Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ XXVI

Падіння посланця долі. В шуканні виходу

Залишившись сама, Керрі довгий час прислухалась, як даленіли кроки Друе, і не могла зрозуміти, що сталось. Вона тільки бачила, що він вкрай розлютився. За хвильку вона запитала себе: чи повернеться він ще, не зараз, а взагалі? Вона обвела поглядом кімнати, в яких зовсім посутеніло, і здивувалася, що почуває себе тут якось не так, як завжди. Керрі підійшла до туалетного столика, взяла сірники і запалила газ. Потім повернулась до гойдалки — треба було подумати.

Аж згодом вона трохи зібрала думки, і тоді одна дуже поважна істина постала перед нею: вона ж залишилася зовсім сама. Що, як Друе не повернеться? Що, коли вона ніколи більше про нього і не почує? Що ж тоді? В цих чудових кімнатах жити довго вона не зможе. Доведеться вибратися звідси.

Треба віддати їй належне — вона і не думала про те, щоб звернутись до Герствуда. Сама згадка про нього викликала в ній гострий біль і каяття. Справді, таке свідоцтво людської розбещеності вразило і налякало її. Він збирався, не моргнувши оком, так підло обдурити її! Вона попала б тоді в ще гіршу халепу. А проте вона ніяк не могла відігнати від себе образ Герствуда, його поведінку… Тільки один цей вчинок здавався таким дивним і гидким! Він так різко контрастував з усім тим, що вона знала, що серцем вгадувала в цій людині.

Але ж вона зовсім самотня тепер! Ця думка найбільше займала її в ту мить. Що ж діяти? Знов піти працювати? Знов починати шукання в діловій частині міста?.. Сцена!

О, так… Друе говорив про це. Чи можна сподіватись там чогось досягти? Вона гойдалась, чимраз глибше поринаючи в свої думки, а хвилини минали, і настала вже ніч. Керрі ще нічого не їла, але все сиділа в задумі.

Нарешті вона відчула, що давно вже голодна, і підійшла до маленького буфета в задній кімнаті, де лишилося щось від сніданку. З тяжким почуттям дивилась вона на їжу, яка раптом набрала для неї особливої ваги.

Підкріпляючись, Керрі подумала про інше: а скільки ж у неї грошей? Це питання здалося їй дуже істотним, і вона не гаючись почала шукати свій гаманець. Він лежав на туалетному столику, в ньому було сім доларів і трохи дрібних грошей. Це було так мізерно мало, що Керрі злякалась, але втішилась хоч тим, що за квартиру заплачено до кінця місяця. Вона замислилась також про те, що б вона робила, якби пішла на вулицю, як збиралась, піддавшись першому пориву. Уявивши собі, що тоді було б, вона відчула, що теперішнє її становище незрівнянно краще. Так, вона ще має якийсь час, а згодом, може, все ще влаштується.

Правда, Друе пішов, але що з того? Він нібито не так уже й розсердився, а швидше всього просто скипів. Він повернеться, так, напевне повернеться? Он у кутку стоїть його палиця, а ось один з його комірців. У шафі залишилося його літнє пальто. Керрі оглянулась і, побачивши інші речі Друе, спробувала переконати себе, що віл повернеться, але враз набігла інша неспокійна думка: а що ж буде, коли він і справді повернеться? І те, що мало бути тоді, збентежило її чи не так само.

Коли б він повернувся, їй неминуче довелося б мати з ним розмову, давати пояснення. Він же захоче, щоб вона визнала, що він правий… Ні, жити з ним вона не зможе!

У п’ятницю Керрі згадала про побачення з Герствудом, і в ту годину, коли мала, як обіцяно, зустрітися з ним, вона знов особливо яскраво й гостро відчула всю глибину нещастя, яке її спіткало. Вона так розхвилювалась, що більше не могла сидіти склавши руки, одягла коричневу вихідну сукню і об одинадцятій годині вирушила в діловий район міста. Вона шукатиме роботи!

Дощ, який збирався з полудня і почався о першій годині, примусив Керрі повернутись і лишитись дома; це був той самий дощ, який зіпсував настрій Герствудові й отруїв йому весь той день.

На другий день була субота, і багато закладів у діловій частині працювали тільки півдня. До того ж день удався сонячний, повітря було напоєне свіжістю, а дерева й трава виблискували після дощу яскравою зеленню. Колц Керрі вийшла з дому, скрізь радісно цвірінькали горобці, зливаючи свої голоси в один хор. Милуючись гарним парком, Керрі мимоволі подумала, що жити на світі дуже весело, коли немає турбот, і їй так захотілось, щоб сталося щось і вона залишилася в тому ж забезпеченому становищі, в якому була досі. їй зовсім не потрібен Друе і його гроші, та й з Герствудом вона не хоче більше мати нічого спільного, аби тільки лишалося те вдоволення і душевний спокій, яких вона зазнала; адже вона була щаслива досі,— принаймні, щасливіша, ніж зараз, коли постала необхідність самій прокладати собі шлях.

