Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ XIV

Хто має очі, хай бачить. Один вплив зникає

Того вечора, опинившись у себе вдома, Керрі тілом і душею переживала велике піднесення. Радісно схвильована своїм коханням до Герствуда і його взаємністю, вона мріяла про їхнє майбутнє побачення в неділю увечері. Вони зовсім не дбали про обережність, але умовилися зустрітись у місті, власне кажучи, саме з цієї причини.

З вікна своєї квартири на верхньому поверсі місіс Гейл бачила, як Керрі поверталася додому.

«Еге, — подумала вона, — їздить кататися з іншим мужчиною, коли чоловіка нема в місті! Чоловікові слід би краще її пильнувати».

Між іншим, не тільки місіс Гейл прийшла до такого висновку. У покоївки, яка впускала Герствуда, теж склався свій погляд на цю справу. Вона не полюбляла Керрі, вважаючи її холодною і неприємною. Зате їй дуже подобався веселий і простосердний Друе, що іноді мило жартував з нею, та й взагалі виявляв до неї увагу, якою користувалися в нього всі представниці її статі. Герствуд був стриманіший, почувалось, що він розбірливіший, і тому він не справив такого приємного враження на цю зашнуровану в тугий

корсет дівчину. Вона дивувалася, чого це він приходить так часто, чого це місіс Друе пішла з ним гуляти, коли містера Друе немає вдома. Усіма своїми міркуваннями з цього приводу вона поділилася на кухні з куховаркою. По дому пішов поговір, який нищечком переказувався з уст в уста.

Піддавшися Герствудові і освідчившись йому в коханні, Керрі тепер уже не турбувалася про свої взаємини з ним. Вона на якийсь час зовсім забула Друе, захоплена думками про благородство і красу свого коханого і про його палку пристрасть до неї. Першого вечора вона тільки перебирала в пам’яті всі подробиці їхнього побачення. Ніколи ще в своєму житті вона не переживала такого глибокого захоплення, і це почуття освітило нові риси її вдачі. Ініціативність, що досі дрімала, раптом прокинулася в ній. Вона почала практичніше дивитись на своє становище, і їй уже ввижався в майбутньому порятунок. Герствуд, здавалося їй, виведе її на чесний шлях. Треба віддати належне її почуттям: особливо відрадним в останніх подіях вона вважала те, що вони врятують її від безчестя. Вона ще не знала, що далі почує від Герствуда, але його кохання до неї здавалося їй прекрасним, і вона вірила, що така пристрасть має виявитися в кращих, великодушніших вчинках.

Що ж до Герствуда, то він поки не думав ні про що, крім насолоди, не пов’язаної з будь-якою відповідальністю. Він і в голові собі не покладав, що в його житті можуть виникнути якісь ускладнення. Його становище було тверде, сімейне життя хоч і не задовольняло його, проте не завдавало турбот, а його особиста свобода була необмежена. Кохання Керрі не принесе йому нічого, крім насолоди. Він розкошуватиме з цією новою втіхою, що ніби подарувала йому доля понад звичну міру радощів і втіх. Він зазнає з нею блаженства, його ж власні справи лишатимуться без змін.

У неділю ввечері Керрі обідала з ним у ресторані на Іст-Адамс-стріт, потім вони сіли в екіпаж, і він повіз її до популярної в ті часи вечірньої кав’ярні на авеню Коттедж-Гров, поблизу 39-ї вулиці. Освідчуючись їй, Герствуд помітив, що Керрі приймає його кохання як дуже високе почуття. Вона тримала його на певній відстані, дозволяючи лише такі ознаки ніжних почуттів, які личили хіба зовсім недосвідченому коханцеві. Він зрозумів, що не так легко буде оволодіти нею, як він сподівався, і вирішив не дуже наполягати.

Він весь час удавав, що вважає її заміжньою жінкою, і тепер цю гру треба було провадити далі. Хвилина перемоги ще не настала, доводилось вичікувати — хтозна-скільки.

В екіпажі, коли вони поверталися на Огден-сквер, він спитав:

— Коли ж я знов побачу вас?

— Не знаю, — відповіла вона і сама замислилась над цим.

— Може, зустрінемося в «Ярмарку» у вівторок? — запропонував він.

