Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ IX

В світі умовностей. Зелене око заздрощів

Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до дуже звичайного в той час типу будинків. Це була триповерхова кам’яниця, долішній поверх якої був трохи нижче рівня вулиці. Перед фасадом з великим еркером на другому поверсі зеленів газон футів двадцять п’ять завдовжки і десять завширшки. За домом був дворик із стайнею, обведений огорожами сусідніх садиб; там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.

Будинок мав десять кімнат; в них мешкали сам Герствуд, його дружина Джулія, син — Джордж-молодший і дочка Джессіка. Проживала там ще служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було не легко.

— Джордже, я вчора звільнила Мері,— цими словами нерідко починалася розмова за обіднім столом.

— Добре! — відповідав у таких випадках Герствуд, якому давно вже набридла ця злободенна тема.

Домашній затишок — це чарівна квітка, і немає в світі нічого ніжнішого, нічого делікатнішого, нічого, що, з дитинства оточуючи й живлячи людей, так міцно прищеплювало б їм стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від певних звуків гарної музики на очі набігають сльози. Не збагне він ніколи і тих таємничих струн, що зв’язують докупи серця людей однієї нації, примушуючи їх битись, як одне серце.

У домівці Герствуда не панувала така атмосфера. Не почувалося тут тієї взаємної поваги і поблажливості, їоез яких домашнє вогнище — ніщо. Гарна обстава цілком задовольняла смак мешканців. Були тут м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери невідомого скульптора і безліч бронзових статуеток, зібраних бозна-звідки, — їх звичайно великі меблеві фірми продають разом з іншими речами, запевняючи покупців, що все це необхідно мати в кожному «порядному» домі.

У їдальні височів буфет, заставлений блискучими графинами та іншим посудом і дрібничками з кришталю. Усе було розставлено дуже майстерно, адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю справу не один рік у своєму барі і з великим задоволенням починав навчати цього мистецтва кожну нову «Мері», коли вона з’являлася в домі. Його ні в якім разі не можна було назвати балакучим. Навпаки, його поводження з усіма вдома відзначалося приємною стриманістю, що її прийнято вважати неодмінною властивістю джентльмена. Він не любив сперечатись, ніколи не втрачав терпіння і був трохи деспотичний. Чого він не міг виправити, на те переставав зважати і взагалі старався триматися далі від усього, що вважав неможливим.

Був час, коли Герствуд дуже любив свою дочку Джессіку; він тоді був молодший і ще не домігся такого успіху в справах. Але тепер, на сімнадцятому році життя, Джессіка почала виявляти все більшу стриманість і незалежність, і батьківська ніжність почала холонути. Джессіка вчилася в ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь патриціанці. Вона любила гарні убрання і безперестанку вимагала все нових і нових. Вона мріяла про кохання і життя в розкошах. У школі вона познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин; їхні батьки були власниками чи компаньйонами в великих підприємствах, і ці дівчата трималися так, як ли-чило панночкам з таких родин. Джессіка цікавилася тільки такими подругами — інші для неї не існували.

Молодшому Герствудові минуло дев’ятнадцять, і він уже займав добру посаду у великому агентстві по продажу нерухомого майна. Джордж нічого не давав на своє утримання; вважалося, що він складає гроші, щоб згодом вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності і величезний гонор, а любов до розваг поки що не йшла на шкоду його службовим обов’язкам. Він приходив і йшов з дому, коли йому заманеться, зрідка казав матері кілька слів, розповідав якусь цікаву історію батькові, але здебільшого обмежувався загальними фразами. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та в домі ніхто особливо й не цікавився ними.

Місіс Герствуд належала до тих жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх перевершувати, і які страждають, помічаючи, що іншим щастить у цьому більше, ніж їм. Вона дивилась на життя очима того вузького «вибраного» кола, до якого вона не належала, але мріяла, що колись належатиме. А втім, вона вже починала розуміти, що для неї це неможливо. Але для доньки своєї вона сподівалася на кращу долю, а через неї мріяла й сама зайняти трохи вище становище в суспільстві. Що ж до сина, то його майбутні успіхи, може, дадуть їй право пишатися тим, що вона виростила видатну людину. Та й у чоловіка справи йшли непогано, і вона сподівалася, що його комбінації з купівлею землі дадуть колись добрі наслідки. Ці його операції ще не досягли значних розмірів, але прибутки сім’я мала загалом пристойні, а становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було міцне. Обидва власники бару були з ним у найкращих і зовсім не офіціальних стосунках.

Неважко уявити собі, яку сімейну атмосферу могли створити такі люди. Вона проявлялася в тисячі незначних розмов, дуже схожих одна на одну.

— Я завтра їду у Фокс-Лейк, — якось у п’ятницю заявив Джордж-молодший за обідом.

— А що там має бути? — поцікавилась місіс Герствуд.

— Едді Фарві купив нову парову яхту і запрошує мене прокататись.