Коли Керрі добралася до ділової частини, була одинадцята година, і до кінця робочого дня лишалось уже неба-тато часу. Спочатку вона не подумала про це, пригнічена, як і тоді, коли вперше потрапила в цей район напруженої, кипучої діяльності. Вона блукала вулицями, намагаючись запевнити себе, що збирається шукати роботу, і водночас міркуючи, що, мабуть, немає потреби так поспішати з цим. Знайти посаду не так легко, та можна й почекати ще кілька днів. До того ж немає цілковитої певності, що доведеться справді розв’язувати цю осоружну проблему — заробляти на шматок хліба. У всякім разі, хоч одне змінилося на краще, — вигляд її, цебто манери і вбрання. Чоловіки — добре вдягнені чоловіки, які раніше байдуже сковзали по ній поглядом, сидячи за полірованими поручнями й бар’єрами, — тепер задивлялись на її личко, і в очах у них спалахували ласкаві вогники. Її це тішило, навівало свідомість своєї сили, але ще не давало цілковитої упевненості. Вона шукає тільки того, що дається законно, а не якоїсь там ласки. їй потрібен заробіток, але жоден чоловік не купить її брехнею й лестощами. Вона чесно зароблятиме на життя.

Тому їй утішно було бачити написи: «По суботах зачиняється о першій годині дня» на тих дверях, в які вона намірялася зайти, щоб запитати про роботу. То була якраз вимовка для неї, і, прочитавши їх кілька підряд та зауваживши, що годинник показує уже чверть на першу, вона вирішила, що на цей раз не варто шукати далі, сіла в конку і поїхала в Лінкольп-парк. Там було стільки цікавого — квіти, тварини, ставок, — Керрі заспокоїла себе думкою, що в понеділок устане рано і одразу візьметься шукати. До того ж, поки прийде понеділок, багато чого може трапитись.

Неділя минула все в тій же тривозі, сумнівах, сподіваннях і ще бозна-яких примхливих змінах настрою. Щопівгодини до неї поверталася гостра, як удар батога, думка, що треба діяти — і діяти негайно. Та в інші хвилини вона озиралася довкола і намагалася запевнити себе, що справи її не такі вже й погані, що зрештою все скінчиться для неї щасливо. В такі хвилини вона згадувала пораду Друе піти на сцену, і їй починало здаватись, що на цій ниві її чекав успіх. І вона вирішила назавтра пошукати щастя саме в цьому напрямі.

Отже, в понеділок Керрі встала рано і старанно одяглась. Вона не мала найменшого уявлення про те, до кого треба звертатись в таких справах, але вирішила, що, певне ж, до когось у самому театрі. Треба тільки спитати кого-небудь із службовців театру, де приймає директор, і звернутись до нього. Коли якась посада є, можливо, пощастить її одержати, коли ж ні, директор принаймні пояснить, як і що.

Керрі ніколи ще не доводилось мати справи з театральною богемою, і вона не уявляла собі розбещених і вільних звичаїв, що панували в цьому колі. Вона тільки знала про те, яка посада в містера Гейла, але, бувши знайома з його дружиною, ні в якому разі не хотіла б зустрітися з ним,

В ті часи один театр заживав у публіки особливої слави — Чікагська опера, директор якої, Давід Гендерсон, мав у місті добру репутацію. Керрі бачила там дві чи три майстерні вистави, чула й про інші. Але вона не знала, хто такий Гендерсон, не знала, куди й як треба звертатись, і тільки підсвідомо почувала, що це — підходяще місце, а тому й попрямувала до цього театру. Хоробро ввійшовши крізь розкішний під’їзд у вестибюль, оздоблений полірованим деревом і позолотою, обвішаний фотографіями сцен з останніх вистав, у дорогих рамках, Керрі повернула до квиткової каси, що ховалася в глибині,— і раптом відчула, що не може йти далі. Відомий оперетковий комік широко рекламувався того тижня, і вся ця атмосфера слави і багатства сповнила її душу трепетом. Як можна було сподіватись, що для неї щось знайдеться в таких високих сферах! Вона просто тремтіла, уявляючи, що її зухвалість могла б привести її до ганебної відмови. У неї тільки вистачило духу оглянути ефектні фотографії і вийти. їй здавалося тепер, що вона дуже вдало врятувалась і що було б просто безглуздям пробувати туди звернутись.