Вона заперечливо хитнула головою:

— Не так скоро.

— Знаєте що, — сказав він тоді,— я напишу вам до запитання на поштамт Західної сторони. А ви зайдете туди за листом у вівторок, гаразд?

Керрі згодилась.

Він спинив екіпаж, за один будинок не доїжджаючи до її квартири.

— На добраніч, — прошепотів він, і екіпаж поїхав далі.

Спокійне розгортання подій було, на жаль, порушене поверненням Друе. Другого дня, сидячи у своєму чепурненькому кабінетику, Герствуд побачив комівояжера, що входив у бар.

— Здрастуйте, Чарлі! — вигукнув він привітно. — Уже повернулись?

— Як бачите, — відповів Друе з усмішкою, наближаючись і зазираючи в двері кабінету.

Герствуд підвівся.

— Ну що ж, — промовив він, обводячи постать комівояжера поглядом, — як завжди, свіжий, мов огірочок!

І вони заговорили про спільних знайомих і про події, що сталися за цей час.

— Ви вже були вдома? — спитав під кінець Герствуд.

— Ні, зараз іду, — відповів Друе.

— Я не забув про ваше дівча, — сказав Герствуд, — і провідав її якось. Я подумав, що вам не хотілося б, щоб вона весь час була сама.

— Маєте рацію, — погодився Друе. — Ну, як вона там?

— Усе гаразд, — відповів Герствуд. — Тільки дуже нудьгує без вас. Ви б пішли та потішили її своїм приїздом.

— А я це й збираюся зробити, — весело заявив Друе.

— Я б хотів, щоб ви обоє пішли зі мною в середу до театру, — сказав Герствуд на прощання.

— Дякую, друже мій, — відповів молодий комівояжер, — я спитаю Керрі, і потім дам вам знати.

І вони приязно потиснули один одному руки.

«Що за чудова людина!» ~— подумав Друе, завертаючи за ріг і простуючи до Медісон-стріт.

«Друе непоганий хлопець, — подумав Герствуд, входячи до свого кабінету, — але він не до пари Керрі».

Згадка про неї одразу ж привела його в чудовий настрій, і він віддався думкам про те, як він одурить комівояжера.

Прийшовши додому, Друе, як завжди, схопив Керрі в обійми, але вона, примушуючи себе відповісти на його поцілунок, переборювала внутрішній трепет.

— Ти знаєш, дуже вдала поїздка! — сказав вій їй.

— Справді? Ну, а як у тебе вийшло в Ла-Кроссі, з тим чоловіком, про якого ти розповідав?

— О, чудово! Продав йому цілу партію товару. Там був іще один хлоп’яга, представник фірми Бернштейн, отакий носатий йолоп, але він нічого не зміг зробити. Я йому втер носа!

Скидаючи комірець і відщібаючи запонки, перед тим як умитись і переодягтись, Друе в усіх подробицях описував свою поїздку. Керрі мимоволі зацікавилася його жвавою розповіддю.

— Розумієш, у нас у конторі всі були просто вражені,— сказав він. — За останній квартал я продав товарів найбільше з усіх представників нашої фірми. У Ла-Кроссі я продав на три тисячі доларів!

Він низько нахилився над мискою з водою і почав умиватись, відсапуючись і пирхаючи та розтираючи руками шию й вуха, а Керрі дивилась на нього, і суперечливі думки боролися в ній — спогади про минуле, теперішнє ставлення до нього… Витираючи обличчя рушником, він знову заговорив:

— У червні я неодмінно проситиму надбавки. Нехай платять більше, коли я даю їм стільки прибутків. І я доб’юся свого, ось побачиш!

— Сподіваюсь, — сказала Керрі.

— А коли ще й те діло, про яке я тобі говорив, закінчиться щасливо, ми з тобою одружимось! — додав він з якнайсерйознішим виглядом і, підійшовши до дзеркала, почав пригладжувати щіткою волосся.

— Щось мені не віриться, що ти справді збираєшся одружитись зі мною, Чарлі! — сумно мовила Керрі.

Їй пригадалися недавні Герствудові освідчення, і тому вона зважилась це сказати.

— Та що це ти… що ти, справді! Певна річ, одружусь! Як тобі таке спало на думку?

Він перестав чепуритись перед дзеркалом і підійшов до неї. А їй уперше захотілося відсунутись від нього.

— Ти так давно про це говориш! — мовила вона, підводячи до нього своє вродливе личко І дивлячись на нього знизу вгору.

— Але ж я й хочу з тобою одружитись, тільки щоб жити так, як я збираюсь, потрібні гроші. От одержу цю надбавку, ми тоді влаштуємося як слід і зможемо одружитись. Та не турбуйся про це, моя рибонько!

Він ласкаво поплескав її по плечу, але Керрі тепер цілком ясно побачила, які марні її надії на нього. Цей вітрогон, очевидно, не збирався для неї і пальцем поворухнути. Він просто віддав усе на волю долі, бо те вільне і безтурботне життя, яким він живе, було йому куди більше до смаку, ніж будь-які обов’язки.

Герствуд, навпаки, уявлявся їй втіленням сили і щирості. Він не мав звички ухилятися від серйозних розмов з пею. Він глибоко співчував їй в усьому і показував, що високо цінує її. Вона справді була йому потрібна. А Друе не дбав про неї анітрохи.

— Ах ні,— мовила вона гірко, і в тоні її відбився і новий успіх, а ще більше її безпорадність, — ти цього ніколи не зробиш.

— Ну от, почекай трохи, тоді сама побачиш: я зроблю те, що сказав, — цими словами він немовби закінчив розмову.

Керрі дивилась на нього і почувала, що правда на її боці. Вона прагне заспокоїти своє сумління і зустрічає байдуже, легковажне нехтування своїх справедливих вимог. Адже він обіцяв, що одружиться з нею, — і ось як він виконує свою обіцянку!

— Слухай, — сказав Друе, коли питання про одруження було, на його думку, якнайкраще уладнано, — я сьогодні бачив Герствуда, він запрошує нас піти з ним до театру.

Почувши це ім’я, Керрі здригнулася, але одразу опанувала себе.

— Коли? — спитала вона з удаваною байдужістю.

— У середу. Підемо?

— Добре, якщо ти хочеш, — відповіла вона так стримано, що це могло здатися підозрілим.

Друе дещо помітив, але подумав, що до цього спричинилася розмова про одруження.

— Він казав, що якось заходив до тебе.

— Так, — мовила Керрі,— він був у неділю ввечері.

— У неділю? — здивувався Друе. — А я так зрозумів його, ніби він був з тиждень тому.

— Еге ж! Він заходив і на тому тижні,— відповіла вона,

Керрі не знала, про що вони говорили, і зовсім розгубилася: вона боялася наробити собі клопоту, пробалакавшись.

— Виходить, він приходив двічі? — спитав Друе, і якийсь сумнів уперше промайнув на його обличчі.

— Так, — з невинним виглядом потвердила Керрі, догадуючись тепер, що Герствуд говорив лише про один візит.

Друе вирішив, що, мабуть, не так зрозумів свого друга, і не надав цій пригоді великої ваги.

— А що йому, власне, треба було? — спитав він цікаво.

— Він сказав, що зайшов, бо думав, що мені, мабуть, нудно самій. Не бачивши тебе довгий час, він дивувався, що з тобою трапилось.

— Джордж чудова людина! — мовив Друе, дуже задоволений, що приятель такий уважний до нього. — Ну гаразд, ходім обідати!

Коли Друе пішов, Герствуд одразу ж написав Керрі:

«Серденько, я сказав йому, що бачився з Вами, коли його не було в місті. Я не казав, скільки разів я заходив, та він, мабуть, думає, що тільки один раз. Дайте мені знати про все, що Ви йому казали. Пошліть відповідь з посильним, тільки-но одержите цього листа. Я мушу Вас бачити, кохана! Напишіть, чи можете Ви зустрітися зі мною в середу о другій годині на розі Джексон-стріт і Трупп-стріт. Мені треба поговорити з Вами до того, як ми зустрінемось у театрі».

Керрі одержала цього листа на поштамті Західної сторони, коли зайшла туди у вівторок уранці. Вона одразу ж відповіла.