— Скільки він заплатив за неї? — розпитувала далі мати.

— О, понад дві тисячі доларів! Він запевняє, що яхта як лялечка.

— Старий Фарві, мабуть, добре наживається, — зауважив Герствуд.

— Певна річ! Джек розповідав мені, що вони тепер експортують свій товар у Австралію, а на тому тижні відправили велику партію у Кейптаун.

— Подумати тільки! — вигукнула місіс Герствуд. — А чотири роки тому вони тримали крамничку в підвалі на Медісон-стріт.

— Джек мені казав, що навесні вони мають будувати на Робі-стріт шестиповерховий дім.

— Подумати тільки! — докинула і Джессіка.

Саме в цей день Герствуд збирався піти з дому раніше, ніж звичайно.

— Ну, я пішов, у мене є справи в місті,— сказав він, встаючи з-за столу.

— А ми підемо в понеділок у театр Мак-Вікера? — спитала місіс Герствуд, не підводячись.

— Авжеж, — байдужим тоном промовив він.

Обід тривав, а Герствуд піднявся нагору, щоб узяти капелюх і пальто. Потім грюкнули надвірні двері.

— Це, мабуть, тато вже пішов, — сказала Джессіка.

Шкільні новини цієї дівчини мали особливий характер.

— У нас в ліцеї готується вистава, — повідомила вона одного разу, — і я теж братиму в ній участь. /

— Справді? — обізвалася мати.

— Так, і мені потрібна для цієї вистави нова сукня,

У виставі візьмуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер гратиме Порцію.

— Невже? — знову сказала мати.

— І знов запросили оту Марту Грізволд. Вона думає, ніби вмів грати!

— Її сім’я, здається, не з заможних? — підхопила місіс Герствуд. — У них же нічогісінько немає, правда?

— Авжеж, — підтвердила Джессіка, — вони вбогі, як церковні миші!

Вона дуже обережно вибирала собі друзів з-поміж юнаків, приваблених її красою.

— Уяви собі,— сказала вона матері якось увечері,— отой Горберт Крейн наважився лізти до мене зі своєю дружбою!

— А хто він такий, серденько? — запитала місіс Герствуд.

— Цілковита нікчемність! — відповіла Джессіка, надуваючи губки. — Просто собі студент. А за душею — нічогісінько!

Інша річ, коли молодий Блайфорд, син мильного фабриканта, пішов провести її додому. Місіс Герствуд на той час сиділа з книжкою нагорі в кріелі-гойдалці і випадково визирнула з вікна/

— Хто це був з тобою? — запитала вона, коли Джессіка ввійшла в кімнату.

— Це містер Блайфорд, мамо, — відповіла дочка.

— Та невже?

— Так, і він запрошує мене погуляти з ним у парку, — додала Джессіка, трохи розчервонівшись від швидкого бігу по сходах.

— Добре, серденько, йди, але ненадовго, — дозволила мати.

Вона з цікавістю ще раз визирнула з вікна, щоб подивитись, як вони йдуть удвох, — це було приємне видовище, надзвичайно приємне.

У такій атмосфері Герствуд жив із року в рік, не замислюючись над усім цим. Це в його натурі було почувати потяг до чогось кращого, якщо це краще не стояло прямо перед очима кричущим контрастом. Він, так би мовити, давав і діставав, що належало. Часом його дратували прояви егоїстичної байдужості, але, з другого боку, він з утіхою дивився на пишні туалети дружини й дочки, які, на його думку, підносили його гідність і становище в суспільстві. По суті, він жив життям бару, в якому служив. Там він проводив більшу частину свого часу. Повернувшись увечері додому, він потрапляв у приємну обставу. Страви, за незначними ви-цятками, були цілком пристойні,— такі, які може зготувати звичайна куховарка. Його до певної міри цікавило те, що розповідали за обідом син і дочка, а вони завжди мали елегантний вигляд. Пихата місіс Герствуд була завжди пишно вбрана, але, на думку Герствуда, це було куди краще, ніж одягатись нечепурно. Ні про яку любов між чоловіком і жінкою вже не могло бути й мови, але не було й особливого незадоволення. В поглядах місіс Герствуд не було нічого незвичайного, до того ж вони так мало розмовляли одне з одним, що в них ні в чому не могло виникнути незгоди. Як то кажуть, у неї були свої погляди, а в нього свої. Інколи він зустрічав на своєму шляху жінку, молоду, жваву й дотепну, що була йому більше до вподоби, ніж його дружина. Однак тимчасове незадоволення, викликане такими враженнями, врівноважувалося свідомістю свого становища в суспільстві і властивою Герствудові розсудливістю. Він розумів, що ускладнення в сімейному житті могли б відбитися на його службовому становищі. Власники бару не потерпіли б скандалу. Займаючи таке становище, людина повинна мати поважні манери, незаплямовану репутацію і порядну домівку. Ось чому Герствуд був надзвичайно обережний у всіх своїх вчинках і в публічних місцях з’являвся вечорами чи в неділю завжди з дружиною, а часом і з дітьми. Він їздив з сім’єю на місцеві курорти або у штат Вісконсін, недалеко від Чікаго, і проводив там кілька нудних, церемонних днів, відвідуючи ті місця, які належало, і роблячи те, що належало. Він знав, що це необхідно.

Коли хтось із його численних знайомих, людей із достатт ком, бувало, вскочить у якусь халепу, Герствуд тільки хитав головою. Про такі речі й говорити не слід! Якщо ж про це заходила розмова серед людей, що вважалися його близькими друзями, він гостро засуджував таку поведінку.

— Нехай би робив, що хотів, який чоловік цього не робить, але ж як він міг бути такий необережний? Ніколи не можна забувати про обережність!

І він нітрохи не співчував тому, хто попався на гарячому.

Саме з цих міркувань Герствуд був уважний до дружини і скрізь водив її з собою. Це було, звичайно, дуже нудно, але він потішав себе тим, що зустрічається в цей час із знайомими і має всі ті розваги, яким її присутність не може перешкодити. Часом він з великою цікавістю спостерігав свою дружину, — вона була ще досить приваблива, і чоловіки звертали на неї увагу. Вона була марнославна, любила товариство і лестощі, і Герствуд добре розумів, що при тих стосунках, які між ними існували, всі ці якості легко можуть довести її до біди. Він не дуже довіряв жінкам, а в своїй дружині ніколи не вбачав таких чеснот, що могли б викликати в ньому довіру й пошану до неї. Ще поки вона палко його кохала, можна було їй довіряти, але тепер, коли цей ланцюг порвався, — мало що могло статися!

За останній рік чи два витрати сім’ї дуже зросли. Джессіка раз у раз вимагала нових туалетів, а місіс Герствуд, не бажаючи відставати від дочки, теж частенько підновляла свій гардероб. Герствуд довгий час нічого не казав, але одного разу не витримав.

— Джессіці треба справити цього місяця нову сукню, — сказала місіс Герствуд якось уранці.

Герствуд в цей час стояв перед дзеркалом і одягав один із своїх незрівнянних жилетів.

— Якщо не помиляюся, їй щойно справили якусь обнову, — зауважив він.

— Так то була вечірня сукня, — спокійно відповіла дружина.

— Останнім часом її убрання коштують чимало грошей, — сказав Герствуд.

— Що ж такого, вона тепер більше буває на людях, — відповіла дружина.

Але вона помітила в його голосі нотку, якої ніколи раніше не чула.

Герствуд подорожував небагато; коли ж йому доводилося кудись виїжджати, він звичайно брав дружину з собою. Якось група членів муніципалітету надумала поїхати днів на десять до Філадельфії. Вони кликали з собою і Герствуда.

— Нас там ніхто не знає,— сказав йому один з учасників поїздки, добродій у височезному шовковому циліндрі, обличчя якого красномовно свідчило про його тупість і сластолюбство. — Ми зможемо там добре гульнути, — при цьому він ледь помітно підморгнув лівим оком, — їдьмо з нами, Джордже, неодмінно!

На другий день Герствуд повідомив дружину про свій намір.

— Я збираюсь виїхати на кілька днів, Джуліє.

— Куди? — спитала вона, кидаючи на нього швидкий погляд.

— У Філадельфію, в справах.

Вона пильно дивилась на нього, чекаючи, що він ще скаже.

— Цього разу я не зможу взяти тебе з собою.

— Гаразд, — відповіла вона, але він бачив, що дружина здивована

Вона розпитувала його, поки він не пішов, і це його роздратувало. Він почав відчувати, що дружина — це неприємний тягар.

Поїздка була надзвичайно приємна, і Герствуд дуже шкодував, коли вона скінчилась і довелося повернутись додому. Він не любив брехати і з огидою думав про те, що треба щось вигадувати. Зрештою вся справа скінчилася кількома загальними фразами, але місіс Герствуд мала над чим подумати. Вона стала більше бувати на людях, краще одягатися і частіше ходити до театру, щоб винагородити себе.

Таку атмосферу, що панувала в цім домі, навряд чи можна було назвати щасливим сімейним життям. Цих людей єднала звичка і усталені звичаї. Час минав, і атмосфера ставала дедалі пекучіша — рано чи пізно мав статися вибух і все зруйнувати.

РОЗДІЛ X

Зима дає посади. Посланець долі

У світлі поширеного погляду на жінку та її обов’язки душевний стан Керрі заслуговує на увагу. Вчинки такого роду звикли судити за суворими моральними нормами. Суспільство має таке мірило для всіх учинків. Усі чоловіки повинні бути порядні, усі жінки — доброчесні. Як же сталося, о негіднице, що ти схибила?