На перший день її шукання обмежилися цим маленьким досвідом. Вона познайомилася ще й з іншими театрами, але тільки ззовні. Розшукавши ще два заклади, що їй добре запам’яталися, Великий оперний театр і театр Мак-Вікера, теж вельми уславлені, вона не зайшла до них, а повернулась додому. Велич і розмах усіх цих закладів знов нагадали Керрі про її незначність, про безпідставність її претензій на певне місце в суспільстві, і настрій її значно погіршав.

Увечері до неї навідалася місіс Гейл; вона засиділася допізна, і її балачки не дали Керрі обміркувати ускладнення, що постали перед нею того дня. Проте, перше ніж лягти в ліжко, вона знову задумалась, і її охопили лихі передчуття. Друе не з’являвся. Ні від кого вона не мала ніяких звісток. Із свого дорогоцінного капіталу вона витратила цілий долар на їжу і конку. Ясно, що так вона довго не протягне. А ніяких заробітків вона поки що не знайшла.

Тоді їй пригадалася її сестра, яка жила на Ван-Б’юрен-стріт і з якою вона не бачилася з дня своєї втечі, а потім і рідна домівка в Колумбія-Сіті,— щось безмірно далеке, до чого вже не було вороття. Вона не збиралася шукати там притулку. Нічого, крім страждання, не завдавали їй і думки про Герствуда, що раз у раз повертались. Яка жорстокість — так її обдурити!

Настав вівторок, а з ним усе та ж нерішучість і вагання. Після вчорашніх невдач у неї не було ніякого бажання пускатися знову шукати роботу, проте вона гірко докоряла собі за слабодухість, виявлену напередодні. І вона вийшла з дому, вирішивши ще раз заглянути до Чікагської опери.

На превелику силу зважилася вона ввійти туди і звернулась до касира з запитанням, де можна побачити директора.

— Директора трупи чи директора театру? — перепитав чепурно вдягнений молодий касир, на якого зовнішність Керрі справила приємне враження.

— Не знаю, — відповіла Керрі, розгубившись.

— Директора театру вам сьогодні не вдасться побачити, — вже від себе пояснив молодик. — Його немає в місті.

Помітивши її збентеження, він додав:

— А в якій справі вам потрібний директор?

— Я хотіла довідатись щодо роботи, — відповіла Керрі.

— В такому разі вам краще звернутись до директора трупи, — порадив він. — Але його теж тепер немає.

— Коли ж він буде? — спитала Керрі, при цих словах раптом відчувши полегкість.

— Десь між одинадцятою і дванадцятою. Буває він також після другої.

Керрі подякувала і хутко вийшла з вестибюля, а молодик стежив за нею крізь бічне віконце своєї роззолоченої клітки.

— Гарненька! — сказав він сам до себе і почав мріяти, ніби він закохав її в себе.

У Великому оперному театрі саме виступала одна з провідних опереткових труп тих часів. Тут Керрі побажала бачити директора трупи. Вона не мала уявлення про те, які незначні повноваження мав цей адміністратор, не знала вона й того, що якби в трупі була вакансія, на неї прислали б актрису з Нью-Йорка.

— Його кабінет нагорі,— сказав їй касир.

У кабінеті директора було кілька осіб. Двоє стояли, спершись на підвіконня, третій розмовляв з добродієм за столом з відкидним верхом — це й був директор. Керрі стурбовано озирнулась по кімнаті, її злякала думка, що доведе-

ться викласти своє прохання перед таким зборищем, а двоє біля вікна уже й так розглядали її дуже пильно.

— Нічого не можу зробити. — говорив директор. — У містера Фромана таке вже правило: нікого стороннього не пускати за куліси. Ні, ні!

Керрі несміливо чекала, стоячи. У кабінеті були стільці, але ніхто не запропонував їй сісти. Відвідувач, з яким розмовляв директор, пішов засмучений, а те світило з поважним виглядом заглибилося в якісь папери, що лежали перед ним, так, ніби це було щось винятково важливе.

— Гаррісе, ви читали сьогодні в «Гералді» про Ната Гудвіна?

— Ні,— відповів той. — А що таке?

— Учора в театрі Гулі він цілу промову виголосив перед публікою. Ви почитайте.

Гарріс підійшов до столу з газетами і почав шукати там номер «Гералда».

— А вам чого? — спитав директор у Керрі, очевидно, вперше помітивши її.

Він подумав, що вона прийшла просити контрамарок.

Керрі зібрала всю свою відвагу — не дуже багато, сказати правду. Вона розуміла, що не має сценічного досвіду, і тому була певна, що їй відмовлять. Така певна, що вирішила удати, ніби шукає тільки поради.

— Чи не можете ви сказати мені, як попасти па сцену?

Зрештою, це був найкращий підхід до справи. Добродієві,

що сидів у кріслі за столом, Керрі сподобалась, а наївність запитання і її поведінка ще більше зацікавили його. Він усміхнувся, усміхнулись і інші двоє, хоч і намагалися приховати свою веселість.

— Не знаю, далебі, що вам сказати, — відповів він, безцеремонно розглядаючи її.— А ви маєте сценічний досвід?

— Дуже невеликий, — відповіла Керрі.— Я брала участь у аматорських спектаклях.

їй хотілось якось підтримати інтерес директора.

— Ви ніколи не вчились на акторку? — провадив той з поважним виглядом, аби справити враження як на Керрі, так і на своїх друзів.

— Ні, сер.

— В такому разі я не знаю, далебі,— відповів він, недбало відхиляючись назад у своєму кріслі перед Керрі, що все стояла. — А чому вам так хочеться на сцену?

Керрі бентежила його зухвалість, проте вона тільки усміхнулась у відповідь на його самовдоволену посмішечку і промовила:

— Треба ж на щось жити.

— Ах, так! — озвався директор, дуже зацікавлений її зовнішністю, і в голові у нього промайнула думка про можливість ближчого знайомства з нею. — Це, безперечно, цілком поважна причина. Але, бачте, річ у тому, що Чікаго не підходяще місце для цього. Вам би слід поїхати в Нью-Йорк, там значно більше шансів. Тут навряд чи можна сподіватися, що вам дадуть хід.

Керрі привітно осміхалась, вдячна за те, що він такий ласкавий, — навіть дає їй поради. Директор помітив її усмішку, але витлумачив її трохи інакше. Він вирішив, що має нагоду для невеличкого флірту.

— Сідайте, — промовив він, присуваючи один із стільців, що стояли обабіч його столу, і стишуючи голос, щоб інші його не чули.

Ті двоє ледве помітно підморгнули один одному.

— Ну, я пішов, Барні! — звернувся один з них до директора, прямуючи до дверей. — Побачимось пізніше.

— Гаразд, — відповів директор.

Другий лишився в кабінеті і удав, що читає газету.

— А скажіть, ви думали про те, які ролі вам би хотілося грати? — вкрадливо спитав директор.

— Ні, ні,— відповіла Керрі.— Для початку я погодилася б на яку завгодно роль.

— Розумію, — промовив він. — Ви живете тут, у місті?

— Так, сер.

Директор дуже ласкаво всміхнувся.

— А ви ніколи не пробували піти в хористки? — спитав він уже зовсім по-дружньому.

Керрі раптом відчула в його поводженні щось неприємне, якусь умисну ввічливість.

— Ні,— відповіла вона.

— З цього починає більшість з тих, хто йде на сцену, — провадив він. — Це прекрасний спосіб набути досвіду.

І втупив у неї приязний, підбадьорливий погляд.

— Я цього не знала, — промовила Керрі.

— Це теж не легко, — провадив він. — Але часом, знаєте, дає добру нагоду. — Потім, ніби щось раптом пригадавши, вийняв годинника і поглянув на нього. — У мене справи о другій годині,— сказав він, — і зараз мені треба піти підобідати. Може, ви не відмовитесь перекусити зі мною? Ми б могли провадити нашу розмову.

— Ой ні! — вигукнула Керрі, одразу збагнувши, куди він хилить. — У мене у самої є справи.

— Дуже шкода! — промовив він, зрозумівши, що діяв

надто поквапно і що Керрі тепер піде. — Заходьте іншим разом. Можливо, я дізнаюся про щось для вас.

— Дякую, — відповіла вона ледь тремтячим голосом і вийшла.

— Гарненька, правда? — зауважив свідок цієї сцени, не вловивши всіх її подробиць.

— Та так собі, нічогенька, — відповів директор, шкодуючи, що справа зірвалася. — Але з неї ніколи б не вийшла акторка. Хіба що хористка, не більше.

Ця маленька пригода відібрала у Керрі охоту звертатись до директора Чікагської опери, однак трохи згодом вона все ж зважилась на це. Він виявився статечнішою людиною: просто заявив, що вакансій ніяких немає і, очевидно, вважав її шукання справою несерйозною.

— Чікаго не місце для початківців, — сказав він. — Краще вам поїхати до Нью-Йорка.

Проте Керрі не заспокоїлась, а побувала ще в театрі Мак-Вікера, де їй нікого не вдалося розшукати. Там давали «Стару садибу», але тієї людини, до якої її направили, не можна було знайти.

Ці походеньки забрали час до четвертої години, і, нарешті, вона зовсім стомилась і повернулася додому. Керрі казала собі, що треба шукати далі, одначе результати були поки що надто невтішні. Сівши в конку, вона за три чверті години була вже на Огден-сквері, але вирішила доїхати до поштамту Західної сторони, куди надходили листи (від Герствуда. Там її чекав лист, написаний у суботу; вона розірвала конверт і прочитала листа, охоплена суперечливими почуттями. Лист був сповнений таким теплом, в ньому бриніла така скарга на те, що Керрі не прийшла на побачення і потім не обзивалася до нього, що вона навіть відчула жаль до Герствуда. Він, безумовно, кохає її. Все лихо в тому, що він насмілився закохатися, бувши одруженим… Керрі вирішила, що такий лист заслуговує на відповідь. Вона напише йому, що їй усе відомо і що вона обурена його обманом. Вона йому скаже, що між ними все скінчено.

Удома Керрі одразу зайнялася складанням цього листа, і це забрало в неї чимало часу. Завдання було нелегке.

«Навряд чи треба пояснювати Вам, чому я не прийшла, писала вона між іншим. — Як Ви могли так обдурити мене? Невже Ви ще сподіваєтесь, що я схочу ще знатися з Вами? Нізащо в світі! О, як могли Ви так обійтися зі мною! — додала вона в нестримному пориві.— Ви не можете собі уявити, якого болю ви мені завдали! Бажаю Вам швидше забути своє захоплення. Ми ніколи більше не повинні зустрічатися. Прощайте».

Уранці Керрі вийшла з дому, захопивши листа, і на розі нерішуче опустила його в поштову скриньку, не певна, чи слід це робити. Потім сіла в конку і поїхала до міста.

В універсальних магазинах був мертвий сезон, проте чепурну і привабливу молоду жінку приймали куди уважніше, ніж звичайних прохачок. Їй ставили все ті ж самі, уже відомі їй запитання:

— Що ви вмієте робити? Чи доводилось вам працювати в роздрібному магазині? Чи маєте якийсь досвід?

У «Ярмарку», у «Сі і К°» і в усіх інших великих магазинах було те ж саме. Зараз мертвий сезон, її просять навідатися пізніше, можливо, вона буде їм потрібна.

Повернувшись додому надвечір, стомлена й розчарована, Керрі виявила, що без неї приходив Друе. Зникли його парасолька і літнє пальто. Їй здалося, що бракує ще й інших речей, але вона не була цього певна. У всякому разі, він не все забрав.

Він, певне, кинув її назовсім. Що ж їй тепер робити? Мине ще день-два, і їй знов, як колись, доведеться самій боротись з усім світом. Знов вона обшарпається… Керрі склала руки і притиснула їх до грудей своїм звичним жестом. Великі сльозини набігли на очі і покотились по щоках. Вона була самотня, така самотня…

Друе справді приходив, але з зовсім іншими намірами, ніж уявлялося Керрі. Він мав надію, що застане її, і думав сказати, що хоче забрати решту свого одягу, а потім, до відходу, помиритись з нею.

А тому, прийшовши і розчаровано переконавшись, що Керрі нема дома, він почав длятися в кімнатах, сподіваючись, що вона десь поблизу і скоро повернеться. Він весь час прислухався, чи не почує її кроків на сходах.

Він хотів удати, ніби тільки-но ввійшов і збентежений тим, що вона його застала. Потім він сказав би, що йому потрібний його одяг, а тим часом з’ясував би, як стоять справи.

Та хоч скільки він чекав, Керрі не приходила. Він покинув нишпорити по шухлядах, сподіваючись, що вона ось-ось повернеться; підійшовши до вікна, він довго дивився з нього, потім сів у крісло-гойдалку. Керрі все не було. Він почав нервуватись, закурив сигару. Потім став ходити туди й сюди по кімнаті. Знов визирнувши у вікно, звернув увагу на хмари, що облягли небо. Тоді пригадав, що на третю в нього призначене ділове побачення і вирішив, що, мабуть, чекати далі не варто. Він узяв своє літнє пальто й парасольку, сподіваючись, що це налякає її. Завтра він прийде за іншими речами і побачить, як стоять справи.

І він пішов до дверей, щиро шкодуючи, що не застав її. На стіні висів невеличкий портрет Керрі — вона була в жакетику, його першому подарунку, і личко її виглядало трохи смутніше, ніж останнім часом. Щиро зворушений, він заглянув у ці смутні очі з незвичайним для нього ніжним почуттям.

— Недобре ти зі мною вчинила, Кед, — промовив він, немов звертаючись до неї самої.

Потім він підійшов до дверей, ще раз задумливо озирнувся по кімнаті і вийшов.

РОЗДІЛ XXVII

Потопаючи, тягнемося до зірок

Повернувшись з невеселої прогулянки по вулицях після одержання категоричного послання від «Мак-Грегора, Джеймса і Гея», Герствуд застав листа від Керрі, написаного того ранку. Він весь затрепетав, побачивши її почерк, і хутко розірвав конверт.

«Значить, вона мене любить, — подумав він, — інакше вона б зовсім не написала».

В перші хвилини зміст листа справив на нього гнітюче враження, але він швидко заспокоївся, сказавши собі знов: «Якби вона мене не любила, то не написала б зовсім».

Це була єдина втіха в його невеселому становищі. Із слів листа мало що можна було вивести, але вій був певний, що вгадує її справжній настрій.

Лист, сповнений докорів, дав йому полегкість. Було в цьому щось зворушливе, щось навіть трагічне. Стільки прожив він на світі цілком задоволений самим собою, і ось шукає втіхи, полегкості — і де! Таємничі нитки почуття, як міцно в’яжуть вони всіх нас!

Йому аж щоки порожевіли. Він навіть забув про листа від «Мак-Грегора, Джеймса і Гея». Аби тільки Керрі була з ним, він би тоді виплутався із цього всього, та й взагалі ця справа не мала б для нього ніякого значення. Йому байдуже, що робитиме дружина, аби він не втратив Керрі. Він устав і почав ходити по кімнаті, поринувши в солодкі мрії про життя з чарівною володаркою його серця.

Та незабаром усі його турботи повернулися до нього і він відчув страшенну втому. Він знову згадав про завтрашній день і про суд. Нічого ще не зроблено, а день кінчається. За чверть уже п’ята. О п’ятій адвокати підуть додому. Лишається ще завтрашній день до полудня. Поки він міркував над цим, пробігли останні п’ятнадцять хвилин і вибило п’ять. Він кинув думати про те, щоб іти сьогодні до адвокатів, і знову задумався про Керрі.

Слід зауважити, що він і не пробував виправдовуватися перед собою. Йому було дарма про те. Він міркував, як би переконати Керрі. Що ж у цьому поганого? Він її щиро любить, від цього залежить їхнє взаємне щастя. Аби тільки Друе забрався геть!

Серед цих палких думок він раптом пригадав, що на завтра йому потрібна, чиста білизна.

Він вийшов, купив білизну, а також півдесятка галстуків, і поніс усе в готель. Коли він входив до готелю, йому здалося, що вгору по сходах піднімається Друе з ключем у руці. Неможливо, щоб це був Друе! Потім він подумав, що, очевидно, вони тимчасово переїхали сюди. Він підійшов прямо до портьє.

— Мешкає тут містер Друе? — спитав він.

— Здається, є такий, — відповів портьє, проглядаючи книгу записів. — Так, є.

— Справді? — вигукнув Герствуд, силкуючись приховати своє здивування. — Сам? — додав він.

— Так, сам, — відповів портьє.

Герствуд одвернувся і стиснув губи, щоб не показати, який він схвильований.

«Що б це мало означати? — міркував він. — Мабуть, вони посварились».

Він повеселішав і заквапився у свій номер, де змінив білизну. Переодягаючись, він вирішив, що коли Керрі лишилась сама, треба поїхати до неї і дізнатись, чи не перебралася вона кудись-інде, — і то негайно!

«Ось що я зроблю, — подумав він. — Підійду до дверей і спитаю, чи дома містер Друе. Тоді я дізнаюся, чи там він живе і де Керрі».

І вже мало не зірвавсь на рівні ноги, так захопила його ця думка. Тоді вирішив, що зробить це одразу ж після вечері. О шостій годині він вийшов з номера, обережно озирнувся, чи не видно де Друе, і пішов у ресторан. Проте його так хвилювала майбутня справа, що він ледве міг їсти. Перше ніж їхати, він вирішив перевірити, де Друе, і повернувся до готелю.

— Містер Друе не виходив? — спитав він портьє.

— Ні,—відповів той, — він у себе в номері. Ви бажаєте послати йому картку?

— Ні, я зайду пізніше, — відповів Герствуд і пішов собі.

На Медісон-стріт він сів у конку і поїхав просто на Огден-сквер. Цього разу він сміливо підійшов до дверей і постукав. Йому відкрила покоївка.

— Містер Друе вдома? — ввічливо спитав він.

— Його немає в місті,— відповіла дівчина, яка чула, що Керрі так сказала місіс Гейл.

— А місіс Друе вдома?

— Ні, вона пішла в театр.

— Справді? — промовив Герствуд, дуже здивований; потім, удавши, ніби в нього якась важлива справа, спитав:

— А в який саме театр, ви не знаєте?

Дівчина зовсім того не знала, але вона не любила Герст-вуда і на злість йому відповіла:

— У театр Гулі.

— Дякую, — відповів управитель бару і, доторкнувшись до капелюха, пішов геть.

«Треба заглянути до Гулі», — подумав він, проте свого наміру не здійснив.

По дорозі до центру міста він обміркував усе і вирішив, що цього не варто робити. Хоч як він бажав бачити Керрі, він розумів, що вона буде в театрі не сама і що безглуздо з’являтися там зі своїми благаннями. Це можна буде зробити трохи згодом, — скажімо, вранці. Але вранці перед ним знов постане справа з адвокатами!

Ця поїздка була для його настрою як холодний душ. Давні турботи знов обсіли його, і він повернувся в бар, прагнучи тільки одного — хоч хвилинного забуття. Досить численна компанія зібралася в залі, сповнюючи його гамором жвавих розмов. Група місцевих політиканів обговорювала свої справи за круглим столом вишневого дерева в глибині зали. Кілька молодиків весело балакали біля прилавка, збираючись із запізненням іти до театру. Якийсь чолов’яга з червоним носом, у потертому циліндрі, одягнений убого, але з претензією, самотньо пив склянку елю біля одного кінця прилавка. Герствуд кивнув політиканам і пройшов у свій кабінет.

Близько десятої години один з його приятелів, містер Френк Тейнтор, аматор спорту і перегонів, заглянув у бар і, побачивши, що Герствуд сам у кабінеті, ввійшов до нього.

— Добривечір, Джордже! — вигукнув він.

— Як справи, Френку? — відгукнувся Герствуд, і йому враз легше стало на душі.— Сідайте, — і показав на стілець.

— Що з вами, Джордже? — спитав Тейнтор. — У вас вигляд якийсь кислий, Невже програлись на перегонах?

— Ні, просто я не зовсім здоровий сьогодні. Трохи застудився днями.

— Випийте віскі, Джордже, — сказав Тейнтор. — Вам би слід знати, що це добре помагає.

Герствуд усміхнувся.

Поки вони розмовляли в кабінеті, до бару зайшло ще кілька Герствудових приятелів, а після одинадцятої, з закінченням спектаклів, почали заглядати актори, в тому числі кілька відомих.

І зав’язалась одна з тих беззмістовних світських розмов, дуже звичайних у публічних місцях в Америці, коли ті, хто претендує на блиск, намагаються хоч потертися коло тих, кому того блиску справді не бракує. Герствуд мав великий потяг до знаменитостей. Він і себе залічував до них. Надто гордий, щоб до когось підлащуватись, він умів триматися відповідно у колі людей, які його не дуже високо ціну-«вали. Але тут було товариство, де він міг поводитись, як справжній джентльмен, де він був прийнятий як рівний поряд з прославленими людьми, — все це йому було особливо приємно. Тільки в таких випадках він міг дозволити собі «хильнути». Якщо товариство було досить веселе, він давав собі волю настільки, що пив урівні з присутніми, ні в якому разі не пропускаючи своєї черги платити, ніби він був у барі сторонній, як і всі інші. І якщо Герствуд коли-небудь доходив до сп’яніння, — вірніше, до тієї першої стадії його, коли приємне тепло розливається по тілу і на серці робиться легко-легко, — це бувало за веселою розмовою саме в такому колі прославлених людей. І того вечора, в тяжкій притузі, він радий був товариству, і, коли знаменитості зібралися, на якийсь час відкинув геть усі турботи і радо приєднався до їх компанії.

Минуло небагато часу, і хміль почав діяти. Посипались анекдоти — ці нескінченні кумедні історії, що в Америці бувають у таких компаніях основною темою.

Вибило дванадцяту, коли бар зачиняли, і гості почали прощатись- Герствуд щиро тиснув усім руки. Фізично він почувався якнайкраще. Він дійшов до того стану, коли розум ще ясний, але уява стає занадто буйна. Йому здавалося тепер, що його турботи не такі вже й серйозні. Він повернувся у свій кабінет і почав переглядати деякі рахунки, чекаючи, поки буфетники й касир закінчать роботу. Скоро всі розійшлися.

Незмінним обов’язком управителя, що ввійшов у нього в звичку, було оглянути, після того як усі пішли, чи добре все замкнено. Як правило, грошей у барі не лишалося, крім виторгу, зібраного за годину після закриття банків, та й той касир замикав у сейф. Секрет замка в сейфі був відомий лише касирові і власникам бару. Проте Герствуд щовечора пробував, чи добре замкнені шухляди каси і дверцята сейфа, Після цього він замикав свій кабінет, засвічував лампочку біля сейфа і йшов додому.

Ніколи ще за всі роки не трапилося, щоб щось було не в порядку, проте і цього вечора, замкнувши свій стіл, Герствуд підійшов до сейфа і попробував, чи він замкнутий. Як звичайно, він різко смикнув дверцята до себе, і цей раз вони піддалися. Це його трохи здивувало; він заглянув у сейф і побачив, що шухляди з грішми, як удень, стоять не закриті. Його першою думкою було оглянути шухляди і замкнути дверцята.

«Треба буде завтра сказати Мейг’ю про це», — подумав він.

Касир, очевидно, був певний, що повернув ручку на дверцятах, ідучи додому за півгодини перед тим, і замкнув сейф. Досі він ніколи не забував цього зробити. Але в цей вечір думки Мейг’ю були зайняті іншим: він обмірковував план відкриття власного підприємства.

«Треба подивитись, що там» — подумав управитель, висовуючи шухляду з сейфа. Він і сам не знав, чому в нього виникло таке бажання. Це був якийсь мимовільний рух, що його він іншим разом, можливо, і не зробив би.

Висунувши першу шухляду, він одразу побачив купу банкнот у пачках по тисячі доларів, як їх видають у банку. Він не міг сказати, яка там була сума, але спинився на якусь мить, дивлячись на гроші. Потім висунув другу шухляду — там лежав денний виторг.

«Я й не знав, що Фіцджералд і Мой лишають отак гроші,— промайнуло у нього в голові.— Очевидно, забули про них».

Він перевів погляд на першу шухляду і знов завмер на якусь мить.

«Перелічи», — ніби шепнув йому на вухо якийсь голос.

Він застромив руку в шухляду і підняв усю купу за край, тоді повкидав пачки назад по пачці. Це були банкноти по п’ятдесят і сто доларів, пачками по тисячі доларів у кожній. Він нарахував з десяток таких пачок.

«Чом я не замикаю сейф?»— спитав він сам себе, гаючись. — Чого я тут стою?»

У відповідь виринули несподівані слова:

«Чи було в тебе коли-небудь десять тисяч готівкою?»

І справді, управитель бару пригадав, що ніколи не мав у руках такої великої суми. Він наживав своє майно довгі роки, а тепер усім заволоділа його дружина. Він мав загалом понад сорок тисяч, і все це належатиме їй.

Ці думки його збентежили. Він засунув шухляди, зачинив дверцята і завмер, тримаючись за ручку, яку так легко було повернути і покласти край спокусі! Але він барився. Підійшов до вікон, спустив завіси. Потім перевірив двері, які сам перед тим замкнув. Чого це він раптом став такий підозріливий? Чому намагався все робити нечутно? Він повернувся до кінця прилавка і замислився, спершись на нього ліктем. Потім підійшов до дверей свого кабінетика, відімкнув їх і засвітив світло. Відімкнувши також і стіл, він сів, і дивні думки снувалися в його голові.

«Сейф відімкнутий, — промовляв до нього все той самий голос. — Там лишилась вузенька щілина. Замок не замкнувся».

Голова в нього гула від хаотичних думок. Раптом усі його заплутані справи вималювалися перед ним. Промайнула думка, що ось тут перед ним — вихід із скрути. Ці гроші! Якби він мав їх і Керрі! Він підвівся і закам’янів, втупивши погляд у підлогу.

«Ну що ж?» — спитав він сам себе і, замість відповіді, повільно підняв руку і почухав потилицю.

Герствуд не був дурнем і не кинувся б наосліп у таку авантюру, але він був у надто незвичайному становищі, В його крові ще грало вино. Воно затьмарило йому розум, уся ситуація ввижалася в рожевому тумані, крізь який десять тисяч доларів здавалися ключем до необмежених можливостей. Він зміг би з ними завоювати Керрі, так, зміг би! Він здихався б своєї дружини. А тут — цей лист, про який завтра доведеться мати розмову з адвокатами. Тоді на цей лист не треба було б відповідати… Він повернувся до сейфа і взявся за ручку. Потім розчинив дверцята навстіж і вийняв шухляду з грішми.

Коли гроші опинилися перед ним, думка про те, щоб залишити їх у сейфі, здалася просто нерозумною. Справді, яка дурниця! На ці гроші вони з Керрі могли б безтурботно прожити багато років.

Боже! Що це з ним? Він раптом заціпенів, ніби на плече йому лягла чиясь невблаганна рука. Герствуд злякано озирнувся навкруги. Ні живої душі! Ні звуку! Тільки по тротуару хтось пройшов, човгаючи ногами. Він узяв шухляду з грішми і вставив назад у сейф. Потім знову напівзачинив дверцята.