«Я сказала, що ви приходили двічі,— писала вона. — Мені здається, що він не розсердився. Постараюсь бути на розі Трупп-стріт, якщо мені ніщо не перешкодить. Я, мабуть, стаю дуже поганою жінкою. Я знаю, що мої вчинки варті догани».

Зустрівшися з Керрі на умовленому місці, Герствуд поквапився розвіяти її сумніви.

— Не мучте себе, моє серденько, — сказав він. — Коли він знову поїде, ми щось придумаємо. Влаштуємо все так, щоб вам не доводилось нікого обманювати.

Керрі вирішила, що Герствуд зараз же одружиться з нею, хоч він і не каже цього прямо. Вона одразу повеселіла й стала міркувати, як перебути час до від’їзду Друе.

— Не виявляйте до мене більшої прихильності, ніж досі,— порадив Герствуд, маючи на увазі зустріч у театрі.

— Тоді не дивіться на мене так пильно, — відповіла Керрі, яка вже спізнала на собі силу його погляду.

— Не буду, — і він стиснув їй на прощапня руку і вп’явся в неї одним з цих заборонених поглядів.

— Ну от! — вигукнула Керрі і жартівливо насварилася на нього пальцем.

— Вистава ще не почалася! — відповів він.

Сповнений ніжності і хвилювання, він довго дивився їй услід. Її молодість і врода п’янили його дужче, ніж вино.

У театрі все складалося на користь Герствуда. Якщо він і раніше подобався Керрі, то тепер здавався їй безмірно привабливішим. Його чари мали над нею непереможну силу. Керрі милувалася кожним його рухом. Вона майже забула про бідного Друе, який говорив без угаву, так ніби він був господарем становища.

Герствуд був надто розумний, щоб хоч чимось зрадити зміну в їхніх взаєминах. Він був іще уважніший, ніж звичайно, до свого давнього приятеля, і не старався показати його в смішному світлі, що він, як щасливий суперник, легко міг би зробити в присутності коханої. Він розумів, що веде нечесну гру, і не хотів іще принижувати себе негідним глузуванням.

Тільки один момент у п’єсі несподівано створив смішну ситуацію, але Друе сам був цілком винний у тому.

На сцені дружина за чоловікової відсутності слухала лукаві умовляння зальотника.

— Так йому й треба, — заявив Друе, хоч грішниця й спокутувала ревно свою провину. — Я анітрошечкц не співчуваю чоловікові, який може бути таким йолопом.

— У таких випадках важко судити, — зауважив Герствуд делікатно, — він, мабуть, вважав, що його дружина всім задоволена.

— Ну, знаєте, чоловікові слід бути уважнішим до дружини, коли він хоче зберегти її!

Вони вийшли з вестибюля і протискувалися крізь натовп перед головним входом.

— Пане, — почув раптом Герствуд якийсь голос, — не пожалійте убогому на нічліг!

Герствуд у цю мить щось із запалом розповідав Керрі.

— їй-богу, пане, я не маю де спати!

Прохач, чоловік років тридцяти, з виснаженим обличчям, був живим втіленням злиднів і горя. Друе перший помітив його і, щиро жаліючи бідолаху, простяг йому десятицентову монету. Герствуд ледве звернув увагу на цю пригоду, а Керрі швидко забула її.

РОЗДІЛ XV

Старе ярмо гнітить. Чари молодощів

ІЦо більше зростало кохання Герствуда до Керрі, то. менше він цікавився своїм власним домом. До всього, що стосувалось його сім’ї, він ставився дуже недбало. Сидячи за сніданком з дружиною й дітьми, він поринав у свої мрії, надто далекі від їхніх інтересів. Він читав газету, яка здавалася тим цікавішою, чим пустіші розмови вели його син

і дочка. Що ж до дружини, то його відділяв від неї ПОТІК ХОт лодної байдужості.

Тепер, коли в його житті з’явилася Керрі, яким воно зпо-ву було чудесним! Як приємно стало виходити ввечері з дому! У сірому присмерку вуличні ліхтарі, здавалось, весело підморгували йому. Він знову переяшвав те майже забуте почуття, що прискорює кроки закоханого. На свій елегантний костюм він дивився тепер очима Керрі — а. її очі ’були такі юні!

Коли, захопившись такими думками, він раптом чув голос дружини, коли наполегливі вимоги подружнього життя повертали його з царства мрій до осоружної дійсності, як це дратувало! Ланцюг, що сковував його, нагадував про себе.

— Джордже, — мовила якось місіс Герствуд таким тоном, що він уже знав з багаторічного досвіду: зараз у нього чогось проситимуть, — Джордже, нам хотілося б мати сезонний квиток на перегони.

— Невже ви збираєтесь ходити туди щоразу? — запитав він, уже починаючи дратуватись.

— Авжеж, — відповіла дружина.

Перегони, про які йшла мова, мали незабаром розпочатися у Вашікгтонському парку, на Південній стороні. Це була одна з улюблених світських розваг у тих колах, де іге дуже підкреслювали свою побожність і консерватизм. Місіс Герствуд ще ніколи не вимагала сезонного квитка, але цього року певні міркування підказали їй думку, що вона повинна мати там власну ложу. По-перше, її сусіди, містер і місіс Рамсі, що забагатіли на торгівлі вугіллям, завели собі ложу на перегонах. По-друге, домашній лікар місіс Герствуд, доктор Біл, джентльмен, що захоплювався кіньми і тоталізатором, розповів їй про свій намір вивести на змагання дворічного коня. По-третє, треба було, вивозити в світ Джессіку, яка вже стала на порі і розквітла, — мати сподівалася знайти їй заможного чоловіка. Не останнє місце серед цих міркувань займало і бажання самій бувати на людях і пишатися дорогими уборами перед своїми друзями й знайомими.

Кілька хвилин Герствуд обмірковував цю вимогу, нічого не відповідаючи. Вони сиділи у вітальні на другому поверсі, чекаючи вечері. Це було того самого дня, коли він домовився піти у театр з Керрі і Друе, і йому довелося зайти додому, щоб передягнутись.

— Невже не можна обійтися разовими квитками? — спитав він, не наважуючись відповісти різкіше.

— Ні,— відповіла вона нетерпляче.

— У всякім разі,— сказав Герствуд, ображений її тоном, — нема чого лютувати. Я тільки спитав тебе.

— Я зовсім не лютую, — відрубала вона. — Я тільки прошу взяти мені сезонний квиток.

— А я тобі скажу, — відповів він, пильно поглянувши на неї,— що це не так легко. Я зовсім не певний, що директор іподрому погодиться дати мені сезонний квиток.

Він встиг уже перебрати в думці усіх своїх друзів серед іподромних орударів.

— Ти міг би й купити квиток! — вигукнула вона ще гостріше.

— Тобі легко казати! Сімейний сезонний квиток коштує сто п’ятдесят доларів.

— Я не збираюся з тобою сперечатись, — відповіла вона рішуче. — Мені потрібен квиток, от і все.

Вона підвелася, розлючена, і вийшла з кімнати.

— Та добре вже, матимеш свій квиток! — сказав він їй вслід похмуро, хоч і стишуючи голос.

Як це часто бувало, за столом того вечора бракувало одного члена сім’ї.

На ранок він значно охолонув, і квиток було вчасно куплено, хоч це вже не врятувало становища. Він охоче віддавав сім’ї чималу частку свого заробітку, але не любив, щоб його примушували до витрат, які він вважав зайвими.

— Знаєш, мамо, — сказала одного разу Джессіка, — Спенсери готуються до від’їзду.

— Он як! Куди ж це вони їдуть?

— До Європи, — відповіла Джессіка. — Я вчора зустріла Джорджіну, і вона мені сказала. Уявляєш собі, як вона тепер запишалася?

— А коли води їдуть, вона не казала?

— Здається, в понеділок. Про це знову буде в газеті — як завжди!

— Не журися! — потішила її місіс Герствуд. — Ми теж коли-небудь там побуваємо.

Герствуд повільно звів очі від газети, але нічого не сказав.

— «Ми вирушаємо з Нью-Йорка в Ліверпуль, — вела далі Джессіка, перекривлюючи свою подругу, — більшу частину літнього сезону гадаємо провести у Франції…» Така пихата нікчема! Велике діло Європа!

— Мабуть, велике, коли ти їй так заздриш, — докинув Герствуд. Йому прикро було слухати те, що сказала його дочка.

— Не журися, серденько! — потішала її мати.

— Джордж уже поїхав? — спитала іншим разом Джессіка, звертаючись до матері, і таким чином Герствуд вперше дізнався про від’їзд сина.

— А куди Джордж поїхав? — спитав він у свою чергу.

Досі ще не бувало, щоб хтось із членів сім’ї поїхав кудись без його відома.

— До Уїтона, — відповіла Джессіка, не помічаючи, що батькові це неприємно.

— А що там таке має бути? — спитав він знову, в душі роздратований і прикро вражений тим, що йому доводиться ще й випитувати,

— Тенісний матч, — відповіла Джессіка,

— Він мені нічого про це не казав, — пробурмотів Герствуд, насилу стримуючи досаду.

— Та він, мабуть* просто забув! — вигукнула примирливим тоном місіс Герствуд.

У минулому Герствуд користувався у своїй сім’ї великим авторитетом; діти почували до нього глибоку пошану, до якої домішувалося почуття вдячності. Він сам заохочував дочку до фамільярності, яка до певної міри ще й досі збереглася між ними. Та, незважаючи на дещо вільне поводження, дочка завжди виявляла до нього належну повагу. Але чого бракувало у їхніх стосунках, то це справжньої ніжності; а тепер він переконувався, що дедалі більше віддаляється від них обох, що вони не вважають за потрібне ділитися з ним своїми справами. Часом він бачився з ними за столом, часом їх не було. Він випадково дізнавався дещо про їхнє життя, а дуже часто не знав нічого. Іноді він зовсім не розумів, про що вони говорять, — про те, що вже сталося чи готувалося за його відсутності. Особливо прикро було догадуватись, що в домі відбувалося чимало такого, про що він не мав ані найменшого уявлення. Джессіка по^ чинала вже приходити до переконання, що її справи нікого не обходять. Джордж Герствуд-молодший тримався з підкресленою незалежністю, ніби зовсім дорослий мужчина, який може робити все, що хоче. Герствуд помічав усе це із сумом, бо він звик, щоб на нього зважали, — невже ж він так і допустить, що його авторитет зійде нанівець? Найгірше було те, що така ж байдужість і незалежність все помітніше розвивалась і в його дружини. Він бачив це все — і мовчки сплачував рахунки.

Він потішав себе думкою про те, що доля не зовсім позбавила його кохання. Що б там не робилося вдома — у нього є Керрі! Він перелітав думкою до її чистенької квартирки на Огден-сквері, де він провів кілька таких приємних вечорів, і уявляв собі, як чудово буде тоді, коли вони зовсім здихаються Друе і вона чекатиме його вечорами у затишному гніздечку… Він сподівався, що Друе ніколи не матиме нагоди розповісти Керрі, що він, Герствуд, одружений. Все складалося так добре, очевидно, так мало бути й надалі. Скоро йому пощастить умовити Керрі, і все буде чудово.

На другий день після театру він почав регулярно писати їй. Щоранку він посилав їй листи і просив відповідати. Хоч він і не мав літературного хисту, життєвий досвід і палке закохання робили промовистими його послання. Він міг спокійно займатися цим у своєму службовому кабінеті. Герствуд купив коробку гарного, напахченого поштового паперу ніжного кольору, з монограмою, і зберігав її в одній з шухляд письмового столу. Друзі дивом дивувалися, нащо йому здалася та писанина. Усі п’ять буфетників пройнялися глибокою пошаною до людини, яку її обов’язки примушують стільки просиджувати за столом і стільки писати.

Герствуда й самого дивували його листи. Як усяке зусилля за природним законом має зворотний вплив, так і зміст його писань впливав на нього. Він починав і справді переживати всі ті тонкі почуття, які виливав на папері. Кожний новий вислів підсилював їх. Усі найглибші душевні порухи, які він втілив у слова, заволоділи ним, І Керрі, на його думку, була гідна того глибокого почуття, про яке він писав.

Керрі й справді була гідна любові, якщо молодість і краса у повному розквіті дають на це право. Життєвий досвід ще не позбавив її душевної свіжості, яка робить людину такою привабливою. М’який, вологий блиск її очей говорив про те, що вона ще не зазнала гіркоти розчарування. Її хвилювали сумніви і бажання, але все це не залишило в ній глибокого сліду, тільки легенький смуток прозирав у її погляді і бринів у її мові. Її уста, чи говорила вона, чи мовчала, набирали часом такого виразу, ніби вона ось-ось заплаче. Не те, щоб вона завжди страждала, просто коли вона вимовляла певні звуки, її уста болісно кривились, і в цьому було щось зворушливе.

Про неї ніяк не мояша було сказати, що вона тримається визивно. Життя не навчило її владності — тої гордовитосгі краси, в якій таїться непереборна сила деяких жінок. Вона хотіла, щоб її шанували, але це не позначалося на її поведінці. їй ще бракувало впевненості в собі, однак те, що вона вже пережила, зробило її трохи сміливішою. Вона прагнула розваг, прагнула твердого становища в суспільстві, і водночас її уявлення про це все були ще надто невиразні. Калейдоскоп людського життя раз у раз спиняв її погляд на чомусь новому, що відразу ставало для неї баянним — єдиним, на чому зосереджувались усі бажання. Новий рух калейдоскопа — і ось уже щось інше стає най-прекраснішим, найдосконалішим.

Її душевний світ відзначався багатством почуттів, властивим таким натурам. Те, що їй доводилось бачити, часто викликало щирий смуток — вибух співчуття до слабих і безпорадних. Її завжди засмучував вигляд бідних людей у лахмітті, які блукали вулицями, отупілі від горя і страждання. Від усього серця жаліла вона убого вдягнених дівчат, що пробігали ввечері повз її вікно, поспішаючи додому з фабрик Західної сторони. Вона стояла, дивлячись їм услід, прикусивши губу і похитуючи голівкою в тяжкій задумі.

«Що дає їм життя?» — думала вона. Як це сумно — бути вбогою, ходити в лахмітті. їхній нужденний, зношений одяг завдавав їй жалю.

«А працюють вони так тяжко!» — додавала вона завжди.

На вулиці їй доводилось бачити чоловіків за роботою, — ірландців з кирками, возіїв, що вивантажували вугілля лопатами, робітників, праця яких вимагала лише фізичної сили, і всі ці люди вражали її уяву. Тяжка праця здавалася їй тепер, коли вона звільнилась від пеї, ще жахливішою, ніж тоді, коли вона сама брала в ній участь. Вона бачила її в похмурому, химерному світлі, ніби крізь туман, створений уявою і схвильованим почуттям. Чиєсь обличчя, побачене у вікні, раптом нагадувало їй старенького батька на млині, обсипаного борошном. Швець, зігнутий над колодкою, лудильник, на якого вона дивилась крізь вузеньке вікно майстерні в глибокому підвалі, столяр біля свого верстата в сорочці з закоченими рукавами, — всі вони нагадували її старий млин. Усе це породжувало сумні думки, хоч вона й рідко висловлювала їх уголос. Її симпатії були на боці трудівників, середовище яких вона тільки недавно покинула і яких так добре розуміла.

Герствуд не знав, які ніжні й тонкі почуття сповнювали її душу. Не знав він і того, що саме це в ній так приваблює його. Він ніколи не пробував розібратися в своєму коханні. Досить було того, що в її очах сяє ніжність, рухи сповнені граціозності, а думки — лагідності й довірливості. Його вабила ця лілея, що ввібрала свою воскову красу і аромат із глибини вод, у які він ніколи не зазирав, із баговиння й мулу, про які не мав ніякого уявлення. Вона вабила його, бо була свіжа й прекрасна; її блиск робив такими ж прекрасними його почуття. З думкою про неї радісно було прокидатись уранці і починати новий день.

Зовнішність Керрі теж змінилась на краще. Незграбність зникла, лишивши після себе ледве помітний слід, не менш приємний для ока, ніж досконала граціозність. Черевички на високих каблуках гарно облягали ніжки. Керрі вже добре розумілася на мереживі й усяких дрібничках, які так змінюють весь вигляд жінки. Вона поповнішала й стала кругленька, як яблучко.

Одного ранку Герствуд написав їй, прохаючи її зустрітися з ним у Джефферсон-парку на Монро-стріт. Він вважав за краще зовсім не приходити до неї, навіть коли Друе був удома.

На другий день близько першої години він прийшов до невеличкого затишного парку і сів на простій дерев’яній лаві під зеленими кущами бузку, що ріс уздовж однієї з доріжок. Це було в ту нору року, коли весняна свіжість ще не зовсім зникла. Поблизу, біля маленького ставка, бавилися чистенько вдягнені діти, пускаючи човники з білими вітрилами. У затінку зеленої пагоди стояв застебнутий на всі гудзики охоронець порядку; руки його були схрещені на грудях, при поясі висів кийок. Старий садівник походжав на лужку з великими ножицями, підстригаючи якісь кущі. Високо над головою сяяла чиста небесна блакить, а в гущавині дерев, серед свіжого листя, жваво стрибали й цвірінькали горобці.

Вранці Герствуд вийшов з дому, як звичайно, роздратований. У барі він нудьгував без діла, бо в той день йому не було чого писати. Але сюди він прийшов з легким серцем, як людина, що вміє залишати неприємності позаду. Сидячи в затінку під цим свіжим зеленим кущем, він поглядав навколо мрійними очима закоханого. Він чув, як гуркочуть фургони по сусідніх вулицях, але цей звук, приглушений відстанню, долітав до нього, наче невиразне гудіння. Гамір міста ледве долинав сюди, а деренчання випадкового дзвоника бриніло, як музика. Він дивився навколо, охоплений мріями про щастя, які не мали нічого спільного з його нинішнім становищем. Уява перенесла його в ті дні, коли він

був молодий, неодружений і не мав ще ніякого становища в житті. Пригадалось йому, як він безтурботно упадав за дівчатами — танцював, проводжав додому, простоював під ворітьми… Йому майже хотілось повернутися знову до цього всього — тут, у цьому райському затишку, він почував себе зовсім вільним.

О другій годині, прудким кроком прямуючи до нього по алеї, з’явилася Керрі, свіжа й рожева. Вона зовсім недавно купила собі плаский солом’яний брилик з гарною шовковою стрічкою, синьою в білі цяточки. Керрі була в темно-синій спідниці, до якої дуже пасувала біла блузка у сині смужки, вузесенькі, не товщі за волосину. Коричневі черевички мелькали з-під спідниці. Рукавички вона тримала у руці.

Герствуд захоплено дивився на неї.

— Ви прийшли, моя кохана! — палко вигукнув він, підводячись їй назустріч і беручи її за руку.

— О, аякже! — відповіла вона, усміхаючись. — А ви думали, що я не прийду?

— Я не був певний, — відповів він.

Він поглянув на її чоло, спітніле від швидкої ходи, вийняв свою м’яку напахчену шовкову хустку і приклав її до обличчя Керрі.

— Ось тепер усе в порядку, — мовив він ніжно.

Вони були щасливі від того, що вони разом, що можуть дивитись одне одному в вічі. Нарешті, коли перший порив захоплення трохи ущух, він спитав:

— Коли Чарлі знову їде?

— Не знаю, — відповіла вона. — Він каже, що має тепер справи в місті.

Герствуд спохмурнів і глибоко замислився. Трохи згодом він підвів очі і промовив:

— 'Залиште його!

Він одвернувся і дивився на дітей з човниками, ніби сказав це між іншим.

— А куди ж мені йти? — у тон йому спитала вона, мнучи свої рукавички і втупивши очі в якесь дерево.

— А де б ви хотіли жити? — спитав він у свою чергу.

Щось у його тоні змусило її сказати, що вона не хоче

більше жити в Чікаго.

— Ми не можемо тут лишатись, — відповіла вона.

Герствуд і в голові не покладав, що їй може спасти на

думку кудись переїхати.

— Чому ж не можемо? — спитав він лагідно.

— О… бо мені б не хотілось.

Він слухав її, лише невиразно уявляючи собі значення

її слів. До того ж це звучало несерйозно. Тут не потрібне було негайне рішення.

— Мені б довелося тоді відмовитись від своєї посади, — промовив він.