Хоч Спенсер і наші сучасні філософи-натуралісти у своїх поглядах на мораль відкидають усі забобони, у нас щодо цього досі панують суто дитячі уявлення. Ця проблема далеко складніша, ніж просте підпорядкування законам еволюції. Вона не обмежується земними законами і значно глибша, ніж ми вважаємо. Скажіть, наприклад, чому тріпоче у грудях серце? Чому тужливий стогін летить по всьому світу? Поясніть ту тонку алхімію, яка створює із світла й дощу багряну, як полум’я, троянду. У суті всіх цих фактів і треба шукати першоджерел моралі.

«О, яка солодка моя перемога!» — думав Друе.

«Ах, що ж я такого втратила?» — думала Керрі, стурбована лихим передчуттям.

І от ми стоїмо збентежені перед цією старою, як світ, проблемою і намагаємося щиро й серйозно встановити справедливі закони моралі і дати непомильну відповідь на питання, що добре, а що погано.

З погляду деяких верств суспільства, Керрі непогано влаштувалась; з погляду тих, хто помирав з голоду, хто не мав де сховатися від холодного вітру і дощу, вона знайшла собі тиху пристань. Друе найняв три мебльовані кімнати на Огден-сквері, на Західній стороні, якраз напроти Юніон-парку. Уже тоді це був найчарівніший куточок Чікаго, з чудовим повітрям і зеленим килимом газонів. З помешкання розгортався чудовий вигляд на площу. Вікна вітальні виходили в парк, на лужок, в той час пожовклий і сухий, посеред якого поблискувало маленьке озерце. Над голими вітами дерев, що хиталися од зимового вітру, височів шпиль конгрегаціональної церкви, а вдалині видніли дзвіниці ще кількох церков.

Кімнати були обставлені з комфортом. Підлогу вітальні вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних і лимонних відтінків, на якому були виткані жардиньєрки з пишними, небувалими квітами. Простінок між вікнами займало велике трюмо. В одному кутку стояла широка, м’яка канапа, оббита зеленим плюшем, навколо — кілька крісел-гойдалок. Додайте до цього кілька картин, килимків, статуеток, і перед вами вся обстава цієї кімнати.

У спальні стояла скриня, яку Друе купив для Керрі, а в одежній шафі, вмурованій у стіну, висіло чимало гарного убрання, — стільки в Керрі не було ніколи в житті,— і все дуже їй до лиця. Третя кімната могла правити за кухню; Друе сказав поставити там невеличку газову плиту, щоб можна було готувати його улюблені легкі закуски — устриці, грінки з сиром тощо. Не бракувало й ванної. Квартира була затишна, з газовим освітленням, з калориферним опаленням і з невеличким каміном, викладеним азбестом, — дуже приємним удосконаленням, що тоді тільки починало входити в ужиток. Завдяки дбайливості Керрі і властивій їй любові до порядку, яка тут ще більше розвинулась, це кубелечко було дуже затишне й гарненьке.

Керрі жила в цих чепурних кімнатках, не знаючи турбот, які раніше так гнітили її, але зате спізнавши турботи, пов’язані з мораллю. І взагалі всі умови її життя так змінилися, що на її місці ніби була зовсім нова істота. Глянувши у дзеркало, вона бачила нову Керрі, значно вродливішу, ніж перше; заглянувши в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним із поглядів, її власних і чужих, вона також бачила нову Керрі, гіршу, ніж перше. І вона вагалася поміж цими двома образами, не знаючи, який із них правдивий.

— Ти справжня красуня! — не раз вигукував Друе.

Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося задоволення.

— Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш? — додавав він.

— Ах, я нічого не знаю, — відповідала вона, радіючи, що він про неї такої думки, боялась повірити, але все ж вірила і з утіхою слухала його компліменти.

Та її власне сумління не нашіптувало їй солодких слів, як Друе, воно говорило їй зовсім інше, — і вона сперечалась, захищалась, благала. Та, зрештою, це не був непохибний і мудрий порадник. Це було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало минуле Керрі, її звички й усталені погляди. Коли вірити йому, людський поговір — це глас божий.

«Ех ти, невдахо!» — говорив цей голос.

«Чому?» — питала вона.

«Подивись на людей навкруги, — нашіптував цей голос у відповідь. — Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти згодилась! Подивись на чесних дівчат; вони б відсахнулися від тебе, дізнавшись про твою слабість! Ти ж навіть не опиралася й одразу скорилась».

В ті години, коли Керрі лишалася дома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо виразно. Це траплялося зрідка, тоді, коли ніщо інше не займало її, коли приємний бік її життя виступав не так помітно і коли Друе не було біля неї. Спочатку голос цей звучав дуже виразно, хоч і не цілком переконливо. У неї завжди була готова відповідь: близька зима, її самотність, її мрії, завивання вітру, що лякали її. За неї відповідав голос злиднів.

