Сестра Керри Драйзер Теодор
— Моя дівчинка, здається, теж візьме участь у спектаклі,— кинув він, трохи подумавши.
— Та невже? Яким чином?
— Бачите, вони не могли знайти виконавиці на одну роль, попросили мене пошукати, я сказав про це Керрі, і вона хоче спробувати.
— Чудово! — мовив управитель бару. — Це буде для неї приємна розвага. Вона вже коли-небудь грала на сцені?
— Ніколи.
— Зрештою, це не такий уже серйозний спектакль.
— Ну, Керрі не дасть маху! — заявив Друе, якого трохи образили сумніви щодо її артистичного хисту. — Вона дуже швидко входить у свою роль.
— Та невже? — промовив Геретвуд.
— Так, запевняю вас; вона мене просто здивувала вчора ввечері, слово честі.
— Треба буде її підбадьорити, — сказав управитель бару. — Я подбаю про квіти.
Друе усміхнувся, зворушений такою добросердістю.
— А після вистави можна буде повечеряти втрьох.
— Я думаю, що вона добре гратиме, — сказав знову Друе.
— Треба буде подивитись на неї. Звичайно, вона гратиме добре. Ми її примусимо! — і Геретвуд усміхнувся своєю легенькою, швидкою усмішкою, добродушною і водночас лукавою.
А Керрі в цей час була на першій репетиції. Тут порядкував містер Квінсел, якому допомагав містер Мілліс, молодик із сценічним стажем, щоправда, ніколи належно не оціненим. Він тримався діловито й упевнено, майже грубо, забуваючи, що ті, кого він пробував навчати, — аматори-добровольці, а не його наймані підлеглі.
— Слухайте, міс Маденда, — звернувся він до Керрі, коли вона спинилась, не знаючи, в який бік іти, — ви довго збираєтесь отак стояти? Надайте ж відповідного виразу сво-ему обличчю! Запам’ятайте: ви стурбовані появою незнайомця. Ось як ви повинні йти! — і він пішов по сцені, зовсім зігнувшись і знітившись.
Керрі це не вельми сподобалось, але вона дуже ніяковіла в новому оточенні, серед чужих людей, схвильованих, як і вона, і була готова робити все, що скажуть, аби тільки не провалитись. Вона пройшлася по сцені, як їй було паказано, повторюючи рухи свого наставника і почуваючи, що це зовсім не те, що потрібно.
— Ви, місіс Морган, — звернувся режисер до молодої дами, яка мала виконувати роль Перл, — сідайте ось тут. Ви, містере Бамбергер, стійте тут, ось так! Ну, тепер говоріть!
— «Поясніть», — ледве чутно промовив містер Бамбергер. Йому припала роль Рея, закоханого в Лауру; цей персонаж, людина світська, вагається в своєму намірі одружитися з нею, коли дізнається, що вона безрідна сирота.
— Ні, заждіть… що там у вас у тексті?
— «Поясніть», — повторив містер Бамбергер, напружено дивлячись у свою роль.
— Так, — зауважив режисер, — але там сказано також, що ви вражені. Повторіть ще раз, але постарайтеся мати вражений вигляд.
— «Поясніть!» — гукнув містер Бамбергер щосили.
— Ні, ні, це нікуди не годиться! Скажіть ось так: «Поясніть!»
— «Поясніть!» — промовив містер Бамбергер, намагаючись наслідувати режисера.
— Так краще. Далі!
— «Одного вечора, — заговорила місіс Морган, до якої дійшла черга, — батько і мати зібралися в оперу. Коли вони переходили Бродвей, їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині…»
— Заждіть! — кинувся до неї режисер, піднявши вгору руку. — Вкладайте більше почуття в свої слова!
Місіс Морган глянула на нього так, ніби чекала, що він її вдарить. В її очах спалахнуло обурення.
— Не забувайте, місіс Морган, — додав режисер, не звертаючи ніякої уваги на її погляд, але все ж трохи змінюючи тон, — що ви розповідаєте зворушливу подію. Мається на увазі, що ви розповідаєте прикрі для вас речі. Тут потрібне почуття, схвильованість, ось так: «…їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині».
— Гаразд, — холодно промовила місіс Морган.
— Ну от, тепер кажіть далі.
—. «Коли мати опустила руку в кишеню, шукаючи дрібних грошей, її пальці доторкнулися до холодної тремтячої руки, яка схопила її гаманець».
— Дуже добре! — перебив її режисер, багатозначно киваючи головою.
— «Кишеньковий злодій! Оце так!» — загорлав свою репліку містер Бамбергер.
— Ні, ні, містере Бамбергер, — поправив режисер, підбігаючи до нього, — не те. «Кишеньковий злодій! Оце так!» Ось як треба.
— Чи не здається вам, — мовила несміливо Керрі,— що було б краще, якби ми спершу просто пройшли наші ролі, щоб переконатися, що ми їх знаємо? Це теж було б нам корисно.
Вона помітила, що не всі учасники спектаклю знають свої репліки, не кажучи вже про те, який вираз вони мають надати своєму обличчю.
— Дуже добра думка, міс Маденда, — мовив містер Квін-сел. Він сидів осторонь, спокійно спостерігаючи репетицію, і час від часу вставляв свої зауваження, на які режисер не звертав ніякої уваги.
— Ну що ж, і справді це буде корисно, — погодився збентежений режисер.
Потім він раптом прояснів і з авторитетним виглядом заявив:
— Давайте пройдемо ролі швиденько, але намагаючись говорити з експресією!
— Добре, — сказав містер Квінсел.
— «Моя мати, — вела далі місіс Морган, поглядаючи то на містера Бамбергера, то в свою роль, — схопила цю маленьку ручку і стиснула її так міцно, що почувся тихий, придушений стогін. Озирнувшись, мати побачила біля себе маленьку дівчинку в лахмітті».
— Дуже добре, — промовив режисер, якому тепер нічого було робити.
— «Злодійку!» — вигукнув містер Бамбергер.
— Голосніше! — зауважив режисер. Він ніяк не міг посидіти мовчки.
— «Злодійку!» — заверещав бідний Бамбергер.
— «Так, злодійку, але їй було не більше шести років, а обличчя в неї було як у янголяти. — «Стій! — крикнула моя мати. — Що ти робиш?» — «Я хотіла украсти», — відповіла дитина. «Хіба ж ти не знаєш, що недобре так робити?» — спитав мій батько. «Ні,— відповіла дівчинка, — я знаю, що жахливо бути голодною!» — «Хто послав тебе красти?» — спитала моя мати. «Вона… ось там, — мовила дитина, показуючи на страхітливу жінку, що стояла у сусідньому підворітті і раптом кинулася тікати по вулиці.— Це стара Іуда, — додала дівчинка».
Місіс Морган читала це все досить безбарвно, і режисер був у розпачі. Він неспокійно походжав туди й сюди і, нарешті, наблизився до містера Квінсела-
— Якої ви думки про них? — спитав він.
— О, я певен, що нам вдасться їх вимуштрувати, — відповів містер Квінсел бадьорим голосом людини, що не пасує перед труднощами.
— Не знаю, — сказав режисер. — Оцей Бамбергер, по-моєму, зовсім не годиться в коханці.
— Кращого немає,— відповів Квінсел і звів очі до неба. — Гаррісон підвів мене в останню хвилину. Де ж ми тепер візьмемо когось іншого?
— Не знаю, — повторив режисер. — Боюсь, що з нього нічогісінько не вийде.
У цю мить Бамбергер вигукнув:
— «Перл, ви смієтеся з мене!»
— Ось, будь ласка! — прошепотів режисер, затуляючи рота рукою. — Боже мій! Ну що можна зробити з людиною, яка так розтягує фрази?
— Зробіть, що можете, — потішив його Квінсел.
Репетиція тривала, і ось настав момент, коли Лаура (Керрі) входить у кімнату, щоб усе розповісти Реєві. Цей останній, дізнавшись від Перл про походження Лаури, написав листа, в якому зрікається її, але не встиг його послати. Бамбергер тільки що закінчив репліку Рея:
— «Треба йти звідси, поки вона не повернулась. Її кроки! Пізно!»—і він мне свій лист, намагаючись засунути його в кишеню.
В цю мить Керрі ніжно починає:
— «Рею!»
— «Міс… міс Кортленд…» — ледве чутно пробелькотів Бамбергер.
Керрі подивилась на нього і раптом забула про всіх і все. Вона почала входити в роль. На устах її з’явилась байдужа усмішка, вона відвернулась, як зазначалося в ремарці, і підійшла до вікна з таким виглядом, ніби перед нею нікого не було. Все це вона зробила так граціозно, що не можна було не замилуватися нею.
— Хто така ця жінка? — спитав режисер, спостерігаючи сцену між нею і Бамбергером.
— Міс Маденда, — сказав Квінсел.
— Я знаю, як її звуть, — відповів режисер, — але хто вона, чим займається?
Не знаю, — промовив Квінсел. — Це знайома одного а членів ложі.
— У всякім разі, вона кмітливіша за всіх інших і, очевидно, її цікавить те, що вона робить.
— І до того ж гарненька, еге ж? — сказав Квінсел.
Режисер відійшов, нічого не відповівши.
У другій сцені, на балу, Керрі грала ще краще і заслужила усмішку режисера; він навіть підійшов і заговорив до неї.
— Ви вже виступали коли-небудь на сцені? — запитав вій ласкаво.
— Ні,— відповіла Керрі.
— Ви так добре граєте, що я подумав, що, мабуть, у вас є вже якийсь сценічний досвід.
Керрі тільки всміхнулась зніяковіло.
Він відійшов від неї і став слухати Бамбергера, що мляво цідив якусь палку репліку.
Місіс Морган помітила цю сценку, і її чорні очі спалахнули заздрістю й злістю.
«Мабуть, якась нікчемна актриска», — зловтішно подумала вона і пройнялася зневагою і ненавистю до Керрі.
Перша репетиція закінчилась, і Керрі повернулася додому, почуваючи, що не осоромилась. Слова режисера ще бриніли в її вухах, і їй не терпілось швидше поділитися своєю радістю з Герствудом. Хай знає, що вона грала добре! Друе теж мав про все дізнатись, і Керрі ледве могла дочекатися, поки він запитає, але гордість не дозволила їй почати самій. Та думки комівояжера були цього вечора зайняті чимсь іншим, і сценічні успіхи Керрі зовсім не цікавили його. Він не підтримав розмови на цю тему і тільки вислухав те, що вона сама йому розповіла. А Керрі одразу втратила красномовність. Він був певний, що в неї все піде добре, і йому вже не було про що турбуватись. А її гнітила і дратувала його байдужість, і тим палкіше хотілося побачити Герствуда. Він здавався їй єдиним другом у всьому світі. На ранок у Друе раптом прокинувся інтерес до її справ, але було вже пізно.
Вона одержала від Герствуда милого листа, в якому він писав, що в той час, коли їй буде вручено цього листа, він чекатиме її в парку. Вона прийшла, і він зустрів її, сяючи, наче ранішнє сонце.
— Ну що, кохана, — спитав він, — як ваші успіхи?
— Непогано, — відповіла вона, все ще трохи стримано, пам’ятаючи про байдужість, виявлену Друе.
— Розкажіть мені все, як було. Вам сподобалось?.
Керрі почала описувати подробиці репетиції і чимраз більше запалювалась.
— Це чудово! — вигукнув Герствуд. — Я дуже радий за вас. Неодмінно прийду подивитись, як ви граєте. Коли наступна репетиція?
— У вівторок, — сказала Керрі,— але на репетиції нікого не пускають.
— Ну, мені, я думаю, вдасться туди дістатися, — промовив Герствуд багатозначно.
Його увага цілком утішила й розвеселила її, проте вона примусила його пообіцяти, що на репетицію він не прийде.
— Зате ви повинні як слід постаратися і порадувати мене своєю грою, — сказав він, щоб її ще більше заохотити. — Пам’ятайте: я хочу, щоб ви мали великий успіх. Ми подбаємо, щоб вистава була вдалою, зробіть і ви з свого боку ге, що від вас залежить.
— Постараюсь, — відповіла Керрі, щаслива й закохана, як ніколи.
— Який ви молодець! — захоплено вигукнув Герствуд і піжно насварився на неї пальцем. — Глядіть же, — додав він, — все, що від вас залежить!
— Неодмінно! — кинула вона на прощання.
Того ранку вся земля була залита сонячним світлом. Керрі йшла додому, і прозора блакить ясного неба немов переливалась в її душу. О, блаженні ті, хто дерзає і голубить у серці надію. Блаженні й ті, хто дивиться на них із схвальною усмішкою.
РОЗДІЛ XVIII
Межу перейдено. Здрастуй і прощай
Шістнадцятого ввечері невидима Герствудова рука дала себе знати. Він розповів своїм друзям — а вони були численні і впливові,— що на цю виставу варто піти, і цього було досить, щоб містер Квінсел продав значно більше квитків, ніж сподівався. У всіх щоденних газетах з’явились невеличкі повідомлення. В цій справі Герствудові допоміг один з його друзів-газетярів, містер Гаррі Мак-Гаррен, головний редактор «Таймс».
— Слухайте, Гаррі,— звернувся до нього Герствуд одного вечора, коли Мак-Гаррен допивав біля прилавка останню склянку і збирався вже вирушати додому, — чи не могли б ви зробити декому велику послугу?
— А в чому справа? — спитав Мак-Гаррен, якому приємно було, що така поважна персона про щось його просить.
— Кестерська ложа масонів влаштовує невеличкий спектакль на свою користь, і їм не завадило б повідомлення в пресі. Ви знаєте, що я маю на увазі: всього два-три рядки, — де, коли і що саме має бути.
— Гаразд, — сказав Мак-Гаррен, — з приємністю зроблю це для вас, Джордже.
Сам Герствуд лишався в тіні.
Члени ложі ніяк не могли зрозуміти, чому їхня невеличка вистава привернула до себе таку увагу. На містера Квінсела почали дивитись як на неперевершеного організатора.
Коли настало шістнадцяте число, Герствудові друзі зібрались, ніби римляни на поклик сенатора. З тієї хвилини, як Герствуд вирішив їй допомогти, для Керрі була забезпечена ошатно вбрана, добродушна й прихильна публіка.
Юна дебютантка була цілком задоволена тим, як вона опанувала роль, хоч і тремтіла на саму думку про те, що буде, коли вона опиниться перед глядачами, освітлена вогнями рампи. Вона намагалась потішити себе згадкою про десяток інших артистів, чоловіків і жінок, які теж з тремтінням чекали, як пройде спектакль, але не могла, думаючи про інших, забути своїх власних побоювань. Керрі боялася, що вона може забути свою роль або нездатна буде перейнятися почуттями героїні. Вона то шкодувала, що взагалі взялася за цю справу, то її лякала думка, що її спаралізує страх і вона стоятиме посеред сцени бліда й тремтяча, не знаючи, що говорити, і зіпсує весь спектакль.
Що ж до інших учасників, то містера Бамбергера вже не було серед них. Цей безнадійний індивідуум зник, ставши жертвою невблаганної критики режисера. Зате місіс Морган залишилась. Сповнена заздрощів, вона вирішила будь-що-будь, на злість Керрі, зіграти не гірше від неї. На роль Рея запросили якогось безробітного актора, і хоч виконавець з нього був аж ніяк не блискучий, проте його не турбували сумніви, властиві людям, що ніколи не виступали перед публікою. Він спокійнісінько походжав по сцені з самовпевненим виглядом (дарма що йому було наказано не виявляти своєї дотичності до театру), і досить було поглянути на нього, щоб відгадати його професію.
— Це так легко! — говорив він місіс Моргай з суто театральною афектацією. — Найменше мене цікавить публіка. Схопити дух ролі — от де притичина!
Керрі він не сподобався, але вона була настільки актриса, що зуміла поставитись до нього вибачливо, тим більше, що в цей вечір мала примиритись з його уявним коханням.
О шостій вона була вже готова. Усе потрібне театральне причандалля чекало на неї. Вона ще вранці спробувала накладати грим, прорепетирувала і підготувала все необхідне для спектаклю до першої години і повернулась додому, щоб, чекаючи вечора, востаннє проглянути свою роль.
З такої нагоди масонська ложа прислала екіпаж. Друе доїхав з Керрі до дверей театру, а тоді пішов по ближчих крамницях пошукати добрих сигар. Наша юна актриса, нервуючись, ввійшла у свою прибиральню і з хвилюванням розпочала ті маніпуляції з гримом і одягом, що мали перетворити її, просту смертну, в Лауру — світську красуню.
Полум’я газових ріжків, розкриті валізи, ніби тільки-но з подорожі, розкладені скрізь рум’яна, пудра, білила, палений корок, туш, олівці підводити вії впереміш з париками, ножицями, дзеркалами, накидками і всіма іншими незчисленними аксесуарами маскараду створювали зовсім особливу атмосферу. З того часу як Керрі приїхала в це місто, вона зазнала багатьох впливів, але все це було якось ніби здалека. В цій новій для неї атмосфері було щось більш дружнє, привітне, вона нічим не нагадувала пишних палаців, які холодно відганяли її геть, дозволяючи тільки побожно милуватися ними здалека. А тут у неї було таке почуття, ніби хтось ніжно бере її за руку, промовляючи: «Люба моя, заходь» Цей світ відкривався перед нею ніби сам по собі. Її вражали уславлені імена на афішах, докладні рецензії в газетах, гарне убрання на сцені, карети, квіти, вся ця пишнота. І це не ілюзія! Перед нею розчинилися двері, і ось вона може сама це все побачити. Як у казці, випадково знайшовши нікому не відомий хід, вона раптом опинилась у чарівній залі, що яскріла діамантами.
Похапцем одягаючись у маленькій артистичній прибиральні, Керрі прислухалась до голосів, що лунали іззовні; вона бачила, як метушиться містер Квінсел, як хвилюються, готуючись до виступу, місіс Морган і місіс Гоглепд та інші учасники спектаклю, які снували сюди-туди, із страхом чекаючи початку вистави. Яке було б щастя, мимоволі думалося їй, якби все це могло тривати без кінця! Якби їй пощастило мати успіх зараз, а згодом стати справжньою артисткою! Ця мрія заволоділа нею, невідступно бриніла в її вухах, як мотив старої пісні.
А поруч, у маленькому фойє, відбувалося зовсім інше. Якби не Герствуд, невеличка зала не була б сьогодні повнісінька, бо члени ложі не дуже дбали про популярність своєї вистави. Проте слово Герствуда зробило свою справу, і сьогоднішня вистава привернула до себе загальну увагу. Усі чотири ложі було продано. Одну з них узяв доктор Норман Мак-Ніл-Гейл з дружиною, а це щось та важило. Другу зайняв К. Р. Уокер, торговець мануфактурою, який мав щонайменше двісті тисяч доларів. Відомого вугільного ділка умовили купити третю, а четверту займали Герствуд і його друзі, серед яких був і Друе. Публіка, що сунула на виставу, не складалася із знаменитостей і людей дуже впливових. Все це були особи, помітні в своєму вузькому колі — в колі ділків середньої руки, членів масонського ордену. Ці добродії дуже добре знали про становище один одного. Пошана була забезпечена кожному, хто зумів нажити капітали, мав гарний будинок і власний екіпаж, гарно вбирався, а також, звичайно, зажив собі доброї репутації в комерційному світі. Цілком природно, що Герствуд, якому цей рівень життя зовсім не здавався неперевершеним, обдарований гострим розумом, з його поважним становищем і вмінням триматися з великою гідністю та здобувати прихильність і дружбу тактовним поводженням, — був тут видатною постаттю. У цьому колі він був відоміший за багатьох інших, і його стриманість пояснювали тим, що він людина дуже впливова і грошовита.
Цього вечора Герствуд був у своїй стихії. Він прибув в екіпажі з кількома друзями просто з ресторану «Ректор». У фойє Герствуд зустрівся з Друе, який щойно ввійшов, — він знову ходив по сигари. Друзі завели жваву розмову про публіку, що прийшла на виставу, і про справи масонської ложі.
— Кого я бачу! — вигукнув Герствуд, входячи у яскраво освітлену залу, де кілька чоловіків стояли в проході, весело розмовляючи й сміючись.
— А, містере Герствуд! Як ся маєте? — відповів чоловік, до якого він звертався.
— Радий вас бачити, — сказав той, злегка потискуючи простягнуту руку.
— Схоже на те, що спектакль має бути блискучий.
— Так, треба гадати, — відповів управитель бару.
— Кестерська ложа, очевидно, користується великою підтримкою своїх членів, — зауважив його приятель.
— Так і повинно бути, — сказав Герствуд, який сам доклав рук до цієї справи, — і я дуже радий, що це так.
— Добривечір, Джорджз! — вигукнув інший добродій, такий огрядний, що крохмальна сорочка випиналася йому на грудях, неначе горб, — як справи?
— Чудово, — відповів управитель бару.
— Що привело вас сюди? Ви ж не член Кестерської ложі?
— Тільки добре серце, — відповів Герствуд. — Приємно побачити давніх друзів!
— Дружина з вами?
— Ні, вона сьогодні не змогла прийти, бо почуває себе недобре.
— Шкода, шкода… Сподіваюсь, нічого серйозного?
— Ні, просто трохи нездужає.
— Я пригадую, як місіс Герствуд приїхала колись разом з вами у Сент-Джо… — і товстун удався в якісь нудні спогади, але їм поклала край поява інших знайомих.
— А, Джордже, як ся маєте? — звернувся до нього один добродушний член муніципалітету з Західної сторони, що теж належав до масонської ложі.— Який же я радий, що бачу вас нарешті! Ну, як справи?
— Дуже добре! Я чув, вас обрали до муніципальної ради?
— Так, ми легко розбили своїх противників.
— Що ж тепер робитиме Ганнесі?
— Мабуть, повернеться до своєї цегли. Адже він має цегельню.
— Я й не знав, — мовив управитель бару. — Уявляю собі, як він лютував, коли провалився.
— Та, мабуть, що так, — погодився його приятель, лукаво підморгуючи.
Деякі з найближчих друзів Герствуда, яких він сам запросив, почали з’їжджатися в екіпажах. Вони заходили до зали з самовдоволеним виглядом, вбрані в розкішні костюми»,
— А, ось і ми! — вигукнув Герствуд, звертаючись до одного з новоприбулих, чоловіка років сорока п’яти.
— Як бачите, — відповів той.
Потім він жартівливо схопив Герствуда за плече і, притягти його ближче до себе, прошепотів йому на вухо:
— Якщо спектакль буде невдалий, я вам голову одірву!
— Та що там спектакль! Хіба ж не варт було заплатити за можливість побачити давніх друзів!
Іншому, який запитав його, чи справді має бути щось цікаве, управитель бару відповів:
— Не знаю. Навряд! — І додав Із граціозним жестом: — Заради ложі!
— Народу й справді зібралося сила!
— Так. До речі, розшукайте Шепегана. Він тільки що питав про вас.
Ось яким чином маленький театр сповнився гамором безтурботних розмов, шелестом пишного вбрання, добродушними жартами, — усе це сталося лише тому, що так захотілося цьому чоловікові. Треба було бачити його в ті півгодини перед підняттям завіси, коли він стояв, оточений п’ятьма-шістьма поважними персонами, що їхні гладкі постаті, випнуті сніжно-білі крохмальні груди і діамантові шпильки у галстуках свідчили про високе суспільне становище! Джентльмени, які прибули з дружинами, гукали па нього, щоб потиснути йому руку. Сидіння грюкали, білетери шанобливо вклонялися, а він задоволено обводив очима залу. Він був тут ніби світило, втілюючи у своїй особі честолюбні мрії людей, що його вітали. Його всі шанували, до нього підлещувались, його вважали мало не знаменитістю. Почувалося, що ця людина твердо стоїть на ногах. Це була свого роду велич, хоч яка вона була скромна.
РОЗДІЛ XIX
Година в казковім царстві. Ледве чутна скарга
Нарешті все було готове, і завіса мала от-от піднятися. Артисти вже всі загримувалися і сиділи, чекаючи початку. Дирижер маленького оркестру, найнятого з цієї нагоди, багатозначно постукав паличкою об пюпітр, і залунав тихий музичний вступ. Герствуд урвав розмову і разом з Друе і своїм другом Моррісоном попрямував до ложі.
— Ну от, тепер подивимось, як наша дівчинка себе покаже! — сказав він Друе так тихо, щоб ніхто не почув.
На сцені вже з’явилися шість персонажів, зайнятих в першій сцені у вітальні. Друе і Герствуд з першого ж погляду побачили, що Керрі серед них нема, і пошепки провадили далі розмову. Головними дійовими особами в цій сцені були місіс Морган, місіс Гогленд і актор на ім’я містер Петтон, що заступив Бамбергера. Він міг похвалитись мало чим, опріч упевненості в собі, але якраз це і було в ту мить найнеобхідніше. Місіс Морган в ролі Перл зовсім скам’яніла від страху, а місіс Гогленд раптом захрипла. У всіх тремтіли коліна, і вони ледве могли вимовляти свої репліки. Потрібна була вся поблажливість і добродушна терплячість глядачів, щоб утриматись від того неспокійного руху і шелесту в залі, який свідчить про розчарування публіки і провіщає провал вистави.
Герствуд спокійно чекав. Він був заздалегідь певний, що не побачить нічого особливого. Йому хотілося тільки, щоб усе обійшлося більш-менш добре і щоб можна було потім удавати, що Керрі мала успіх, і поздоровити її,
Та ось перший приступ переляку минув, і артисти трохи пожвавішали. Вони сяк-так пересувалися по сцені, виголошуючи свої репліки безбарвними голосами, і нагонили нудьгу на публіку. Тим часом на сцену вийшла Керрі.
Герствуд і Друе з першого погляду зрозуміли, що і в неї зі страху підгинаються ноги. Вона, ледве дихаючи, пройшла по сцені, кажучи:
— «А! Ось і ви, сер! Ми ж вас чекаємо з восьмої години».
Вона вимовила ці слова так мляво і так тихо, що стало жаль її.
— Боїться, — прошепотів Друе.
Герствуд нічого не відповів.
Її наступна репліка мала викликати сміх у залі:
— «Це все одно, що назвати мене якоюсь рятівною пілюлею!»
Але і це вийшло в неї страшенно безбарвно. Друе засовався на стільці, а Герствуд злегка поворухнув носком черевика.
В іншому місці Лаура^ передчуваючи біду, підводиться і сумно промовляє:
— «Краще б ви цього не казали, Перл. Ви добре знаєте, що всі ми тішимося ілюзіями».
Її голос був до смішного безвиразний. Керрі не щастило ввійти в роль. Вона говорила ніби крізь сон. Здавалося, вона знала заздалегідь, що в неї все одно нічогй не вийде. Вона була ще безпорадніша, ніж місіс Морган, яка вже трохи оговталась і вимовляла свої репліки принаймні цілком чітко. Друе відвів очі від сцени і дивився на глядачів. Публіка мовчки терпіла, сподіваючись, що далі піде краще. Герствуд вп’явся очима в Керрі, немов бажаючи влити в неї свою волю, загіпнотизувати її і примусити грати краще. Він щиро жалів її.
Трохи згодом Керрі мала прочитати листа, одержаного від невідомого лиходія. Глядачів трохи розвеселила перед тим розмова між актором-професіоналом і огрядненьким чоловічком, що з гумором грав роль однорукого, напівбожевільного солдата Сноркі, який став заради заробітку посильним. Віп так запально вигукував свої репліки, що викликав сміх, хоч і нe той, якого сподівався автор. Та ось Сноркі виходить, і на сцені знову з’являється трагічна героїня — Керрі. Але вона ще не опанувала себе, і сцену з мерзенним лиходієм провела так мляво, що публіці почав уриватися терпець, і коли вона, нарешті, зникла за кулісами, всі полегшено зітхнули.
— Вона надто нервується, — мовив Друе, сам у це не вірячи й добре те розуміючи.
— Ви б пішли й трохи підбадьорили її.
Друе був готовий на все, аби чимсь зарадити справі. Він швиденько дістався до бічного входу, і швейцар охоче пустив його за куліси. Керрі стояла там, боязко чекаючи свого наступного виходу. Уся її рішучість і запал зникли без сліду.
— Послухай, Кед, — промовив Друе, пильно дивлячись на неї,— чого ти так нервуєшся? Опам’ятайся! Хіба на все це збіговисько варто звертати увагу? Чого ж ти злякалась?
— Я й сама не знаю, — відповіла Керрі.— Я, мабуть, просто нездатна грати.
Та все ж вона була вдячна йому, що він прийшов. Бачачи, як тремтять інші, вона й сама занепала духом.
— Ну, годі, годі,—повів далі Друе. — Заспокойся! Ну, чого ти злякалась? Іди і покажи їм, як треба грати! Чого тобі боятись?
Керрі трохи пожвавішала, немов наелектризована схвильованими словами комівояжера.
— Я дуже погано грала?
— Зовсім ні! Тільки трошечки більше вогню! Ти грай так, як ти мені вдома показувала. Постарайся так відкинути голівку, як учора!
Керрі пригадала, як добре в неї виходило дома. Вона старалася переконати себе, що справді зможе заграти.
— Що зараз має бути? — спитав він, заглядаючи в роль, яку вона тримала в руці.
— Сцена з Реєм, коли я відмовляю йому.
— Так от, проведи її жваво, — сказав комівояжер. — Більше вогню! Грай так, ніби тебе ніхто не обходить.
— Зараз ваш вихід, міс Маденда! — сказав розпорядник.
— О боже! — вигукнула вона.
— Та не будь же дурненька, чого ти боїшся! — заговорив знову Друе. — Та ну ж бо, веселіше! Я буду звідси стежити за тобою.
— Справді?
— Авжеж; а тепер іди. І не бійся!
Розпорядник зробив їй знак. Вона пішла, така ж розгублена, як і перше, але раптом відчула, що самовладання починає повертатись до неї. Вона згадала, що Друе дивиться на неї.
— «Рею», — мовила вона ніжно, і голос її пролунав значно спокійніше. Це була та сцена, яка сподобалася режисерові на першій репетиції.
«Вона вже не так нервується», — подумав Герствуд.
Вона провела цю сцену хоч і не так вдало, як на репетиції, але все ж краще, ніж початок. Публіка принаймні не дратувалася, слухаючи її. Інші виконавці теж підбадьорились, а тому увага глядачів уже не зосереджувалась на одній Керрі. Гра помітно поліпшилась, і можна було сподіватись, що п’єса сяк-так пройде, за винятком хіба найскладніших місць.
Керрі повернулася зі сцени збуджена, схвильована.
— Ну як? — спитала вона, звівши на Друе очі.— Цього разу краще?
— Безперечно! Ось так і треба грати. Більше життя! У цій сцені ти грала в сто разів краще, ніж перше. Ну, а тепер покажи себе. Ти ж можеш! Так, щоб усі ахнули!
— Я справді грала краще?
— Звичайно, краще. Що тепер має бути?
— Сцена на балу.
— Ну, це в тебе вийде чудово, — заявив він.
— Я не знаю, — відповіла Керрі.
— Та послухай же, — вигукнув він, — ти ж її грала для мене! Іди і заґрай так само. Грай так, ніби ти у себе в кімнаті, і коли ти проведеш цю сцену так, як удома, ти матимеш успіх! На що хочеш закладаюся, що ти матимеш успіх!
Читать бесплатно другие книги:
