму вдома і віритиму отим твоїм «я не маю часу» та «мені ніколи», а ти будеш розважатися й казати всім, що я хвора і не виходжу з дому? Але затям собі: з мене досить твоєї тиранії! Я не дозволю тобі знущатися з мене і з дітей! Годі!
— Це брехня! — тільки й спромігся сказати Герствуд, почуваючи, що потрапив у безвихідь.
— Брехня, аякже! — просичала вона люто, але потроху опановуючи себе. — Можеш називати це брехнею, але я знаю, що це правда!
— А я тобі кажу, що це брехня! — глухим і захриплим голосом повторив він. — Ти, мабуть, місяцями збирала мерзенні плітки і тепер гадаєш, що я у тебе в руках. Думаєш, тобі пощастить налякати мене і забрати владу наді мною? Не буде цього, чуєш, не вийде! Поки я в цьому домі, я тут хазяїн, і ні ти, ні будь-хто інший не буде командувати мною. Зрозуміло?
Він усе приступав до дружини, і в його очах горів лихий огонь. Було в цій жінці щось таке бездушне, безсоромне і зухвале, що він на мить, відчув бажання задушити її.
А місіс Герствуд дивилася на нього холодними очима, наче удав на свою жертву.
— Я не командую тобою, — відповіла вона. — Я тільки кажу тобі, чого я хочу.
Її відповідь була така холодна і визивна, що зовсім спантеличила Герствуда. Він уже не міг нападати, вимагати доказів. В її погляді він прочитав, що вона має докази, що закон на її боці, що все його майно записане на її ім’я. У цю мить Герствуд нагадував потужний і грізний корабель, що залишився без вітрил і безладно несеться на хвилях.
— А я тобі кажу, — промовив він, теж трохи опам’ятавшись, — що ти не діждеш цього!
— Це ми ще побачимо! — промовила вона. — Я з’ясую, які мої права. Може, ти розмовлятимеш з моїм адвокатом, якщо не хочеш розмовляти зі мною.
Місіс Герствуд чудово зіграла свою роль, і її слова справили належне враження. Герствуд почував, що сила на її боці. Він зрозумів, що це не просте залякування. Справа повертала на зле, на дуже зле. Він уже не знав, що казати. Веселе сяйво цього дня раптом померкло. Герствуд був стурбований, злий, глибоко нещасний. Що ж тепер діяти?
— Роби, як знаєш, — промовив він нарешті.— Я більше не хочу мати з тобою нічого спільного,
І він вийшов з кімнати.
РОЗДІЛ XXIII
Душевні муки. Один щабель пройдено
Керрі не встигла ще дійти додому, як її охопили сумніви і побоювання, одвічні супутники нерішучості. Вона ніяк не могла переконати себе, що не схибила, давши обіцянку Герствудові, і не знала, чи повиниа додержати слова. Обміркувавши все докладно на самоті, вона помітила багато такого, що не спадало їй на думку, коли він так палко її умовляв. Тепер вона ясно бачила, що опинилася в двозначному становищі, погодившись стати дружиною Герствуда, який мав уважати її заміжньою жінкою. Пригадалося їй і все те, що зробив для неї Друе, і промайнула думка, що було б негарно піти від нього отак, не сказавши йому й слова. Крім того, живе вона в затишку, в достатку, а для людини, яка боїться життя, це неабиякий аргумент і на підкріплення його виникають несподівані й дивні міркування:
«Хіба ти знаєш, що на тебе чекає? На світі так багато лихого! Людям доводиться жебрати. А скільки жінок потрапляє у біду! Невідомо, що може трапитись. Пригадай той час, коли ти сама була голодна. Тримайся того, що маєш!
Дивна річ: хоч її вабило до Герствуда, йому не пощастило цілком підкорити її собі. Вона слухала його, усміхалася, раділа — і все ж таки, кінець кінцем, не погоджувалася з ним. Причина ж була та, що йому бракувало тієї величної і могутньої пристрасті, яка затьмарює розум, сплутує і трощить усі доводи і теорії, тимчасово позбавляє людину здатності міркувати. Майже кожного чоловіка охоплює один раз у житті — найчастіше замолоду — така могутня пристрасть, що закінчується першою перемогою.
Герствуд, чоловік літній, не зберіг цього юнацького вогню, хоч і кохав палко і нерозважливо. Його пристрасть була така сильна, що змогла збудити в Керрі потяг до нього. Вона навіть повірила, що кохає його, хоч насправді цього не було. З жінками це часто трапляється, бо кожна жінка прагне любові і для неї найбільша радість знати, що її хтось кохає. Бажання бути під чиїмсь захистом, відчувати ніжне піклування, співчуття — невід’ємна риса жіночої вдачі. Коли ж до цього прилучається симпатія і природний нахил до сентиментальності, жінці важко відмовити чоловікові, і їй здається, що вона закохана.
Повернувшись додому, Керрі переодяглась і заходилася по-своєму прибирати в кімнатах. їй не подобалось, як покоївка розставляє меблі. Одне з крісел-гойдалок завжди опинялося в кутку, і Керрі так само неухильно переставляла його. Але сьогодні вона була така заклопотана своїми думками, що не звернула на це уваги. Так минув час до п’ятої години, і з’явився Друе. Комівояжер був червоний і схвильований, він твердо вирішив дізнатися, що було між Керрі й Герствудом. Він цілий день сушив собі над цим голову і стомився від цих думок. Йому хотілося, щоб з цією справою швидше було покінчено. Він не чекав нічого особливо серйозного, проте чомусь не наважувався почати розмову. Коли він ввійшов, Керрі сиділа біля вікна, гойдаючись і дивлячись у парк.
— Що це з тобою? — спитала вона невинним тоном, стомлена внутрішньою боротьбою, помічаючи його нервові рухи і погано приховане хвилювання. — Ти кудись поспішаєш?
Опинившись перед нею, він вагався, не знаючи, з чого почати. Він не був дипломатом, не вмів читати в думках і взагалі не відзначався спостережливістю.
— Коли ти повернулась додому? — запитав він якось по-дурному.
— Годину, чи що, тому. А чом ти питаєш?