Сестра Керри Драйзер Теодор
Тим, хто ніколи не зазнав вагань сумління, майже неможливо зрозуміти страждання людей, слабших духом, що хитаються між обов’язком і бажанням. Ті, хто ніколи не чув грізного цокання примарного годинника, що з страхітливою чіткістю вибиває: «Зроби!» — «Не роби!» — «Зроби!» — не можуть судити таких людей. Втім, така внутрішня боротьба можлива не тільки в чутливій, високоорганізованій душі. Навіть найтупіші людці, коли бажання тягне їх до зла, відчувають хибність свого вчинку, і це відчуття тим сильніше, чим значніший злочин. Слід при цьому пам’ятати, що це відчуття не обов’язково коріниться в свідомій моралі, адже вона відсутня у тварин з їх інстинктивним жахом перед лихими вчинками. У людей теж дія інстинкту передує свідомості. Той же інстинкт спиняє злочинця, інстинкт (коли мовчить вищий розум) навіює злочинцеві страх перед небезпекою, страх перед негідним вчинком.
Вперше вступаючи на якусь ще не звідану путь зла, людина вагається, і розум, наче годинник, вибиває своє «Так» — «Ні»… Тим, кому не доводилось зазнавати такого вагання, те, про що ми розповідатимемо далі, може здатися несподіваним.
Щойно Герствуд поклав гроші назад, як до нього повернулось самовладання й сміливість. Його ніхто не бачить. Він зовсім сам. Ніхто не міг би сказати, що він хотів зробити. Він може все обміркувати як слід.
Сп’яніння ще не минуло. Чоло Герствуда зросив піт, руки ще тремтіли від пережитого ним невимовного жаху, проте винний чад ще діяв на нього. Він заледве помічав, що час минає. Ще раз обдумав він своє становище, не перестаючи уявляти купу грошей і все те, що ці гроші могли б дати. Потім повільно перейшов у свій кабінет, попрямував до дверей, знову повернувся до сейфа. Взявшися за ручку, знов розчинив його. Ось вони — гроші! Чи ж кому зашкодить, що він на них дивиться!
Він знову вийняв шухляду і взяв у руки пачки. Такі акуратні, щільно упаковані, їх так легко було б забрати з собою. Зрештою, як мало місця вони займають! Він вирішив, що забере їх. Так, він їх забере. Покладе в кишешо. Але відразу ж побачив, що вони не вмістяться в кишені. Саквояж! Так, звичайно, його ручний саквояж тут. Вони влізуть туди — усі, без остачі. Ніхто й не догадається. Він пішов у свій кабінетик і взяв саквояж з полиці у кутку. Поставивши його на письмовий стіл, повернувся до сейфа. З якихось невідомих причин він не хотів ховати гроші в саквояж у великій залі.
Спочатку він переніс пачки банкнот, потім денний виторг. Він забере з собою все. Порожні шухляди він засунув назад у сейф, потім, майже причинивши залізні дверцята, спинився біля них у задумі.
Вагання людського розуму в такому становищі важко з’ясувати, проте саме так воно і буває. Герствуд ніяк не міг примусити себе діяти рішуче. Йому хотілося мати час подумати, поміркувати над цим усім, вирішити, як буде найкраще. Його так непереможно «вабила Керрі, а його власні справи так заплуталися, що розум невідступно повторював: «Ці гроші — найкращий вихід». І проте він ще вагався. Він не уявляв, якого лиха завдасть йому цей вчинок і коли це лихо настане. Думка про моральний бік оправи ні разу не зродилась у нього, та й не могла зродитися ні за яких умов.
Після того, як усі гроші були вже складені в саквояж, його раптом охопили суперечливі почуття. Він не зробить цього нізащо — о ні! Тільки подумати, який це був би скандал! Поліція! Його одразу кинуться розшукувати. Доведеться тікати — куди? О, який це жах — тікати від правосуддя!
Вийнявши обидві шухляди, він склав усі гроші назад. Він так розхвилювався, що переплутав шухляди. Уже закриваючи дверцята, він раптом зрозумів, що поклав гроші не так, і поквапився відчинити сейф. І справді, він переплутав.
Герствуд хутко вийняв гроші, щоб виправити свою помилку, і раптом його страх зник. Чого боятися?