Коли минають ясні літні дні, місто загортається в темний сірий плащ, з яким не розлучається всю довгу зиму. Його незчисленні будинки здаються сірими, небо й вулиці якимись непривітними, а голі дерева, курява та клапті паперу, що їх жене вітер, роблять картину іще похмурішою. Холодні подуви вітру, що шугає вузькими довгими вулицями, навівають сумні думки. Це відчувають не тільки поети й художники, що мають надзвичайно чутливу натуру, але й усі інші люди і навіть собаки. Звичайні люди відчувають усе так само гостро, як і поети, хоч і не вміють так добре висловлювати своїх почуттів. Горобець, що настовбурчився на електричному проводі, кіт, що принишк у підворітті, возовий кінь, що тягне важкий вантаж, — усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому — живому й неживому. І якби не штучні вогні видовищ і розваг, якби не гонитва за наживою, якби торговці не виставляли у вітринах та на прилавках розкішних товарів, якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і ними не поспішали юрми перехожих, ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає нам серце, які гнітючі ці дні, коли сонце дає нам мало світла й тепла. Ми й не уявляємо собі, наскільки залежимо від цього всього. По суті, ми — ті ж самі комахи, породжені теплом і нездатні існувати без нього.

В такі тоскні сірі дні таємничий голос знову звучав у душі Керрі, але дедалі тихше й тихше.

Думки Керрі не були зайняті лише цими переживаннями, вона не належала до людей похмурих, а її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає пізнавати істину. Не знаходячи виходу з лабіринту заплутаних думок, вона зовсім їх відкидала.

Друе поводився бездоганно для людини його типу. Він був щедрий на гроші, всіляко розважав Керрі, а коли їхав кудись у справах, брав її з собою. Іноді вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись недалеко, але загалом він бував з нею дуже багато часу.

— Знаєш, Керрі,— сказав він якось уранці, незабаром після того, як вони оселилися на Огден-сквері,— я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.

— А хто він такий? — стурбовано спитала Керрі.

— О, це чудова людина. Він служить управителем у Фіцджералда і Моя.

— А що це таке?

— Це розкішний бар — найкращий у місті.

Керрі була в замішанні. Що сказав Друе про неї своєму другові, як їй триматися з ним?

— Не турбуйся, — сказав Друе, вгадавши, що її бентежить. — Він нічого не знає. Ти тепер місіс Друе.

Керрі трохи образили його слова. Справді, Друе був не вельми делікатний.

— Чому ж ми досі не одружилися? — спитала вона, згадуючи всі його обіцянки.

— Та ми одружимось! — відповів він. — Дай мені тільки владнати оту справу.

Він мав на увазі якесь неіснуюче нерухоме майно, що нібито забирало в нього дуже багато часу і уваги і чомусь позбавляло його свободи в особистому житті.

— Ось у січні я повернуся з Денвера, і тоді ми поберемось.

Ці обіцянки живили в Керрі надію, були цілющим бальзамом для її сумління. Якщо це станеться, все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.

Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч іще неясно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Палка любов до нього була б для неї нещастям, вона жила б під вічним страхом, що він не досить міцно її любить, що він перестане нею цікавитись і покине її напризволяще. А так — вона спершу трохи турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а далі почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої вона думки про нього і чого їй, власне, хочеться.

Коли з’явився Герствуд, Керрі побачила людину в сто разів розумнішу, ніж Друе. Він ставився до жінок з тією глибокою пошаною, яку вони всі, без винятку, так цінують. Він не виявляв ані надмірного захвату, ані надмірної сміливості, він полонив серця своєю уважністю. У своєму барі він навчився прихиляти до себе людей грошовитих — комерсантів та інших поважних осіб — і вмів триматися дуже тактовно, коли хотів сподобатися комусь, ким він цікавився. Найбільше йому подобались ті з гарненьких жінок, в яких почувалася витонченість почуттів. З ними він ставав лагідний, поблажливий, упевнений у собі, і здавалось, ніби він тільки й хоче догодити, зробити щось таке, що справить приємність його дамі.

Друе й сам умів так поводитися, коли вважав, що справа варта заходу, але він був занадто самозакоханий і не міг здобути того поліру, яким відзначався Герствуд. Друе був надто життєрадісний, надто самовпевнений, мав надто бурхливу вдачу. Він мав успіх у жінок, іще не досвідчених у мистецтві кохання, але щоразу зазнавав жорстокої поразки, якщо жінка мала вже певний досвід і вроджену витонченість почуттів.

Керрі мала багато природної витонченості, але ніякого досвіду. Друе просто пощастило: випадок сам привів до нього Керрі. Якби вони зустрілися через кілька років, що збільшили б її життєвий досвід і принесли б їй хоч мінімальний успіх, вона б і близько не підпустила його до себе.

— Вам треба поставити тут фортепіано, — сказав Герствуд того вечора, усміхаючись до Керрі,— щоб ваша дружина могла грати.

Друе це ніколи не спадало на думку.

— Так, ви маєте рацію! — охоче погодився він.

— Та я ж не вмію грати, — насмілилася сказати Керрі.

— Це не так важко, — відповів Герствуд. — Ви б навчилися за кілька тижнів.

Цього вечора він показав себе дуже цікавим співрозмовником.

Він був у новісінькому, дуже елегантному костюмі.

Вилоги піджака були бездоганно відпрасовані. Жилет з дорогої шотландської матерії був оздоблений двома рядами круглих перламутрових гудзиків. Шовковий галстук, який мінився всіма кольорами, аж очі вбирав, хоч і не був крикливий. Усе, що він мав на собі, не так впадало у вічі, як убрання Друе, але Керрі відразу оцінила його елегантність. Герствудові черевики з м’якої чорної шкіри, добре начищені, блищали не так яскраво, як лаковані черевики Друе, і Керрі відчула, що м’яка шкіра краще пасує до такого еле-гатного костюма. Усі ці спостереження Керрі робила майже несвідомо, та, зрештою, це було цілком природно, бо вона вже звикла до вигляду Друе.

— Може, заграємо партію в юкр? [1]— запропонував Герст-вуд після того, як вони побалакали про те, про се. Він дуже тактовно обходив усе, що могло навести на думку, ніби йому щось відомо про минуле Керрі. Він не торкався особистих питань, розмовляв лише на загальні теми, і Керрі незабаром відчула, що їй з ним дуже легко, а його шанобливість і жарти тішили її. До того ж він удавав, ніби все, що вона каже, дуже його цікавить.

— Я не вмію грати в цю гру, — сказала Керрі.

— Чарлі, ви нехтуєте своїми обов’язками, — мовив жартівливо Герствуд, звертаючись до Друе. — Та це дарма, — додав він, — ми вас навчимо.

З властивою йому тактовністю він дав зрозуміти Друе, що він схвалює його вибір. Щось у його поведінці говорило, що йому приємно тут сидіти. І Друе це ніби зближувало з приятелем, а також збільшувало його повагу до Керрі. Оцінка Герствуда ніби кидала на неї якесь нове світло, і вся пригода ставала цікавішою.

— Дозвольте поглянути на ваші карти, — промовив Герствуд, делікатно заглядаючи через плече Керрі.— Що у вас там?

Якусь мить вів вивчав її карти, потім сказав:

— Непогано! Вам щастить. Зараз я навчу вас, як обіграти вашого чоловіка. Ви тільки слухайте мене!

— Ну, знаєте, — запротестував Друе, — якщо ви збираєтесь вдвох змовлятись проти мене, то моя справа безнадійна. Герствуд великий мастак грати в карти.

— Та ні, тут справа не в мені, а у вашій дружині. Вона і мені приносить щастя. Чому б їй не виграти?

Керрі вдячно подивилася на Герствуда і усміхнулась до Друе. Герствуд і далі тримався як добрий друг, і тільки.

Він просто хоче приємно провести час, і все, що робить Кер-рі, його тішить.

— Ось так, — говорив він, притримуючи одну зі своїх хороших карт і віддаючи взятку Керрі,— я б сказав, що для початку ви граєте непогано!

Керрі весело сміялася, бачачи, що вона 'виграє. Здавалось, Герствудова допомога робила її непереможною.

А він лише зрідка кидав на неї погляд. Тоді його очі ласкаво сяяли. В них не було й тіні чогось іншого, крім щирої симпатії й доброти. Він приховав лукавий, гострий блиск, надавши своїм очам виразу цілковитої невинності. І Керрі могла прочитати в них тільки те, що йому приємно балакати з нею. Вона почувала, що він про неї доброї думки.

— Просто несправедливо, щоб така гра лишилася без усякої нагороди, — промовив вів трохи згодом, засуваючи палець у кишеньку піджака. — Давайте грати по десять центів.

— Давайте, — згодився Друе і поліз у кишеню по гроші.

Але Герствуд його випередив. Він уже тримав цілу жменю новеньких десятицентових монет.

— Будь ласка, — сказав він, — викладаючи перед кожним і^ленький стовпчик монет.

— О, це вже буде азартна гра, — усміхаючись, зауважила Керрі.— Це недобре.

— Та ні,— заперечив Друе, — це так, для розваги тільки. Якщо ти ніколи не гратимеш на більшу суму, то попадеш просто в царство небесне.

— Не моралізуйте, — ласкаво звернувся Герствуд до Керрі,— поки не побачите, що станеться з грішми.

Друе всміхнувсь.

— Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам скаже, добре це чи недобре.

Друе голосно зареготав.

У тоні Герствуда. було стільки доброзичливості, а жарти його були такі нелукаві, що й Керрі мимоволі засміялась.

— Коли ви їдете знов? — спитав Герствуд у Друе.

— У середу.

— Не легко вам, мабуть, з таким чоловіком, який завжди десь мандрує,— мовив Герствуд до Керрі.

— На цей раз вона поїде зі мною, — сказав Друе.

— В такому разі до від’їзду ви повинні побувати зі мною в театрі.

— Чудово, — згодився Друе. — Що ти скажеш, Керрі?

— Я б охоче пішла, — відповіла вона.

Герствуд зробив усе можливе, щоб Керрі виграла. Він

радів з її успіху, ще і ще перелічував її виграш, нарешті зібрав гроші і поклав їх в її простягнену руку. Після легкої вечері з вином, яке він приніс, Герствуд делікатно попрощався.

— Пам’ятайте ж, — промовив він, звертаючись спершу до Керрі, а потім переводячи погляд на Друе, — о пів на восьму ви повинні бути напоготові: я заїду за вами.

Вони провели його до дверей, де чекав екіпаж, привітно світячись у темряві двома червоними вогниками.

— Майте на увазі,— дружнім тоном звернувся він до Друе, — що коли ви поїдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться, ви повинні дозволити мені розважити її трохи, щоб вона не так сумувала на самоті.

— Гаразд, — відповів Друе, дуже задоволений такою уважністю приятеля.

— Ви дуже ласкаві,— мовила Керрі.

— Та що ви! — відказав Герствуд. — Ваш чоловік, сподіваюсь, зробив би для мене те ж саме.

Він усміхнувся і став спускатися сходами.

На Керрі він справив дуже сильне враження. Вона ще ніколи не зустрічала такої чарівної людини. Друе теж був задоволений.

— Такий милий чоловік, — сказав він, коли вони повернулися до своєї затишної вітальні.— І який же добрий друг!

— З усього видно, — погодилась Керрі.

РОЗДІЛ XI

Спокусливий блиск, Почуття насторожі

Керрі належала до здібних учениць долі, і особливо легко вона засвоювала все, що стосувалося зовнішніх форм життя. Побачивши якусь річ, вона одразу питала себе, чи буде їй ця річ до лиця — що, до речі, не свідчить ні про витонченість почуттів, ні про високий розум. Такі міркування не хвилюють справжню мудрість, не турбують вони й людей иа найнижчому ступені розумового розвитку. До Керрі гарне вбрання промовляло вельми переконливо, улесливо, мов єзуїт. І вона вельми прихильно слухала цей голос — голос так званих неживих речей. Хто зміг би перекласти на нашу мову промовистість дорогоцінного каміння?

«Люба моя, — говорив мереживний комірець, куплений у «Партріджа», — ти поглянь тільки, як я тобі личу! Не відмовляйся ж від мене».

«Ах, які гарненькі ніжки, — говорила шкіра м’яких нових черевиків, — і як я їх чудово облягаю. Жаль буде, якщо вони мене не матимуть».

Коли вона брала ці речі в руки чи одягала на себе, вона могла без упину думати про те, що від них слід відмовитись, і мучитись, згадуючи, якою ціною їх здобуто. А далі починала гнати від себе ці гнітючі думки, бо не в силі була відмовитись від тих речей. Марно волало її сумління: «Одягни свою стару сукню і зношені черевики». Вона змогла б, мабуть, перемогти страх голоду і повернутися до старого життя, Сумління допомогло б їй подолати і думки про тяжку працю, про нудне, убоге існування і нестатки. Але зіпсувати свою зовнішність? Одягти убоге й старе убрання? Ніколи в світі!

Друе, з свого боку, зміцнював подібні думки Керрі, ослаблюючи її опір різним спокусам. А це так легко, коли висловлені кимсь погляди збігаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердістю не переставав милуватись її вродою; він дивився на неї з захопленням, і вона брала усе за чисту правду. Вона не була досвідчена кокетка, але дуже швидко опановувала це мистецтво. Друе мав звичку, характерну для людей його типу, придивлятися на вулиці до ошатно вбраних і вродливих жінок, кидаючи раз у раз різні зауваженя. Він зовсім по-жіночому любив гарне вбрання і тому міг бути добрим суддею — якщо не розуму жінки, то принаймні її одягу. Він придивлявся до того, як елегантні дами ступають своїми ніжками, як тримають підборіддя, як граціозно вигинають стан. Знадливе, легеньке похитування жіночих стегон розпалювало Друе, неначе п’яницю — іскристий струмінь доброго вина. Він обертався і проводжав поглядом прекрасне видіння, аж тремтячи від захвату, якого з дитячою безпосередністю не міг приховати. Він захоплювався в жінках тим, чим вони й самі захоплюються в собі — грацією. Перед олтарем грації він схиляв коліна разом з ними, як палко віруючий.

— Ти звернула увагу на жінку, яка тільки що пройшла? — спитав він Керрі під час їхньої першої спільної прогулянки. — Правда, гарна хода?

Керрі оглянулась і теж оцінила граціозну ходу, на яку він звернув увагу.

—. Так, справді,— охоче погодилась вона, і в неї промайнула думка, що, можливо, вона сама не може цим похвалитись. Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. В неї виникло інстинктивне бажання перейняту таку ходу. Певна річ, вона зуміє!

Коли увагу такої жінки, як Керрі, раз у раз на щось звертають, раз у раз чимсь захоплюються, вона робить логічні висновки і діє відповідно до них. Друе бракувало такту, і він не розумів, що значно краще було б переконати її, ніби вона змагається сама з собою, а не з іншими жінками, які нібито кращі від неї. Друе не поводився б так з дозрілі-шою і досвідченішою жінкою, але Керрі він вважав за наївне дівчатко. Менш розумний, ніж вона, він не розумів її вразливості і завдавав їй ран, без упину її повчаючи. А тим часом захоплення його своєю ученицею й жертвою дедалі зростало, і тому така його поведінка була дуже нерозважна.

Керрі сприймала науку охоче. Вона бачила, що саме подобається Друе, і невиразно усвідомлювала його слабості. Мужчина багато втрачає в очах жінки, коли так щедро виявляє своє захоплення іншими. Жінка вважає, що на світі існує один-єдиний об’єкт, вартий найвищої похвали, — вона сама. Щоб мати успіх у багатьох жінок, мужчина повинен цілком віддаватися кожній.

У власній квартирі Керрі теж бачила багато повчального.

В тому самому домі мешкав адміністратор театру «Стандарт», містер Френк А. Гейл, з дружиною, гарненькою чорнявою дамою років тридцяти п’яти. Вони належали до людей, яких багато в сучасній Америці, що живуть пристойно, але проживають усе до останнього цента. Гейл одержував сорок п’ять доларів на тиждень. Його дружина, ще дуже приваблива жінка, бажаючи завжди залишатись молодою, не визнавала ні господарських турбот, ні мороки з вихованням дітей. Як і Друе з Керрі, це подружжя займало три кімнати, якраз над ними.

Скоро місіс Гейл познайомилася з Керрі, і вони почали разом ходити на прогулянки. Довгий час у Керрі не було іншого товариства, і тому вона мимоволі дивилася на світ крізь призму балачок цієї дами. Всілякі банальні фрази, вихваляння багатства, прописна мораль — усе, чим був набитий пасивний мозок цієї жінки, виливалося на Керрі і на деякий час зовсім сплутало її думки.

З другого боку, власні почуття Керрі протистояли цим впливам. їй, безперечно, було властиве безустанне поривання до чогось кращого. В цей бік схиляли її усі ті враження, які промовляли до її серця.

У кімнатах по той бік коридора жила молода дівчина з матір’ю, що прибули з Івенсвіла, у штаті Індіана. Це були дружина і дочка скарбника залізничної компанії. Дочка приїхала в Чікаго, щоб брати уроки музики, а мати її супроводжувала.

Керрі не була з ними знайома, але часто зустрічала дівчину, коли вона виходила й поверталася додому. Кілька разів Керрі бачила її у вітальні за фортепіано і частенько чула її гру. Ця молоденька дівчина вбиралася дуже пишно, і на її білих пальцях, коли вона грала, виблискували перспі.

Музика глибоко хвилювала Керрі. Її нерви відгукувались на певні мелодії, подібно до того, як певні струни арфи вібрують, коли ударяють по відповідних клавішах рояля. У чутливій від природи душі Керрі певні журливі ноти будили невиразні думи. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’єсу молода піаністка виконувала особливо зворушливо й ніжно. Ця мелодія долинула до Керрі крізь розчинені двері вітальні. Це було в ту пору між присмерком і ніччю, коли для людей, нічим не зайнятих, які не знайшли свого місця в житті, все довкола повиває смуток. Думка мандрує по далеких світах і повертається, обтяжена спогадами про згаслі, навіки розвіяні радощі. Керрі сиділа біля вікна і дивилася в далечінь. Друе пішов з дому ще о десятій годині ранку. Керрі пішла прогулятися, потім спробувала розважитись читанням роману Верти М. Клей[2] якого їй залишив Друе, але книжка їй не дуже сподобалась. Потім вона переодяглася у вечірню сукню і от тепер сиділа й дивилась на парк, сумна й пригнічена, цілою істотою прагнучи руху, життя, нових вражень. Думки її все снувалися навколо її нового становища, і раптом знизу долинула музика, домішуючись до її дум і підкоряючи її своїй владі. їй пригадалося колишнє життя, усі минулі радощі і горе, і з цими спогадами прийшло хвилинне каяття.

У такому настрої застав її Друе, що приніс із собою зовсім іншу атмосферу. Вже звечоріло, але Керрі не засвітила лампи. У каміні теж ледве жевріло.

— Де ти, Кед? — покликав він її пестливим ім'ям, яке сам для неї придумав.

— Я тут, — озвалась вона.

В її голосі бриніла туга, але Друе нездатний був це відчути. Йому бракувало тонкого почуття, бракувало поетичності, щоб обережно наблизитись до жінки і потішити її в цьому меланхолійному настрої. Замість цього він чиркнув сірником і запалив газ.

— Еге-ге! — вигукнув він. — Та ти, либонь, плакала?

На очах її ще блищали непрохані сльози.