Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ ХLVI

Скаламучені води

Якось увечері, коли спектакль уже закінчився (це було незабаром після повернення в Нью-Йорк), Керрі довершувала свій туалет, збираючись іти з театру. Раптом вона почула якийсь гомін біля входу за куліси. Знайомий голос говорив:

— Тихо, тихо! Мені треба побачити міс Маденда.

— То пошліть їй свою картку.

— Та годі вам! Ось маєте.

Півдолара перейшло з рук у руки, і хтось постукав у двері її акторської прибиральні.

Керрі відчинила.

— Ба! — вигукнув Друе. — Оце-то так! Ну як живеш, Керрі? Я одразу ж упізнав тебе, щойно побачив!

Керрі відступила на крок, чекаючи, що зараз почнеться дуже неприємна розмова.

— Невже ти навіть не хочеш подати мені руку? Яка ж ти чарівна! Боже мій, дай же свою рученьку!

Керрі, всміхаючись, власне, тільки через його безмежну добродушність, простягла йому руку. Він постарішав, але загалом майже не змінився. Та ж елегантність, та ж кремезна постать і рожеві щоки.

— Цей чолов’яга біля дверей не хотів мене пускати, доки я його не підмазав. Я був певен, що це ти, так, я знав! Але ж і пішла ти вгору! І граєш добре. Я так і знав, що це буде. Я випадково проходив сьогодні повз ваш театр і вирішив зазирнути. Я бачив твоє ім’я на афіші, але пригадав його тільки в ту мить, коли ти вийшла на сцену. Тоді мені одразу сяйнуло, що це ти. Я мало не впав! Це ж те саме ім’я, під яким ти тоді виступала в Чікаго, правда ж?

— Так, — лагідно відповіла Керрі, розгубившись перед його самовпевненістю.

— Я одразу впізнав тебе, щойно побачив. Ну, розкажи ж, як ти жила весь цей час?

— О, дуже добре, — відповіла Керрі, ще ніяк не можучи опам’ятатись від такої несподіваної атаки. — Ну, а ти як?

— Я? Чудово. Я тепер тут живу.

— Невже? — промовила Керрі.

— Так, я вже півроку в Нью-Йорку. Я тепер завідую тут філією нашої фірми.

— Ну, що ж, це дуже добре.

— А ти коли пішла на сцену? — поцікавився Друе.

— Та вже років зо три.

— Та невже? Ну, а я про це вперше чую. Але я знав, що так воно буде. Я ж завжди казав тобі, що ти чудово граєш — ти пригадуєш?

Керрі усміхнулась.

— Так, ти казав, — потвердила вона.

— Але як же ти розквітла! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь так погарнішав. Ти навіть ніби трохи вища, ніж була.

— Я? Справді, я, мабуть, трохи й підросла.

Друе оглянув її сукню, потім перевів погляд на волосся, увінчане кокетливим капелюшком, потім зазирнув їй у очі, які ніяк не хотіли зустрічатись з його очима. Видно було, що він сподівається відновити давню приязнь негайно і на тих самих засадах.

— Слухай, — сказав він, бачачи, що вона бере в руки сумочку, збираючись іти, — я хочу, щоби ти зі мною сьогодні повечеряла, добре? Тут зі мною ще один приятель, він чекає.

— О ні, я не можу, — відповіла Керрі.— У всякому разі, не сьогодні. У мене завтра вранці репетиція.

— Та бог з нею, з репетицією! Ходімо повечеряєм! Приятеля можна буде зараз вирядити. Мені так хочеться побалакати з тобою по щирості.

— Ні, ні, я не можу, — рішуче сказала Керрі.— І не проси. Я ніколи не вечеряю так пізно.

— Ну, то просто поговоримо.

— Тільки не сьогодні,— похитала вона головою. — Поговоримо іншим разом.

Вона помітила, що по його обличчю промайнула ніби тінь; він, очевидно, починав розуміти, що колишнього не вернеш. Добросердій Керрі стало шкода — нащо його кривдити, він же завжди був такий ласкавий з нею.

— Приходь завтра до мене в готель, — сказала вона, пом’якшуючи відмову. — Пообідаємо разом.

— Гаразд, — погодився Друе зраділо. — А де ж ти живеш?

— У готелі «Уолдорф», — сказала вона, називаючи недавно споруджений фешенебельний готель.

— О котрій годині?

— Ну, скажімо, о третій, — промовила Керрі приязно.

Назавтра Друе прийшов, але Керрі зовсім не раділа, чекаючи його. Та коли він з’явився, як завжди по-своєму вродливий і в найблагодушнішому настрої, її побоювання, що обід цей буде їй неприємний, зникли. Друе був балакучий, як і давніше.

— А цей готель, я бачу, шикарний, правда? — такі були його перші слова.

— Авжеж, — відповіла Керрі.

Людина безпосередня й егоцентрична, він одразу ж почав докладно розповідати про свою кар’єру.

— Я незабаром відкрию власне діло, — заявив він між іншим. — Я можу одержати кредит на двісті тисяч доларів.

Керрі приязно слухала його,

— Скажи, — спитав він раптом, — а де ж тепер Герствуд?

Керрі ледь почервоніла.

— Десь, мабуть, тут, у Нью-Йорку, — промовила вона. — Але я його вже давно не бачила.

Друе на якусь мить замислився. Він не був певний, чи не відіграє й тепер колишній управитель бару важливої ролі в житті Керрі. Вій сподівався, що це не так, а слова Керрі зовсім його заспокоїли. Очевидно, Керрі розв’язалась з ним, подумав Друе, та цього й треба було чекати.

— Це завше велика хиба, коли хто таке зробить, як той Герствуд, — зауважив він.

— Яке це — таке? — спитала Керрі, і гадки не маючи, що зараз почує.

— Та хіба ти не знаєш? — відповів Друе і махнув рукою: мовляв, не прикидайся, ніби не розумієш.

— Ні, нічого я не знаю, — заперечила Керрі.— Про що ти кажеш?

— Ну, та історія в Чікаго… коли він поїхав звідти.

— Я не знаю, про що це ти, — повторила Керрі.

Невже він міг так нечемно натякати на втечу Герствуда з нею?

— Отаке! — недовірливо промовив Друе. — Хіба ж ти не знала, що, від’їжджаючи, він забрав з собою десять тисяч доларів?

— Що?! — вигукнула Керрі,— Ти хочеш сказати, що він украв гроші?

— Як же так, — промовив Друе, спантеличений її тоном. — Виходить, ти цього не знала?

— Та ні ж, — відповіла Керрі,— звичайно, не знала.

— Оце дивина, — сказав Друе. — Але ж це справді так. Усі газети про це писали.

— Скільки він узяв, ти кажеш? — спитала Керрі.

— Десять тисяч доларів. Правда, я чув, що більшу частину грошей він потім одіслав назад.

Керрі втупила розгублений погляд у розкішний килим. Усі минулі роки після її змушеної втечі постали перед нею раптом у зовсім новому світлі. Пригадалися їй сотні дрібниць, що потверджували справедливість цього. їй також спало на думку, що він узяв ці гроші заради неї. Замість ненависті до нього в її душі зродилося щось подібне до жалю. Бідолашний! Як це мусило гнітити його весь час…

А Друе, підігрівшись обідом і вином, розніжився і уявив, що успішно завойовує колишню прихильність Керрі. Йому вже здавалось, що не важко буде знову ввійти в її життя, хоч вона й високо залетіла. «Ах, оце щастя! — думав він. — Яка ж вона вродлива, яка елегантна, яка славетна!» Тепер, у блиску своєї сценічної кар’єри, в обставі розкішного готелю, вона була для нього жадана, як ніколи.

— А пам’ятаєш, як ти нервувалась тоді, в залі Евері? — спитав він.

На спогад про це Керрі усміхнулась.

— Мені не доводилось бачити, щоб хтось грав так, як ти в той вечір, Кед, — додав він, спираючись ліктем об стіл. — І я тоді був певен, що ми з тобою любенько житимемо й далі.

— Не треба так говорити, — ледь холодно спинила його Керрі.

— Невже ти не дозволяєш мені сказати тобі…

— Ні,— відповіла вона підводячись. — До того ж мені вже час збиратись у театр. Я мушу покинути тебе. Ходім!

— О, зажди ще хвилинку, — благав Друе. — Ти ще маєш час!

— Ні,— лагідно промовила Керрі.

Друе неохоче підвівся з-за розкішного столу і пішов слідом за нею. Він провів її до ліфта і спитав:

— Коли ж я побачу тебе знов?

— Та коли-небудь побачимось, — відповіла Керрі.— Я лишатимусь у Нью-Йорку ціле літо. На все добре!

Дверцята ліфта розчинились.

— До побачення! — відгукнувся Друе.

Шелестячи сукнею, вона зникла у ліфті.

Він пройшовся по вестибюлю зажурений — його давнє жадання ожило з новою силою. Вона була тепер така далека від нього! Весела й пишна публіка нагадувала про неї. Він вирішив, що вона суворо до нього поставилась.

Керрі ж займали зовсім інші думки.

Саме в цей вечір вона проїхала повз Герствуда, що чекав її біля «Казино», і не помітила його.

Другого вечора, ідучи до театру, вона зустрілася з ним лице в лице. Він знову чекав, знесилений як ніколи, але сповнений рішучості побачитися з нею, навіть якби для цього довелось послати їй записку. Спочатку вона не впізнала його в цій обшарпаній, жалюгідній постаті. Вона злякалась, коли до неї раптом підступив якийсь голодний жебрак.

— Керрі,— мовив він майже пошепки, — я б хотів сказати тобі кілька слів.

Керрі повернулась і одразу впізнала його. Якщо в її серці ще жевріло якесь лихе почуття проти нього, воно вмить згасло. Але вона не забула і того, що сказав їй Друе про вкрадені гроші.

— Боже мій, Джордже! — промовила вона. — Що з тобою?

— Я був хворий, — відповів він. — Оце тільки вийшов з лікарні. Ради бога, дай мені трохи грошей, прошу тебе!

— Так, так, — вимовила Керрі тремтячими губами, насилу стримуючи плач. — Але що ж це з тобою?

Вона розкрила сумочку і вийняла все, що там було — один п’ятидоларовий і два дводоларових папірці.

— Я ж кажу, що був хворий, — відповів він дражливо.

Нелегко було йому приймати допомогу з цих рук.

— Ось на, — промовила вона. — Це все, що я маю при собі.

— Гаразд, — відповів він стиха. — Коли-небудь віддам.

Керрі стояла і дивилась на нього, а перехожі озирались на неї. Вона ніяковіла під поглядами сторонніх, ніяковів і Герствуд.

— Чом же ти все-таки не хочеш мені сказати, що з тобою? — знов спитала вона, просто не знаючи, що їй робити. — Де ти живеш?

— О, у мене є кімната в Бауері,— відповів він. — Тут не місце про все це розповідати. Тепер у мене все гаразд!

Його явно дратували ці її щирі розпити, — занадто ласкавіша була доля до неї.

— Краще йди в театр, — мовив він, — я дуже тобі вдячний і більше не набридатиму.

Вона хотіла щось відповісти, але він відвернувся і почвалав далі.

Багато днів минуло, поки це видиво почало поступово бліднути і перестало гнітити її душу. Друе приходив знову, але цього разу навіть не зміг її побачити. Вона вважала його залицяння недоречним.

— Мене немає дома, — відповідала вона служникові.

І взагалі її спокійна, стримана й трохи відлюдна вдача аж дивувала, а отже й інтригувала навіть широку публіку.

Незабаром дирекція вирішила організувати гастрольну подорож у Лондон. Другий літній сезон у Нью-Йорку не обіцяв великих прибутків.

— Як ви дивитесь на те, щоб спробувати завоювати Лондон? — спитав її якось антрепренер.

— Може статись якраз навпаки, — відповіла Керрі.

— Ми, мабуть, виїдемо в липні,— сказав він на це.

Поспішне готування до від’їзду зайняло всі думки, і згадка про Герствуда розвіялась. І він, і Друе лише випадково дізнались про те, що її вже нема в Нью-Йорку. Друе якось зайшов і, почувши, що вона поїхала, не міг стримати вигуку розчарування. Він постояв у вестибюлі, покусуючи кінчики вусів, і, нарешті, дійшов висновку, що минулому немає вороття.

«Та не варто й шкодувати», — потішав він себе, але в глибині душі почував інше.

Герствуд сяк-так перебувався все довге літо й осінь. Один місяць він займав місце швейцара в якомусь танцювальному залі. Потім знову жебрав, часто голодував, часто ночував у парку. Так минуло ще багато днів. Доведений до краю голодом, він звертався по допомогу до доброчинних установ, скрізь, куди тільки міг. Серед зими Керрі повернулася в Нью-Йорк і виступала на Бродвеї в новій п’єсі, але Герствуд нічого не знав про це. Кілька тижнів уже блукав він по місту з простягнутою рукою, в той час як вогненні літери щовечора палали над веселим натовпом, закликаючи подивитись на неї. Друе бачив рекламу, але більше не пробував побачитися з Керрі.

Десь у цей же час повернувся до Нью-Йорка і Еймс. Його справи на Заході посувались успішно, і тепер він відкрив лабораторію на вулиці Вустер. З Керрі він, звичайно, зустрівся у місіс Венс, але ця зустріч не схвилювала їх. Він вважав, що вона й досі живе з Герствудом, і тільки згодом дізнався про свою помилку. Не знаючи подробиць, він і далі удавав, ніби йому нічого не відомо, і не порушував цієї теми.

Еймс і місіс Венс пішли подивитись на нову оперету з участю Керрі; свої враження він висловив з властивою йому одвертістю.

— Їй не місце в цьому театрі,— сказав він. — По-моєму, вона здатна на краще.

Одного разу вони випадково зустрілись у Венсів, і між ними почалася дружня розмова. Керрі й сама не могла б сказати, чому вона більше не почуває давнього палкого інтересу до нього. Причина, безперечно, була та, що раніше він втілював щось таке, чаго вона не мала; але вона цього не усвідомлювала. Успіх навіяв їй переконання, що тепер він повинен бути про неї вищої думки. Насправді ж її маленька слава, створена газетами, в його очах не мала ніякої ціни. Він вважав, що вона могла б піднятися значно вище.

— Ну що ж, ви так і не пішли у драму? — сказав він, пригадуючи, що вона колись виявляла інтерес саме до цієї галузі сценічного мистецтва.

— Ні,— відповіла вона. — Поки що — ні.

Він так подивився на неї, що вона одразу зрозуміла: він вважає це її помилкою. І те спонукало її додати:

— Але я думаю про це.

— По-моєму, вам слід про це подумати. При ваших нахилах вам місце в драматичному театрі.

Її дуже здивувало, що він говорить про її нахили. Невже він так добре її розуміє?

— Чому ви такої думки? — спитала вона.

— Бачте, — відповів він, — наскільки я можу судити, ви вдачею співчутливі.

Керрі всміхнулась і злегка почервоніла. Чистота його думок і незвичайна одвертість розбудили в ній тепліше почуття до нього. Поклик ідеалу знов знайшов відгук у її серці.

— Я й сама не знаю, — відповіла вона, хоч і не могла приховати, що їй це дуже приємно чути.

— Я бачив вас на сцені,— додав він. — Ви граєте дуже добре.

— Я рада, що вам сподобалось.

— Дуже добре, — повторив він, — як для оперетхт.

Розмова на цьому закінчилась — щось перебило її. Але згодом вони мали змогу її продовжити. Після обіду Еймс сидів у кутку кімнати, втупивши погляд у підлогу, а Керрі ввійшла ще з кимсь із гостей. Уперта праця поклала на ното обличчя тінь утоми. Керрі й сама не могла б сказати, шо їй так подобалося в цьому обличчі.

— Самі? — промовила вона, звертаючись до нього.

— Я слухав музику.

— Я зараз повернусь, — сказала, виходячи, супутниця Керрі, яка не бачила у ньому винахідникові нічого цікавого.

Вона стояла перед ним, а він звів очі і глянув їй у лице.

— Правда, яка зворушлива мелодія? — спитав він, ще прислухаючись.

— О, дуже! — відповіла вона, теж прислухавшись і відчувши красу того, на що він звернув її увагу.

— Сідайте, — промовив він і присунув сусіднє крісло.

Кілька хвилин вони слухали мовчки, охоплені тим самим почуттям, тільки що в Керрі від нього аж серце затрепетало. Музика глибоко чарувала її, як і в давні дні.

— Не знаю, чим це пояснити, — заговорила вона, почуваючи, як у її душі пробуджується незбагненне тоскне жадання, — але музика завжди якось дивно впливає на мене, мені хочеться чогось такого… я…

— Так, — промовив він, — я це розумію.

Він раптом звернув увагу на те, як безпосередньо й одверто висловлює вона свої почуття.

— Не треба сумувати, — сказав він їй.

Він замислився, потім знов заговорив, нібито про інше, але й ті його слова були співзвучні їхньому настроєві.

— На світі є багато такого, чого нам хочеться, але, на жаль, не можна гнатися за всім одразу. І нічого не поможе ламати руки і побиватись за недосяжним.

Музика замовкла, він підвівся і тепер стояв перед Керрі.

— Чом ви не вступите до доброго, серйозного драматичного театру? — спитав він, допитливо дивлячись на неї, немов вивчаючи.

Ці великі, щирі очі, ледь болісний вираз уст підтверджували його думку.

— Може, я так і зроблю, — відповіла вона.

— Ваше місце там, — додав він.

— Ви гадаєте?

— Так, — відповів він. — Я цього певен. Ви, мабуть, і самі того не знаєте, але в вас є щось таке, ніби ви створені для драми; надто ж це позначається в очах і в лініях уст.

Керрі була в захваті. В ту мить вона забула про свою самотність. Ось коли вона діждалась хвали розумної і проникливої.

— Саме в очах і в лініях уст, — повторив він замислено. — * Пригадую, коли я побачив вас уперше, я одразу подумав, що у вас якісь незвичайні уста. Мені здалось, що ви зараз заплачете.

— Як дивно, — промовила Керрі, зворушена й захоплена його словами.

Ось чого завжди жадало її серце!

— Потім я помітив, що це ваш природний вираз, а сьогодні я знову звернув на це увагу. На очі ваші теж часом

набігає якась тінь, і вона ще побільшує це враження. Це, мабуть, тому, що вони в вас такі глибокі.

До краю схвильована, Керрі дивилась йому просто в обличчя.

— Ви, мабуть, і самі не усвідомлюєте цього, — додав він.

Вона відвела погляд, щаслива чути це все від нього. Їй хотілося справджувати ті почуття, що відбиваються на її обличчі. А це відкривало шлях для нових прагнень.