Гроші були у нього в руках, і в цей час замок несподівано клацнув. Дверцята замкнулись! Невже він це зробив? Він схопився за ручку і потяг щосили. Замкнулося… Сили небесні! Тепер усе пропало…
В ту мить, коли він збагнув, що сейф остаточно замкнувся, він облився холодним потом і весь затремтів. Тоді озирнувся і враз наважився. Тепер не можна було гаяти часу.
— Якби я тепер поклав гроші на сейф і пішов, — промовив він сам до себе, — вони однаково знали б, хто їх вийняв. Я ж завжди останній усе оглядаю і замикаю. Та й мало що може трапитися з грішми!
Після цього він одразу почав діяти швидко і рішуче.
«Треба рятуватися!»
Він кинувся у свою кімнату, зняв з вішалки літнє пальто і капелюх, замкнув стіл і схопив саквояж. Потім погасив світло скрізь, лишивши одну лампу, і відчинив двері. Він намагався прибрати звичайного, властивого йому упевненого вигляду, але те йому не дуже вдавалось. Його все сильніше опановувало каяття.
— Краще б я цього не робив, — прошепотів він. — Це була помилка!
Герствуд рішуче попрямував вулицею і дорогою привітався із знайомим нічним сторожем, що перевіряв двері. Вибратися з міста, і якнайшвидше!
«Треба дізнатися, які зараз є поїзди», — подумав він.
В ту ж мить він витяг годинника. Було майже пів на другу.
Коло найближчої аптеки він спинився, помітивши у вікно телефонну будку. Це була відома аптека, і в ній встановили одну з перших телефонних будок для приватних розмов.
— Дозвольте скористуватися у вас телефоном, — звернувся Герствуд до чергового аптекаря.
Той кивнув на знак згоди.
— Дайте мені шістнадцять сорок три, — сказав він телефоністці, знайшовши номер вокзалу Мічіган-Сентрал.
Незабаром його з’єднали з касиром.
— Коли відходить поїзд на Детройт? — спитав Герствуд.
Касир перелічив години відходу поїздів.
— Значить, сьогодні вже немає поїзда?
— Із спальним вагоном нема. Заждіть, є один, — додав він. — Поштовий поїзд, відходить о третій годині.
— Добре, — сказав Герствуд. — А коли він прибуває в Детройт?
Він думав: «Аби добратися до Детройта і переправитись через річку в Канаду, тоді можна буде спокійно доїхати до Монреаля». І він з великою полегкістю почув, що поїзд прибуває в Детройт ополудні.
«Раніше як о дев’ятій Мейг’ю не відкриє сейфа, — міркував він. — Значить, до полудня вони не встигнуть напасти на мій слід».
Потім він подумав про Керрі. Треба діяти швидко, якщо він хоче забрати її з собою. Вона повинна їхати з ним! Він вскочив у кеб, що стояв поблизу.
— На Огден-сквер! — гукнув він візникові. — Додам долар, коли доїдете швидко!
Візник стьобнув конячку так, що вона трохи не чвалом помчала вперед. Дорогою Герствуд обмірковував, що робити далі. Тільки-но візник під’їхав до дверей, Герствуд хутко збіг по сходах угору і так задзвонив, що миттю розбудив служницю.
— Місіс Друе вдома? — спитав він.
— Вдома, — здивовано відповіла дівчина.
— Перекажіть їй, нехай вона одягнеться і одразу зійде сюди. Її чоловік у лікарні, він поранений і хоче її бачити.
Схвильований, наполегливий тон Герствуда вразив покоївку, і вона поспішила нагору.
— Що таке?! — скрикнула Керрі, запалюючи газ і простягаючи руку до одягу.
— Містер Друе поранений. Він у лікарні і хоче вас бачити. Візник чекає біля дверей.
Керрі вмить одяглася, не думаючи про всякі дрібниці туалету, і збігла вниз.
— Друе поранений, — промовив Герствуд похапцем. — Він хоче вас бачити. Швидше!
Керрі була така сторопіла, що прийняла все це за щиру правду.
— Сідайте! — сказав Герствуд і допоміг їй піднятись у кеб, а сам вскочив за нею.
Візник почав завертати коня.
— Вокзал Мічіган-Сентрал, — підводячись з місця, сказав йому Герствуд так тихо, що Керрі не могла чути. — Женіть чимдуж!
