Сестра Керри Драйзер Теодор

Коли їх завели до їхніх кімнат, Керрі з першого ж погляду переконалась, що Герствуд подбав про всі вигоди для неї.

— Там є ванна, — сказав він, — і ви можете зараз-таки скупатись.

Керрі підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а Герст-вуд у цей час розглядав себе в дзеркалі. Він почував, що весь брудний і запорошений. З собою він не мав ні валізи, ні переміни білизни, ні навіть щітки для волосся.

— Я подзвоню, щоб принесли мило й рушники, — сказав він, — і пришлю вам щітку для волосся. Купайтесь і вбирайтесь до сніданку. Я спущусь поголитись, потім зайду по вас, і тоді ми підемо купимо для вас дещо з одягу.

Говорячи це, він добродушно осміхнувся.

— Гаразд, — сказала Керрі.

Вона сіла в одне з крісел-гойдалок, а Герствуд почекав номерного, який незабаром постукав у двері.

— Мило, рушники і карафку холодної води.

— Слухаю, сер.

— А тепер я пішов, — сказав Герствуд, підступаючи до Керрі, і простяг до неї обидві руки, але вона і не подумала взяти їх.

— Ви вже не сердитесь на мене? — спитав віп лагідно.

— Ні,— відповіла вона досить байдуже.

— Але й нітрохи не любите?

Вона не відповіла і не відірвала погляду од вікна.

— Невже ви ніколи не полюбите мене хоч трошечки? — благав він, беручи Керрі за руку, хоч вона й виривала її.— А колись ви казали, що любите мене.

— Навіщо ви мене так дурили? — спитала Керрі.

— Я не міг інакше, — відповів він. — Я надто сильно покохав вас.

— Ви не мали ніякого права кохати мене, — сказала вона безжально.

— О Керрі, не треба так! — промовив він. — Запізно про це говорити. А може, ви спробуєте полюбити мене хоч трошечки?

Він стояв перед нею, і вигляд у нього був нещасний.

Керрі заперечливо похитала головою.

— Дозвольте мені почати все спочатку. Будьте з цього дня моєю дружиною.

Керрі підвелася, ніби щоб відступити від нього, але він не випускав її руки. Він обняв її за стан, вона спробувала звільнитися, але марно: він уже притиснув її до себе. Ту ж мить непереборне жадання спалахнуло в ньому, і він уже не міг опанувати своєї пристрасті.

— Пустіть мене, — мовила Кері, стиснута в його обіймах.

— Невже ви не полюбите мене? — повторював він. — Невже не хочете бути навіки моєю?

Керрі ніколи не почувала неприязні до Герствуда. Хвилину тому вона слухала його досить поблажливо, пригадуючи,

як захоплювалась ним раніше. Він був такий вродливий і відважний!

Однак тепер у ній прокинулися, хоч і кволо, нехіть і опір. Правда, лише на хвилинку, бо відразу ж зів’яли в Герствудових обіймах. Щось інше озвалося в ній. Цей чоловік, що притискає її до своїх грудей, такий дужий, сповнений пристрасті, і він любить її, а вона така самотня! Якщо вона ке прихилиться до нього, не прийме його кохання,» куди ж їй тоді податися? І її опір напіврозтанув у полум’ї його жаги.

А він повернув її обличчям до себе і ось уже зазирає їй у вічі. Що за магнетична сила була в його погляді — вона ніколи не могла зрозуміти. У всякому разі, в цю мить усі його гріхи було забуто.

Він притиснув її ще міцніше до себе і почав цілувати, і вона відчула, що далі опиратися шкода.

— А ви одружитесь зі мною? — спитала вона, забуваючи, що він жонатий.

— Сьогодні ж, — відповів він у захваті.

В цю мить номерний постукав у двері, і Герствуд з жалем випустив її з обіймів.

— Ви скоро будете готові? — спитав він.

— Так, — відповіла вона.

— Я повернусь за сорок п’ять хвилин.

Керрі відійшла від нього, розчервоніла й збуджена, а він упустив номерного.

Зійшовши вниз, Герствуд спішився у вестибюлі і озирнувся, шукаючи перукарню. В цю мить він почував себе якнайкраще. Перемога над Керрі обіцяла винагородити його за все, що він витерпів останніми днями. Життя все-таки варте того, щоб за нього боротись! А ця втеча на схід, від усього звичного і любого серцю, здається, обіцяє дати йому щастя. Буря скінчилася, і засяяла веселка, на кінці якої, коли вірити приказці, мусить бути казанок з золотом.

Герствуд уже збирався підійти до дверей, біля яких виднівся червоно-білий стовпчик[5] коли почув голос, що по-дружпьому привітав його. Серце в нього миттю стиснулось.

— Здорові були, Джордже, друзяко! — почав він. — Що ви тут робите?

Обернувшись, Герствуд пізнав свого знайомого, біржового маклера Кенні.

— Маю тут одну невеличку приватну справу, — відповів Герствуд, а мозок його працював тим часом з блискавичною швидкістю. Кенні, очевидно, ще нічого не знає, він ще не читав газет.