Отже, Керрі мала про що думати до наступної зустрічі з ним через кілька тижнів. Ця розмова показала їй, що вона віддалилася і все далі віддаляється від того ідеалу, який володів її душею під час спектаклю в залі Евері і довго ще потім. Як же це сталось, що вона втратила його?

— Я знаю, чому ви повинні мати успіх, якби вам дати драматичнішу роль, — сказав їй Еймс цього разу. — Я це простежив і…

— Що саме? — спитала Керрі.

— Бачте, — сказав він таким тоном, як говорить людина, задоволена тим, що розгадала важку загадку, — справа в тому, що ваше обличчя яскраво відбиває найрозмаїтіші почуття. Те ж саме враження справляє зворушлива пісня або картина. Це щось таке, що люди люблять спостерігати, бо це є природне відбиття їхніх почуттів і прагнень.

Керрі дивилась на нього, не зовсім розуміючи.

— Люди завжди прагнуть висловити свої почуття, — провадив він. — Але більшість їх нездатна до цього. Вони покладають це на інших. Для цього й існує талант. Один висловлює за них їхні бажання в музиці, другий — у поезії, третій — на сцені. Часом природа обдаровує цією здатністю обличчя, роблячи його виразником усіх людських прагнепь. Саме це і сталося з вами.

Говорячи, Еймс дивився на неї, і цей погляд допоміг їй зрозуміти суть його слів. У всякому разі, вона збагнула основне: що її обличчя здатне висловлювати жадання всіх людей. І була щаслива це чути. Але він додав ще:

— Це накладає на вас нелегкий обов’язок. Сталося так, що ви маєте цю рису. Це не є ваша заслуга, тобто я хочу сказати, що ви могли б і не мати її. Ви нічим не заплатили за неї. Але, оскільки ви її маєте, ваш обов’язок — не занедбати її.

— Як саме? — спитала Керрі.

— По-моєму, ви повинні присвятити себе драматичному мистецтву. У вас стільки почуття і такий мелодійний голос. Створіть із цього цінність для інших. Тоді ваші здібності не пропадуть.

Останнього Kepi не зрозуміла. З усього ж іншого їй стало ясно, що її успіх в опереті не вартий нічого або майже нічого.

— Я вас не розумію, — промовила вона.

— Ось що я хочу сказати. Ця ваша особливість виявляється у ваших очах, в лініях уст і, звичайно, у вашій вдачі. Але знайте, — ви можете все це втратити. Якщо ви перестанете на це зважати і житимете для себе самої, для задоволення своїх бажань, ви втратите свій талант дуже швидко. З очей ваших зникне цей особливий вираз. Зміняться уста. Зникне і ваше сценічне обдарування. Вам, може, здаватиметься, що це не так, але ви втратите ці дари. Природа подбає про це!

Він так прагнув сприяти розвиткові всякого доброго паростка, що часом у своїх проповідях доходив до пафосу. Щось у Керрі зачіпало якісь струни в його душі. Йому хотілося розворушити її.

— Так, я це знаю, — промовила вона задумливо, почуваючи себе і справді трохи винною.

— Бувши вами, я б змінив амплуа, — сказав він.

Ця розмова зовсім збурила її душу, як камінь збаламучує тихі води. Цілими днями стурбовані думи порушували її спокій у кріслі-гойдалці.

— Я, мабуть, уже недовго залишатимусь у опереті,— сказала вона якось Лолі.

— Чому ж це? — здивувалась та.

— Я думаю, що зуміла б домогтись більшого успіху в серйозній п’єсі.

— Як це тобі спало на думку?

— Не знаю, — відповіла Керрі.— Мені так завжди здавалось.

Але все ж вона не робила ніяких кроків у цьому напрямі, а тільки журилась. Довгий шлях вів до цього вищого ступеня — чи, може, так тільки здавалось? — а її оточував такий комфорт. І тому вона лишалась бездіяльна і віддавалась тоскному жаданню.

РОЗДІЛ XLVII

Шлях переможених. Еолова арфа