РОЗДІЛ XXVIII
Мандрівник і вигнанець. Полонений дух
Візник не проїхав і кварталу, як Керрі трохи отямилася і, остаточно пробуркавшись на холодному нічному повітрі, спитала:
— Що з ним? Він тяжко поранений?
— Ні, нічого серйозного, — відповів Герствуд поважно.
Дуже стурбований власним становищем, він тепер, коли Керрі була з ним, хотів тільки одного — врятуватися від правосуддя. Через це йому було не до розмов, і він обмежувався словами, необхідними для здійснення його дальших планів.
Керрі не забула, що між нею і Герствудом існує одне но-розв’язане питання, але зараз вона була схвильована іншим і не хотіла про це думати. Зараз головне було швидше закінчити цю незвичайну поїздку.
— А де він?
— Досить далеко, на Південній стороні,— відповів Герствуд. — Доведеться сісти в поїзд. Так ми доберемось найшвидше.
Керрі нічого не відповіла. Кінь швидко біг уперед. Таємничість нічного міста заполонила увагу Керрі. Вона стежила
поглядом за довгими рядами ліхтарів, які бігли назустріч, придивлялась до мовчазних, темних будинків.
— Що ж з ним трапилось? — спитала вона ще, бажаючи дізнатись, яких саме поранень зазнав Друе.
Герствуд розумів її. Він дуже не любив зайвої, непотрібної брехні, але не міг допустити ніякого опору з її боку, поки вони не опиняться в безпеці.
— Я не знаю точно, — відповів він. — Мені подзвонили і попросили поїхати і привезти вас. Сказали, що немає причин лякатись, але щоб я привіз вас неодмінно.
Серйозний тон, яким це все було сказано, переконав Керрі, і вона замовкла, замислившись.
Герствуд поглядав на годинника і все підганяв візника, Для людини в такому скрутному становищі він виявляв надзвичайне самовладання. Він думав тільки про те, щоб устигнути на поїзд і спокійно вибратися з міста. Керрі піддалася дуже легко, з цим він міг себе поздоровити.
Так вони доїхали до вокзалу. Герствуд допоміг Керрі зійти, простяг візникові п’ятидоларову банкноту і кинувся вперед.
— Почекайте тут, — сказав він їй у дожидальні,— я зараз візьму квитки.
— Скільки зосталось до відходу поїзда на Детройт? — спитав він касира.
— Чотири хвилини, — відповів той.
Герствуд заплатив за два квитки, намагаючись по змозі не привертати до себе уваги.
— Далеко їхати? — спитала Керрі, коли він повернувся до неї.
— Ні, не дуже, — відповів він. — Але нам треба поспішати.
Він пропустив Керрі вперед, коли вони опинились біля виходу на перон, став поміж нею і контролером, що пробивав їхні квитки, так, щоб вона їх не побачила, потім наздогнав її.
Перед ними був довгий ряд вагонів спальних та м’яких і серед них один чи два звичайних денних. Цей поїзд був запроваджений недавно, і пасажирів мало бути небагато, тому на пероні стояли тільки два кондуктори. Герствуд і Керрі ввійшли в останній денний вагон і сіли. Майже одночасно з платформи долетіло:
— На місця!
І поїзд рушив.
Керрі подумала, що це якось дивно — довелось їхати на вокзал, — але не сказала нічого. Уся пригода була настіль ки незвичайна, що вона вирішила не надавати значення своїм сумнівам.
— Як ваше здоров’я? — ніжно спитав Герствуд, що тепер зітхнув вільніше.
— Дуже добре, — відповіла Керрі.
Вона була така стурбована, що не могла думати про те, як їй триматися. Їй дуже хотілося швидше доїхати і дізнатися, що з Друе. Герствуд дивився на неї і догадувався про це. Його нітрохи не турбувало, що вона схвильована і співчуває Друе. Навпаки, ця риса її вдачі дуже подобалась йому. Але він думав про те, що доведеться пояснити їй усе. І навіть не це найбільше непокоїло його. Власний вчинок і ця втеча — ось що гнітило його душу і кидало на все зловісну тінь.
«Як це було нерозумно з мого боку, — знов і знов казав він собі.— Яка помилка!»