— Дивно бачити вас тут, так далеко, — привітно говорив містер Кенні.— Ви тут спинились?

— Так, — відповів Герствуд, затинаючись.

Він пригадав про запис, що його зробив власною рукою в книзі готелю.

— Довго пробудете тут?

— Та ні, день-два.

— Он як! Ви вже снідали?

— Так, — збрехав Герствуд. — Я хочу поголитись.

— Ходімо вип’ємо по одній?

— Тільки не зараз, — сказав колишній управитель бару. — Ми ще побачимось з вами. Ви теж спинились тут?

— Так, — відповів містер Кенні.— А що чути в Чікаго? — додав він.

— Та все по-давньому, — відповів Герствуд, весело всміхаючись.

— Дружина з вами?

— Ні.

— Ну, ми ще повинні зустрітися з вами сьогодні. Я йду снідати, а ви приходьте до мене, тільки-но звільнитесь.

— Неодмінно, — відповів Герствуд, відходячи.

Уся ця розмова була для нього тортурами. Кожне її слово, здавалось, породжувало нові ускладнення. Ця людина викликала тисячу спогадів, вона ніби втілювала все, що Герствуд залишив. Чікаго, дружина, розкішний бар — все це виринало із балачок і розпитів приятеля. До того ж Кенні спинився в цьому самому готелі, хоче з ним зустрітись і, безумовно, сподівається, що вони разом добре погуляють. А газети з Чікаго мають ось-ось прибути, в місцевих газетах новина теж може з’явитися сьогодні ж. Герствуд навіть забув про свою перемогу над Керрі, уявивши, як Кенні дізнається, що він, Герствуд, насправді просто злодій, обкрадач сейфів. Він мало не застогнав, увіходячи в перукарню, і вирішив, що треба тікати звідси і пошукати відлюднішого готелю.

Вийшовши з перукарні і переконавшись, що в вестибюлі нікого немає, Герствуд зітхнув з полегкістю і поквапився нагору. Він зараз же забере Керрі, і вони вийдуть через вихід для дам і поснідають у непримітнішому місці.

Проте з другого кінця вестибюля за ним хтось стежив. То був типовий ірландець, миршавий, невисокий, у недорогому костюмі; обличчям він дуже нагадував одного поважного політичного діяча в зменшеному вигляді. Цей суб’єкт, очевидячки, перед тим розмовляв з портьє, але тепер він уважно придивлявся до колишнього управителя бару.

Герствуд відчув цей багатозначний погляд і розпізнав, хто перед ним. Він інстинктивно догадався: це детектив, значить, за ним стежать. Швидко перейшов він через вестибюль, удаючи, що нічого не помічає, але в голові його знялася буря думок. Що ж тепер буде? Що вони можуть зробити з ним? Він почав стурбовано пригадувати, які існують закони про видачу злочинців, але мав про це надто невиразне уявлення. Може, його арештують? Ох, якби Керрі знала! Ні, в Монреалі земля горіла у нього під ногами. Йому захотілось якнайшвидше вибратися звідси.

Керрі прийняла ванну і чекала Герствуда. Вона посвіжіла і здавалася ще чарівнішою; однак поставилась вона до нього дуже стримано. Поки його не було, до неї повернулась холодність, і кохання вже не палало в її серці. Він відчув це і подумав, що тривоги його знов множаться. Він не міг уже стиснути її в обіймах, і навіть не пробував: щось у ній перешкоджало. А можливо, такому враженню сприяло й те, що він тільки-но пережив унизу.

— Ви готові? — спитав він ласкаво.

— Так, — відповіла вона.

— Ходімо поснідаємо десь у місті. Тут, у готелі, мені щось не дуже сподобалось.

— Гаразд, — промовила Керрі.

Вони вийшли. На розі біля готелю стояв миршавий ірландець, вдивляючись у Герствуда. Як важко було йому стриматись і вдати, що він нічого не помічає! Зухвалість у погляді цього суб’єкта була просто нестерпна. Вони проминули його, і Герствуд почав розповідати Керрі про Монреаль. Скоро вони побачили ресторан і звернули туди.

— Яке чудне місто, — сказала Керрі.

Її тут усе дивувало тільки тому, що Монреаль не скидався на Чікаго.

— Так, тут не так людно, як у Чікаго, — погодився Герствуд. — Вам не подобається?

— Ні,— відповіла Керрі, що вже встигла полюбити ве^ лике західне місто.

— Тут менше цікавого, — додав Герствуд.

— А що тут є взагалі? — спитала Керрі, бажаючи зрозуміти, чому Герствуд обрав саме Монреаль.

— Та нічого особливого, — відповів Герствуд. — Просто курорт з мальовничими околицями.

Керрі слухала його, але на серці в неї було неспокійно.

Її турбувало власне становище, і тому нові враження не могли захоплювати.

— Ми недовго тут пробудемо, — сказав Герствуд, якого тішило, що їй тут не подобається, — Тільки-но ми поснідаємо, ви виберете все, що вам потрібно з одягу, і ми одразу вирушимо в Нью-Йорк. Там вам сподобається. Після Чікаго кращого міста не знайдете.

Він і справді вирішив тікати. Треба буде тільки дізнатись, що збираються робити детективи, які наміри його колишніх хазяїв у Чікаго, тоді він зможе вислизнути звідси, податися в Нью-Йорк, там легко заховатись. Герствуд добре знав це місто з його таємницями і необмеженими можливостями зникнути.

Та що більше він думав про своє становище, то гіршим воно йому здавалось. Він зрозумів, що втеча сюди не врятувала його. Фіцджералд і Мой, очевидно, вирішили найняти детективів і стежитимуть за ним, — для цього існують агентства Пінкертона, Муні й Боланда. Щойно він спробує виїхати за кордони Канади, його заарештують. Чого доброго, доведеться пробути тут кілька місяців,і в якому стані!

Повернулись до готелю. Герствудові кортіло швидше побачити ранішні газети і страшно було. Йому не терпілося дізнатися, як далеко встигла поширитись чутка про його злочин. Він сказав Керрі, що підніметься до неї за кілька хвилин, і побіг по газети. У вестибюлі він не помітив ні одного знайомого чи підозрілого обличчя, проте йому не хотілося читати газети там і він піднявся на другий поверх, де сів до вікна у вітальні. Про його злочин писалось дуже мало, проте він згадувався у всіх газетах серед всіляких телеграфних повідомлень про убивства, нещасливі випадки, івесілля та інші новини. Герствуд ще раз пожалкував, що зробленого вже не виправити. Кожна хвилина, перебута в цьому далекому пристановищі, тільки зміцнювала його переконання, що він учинив тяжку помилку. Безумовно, можна було знайти легший спосіб.

їдучи до себе, він залишив газети на вікні у вітальні, щоб вони не попали на очі Керрі.

— Ну, як ви себе почуваєте? — звернувся він до Керрі, що дивилась у вікно свого номера.

— О, дуже добре, — відповіла вона.

Він підійшов до неї і тільки зібрався щось сказати, як хтось постукав у двері.

— Мабуть, це принесли накуплене, — сказала Керрі.

Герствуд відчинив двері і побачив того самого суб’єкта, що збудив у нього таку підозру.

— Ви містер Герствуд, так? — спитав той, напускаючи на себе упевнений і проникливий вигляд.

— Так, — відповів Герствуд спокійно.

Він так добре знав людей цього типу, що до нього навіть почасти вернулось його колишнє самовладання. У нього в барі таких людей не дуже шановано. Він вийшов у коридор і причинив за собою двері.

— Ви, певне, розумієте, для чого я тут? — спитав ірландець таємниче.

— Здогадуюсь, — тихо відповів Герствуд.

— Ну і що ж, ви ще маєте надію привласнити гроші?

— Це моя справа, — відповів Герствуд похмуро.

— У вас нічого не вийде, розумієте? — заговорив детектив, спокійно дивлячись на нього.

— Послухайте, — владно промовив Герствуд, — ви нічогісінько не знаєте про все це діло, і я не збираюсь вам давати пояснення. І питатися, що мені робити, теж ні в кого не збираюсь. Отож прошу вибачити!

— Ну, ви даремно так розмовляєте, — сказав той. — Ви в руках поліції. Якщо ми захочемо, то можемо завдати вам великої мороки. Ви записалися тут під чужим ім’ям, і з вами зовсім не ваша дружина. Але газети ще не знають, що ви тут, і тому я б вам радив бути розважливіший!.

— Що ви хочете знати? — спитав Герствуд.

— Ви відішлете гроші назад чи ні?

Герствуд помовчав, спустивши очі на підлогу.

— Я вам нічого не збираюсь пояснювати, — сказав він нарешті.— І не допитуйтесь. Я не дурень, можете повірити! Мені чудово відомо, що ви можете зробити і чого не можете. Ви здатні, звичайно, завдати мені багато мороки, якщо захочете, це я добре розумію, але грошей ви цим не повернете. Я вже надумав, що мені робити, і написав про це Фіцджералдові і Моєві. Більше я нічого не маю вам сказати. Чекайте тепер звістки від них.

Говорячи, Герствуд весь час відходив від дверей углиб коридора, щоб Керрі не могла почути розмови. Так вони досягли кінця коридора і опинились біля входу до спільної вітальні.

— То ви не хочете віддати гроші? — промовив детектив.

Ці слова роздратували Герствуда. Кров гарячою хвилею ударила йому в голову, вихором понеслися думки. Він же не злодій! Йому не треба цих грошей. Якби тільки він міг пояснити все Фіцджералдові і Моєві, можливо, все скінчилося б добре.

— Слухайте, — сказав він, — ця розмова зовсім ні до чого. Я визнаю ваші права, але волію мати діло з людьми, більше обізнаними з цією історією.

— Гаразд, але з Канади вам не вибратися з грішми, — заявив ірландець.

— Я й не збираюсь виїжджати з Канади, — відповів Герствуд. — Коли ж із цією справою буде покінчено, ніхто й не стане мене затримувати.

Він повернув назад, а детектив пильно дивився йому вслід. Це було просто нестерпно. Але він ішов далі, в свій номер.

— Хто це? — спитала Керрі.

— Один мій знайомий з Чікаго.

Розмова з детективом, та ще після всього пережитого за останній тиждень, так приголомшила Герствуда, що він зовсім занепав духом. Найбільше уражало його те, що його переслідують як злодія. Він почав розуміти несправедливість суспільства, яке бачить тільки один бік, часто лише одну подробицю довгої трагедії. Усі газети відзначили тільки одне: що він привласнив чужі гроші. Як, чому — це нікого не цікавило. Ніхто ж не знав, які ускладнення в його житті призвели до цього. Його обвинувачували не розуміючи.

Того ж дня, сидячи в номері з Керрі, він вирішив одісла-ти гроші назад. Він напише Фіцджералдові і Моєві, пояснить їм, як усе сталось, а потім одішле гроші з посланцем. Може, вони простять його. Може, навіть запропонують вернутись. Таким чином, він виправдає свою брехню детективові, ніби він писав Фіцджералдові і Моєві. А тоді він залишить це місто.

Цілу годину міркував він над цим наче зовсім вдалим виходом із халепи. Він хотів написати їм також про свої стосунки з дружиною, але не міг зважитись. Врешті він написав тільки, що, бувши під чаркою після випивки з друзями, він побачив незамкнений сейф, вийняв з нього гроші і в цей час дверцята випадково замкнулися. Він дуже шкодує за всім, що сталось. Йому дуже прикро, що він завдав їм стільки клопоту. Він постарається по змозі виправити заподіяне і поверне їм гроші, принаймні, більшу частину. Решту ж він виплатить при першій нагоді. Чи немає якоїсь можливості для нього повернутись на службу? На це останнє він тільки натякнув.

Самий зміст листа свідчив про те, який збентежений був його розум. Він ніби забув про те, як нестерпно почував би себе на давньому місці, навіть якби його й прийнято назад. І забув, що відтяв себе від усього свого минулого, немов мечем, і що якби він зміг в якийсь спосіб з’єднатися з цим минулим, на місці розтину назавжди залишився б шрам. Він узагалі раз у раз про щось забував — то про дружину, то про Керрі, то про те, що в нього немає грошей, то про становище, в якому опинився, то ще про щось, одно слово, він неспроможний був тверезо міркувати. Однак він усе ж послав листа і вирішив почекати з відісланням грошей до одержання відповіді.

А тим часом, опинившися тут з Керрі, він постарається хоч потішитись тим скільки змога.

Опівдні виглянуло сонце, і його проміння золотою повінню затопило розчинені вікна їхньої кімнати. Зацвірінькали горобці, в повітрі залунали сміх і пісні. Герствуд не міг одірвати очей від Керрі. Вона здавалася йому єдиним світлим променем серед усіх турбот. О, якби вона кохала його! Якби оповила руками його шию в такому ж блаженному настрої, як там, в маленькому парку в Чікаго… Який би він був щасливий! Це винагородило б його. Він знав би, що не все ще втрачено. І ні за чим не тужив би…

— Керрі,— промовив він, раптом підводячися з місця і підходячи до неї,— чи лишишся ти віднині назавжди зі мною?

Вона поглянула на цього насмішкувато, але вираз його обличчя одразу власкавив її. Він горів любов’ю, сильною, палкою любов’ю, ще зрослою від труднощів і турбот. І вона не могла стримати ніжного усміху.

— Я хочу віднині бути всім для тебе, — казав він. — Не муч же мене більше. Я буду вірний тобі. Ми поїдемо в Нью-Йорк, найдемо там гарненьку квартиру. Я підшукаю діло, і ми будемо щасливі. Будь же моєю!

Керрі слухала його дуже серйозно. Вона не палала пристрастю до нього, але збіг обставин і його близькість викликали в ній щось подібне до любові. Скорше це був жаль до нього — жаль, а ще недавно вона так захоплювалась ним! По-справжньому Керрі не кохала його ніколи. Вона й сама зрозуміла б це, якби вміла розбиратися в своїх почуттях, але те, що тепер заворушилося в ній під дією його палкої любові, зруйнувало перепони між ними.

— Ти залишишся зі мною, так? — спитав він.

— Так, — відповіла Керрі, схиляючи голову.

Він притяг її до себе, вкриваючи поцілунками її губи й щоки.

— Але ти все ж повинен одружитися зі мною, — сказала вона.

— Я сьогодні ж дістану дозвіл на

— Як це? — спитала Керрі.

— Під новим ім’ям, — відповів він. — Я візьму собі нове ім’я і розпочну нове життя. З сьогоднішнього дня мене звуть Мердок.

— О, не бери цього імені,—запротестувала Керрі.

— Чому?

— Водо мені не подобається.

— Ну, а яке ж ти хочеш?

— Яке завгодно, тільки не це.

Він подумав хвильку, все тримаючи її в обіймах, потім спитав:

— А Вілер як тобі подобається?

— Це нічого.

— Ну, гаразд, хай буде Вілер, — сказав вій. — А дозвіл я дістану сьогодні ж.

Вони звінчались у пастора — першого, якого знайшли.

Нарешті прийшла відповідь із Чікаго, від власників бару, за підписом містера Моя. Він висловлював здивування з Герствудового вчинку і щирий жаль, що все це сталося. Якщо гроші буде повернено, вони не розпочнуть проти нього судової справи, бо не бажають йому ніякого лиха. Що ж до його повернення і відновлення на посаді, то вони ще не вирішили остаточно, що з цього може вийти. Вони подумають і повідомлять його пізніше; цілком можливо, що трохи згодом… і т. д.

Все це означало, що сподіватись йому нема на що. Вони хочуть тільки одного: повернути свої гроші з якнайменшою морокою. В цьому листі Герствуд прочитав свій вирок. Він вирішив передати агентові, якого вони мали надіслати, дев’ять з половиною тисяч доларів, залишивши тисячу триста собі. Він телеграфував колишнім хазяям про свою згоду. Того ж дня приїхав їхній представник, Герствуд пояснив йому все, віддав гроші й одержав розписку, а тоді сказав Керрі, що час пакуватися. Спочатку всі ці події трохи смутили його, але він скоро заспокоївся. Він ще боявся, що його можуть затримати і допровадити в Штати, і тому намагався діяти потай, хоч це навряд чи було можливо. Він наказав, щоб багаж Керрі перевезли на вокзал, а звідти відіслав його великою швидкістю на Нью-Йорк. Схоже було, що за ним ніхто не стежить, проте він виїхав уночі. З глибоким хвилюванням він чекав, що на першій же станції по той бік кордону або на вокзалі в Нью-Йорку його зустріне поліція.

А Керрі, нічого не знаючи ні про крадіжку, ні про його, раділа, під’їжджаючи вранці до Нью-Йорка, річкою, і круглі зелені пагорби, що ніби навколо широкої долини Гудзону, зачарували Керрі. Вона й раніше чула про ріку Гудзон, про величезний Нью-Йорк і тепер, виглядаючи з вікна вагона, з усієї душі захоплювалась видовищем.

Коли поїзд повернув біля Спейтен Дейвіл на схід і пішов понад східним берегом річки Гарлем, Герствуд, дуже схвильований, сказав їй, що вони вже на околиці міста. Пригадуючи Чікаго, Керрі ждала, що зараз потягнуться довгі ряди вагонів і плетиво безлічі колій, але нічого цього не було. Вона дуже зраділа, побачивши кілька суден на Гарлемі, потім цілу масу їх на Іст-Рівері — це були перші провісники недалекого океану. Далі показалася звичайна вулиця з п’ятиповерховими цегляними будинками, потім поїзд в’їхав у тунель.

— Станція Гренд-Сентрал! — вигукнув кондуктор, коли за кілька хвилин поїзд виринув з темряви й диму на денне світло. Герствуд підвівся з місця і взявся за свій саквояж. Його нервове напруження досягло крайньої межі. Разом з Керрі він почекав біля дверей і спустився з вагона. Ніхто не приступав до нього, але він усе ж крадькома озирався на всі боки, пробираючись до виходу на вулицю. Він був такий стурбований, що зовсім забув про Керрі, яка відстала від нього, дивуючись його неуважності. Коли він проходив вокзалом, нервове напруження, досягши найвищої точки, почало спадати. Ось він уже на тротуарі, і ніхто, крім візників, не звертається до нього. Герствуд глибоко зітхнув і, тільки тепер згадавши про Керрі, обернувся до неї.

— А я думала, що ти хочеш утекти і покинути мене, — промовила вона.

— Я намагався пригадати, як доїхати до готелю «Джілсі», — відповів він.

Керрі ледве слухала його, так цікавило її людне метушливе місто.

— А багато жителів у Нью-Йорку? — спитала вона.

— О, мільйон, а може, й більше, — сказав Герствуд.

Він оглянувся і гукнув візника, але не так, як доти.

Вперше за багато років у голові його промайнуло, що треба бути ощадливому і в дрібних витратах. Це була неприємна думка.

Герствуд вирішив не марнувати час по готелях, а одразу найняти квартиру. Він сказав про це Керрі, і вона погодилася з ним.

— Ми можемо сьогодні ж пошукати, коли хочеш, — сказала вона.

Він раптом згадав про неприємну зустріч у Монреалі. По великих готелях він неодмінно зустріне знайомих з Чікаго!

Герствуд підвівся з сидіння і звернувся до візника:

— Везіть у готель «Велфорд», — сказав він, знаючи, що там рідко зупиняються його знайомі, і знову сів.

— А де ж житлові райони Нью-Йорка? — опитала Керрі, й гадки не маючи, що за високими, п’ятиповерховими стінами обабіч вулиці мешкають люди.

— Скрізь, — відповів Герствуд, досить добре обізнаний з містом. — У Нью-Йорку немає вілл з газонами. Усе це — житлові будинки.

— Ну, то мені тут не подобається, — промовила Керрі.

У неї вже почали з’являтися власні погляди.

РОЗДІЛ XXX

У царстві величі. Мрії мандрівника

Хоч би яке становище посідав Герствуд у Чікаго, в такому океані, як Нью-Йорк, він був лише непомітною краплиною. Населення Чікаго досягало на той час п’ятисот тисяч, але мільйонери були нечисленні. Багатії ще не розбагатіли до того, щоб затьмарити своїм блиском людей із середнім достатком. Увагу чікагців ще не настільки поглинули місцеві знаменитості театру, мистецтва, політики, релігії та інших галузей, щоб людина з незалежним становищем лишалася зовсім непомітною. У Чікаго тільки два шляхи вели до популярності — політика і комерція. У Нью-Йорку таких шляхів існувало з півсотні, і кожним успішно йшли сотні людей, отже, знаменитості були численні. Китів було безліч у цьому морі, тому звичайна риба зовсім губилася між ними. Інакше кажучи, Герствуд був тут ніщо.

У такому стані речей криється одна небезпека, яку не завжди беруть до уваги, але вона спричиняє світові трагедії. Навколо сильних світу цього створюється така атмосфера, яка погано впливає на дрібноту. Відчути цю атмосферу дуже легко. Пройдіться поміж розкішних палаців, чудових екіпажів, роззолочених магазинів, ресторанів і всіляких розваг; вдихніть пахощі квітів, шовків, вин; прислухайтесь до сміху людей, що купаються в розкошах, вловіть і оцініть ці погляди, що світяться зухвало, немоов вістря грізних списів, посмішки, що вражають, як блискучі мечі, гордовиту ходу, — і ви відчуєте, що таке атмосфера високих і могутніх. І шкода доводити, що не в цьому полягає справжня велич: поки весь світ тягнеться до цього, поки люди вважають досягнення цієї висоти єдино вартим зусиль, доти вона й лишатиметься для людей царством величі, доти і вплив цієї атмосфери на людську душу лишатиметься руйнівний, Той вплив подібний до дії хімічного реактиву. Один день цього впливу, ніби краплина реактиву, лишає пляму на поглядах, прагненнях, бажаннях, забарвлює їх назавжди. Один день у цій атмосфері впливає на недосвідчену душу, як опіум. В душі зароджується нестримне жадання, віддавшись якому, вона потрапляє в довічний полон непереможних мрій і смерті. О, ці нездійсненні мрії — вони точать, ссуть, ці пусті примари, кличуть і ваблять, поки смерть і розклад не зруйнують їхню владу і не повернуть нас, сліпців, на лоно природи.

Людині у віці і з вдачею Герствуда не властиві ілюзії і палкі бажання юності, але вона позбавлена також надій на майбутнє, що буяють у серці юнака. Атмосфера багатства не могла пробудити в ньому жадань, властивих вісімнадцятирічному хлопцеві, та відсутність надій підсилювала гіркоту його невдач. Він не міг не помічати на кожному кроці ознак достатку й розкошів. Йому доводилось бувати в Нью-Йорку раціше, і він знав необмежені можливості марнотратства у цьому місті. Почасти Нью-Йорк викликав у Герствуда побожний трепет, як зосередження всього того, що він найбільше шанував на землі: багатства, могутності, слави. Більшість знаменитостей, з якими він випивав, бувши управителем бару, походили саме звідси, з цього людного й самозакоханого міста. Про втіхи й розкоші, які тут панують, йому доводилось чути знадливі розповіді. Він знав, що тут, сам того не знаючи, весь час трешся серед багатства; що сто тисяч, навіть п’ятсот тисяч доларів тут дозволяють жити тільки пристойно. Для того ж, щоб виблискувати і відзначатися розкішшю, потрібні були куди значніші суми, а для людини бідної і зовсім не лишалося місця. Все це він відчував особливо гостро, опинившись тепер у цьому місті, відрізаний від друзів, позбавлений своїх скромних коштів і навіть свого власного імені, примушений починати спочатку завоювання становища й добробуту. Він був ще не старий, але чудово розумів, що скоро почне старіти. І якось раптово весь цей парад розкошів, гарних убрань, влади і могутності набув для нього особливого значення, яке ще підсилювалося контрастом з його власним невеселим становищем.

А становище його й справді було невеселе. Герствуд скоро побачив, що після того, як він перестав боятись арешту, йому не стало легше. Коли ця небезпека минула, нестерпним тягарем стали для нього турботи, викликані нестатками. Нікчемна сума в тисячу триста з чимсь доларів, коли треба на багато років забезпечити житло, одяг, їжу і розваги, не може тішити людину, яка звикла витрачати за рік у п’ять разів більше. Він багато міркував про це в перші дні після приїзду в Нью-Йорк і дійшов висновку, що треба діяти негайно. Герствуд переглянув об’яви в ранкових випусках газет і почав шукати сам.

Проте спочатку він улаштувався у власному помешканні. Як було умовлено, вони з Керрі пішли оглядати квартири і спинили свій вибір на одній квартирі на Сімдесят восьмій вулиці, недалеко від Амстердам-авеню, в п’ятиповерховому будинку, на третьому поверсі. Вулиця ще не суспіль була забудована, і тому з їхніх вікон виднілися на сході вершечки дерев у Центральному парку, а на заході — широкі води Гудзону. За шість кімнаток з ванною, розташовані вряд, вони мали платити тридцять п’ять доларів на місяць — ціна звичайна в ті часи, проте відчутна. Керрі помітила різницю в розмірі кімнат проти чікагських і сказала про це Герствудові.

— Нічого кращого ти тут не знайдеш, люба, — відповів він, — хіба що в старих будинках, але там не матимеш усіх тих вигод, які є тут.

Керрі спинилася саме на цьому помешканні, бо воно було зовсім нове і стіни були обшиті гарними дерев’яними панелями. Дуже зручне було й те, що цей новоспоруджений будинок мав парове опалення. Керрі також сподобалась велика плита в кухні, гаряча й холодна вода, підсобний ліфт, переговорні трубки і дзвоник до швейцара. В неї досить були розвішені господарські нахили, щоб належно це все оцінити.

Герствуд уклав угоду з меблевою фірмою, яка умеблювала квартиру за п’ятдесят доларів першого внеску, з дальшою сплатою по десять доларів на місяць. Потім він замовив табличку з написом «Дж. В. Вілер» і прибив її на своїй скриньці для листів у вестибюлі. Спершу Керрі вражало, коли швейцар, звертаючись до неї, називав її «місіс Вілер», але з часом вона звикла до цього імені і почала вважати його своїм.

Уладнавши домашні справи, Герствуд навідався по кількох газетних об’явах, цікавлячись можливістю придбати пайку в якому-небудь багатенькому барі в діловій частині міста. Після розкішного закладу на вулиці Адамс ті жалюгідні шинки, в які він потрапив по об’явах, викликали в нього огиду. Він згаяв на це кілька днів, і скрізь йому дуже не сподобалось. Зате він здобув чимало цінних відомостей із розмов з власниками цих барів. Він дізнався про впливовість організації під назвою «Таммані-хол»[6] і про те, як важливо бути в добрих стосунках з поліцією. Він виявив, що найбагатші заклади наживаються зовсім не на законному веденні справи, як це було у Фіцджералда і Моя. Найприбутковіші бари, як правило, мали шикарні окремі кабінети і потайні номери на другому поверсі. Весь вигляд власників цих закладів, їхні величні постаті, великі діаманти на крохмальних манишках, убрання від добрих кравців, — свідчили про те, що тут, як і скрізь, торгівля спиртними напоями — це справжнє золоте дно.

Нарешті йому пощастило знайти одного хазяїна, бар якого на Уоррен-стріт, здавалось, обіцяв непогані прибутки. Виглядав цей бар досить добре, можливі були і деякі удосконалення в ньому. Власник хвалився, що справи йдуть якнайкраще, та воно на те й скидалося.

— Наша клієнтура складається з людей найкращого кола, — сказав він Герствудові.— Це комерсанти, комівояжери, адвокати і таке інше, одно слово, все публіка чиста. Ніяких волоцюг! Ми їх і на поріг не пускаємо.

Герствуд прислухався до того, як часто дзвенить каса, і придивлявся деякий час до торгівлі.

— Чи досить тут прибутків для двох? — спитав він.

— Можете побачити самі, якщо знаєтесь на ділі,— сказав власник бару. — У мене є ще один заклад, на вулиці Нассау, і я не можу один доглядіти за обома. Якби я знайшов досвідченого чоловіка, добре обізнаного зі справою, я б не відмовився від того, щоб він порядкував тут і ділив зі мною прибутки.

— Досвід у мене чималий, — відповів Герствуд спокійно, проте не зважився згадати за Фіцджералда і Моя.

— Ну що ж, у такому разі, дивіться самі, містере Вілер, — промовив хазяїн бару.

Він пропонував тільки третинну пайку у всіх прибутках— з товарів, устаткування й обслуговування; від компаньйона вимагалося тисяча доларів внеску і керівництво баром. Нерухомого майна той заклад не мав, бо приміщення орендувалося.

Пропозиція здалася Герствуду підходящою, але поставало питання, чи дасть третина прибутків з бару в цій частині міста ту суму в півтораста доларів на місяць, яку Герствуд вважав необхідною, щоб жити більш-менш у достатку. Проте після стількох невдалих спроб знайти підходяще місце ніколи було вагатись. Третина прибутків, очевидно, і зразу становитиме доларів сто. При доброму веденні справ і деяких удосконаленнях бар даватиме більше. І Герствуд погодився ввійти у справу і вніс тисячу доларів з тим, щоб назавтра стати до виконання своїх обов’язків.

Спочатку він дуже радів і говорив Керрі, що, на його думку, надзвичайно вдало влаштувався. Проте з часом виявилось багато такого, що примушувало замислитись. Характер у партнера був досить неприємний, а підпилий він часто ставав просто брутальний. Такі стосунки в ділі були для Герствуда річчю незвичайною. Та й саме діло було зовсім відмінне. Нічого схожого на ту постійну клієнтуру, до якої Герствуд звик у Чікаго, в цьому барі не існувало. Він побачив, що тут не скоро заведе друзів. Люди заходили похапцем і хутко виходили, не цікавлячись нічиєю дружбою. Бар не був місцем, де б збирались і просиджували годинами. Так минали дні за днями, потім цілі тижні, а він ні від кого не чув таких щирих вітань, до яких звик у Чікаго.

Крім того, Герствудові дуже не вистачало знаменитостей, — тих елегантних представників вишуканого товариства, які надають блиску навіть барам середньої руки, при-носячи новини з недосяжних вищих кіл. Тут таких людей він не бачив місяцями. Вечорами, сидячи в барі, він натрапляв у вечірніх газетах на згадки про події з життя знаменитостей, з якими він був знайомий, з якими не раз випивав. Ці люди відвідують такі бари, як «Фіцджералд і Мой» у Чікаго або «Гофман» в Нью-Йорку, але тут, у себе, — Герствуд був певний, — він їх ніколи не побачить.

До того ж бар не давав сподіваного прибутку. Торгівля трохи пожвавилася, але все ж Герствуд бачив, що доведеться бути ощадливому в домашніх витратах, а це він вважав принизливим для себе.

Спершу було так приємно о пізній порі повертатися додому і знати, що там чекає тебе Керрі. Він улаштував справи так, що залишався дома вранці до дев’ятої години, а між шостою і сьомою забігав додому пообідати, але з часом новизна стерлась і він почав відчувати обтяжливість своїх обов’язків.

Перший місяць у Нью-Йорку ще не минув, як Керрі одного разу зауважила між іншим:

— Я збираюсь на цьому тижні в місто, щоб купити сукню.

— Яку саме? — спитав Герствуд.

— Так, щось для вулиці.

— Гаразд, — відповів Герствуд, усміхаючись їй, хоч собі подумав, що для його фінансів було б куди краще, якби вона утрималась.

На другий день про це не було мови, але ще через день уранці він спитав:

— Ну, як із сукнею, вже купила?

— Ні ще, — відповіла Керрі.

Він трохи помовчав, ніби замислившись, потім сказав:

— Чи не можеш ти відкласти це на кілька днів?

— Можу, — відповіла Керрі, не розуміючи, до чого він хилить.

Вона ніколи доти не уявляла, що в нього можуть бути якісь труднощі з грішми.

— А чому? — спитала вона.

— Та бач що, — сказав Герствуд. — Мені доводиться вкладати в справу дуже багато грошей. Я сподіваюся дуже скоро все повернути, але саме зараз у мене з грішми скупо.

— Ой! — вигукнула Керрі.— Ну, то звичайно, любий. Чом ти не сказав мені про це раніше?

— Бо не було потреби, — відповів Герствуд.

Хоч Керрі поступилася радо, щось у словах Герствуда нагадало їй «оту маленьку справу», яро яку їй доводилось раз у раз чути від Друе. Ця думка, що промайнула ніби між іншим, поклала початок чомусь новому. Таких думок про Герствуда у Керрі доти не було.

Слідом за цим пішли інші подібні дрібниці, які, поволі нагромаджуючись, і зовсім розкрили Керрі очі. Вона зовсім не була дурна. До того ж двоє людей не можуть довгий час жити разом і не пізнати одне одного. І коли в одного якісь турботи, то хоче він признатись чи ні, друге однаково дізнається про них. Турботи виявляються в виразі обличчя, в настрої, в усьому, що досить промовисто. Герствуд одягався чепурно, як і завжди, але костюм був на ньому той самий, що й у Канаді. Керрі звернула увагу на те, що він не поповнює свого дуже обмеженого гардеробу. Вона зауважила також, що він дуже рідко пропонував їй піти кудись розважитись, нічого не казав про страви, що вона готувала, і був цілком зайнятий своїм баром. Це вже не був той безтурботний Герствуд, якого вона знала в Чікаго, багатий і щедрий. Зміна була надто разюча, щоби можна було її не помітити.

І Керрі досить скоро почала відчувати цю зміну, відчувати, що він не ділиться з нею своїми думками. Вона зрозуміла, що в нього потайна вдача і що він не любить звірятись. Їй доводилося допитуватись у нього про всякі дрібниці, а жінкам це завжди дуже неприємно. Сильна любов знаходить виправдання або хоч мириться з цим, але но більше. А там, де сильної любові нема, висновок буває рішучіший і гостріший.

Страницы: «« « ... 1112131415161718 » ... »»