Цілком протверезівши, він майже відмовлявся вірити, що вчинив таке. Він не міг звикнути до думки, що мусить тікати від правосуддя. Часто доводилось йому читати про такі речі, і завжди здавалось, що таке становище — жахливе. І ось це сталося з ним, а він собі сидить і згадує минуле. Майбутнє — це те, що почнеться за канадським кордоном, якого він прагнув швидше досягти. Що ще? Невідривні думки про вчорашній вечір, про вчинки, які він вважав усі разом однією величезною помилкою.
«А втім, — казав він сам собі,— що ж мені було робити?»
І він приходив до висновку, що треба змиритися з цим, — і знов починав усе спочатку. Це безплідне, втомне коло, в якому він кружляв, змучило його і не настроїло для тієї розмови, яка рано чи пізно мала початися з Керрі.
Поїзд, гуркочучи, минав сортувальні дільниці понад озен ром, потім досить повільно наблизився до Двадцять четвертої вулиці. Скрізь виднілися стрілки, сигнальні ліхтарі. Паровоз раз у раз давав короткі свистки, і часто лунав дзвін. Вагоном пройшла група кондукторів з ліхтарями в руках. Вони замикали двері на площадках і готували вагони до довгої поїздки.
Незабаром поїзд почав набирати швидкість, і Керрі побачила, як одна за одною замигтіли у вікнах мовчазні вулиці. Паровоз почав усе частіше подавати свої гудки, по чотири рази враз, попереджуючи на важливих перехрестях про наближення небезпеки.
— Це дуже далеко? — спитала Керрі.
— Ні, не дуже, — відповів Герствуд.
Він ледве міг стримати посмішку, — яка ж вона наївна!
Йому хотілося все пояснити їй і помиритися з нею, але хотілося також від’їхати далі від Чікаго.
Минуло ще з півгодини, і Керрі зрозуміла, що Герствуд везе її кудись дуже далеко.
— Це в Чікаго? — слитала вона знепокоєно.
Вони були вже далеко від міста, і поїзд на повнім розгоні перетинав кордон штату Індіана.
— Ні,— відловів він, — не в Чікаго.
Щось особливе було в його тоні, коли віп говорив це, і Керрі миттю насторожилася.
На її гарненький лобик лягли зморшки.
— Але ж ми їдемо до Чарлі, так?
Він відчув, що час настав. Ця розмова все одно иеминуч ча, навіщо ж відкладати її. І тому він тільки злегка похитав головою, делікатно заперечуючи.
— Що таке? — промовила Керрі, збентежена тим, що во* іти їдуть зовсім не туди, куди вона думала.
А він тільки дивився на неї ніжно і благально.
— Куди ж ви мене везете? — спитала вона, і в голосі її почувся страх.
— Я вам скажу, Керрі, тільки не хвилюйтеся. Я хочу, щоб ви переїхали зі мною в інше місто.
— Ой! — тихо зойкнула Керрі.— Пустіть мене! Я не хочу їхати з вами!
Його зухвалість сповнила її жахом. Нічого такого не могло спасти їй на думку. Її єдине бажання було тепер — урятуватись від нього, втекти. Коли б можна було спинити поїзд, вона б вирвалася з цієї страшної пастки.
Керрі підвелася і спробувала вибратися в прохід, щоб кудись вийти — вона сама не знала куди, вона тільки почувала, що треба щось робити. Герствудова рука обережно доторкнулась до її руки.
— Сидіть спокійно, Керрі,— промовив він. — Сидіть спо* кійно. Вам нікуди зараз бігти. Послухайте, що я вам скажу; я вам все поясню. Почекайте хвилину!
Вона намагалась відштовхнути його коліна і пройти, але він потяг її назад, па місце. Ніхто не помітив цієї боротьби — у вагоні було мало пасажирів, і всі вони куняли.
Не хочу! — змагалась Керрі, одначе підкоряючись проти своєї волі.— Пустіть мене, — повторила вона. — Як ви смієте?
Її очі налилися слізьми.
За цим несподіваним новим утрудненням Герствуд перестав думати про власне становище. Треба якось уплинути на неї, а то вона наробить йому клопоту. Вія почав ревно умовляти її:
— Послухайте ж, Керрі, но треба так зі мною поводитись. Я ж не хочу завдавати вам прикрості. Я нічого не зроблю такого, що б було вам неприємне,
— Ой! — заридала Керрі.— Ой-ой!
— Ну годі, годі, не треба, — умовляв він. — Не плачте. Чому ж ви не хочете мене вислухати? Послухайте ж мене, я вам поясню, чому я змушений був так зробити. Я не міг інакше, запевняю вас, не міг. Чому ж ви не хочете вислухати мене?
Її плач дуже його непокоїв, він був певен, що вона пе чує ні слова з того, що він каже.
— Чому ж ви не хочете мене вислухати? — спитав він знову.
— Не хочу! — спалахнула Керрі.— Зараз пустіть мене, або я покличу кондуктора. Я не хочу їхати з вами! Як вам не соромно! — І вона знов заридала з ляку.
Герствуд слухав її трохи здивовано. Він розумів, що вона має всі підстави обурюватись, однак сподівався уладнати це якнайшвидше.
Скоро прийде кондуктор перевіряти квитки. Не можна до-, пускати ніякого галасу, ніякого скандалу. Будь-що-будь треба заспокоїти її.
— Ви однаково не можете вийти, поки не спиниться поїзд, — заговорив він. — Скоро ми доїдемо до станції. Якщо хочете, ви зможете там зійти. Я вас не затримуватиму. Я тільки прошу вислухати мене. Дайте ж мені сказати вам усе!
Керрі, здавалось, не слухала його. Вона відвернулась до вікна, за яким чорніла ніч. Поїзд рівно мчав через поля й переліски. Довгі, тужні свистки лунали щоразу, коли поїзд наближався до відлюдних лісових переїздів.
До вагона ввійшов кондуктор перевіряти квитки у кількох пасажирів, які сіли в Чікаго. Він наблизився до Герствуда, і той простяг квитки. Керрі вся кипіла, проте навіть не поворухнулася, не звела очей.
Коли кондуктор пішов, Герствуд відчув велику полегкість.
— Ви сердитесь на мене за те, що я обдурив вас, — заговорив він. — Це вийшло не навмисне, Керрі, життям присягаюся. Я не міг інакше. Я не міг жити без вас із тієї хвилини, як вперше вас побачив.
Він і не згадував про свою останню брехню, так наче це була дрібниця, не варта уваги. Він прагнув переконати її, що його дружина не може бути для них перешкодою. Що ж до викрадених грошей, то він постарався викинути з голови самий спогад про них.
— Не смійте говорити зі мною! — сказала Керрі.— Я вас ненавиджу! Залиште мене! На першій же станції я зійду.
Говорячи, вона вся тремтіла від хвилювання і обурення.
— Гаразд, — відповів він. — Але вислухайте ж мене! Після всього того, що ви говорили про ваші почуття до мене, ви могли б принаймні вислухати мене. Я не хочу заподіяти вам нічого лихоїго. Коли ви захочете повернутись, я вам дам грошей на дорогу. Я тільки хочу вам одне сказати, Керрі: думайте про мене, що хочте, але ви не можете заборонити мені кохати вас!
Він кинув на неї погляд, сповнений ніжності, але відповіді не було.
— Ви вважаєте, що я вас підло дурив… Але це не так. Це було ненавмисне. З дружиною у мене все скінчено. Вона не має вже на мене ніяких прав. Я її ніколи більше не побачу. Ось чому я сьогодні тут, з вами. Ось чому я вас забрав із собою.
— Ви сказали, що Чарлі поранений! — гнівно вигукнула Керрі.— Ви обдурили мене… Ви весь час тільки те й робили, що мене обдурювали, а тепер хочете присилувати мене тікати з вами!
Вона була така збуджена, що знов підвелася і спробувала пройти повз нього. Цього разу він не заважав їй, і вона пересіла на інше місце. Він теж пересів до неї.
— Не тікайте від мене, Керрі,—сказав він лагідно. — Дозвольте мені пояснити вам усе. Ви тільки вислухайте, і тоді ви мене зрозумієте. Я вам кажу, моя дружина для мене — ніщо. Вона вже багато років для мене не існує, інакше я б не шукав зближення з вами. Я доб’юся розлучення, і то чим скоріше. Я її ніколи більше не побачу. З цим у мене скінчено назавжди. Ви для мене єдина в світі. Якщо тільки ви будете зі мною, я ніколи й не гляну ні на яку іншу жінку.
Керрі слухала, збентежена до краю. Слова його звучали щиро, незважаючи на все, що він зробив. В його голосі, в усій поведінці почувалась палка пристрасть, яка не могла не вплинути на неї… Але ж вона не бажає й знати його. Він одружений, він уже обдурив її один раз, тепер обдурив знову — він страшна людина!
А проте була в ньому та відвага й сила, які ваблять жінку, особливо коли вона вірить, що причина всьому — любов до неї…
А тим часом що далі мчав поїзд, то неначе тяжче ставало їй знайти якусь раду в цій безвиході. Колеса швидко котилися вперед, чимраз нові місця з’являлись і зникали з очей, а Чікаго лишався все далі й далі позаду. Керрі почувала, що її несе хтозна-куди, що паровоз мчить без зупинок до якогось дуже далекого міста. То їй хотілося плакати, кричати, кликати на допомогу, то починало здаватись, що це марна річ — роби що хоч, допомоги нізвідки чекати. А Герствуд тим часом шукав таких виразів, які дійшли б до її серця і пробудили в ній приязнь до нього.
— У мене просто все так склалося, що мені не лишалось нічого іншого.
Керрі ніби й не чула.
— Коли я побачив, що ви не будете зі мною, поки я не зможу одружитися з вами, я вирішив кинути все і виїхати геть разом з вами. Я перебираюсь зараз в інше місто, гадаю побути трохи в Монреалі, а потім ми поїдемо, куди ви схочете. Скажіть тільки слово, і ми поїдемо в Нью-Йорк і будемо там жити.
— Я не хочу вас і знати, — промовила Керрі. — Я хочу зійти з цього поїзда. Куди він їде?
— У Детройт, — відповів ГерстБуд.
— Ох! — скрикнула Керрі з мукою в голосі. Така далечінь ніби ще збільшувала безвихідь.
— Невже ви не поїдете зі мною? — опитав він таким тоном, немов вона й справді могла ту ж мить залишити його самого. — Вам нічого не доведеться робити, ви тільки подорожуватимете зі мною. Я від вас нічого не вимагатиму. Ви побачите Монреаль і Нью-Йорк, а потім, якщо не схочете лишитись, зможете повернутись. Це ж краще, ніж повернутись негайно.
У цих словах Керрі вперше вловила щось прийнятне для себе. Здавалось, він говорив серйозно, хоч вона й не була певна, що він справді погодився б відпустити її. Монреаль і Нью-Йорк! Вона вже зараз мчить до нових, незнаних країв і зможе побачити їх, якщо захоче… Вона замислилась, нічим одначе не виказуючи своїх думок.
Герствудові здалося, що вона почала виявляти поступливість, і він подвоїв свої зусилля.
— Подумайте тільки, чого я зрікся, — казав він. — Я вже ніколи не зможу повернутися в Чікаго. Тепер мені доведеться залишитись зовсім самотньому, якщо ви не поїдете зі мною. Не може ж бути, щоб ви покинули мене, Керрі!
— Не смійте говорити зі мною, — гостро відмовила Керрі.
Герствуд на часинку замовк.
Керрі відчула, що поїзд починає сповільнювати рух. Настав час діяти, якщо вона справді збирається щось робити. Вона неспокійно ворухнулась.
— Не кидайте мене, Керрі! — промошів Герствуд. — Якщо ви коли-небудь хоч трошки мене любили, їдьмо зі мною, ми почнемо нове життя. Я все зроблю, що ви захочете. Я одружуся з вами або відпущу вас назад. Дайте собі час подумати. Я б не повіз вас із собою, якби не любив. Кажу вам, Керрі, як перед богом, я не можу жити без вас. І не житиму!
В благанні його почувалась така сила й пристрасть, що Керрі глибоко зворушилась. Всежеруще полум’я палало в ньому. Він любив її так сильно, що й подумати не міг відмовитися від неї в цю тяжку для нього хвилину. Він рвучко схопив її руку і стиснув, вкладаючи в цей потиск всю силу благання.
Поїзд уже зовсім повільно минав вагони на запасній колії. Стояла темна, похмура ніч. Кілька краплин упало на віконну шибку — починався дощ. Керрі сиділа розгублена, не можучи ні на що зважитись, вагаючись між рішучістю і безпорадністю. Поїзд спинився. Герствуд все благав її, вона мовчки слухала. Паровоз трохи подав назад, потім настала тиша.
У своєму розгубленні Керрі нездатна була поворухнутись. Хвилини минали, вона все вагалась, а він не переставав благати.
— А ви пустите мене назад, якщо я схочу повернутись? — спитала вона нарешті так, ніби була тепер господинею становища, а він цілком від неї залежав.
— Ну аякже! — відповів він, — Ви самі знаєте.
Керрі вислухала його з виглядом людини, що дарує умовне помилування. Їй уже здавалося, що справа цілком у її руках.
Поїзд знову мчав уперед. Герствуд змінив тему розмови.
— Ви, мабуть, дуже стомилися? — спитав він.
— Ні,— відповіла вона.
— Дозвольте мені взяти для вас місце в спальному вагоні.
Вона похитала головою, хоч, незважаючи на пережитий страх і обурення, знов відчула те, що завжди так цінувала, — його дбайливість.
— О, прошу вас, — наполягав він, — вам там буде куди краще.
Вона знов похитала головою.
— Дозвольте, я хоч підкладу вам моє пальто, — сказав він підводячись і, згорнувши своє літнє пальто, примостив його так, щоб їй можна було зручно спертися головою.
— Ось так, — сказав він ніжно. — А тепер постарайтесь трохи відпочити.
Герствуд ладен був розцілувати її за те, що вона піддалася на його умовляння. Сівши поруч неї, він замислився на хвилину.
— Здається, розходиться дощ, — промовив він.
— Схоже на те, — відгукнулась Керрі.
Вона почала заспокоюватись під шум дощових краплин, що їх рвачкий вітер кидав у вікна поїзда, невтримного в своєму шаленому бігові крізь темряву назустріч новому світові.
Герствуд поздоровив себе з тим, що йому пощастило трохи заспокоїти Керрі, однак це була для нього лише тимчасова полегкість. Тепер, коли її опір було зламано, він знов поринув у думки про вчинену помилку.
Його становище було особливо прикре тим, що він зовсім не хотів тієї мізерної суми, яку вкрав. Ні ця, ні будь-яка інша сума не могла б компенсувати так нерозважно втрачене становище. Ці гроші не могли повернути йому друзів, добру славу, власний дім і сім’ю, навіть Керрі,— в таких стосунках, у яких він сподівався бути з нею. Він був віднині ВИКИНУТИй з Чікаго, злегКОГО, ПРИЄМНОГО, ЗВИЧНОГО існування. Він сам себе пограбував, позбавив поважного становища, веселого товариства, приємних вечорів. І заради чого?
Що більше він про все це думав, то нестерпніші ставали ці думки. Він почав навіть міркувати, як би спробувати вернута все назад. Він віддасть цю жалюгідну суму, вкрадену вночі, і все пояснить. Можливо, Мой зрозуміє. Можливо, йому пробачать, дозволять повернутись.
Близько полудня поїзд під’їхав до Детройта, і Герствуд почав дуже нервуватись. Його, мабуть, уже розшукують. Треба думати, що поліцію всіх великих міст оповіщено, і агенти підстерігатимуть його. Йому пригадалися різні вигадки, коли злочинців було спіймано, і від цих думок він почав' важко дихати і навіть трохи зблід. Він раптом відчув, що не знає, де діти руки, і одвернувся до вікна, удаючи, ніби його там щось дуже цікавить, та постукуючи ногою об підлогу.
Керрі помітила його хвилювання, але нічого не сказала. Вона не уявляла собі, яка серйозна була справжня причина того настрою.
Герствуд згадав, що треба було спитати, чи не йде цей поїзд прямо до Монреаля або якогось іншого міста в Канаді. Можливо, вдалося б виграти час.
Він схопився й побіг шукати кондуктора.
— Скажіть, чи не йде частина вагонів на Монреаль? — спитав він.
— Так, сусідній спальний іде до Монреаля.
Герствуд хотів розпитатися докладніше, але вирішив, що це необережно і що краще про все дізнатися на вокзалі.
Поїзд підійшов до станції, пихкаючи і гуркочучи.
— Я думаю, що нам найкраще їхати одразу просто до Монреаля, — звернувся Герствуд до Керрі.— Я одразу піду і дізнаюся, які є поїзди і коли вони відходять.
Він дуже нервувався, проте якомога силкувавсь хоч зовні зберігати спокій. Керрі тільки дивилась на нього великими збентеженими очима. В голові у неї все переплуталось, вона сама не знала, що їй робити.
Поїзд спинився, і Герствуд попрямував до виходу. Він обережно озирнувся, удаючи, що поглядає на неї. Не помітивши, щоб за ним хтось стежив, він підійшов до квиткової каси.
— Коли відходить наступний поїзд на Монреаль? — спитав він.
— За двадцять хвилин, — відповіли йому.
Він купив два спальних місця в пульманівському вагоні і поквапився вернутись до Керрі.
— Ми зараз і їдемо далі,— сказав він, не звертаючи уваги на її стомлений, змучений вигляд.
— Ах, навіщо мені це все! — невесело вигукнула вона.
— В Монреалі ви почуєтеся краще, — сказав він.
— У мене нічогісінько немає з собою, — промовила Керрі,— навіть носової хусточки.
— Ви купите все, що вам потрібно, тільки-но ми приїдемо туди, кохана, — запевнив він. — Можна буде запросити крав-чиху.
Вони почули, що оголошують посадку на їхній поїзд, і поквапились зайняти місця. Герствуд зітхнув з полегкістю, коли поїзд рушив. Коротенький прогін до річки, потім поїзд опинився на поромі, зійшов з нього на тому боці — і Герствуд зітхнув з іще більшою полегкістю і відхилився на спинку сидіння.
— Тепер уже недовго! — промовив він, на радощах одразу згадавши про Керрі.— Ми прибуваємо рано-вранці.
Вона ледве пробурмотіла щось у відповідь.
— Піду дізнаюся, чи є тут вагон-ресторан, — додав він. — Я хочу їсти.
РОЗДІЛ XXIX
Дорога розважає. Кораблі в морі
Тих, хто ніколи не подорожував, завжди приваблюють землі, що різняться від рідного, звичного краю. За винятком хіба кохання, ніщо так не тішить і не захоплює. Усе нове завжди здається дуже значущим і цілком поглинає увагу, а розум, який, власне, лише відбиває сприйняте чуттями, тоне в повені вражень. І можна забути кохану людину, розвіяти горе, відігнати примару смерті. У заяложеному виразі «Я від’їжджаю» криється цілий світ глибоко схованих почуттів.
Керрі задивилась на краєвид, який біг перед нею, і майже забула про те, що її втягнуто в цю довгу подорож проти волі і що в неї немає найнеобхідніших у дорозі речей. Часом вона й зовсім забувала про Герствудову присутність і уважним поглядом проводжала прості фермерські будинки й затишні котеджі в селах. Цей світ її цікавив. Її життя тільки починалося. Вона зовсім не почувала себе розбитою, її надії не встигли зів’янути. Велике місто таїло в собі так багато! Хто знає, може, їй пощастить стати незалежною, опинитись на волі. Може, вона буде щаслива…
Ці думки окрилювали її. Порятунок Керрі був у тому, що вона не втрачала надії.
Другого ранку поїзд прибув у Монреаль, і вони вийшли з вагона, Герствуд — радіючи, що він тепер у безпеці, а Керрі — дивуючись незвичній картині північного міста. Колись давно Герствуд уже бував тут і тепер пригадав назву готелю, в якому тоді зупинявся. Біля головного входу вокзалу, коли вони спускалися в місто, він почув, як цю саму назву вигукував кондуктор омнібуса.
— Ми поїдемо прямо туди і візьмемо номер, — сказав він.
В готелі, чекаючи адміністратора, Герствуд почав перегортати книгу запису приїжджих і міркувати, яке ім’я обрати собі. Та ось адміністратор став перед ним, і часу для вагань уже не лишилось. В одну мить він пригадав прізвище, яке прочитав десь по дорозі до готелю і яке йому більш-менш подобалось. І він недбало написав: «Дж. В. Мердок з дружиною». Він почувався так, ніби кориться прикрій необхідності, проте від ініціалів своїх не зміг відмовитись.
Читать бесплатно другие книги:
