Сестра Керри Драйзер Теодор
З його тону могло здатися, що це не мало для нього великої ваги. Керрі трохи подумала, милуючись краєвидом.
— Я б не хотіла жити в Чікаго, в одному місті з ним, — сказала вона, маючи на увазі Друе.
— Місто таке велике, моя кохана! — відповів Герствуд. — Досить переїхати на Південну сторону, і це все одно, що переїхати в іншу частину країни.
Він уже обрав цю частину міста і саме тому згадав її.
— У всякім разі,— сказала Керрі,— я б не хотіла виходити заміж, поки він тут. Мені не хочеться тікати.
Нагадування про заміжжя прикро вразило Герствуда. Він ясно побачив, чого вона прагне, і зрозумів, що це питання не так легко буде розв’язати. В голові в нього, мов блискавка, промайнула думка про двоєженство. Він не уявляв собі, чим усе це може скінчитись. Здається, поки що його справи не дуже посуваються, — правда, вона його все більше поважає. Він поглянув на неї, і вона здалася йому просто чарівною. Яке щастя володіти нею, навіть ціною таких ускладнень! Опір Керрі ще підносив її в його очах. За неї треба боротись, це найголовніше. Як вона відрізняється від усіх тих жінок, які піддаються охоче! Він одігнав геть саму згадку про них.
— І ви не знаєте, коли він поїде знов? — спокійно спитав Герствуд.
Вона похитала головою.
Герствуд зітхнув.
— Ви рішуча жінка, Керрі, правда? — мовив вій через кілька хвилин, дивлячись їй просто в очі.
Вона відчула, що хвиля гарячого почуття заливає її. Це була гордість, що вона викликає захоплення, і ніжність до того, хто має таке почуття до неї.
— О ні,— відповіла вона несміливо. — Але скажіть, що я повинна зробити?
Він знову згорнув руки на грудях і подивився в бік вулиці, поза лужок.
— Я хочу, — мовив він патетично, — щоб ви були зі мною. Я не можу жити без вас. Нащо чекати так довго? Хіба ви від того щасливіші?
— Щасливіша! — вигукнула вона. — Ви самі знаєте, що ні!
— Ну от, — вів він далі тим самим тоном3— ми тільки марно гаємо час. Ви не щасливі, а я? Я майже цілий день сиджу й пишу вам листи. Знаєте, що я вам скажу, Керрі,— палко вигукнув він, пронизуючи її поглядом, — я не можу жити без вас, і край! А тепер, — закінчив він, безпорадно простягаючи до неї свої випещені руки, — кажіть, що мені робити?
Керрі було приємно, що він перекладав тягар на її плечі. Цей уявний тягар без відчутної ваги зворушив її жіноче серце.
— Хіба ж ви не можете почекати ще трошки? — ніжно промовила вона. — Я постараюся дізнатись, коли він їде.
— А що це нам дасть? — спитав він так само палко.
— Може, нам годі вдасться куди-небудь виїхати.
Власне, для Керрі нічого не стало ясніше, але жінка в
такому душевному стані легко скоряється з кохання до чоловіка.
Герствуд не розумів цього. Він сушив голову над тим, як умовити її, у який спосіб домогтися того, щоб вона покинула Друе. Як далеко вона зайде з кохання до нього? І він задумався, підшукуючи таке запитання, яке примусило б її виявити це.
Нарешті він вдався до однієї з тих нещирих пропозицій, які, приховуючи наші справжні бажання, допомагають нам зрозуміти залежні від інших перепони, що стоять на нашому шляху, — і допомагають знайти вихід. Нічого подібного він і в думці не мав робити і запитав навмання, не обмірковуючи своїх слів.
— Керрі,— сказав він, дивлячись їй просто в вічі з найглибшою серйозністю, якої він у цю мить не почував, — що, якби я прийшов до вас на тому тижні або, скажімо, на цьому тижні… ну, хоч би й сьогодні… і сказав би вам… що я мушу їхати звідси… що я не можу лишатись тут ні на хвилину і ніколи більше ие повернусь — чи ви б пішли за мною?
Його кохана поглянула на нього з глибокою ніжністю, і відповідь її була готова ще раніше, ніж він устиг скінчити.
— Так, — сказала вона.
— Ви б не стали сперечатись, затримувати мене?
— Якби ви не могли чекати? Ні, не стала б!
Він усміхнувся, зрозумівши, що вона сприйняла це все цілком серйозно, і подумав: ось чудова можливість провести найчарівніший тиждень або два. Він спочатку мав на думці сказати їй, ідо пожартував, і розвіяти цю милу серйозність. Але результат був надто спокусливий. І він не сказав нічого.
— А що, коли б ми не встигли звінчатися тут? — додав він ще одне запитання, що спало на думку в останню мить.
— Якщо ми звінчаємось, тільки-но приїдемо на місце, тоді все гаразд.
— Я саме це мав на увазі,— сказав він.
— А певне ж.
Тепер день здавався Герствудові особливо ясним. Він просто дивувався: як це йому спала на думку така щаслива вигадка. Така неймовірна — і притому така мудра, що він ие міг стримати радісної усмішки. Ось тепер видно, як Керрі його любить. Усі сумніви зникли: він знайде спосіб заволодіти нею!
— Гаразд, — сказав він жартівливо, — в один з найближчих вечорів я прийду й заберу вас, — і він засміявся.
— Але я не залишуся з вами, якщо ви не одружитесь зі мною, — додала Керрі з задумливим виглядом.
— Я й не збираюсь цього вимагати, — відповів він ніжно, беручи її за руку.
Тепер, коли все було з’ясовано, Керрі почувала себе надзвичайно щасливою. Її любов до нього була тим сильніша, що Керрі бачила в ній свій порятунок. Що ж до Герствуда, то питання про шлюб не дуже його турбувало. Він думав лиш про те, що при такому сильному почутті ніщо не зможе перешкодити його майбутньому щастю.
— Давайте погуляємо, — весело запропонував він, підводячись і озираючи мальовничий парк.
— Ходімо! — погодилась Керрі.
Вони проминули якогось молодого ірландця, і він з заздрістю подивився їм услід.
— Гарна пара! — зауважив він сам до себе. — І, мабуть, багаті…
РОЗДІЛ XVI
Нетямущий Аладдін. Двері у світ
Повернувшись цього разу до Чікаго, Друе вирішив, поки він буде в місті, приділити трохи більше уваги таємному ордену, до якого він належав. Річ у тім, що, подорожуючи, Друе побачив вплив цього ордену в новому світлі.
— Ви не можете собі уявити, — сказав йому інший комівояжер, — яку це має вагу. Подивіться на Газенштаба! Він не такий уже й розумний. Звичайно, він репрезентує солідну фірму, але цього ще замало. Запевняю вас, що головне тут — це його високе становище в ордені. Газенштаб — один із найвпливовіших масонів, а це багато важить. Він має неабияку користь із свого таємного знака.
Друе одразу вирішив, що надалі приділятиме більше уваги цим справам. Отож, повернувшись до Чікаго, він навідався до місцевої ложі.
— Слухайте, Друе, — звернувся до нього містер Гаррі Квінсел, поважна особа в місцевому відділенні ордену Лосів, — ви могли б нам допомогти.
Розмова відбувалась після закінчення засідання, і в залі панувало пожвавлення. Друе походжав по залі, то тут, то там вставляючи слово в розмову й жартуючи із знайомими, яких він мав з десяток серед присутніх.
— Як, саме? — спитав він привітно, з усміхом повертаючись до свого співбрата по ложі.
— Ми хочемо через два тижні дати виставу. Чи не знаєте ви якої-небудь молодої жінки, яка б погодилася взяти роль — дуже легку?
— А чого ж? Можна знайти, — відказав Друе.
Він навіть не встиг подумати, що таких знайомих у нього нема. Просто через свою добросердість він не міг відмовити.
— Так от, слухайте, я вам поясню, в чому річ, — вів далі містер Квінсел. — Ми збираємось придбати нові меблі для ложі. У касі немає зараз достатньої суми, отож ми надумали влаштувати спектакль, щоб дістати трохи грошей.
— Ну що ж, — перебив його Друе, — чудова думка.
— Кілька наших членів дуже талановиті. Візьміть хоча б Гаррі Бербека — він чудово імітує негрів. Мак-Льюїс — чудовий трагік. Ви коли-небудь чули, як він декламує «Понад горами»?
— Ні, не чув.
— Ну, то повірте мені, він читає надзвичайно гарно!
— І ви хочете, щоб я знайшов виконавицю жіночої ролі? — спитав Друе, якому почала вже набридати ця тема. — Яку п’єсу ви збираєтесь ставити?
— «Під ліхтарем», — сказав містер Квінсел, називаючи відому п’єсу Августина Дейлі[3], яка на той час уже набридла публіці і перейшла до репертуару аматорських вистав, причому всі важкі місця зазнали скорочень, а кількість дійових осіб було зведено до мінімуму.
Друе колись давно бачив цю п’єсу.
— Так, так, — промовив він, — чудова річ. Войа матиме успіх. Ви зберете силу грошей.
— Так, ми сподіваємось, що п’єса піде з успіхом, — відповів містер Квінсел. — То не забудьте ж, — додав він, помітивши, що Друе починає нетерпеливитись, — знайдіть когось на роль Лаури.
— Гаразд, я беру це на себе.
Друе подався геть і забув про цю справу, ледве містер Квінсел встиг договорити. Йому й на думку не спало спитати, коли і куди треба з’явитись.
Але днів через два після того він одержав нагадування: його сповіщали листом, що перша репетиція призначена на наступну п’ятницю і його просять повідомити адресу його знайомої, щоб їй можна було негайно переслати роль.
«Хай йому біс! Кого ж я, справді, знаю? — задумався наш комівояжер і почухав своє рожеве вухо. — Нікогісінько я не знаю, хто б тямив хоч що-небудь у аматорських спектаклях».
Він почав перебирати в пам’яті знайомих жінок і, нарешті, спинився на одній з них, головним чином тому, що вона жила недалеко, на Західній стороні. Він вирішив зайти до неї ввечері. Проте, сівши в конку, що їхала в західпому напрямі, Друе одразу забув про це. Він згадав про свою необачність, тільки прочитавши у «Вечірніх новинах», під рубрикою «Таємні товариства», коротеньку замітку, в якій повідомлялося, що Кестерська ложа ордену Лосів влаштовує шістнадцятого числа в залі Евері спектакль, — буде поставлено п’єсу «Під ліхтарем».
— От так штука! — вигукнув Друе. — А я й забув!
— Про що? — спитала Керрі.
Вони сиділи за маленьким столиком у кімнаті, яка правила за кухню і де Керрі часом що-небудь готувала. Цього вечора їй саме захотілося похазяйнувати, і на столику вже стояла смачна вечеря.
— Та про спектакль у моїй масонській ложі. Вони хочуть виставити п’єсу і просили мене підшукати їм молоду жінку для однієї ролі.
— А що вони збираються ставити?
— «Під ліхтарем».
— Коли?
— Шістнадцятого.
— Ну, і чому ж ти цього не зробив? — спитала Керрі.
— Бо я нікого не знаю, — признався Друе.
Раптом він глянув на неї.
— Слухай, — сказав він, — а може, ти хочеш взяти цю роль?
— Я?. — здивувалась Керрі.— Я ж ие вмію грати!
— Звідки ти знаєш, що не вмієш? — мовив задумливо Друе.
— Я ж ніколи не грала, — відповіла Керрі.
І все ж їй було приємно, що він подумав про неї. Її очі заблищали: адже їй ніщо на світі так не подобалось, як сценічне мистецтво.
А Друе, вірний собі, вхопився за цю думку, бо це був найпростіший вихід для нього:
— Нічого! Це така роль, що ти її чудово зіграєш.
— Ні, я не зумію, — відповіла Керрі нерішуче.
Така пропозиція і вабила, і лякала її.
— А я кажу, що зумієш. І чому б тобі, справді, не спробувати? їм потрібна людина, а для тебе це буде приємна розвага.
— Ах, ні,— відповіла Керрі серйозно.
— А я певен, що тобі сподобається. Скільки разів я бачив, як ти тут витанцьовуєш по кімнаті, наслідуючи акторів, — тому я й запропонував тобі. А розуму в тебе вистачить для цього.
— Та де там! — несміливо протестувала Керрі.
— Ось що я тобі раджу зробити: піди і подивись, як там підуть справи. Для тебе це буде розвага. Інші виконавці навряд чи чогось варті. У них нема ніякого досвіду. Та яке вони мають уявлення про гру на сцені!
Він навіть брови зсунув, подумавши, які вони всі невігласи.
— Налий мені кави, — додав він.
— Ні, Чарлі, я не думаю, щоб я зуміла заграти, — стояла на своєму Керрі.— Невже ти це серйозно говориш?
— Авжеж, що серйозно. Я переконаний, що ти матимеш успіх. І ти хочеш грати, я в цьому певен. Я одразу подумав про це, тільки-но прийшов додому. Тому я й сказав тобі.
— Як, ти казав, називається п’єса?
— «Під ліхтарем».
— І яку роль мені хочуть дати?
— Та однієї з героїнь… я не знаю напевно.
— А що це за п’єса?
— Бачиш, — почав Друе, який не міг похвалитися доброю пам’яттю на такі речі,— там ідеться про дівчину, яку викрадають двоє негідників — чоловік і жінка, що живуть у міських нетрях. Вона, здається, мала гроші, і вони хотіли ті гроші відібрати. Я вже не пригадую, що там іде далі.
— То ти не знаєш, яку роль я гратиму?
— Правду кажучи, ні.— Він трохи подумав. — Стривай, пригадав! Лаура! Так, так, ти маєш бути Лаурою!
— А ти не пригадуєш, що це за роль?.
— Їй-богу, не пам’ятаю, Кед — відповів він. — А мусив би пам’ятати, я ж не раз бачив цю п’єсу. Там є така дівчина, яку викрали ще дитиною… Десь просто на вулиці, чи що… і от на неї й чигають оті двоє злочинців, про яких я тобі казав. — Він замовк, тримаючи перед собою на виделці шматок пирога. — Вона мало не втопилася одного разу… ні, не те!.. Знаєш що, — закінчив він, безнадійно махнувши рукою, — я тобі краще дістану цю п’єсу. Хоч убий, нічого не можу пригадати.
— Я просто не знаю, що робити, — сказала Керрі, коли він замовк. Інтерес до театру і бажання показати себе на сцені боролися в ній з сумнівами і побоюваннями. — Я б спробувала, якщо ти вважаєш, що я зумію.
— Звичайно, зумієш, — підхопив Друе, який, намагаючись її захопити цією думкою, запалився сам. — Невже ти думаєш, що я став би тебе умовляти щось зробити, якби пе був певен, що тебе чекає успіх? От побачиш, яка з тебе добра актриса. І це тільки піде тобі на користь.
— А коли треба туди йти? — спитала Керрі задумливо.
— Перша репетиція у п’ятницю ввечері. Я тобі сьогодні дістану роль.
— Гаразд, — сказала Керрі покірливо. — Я спробую. Але якщо я провалюся, винний будеш ти.
— Ти не можеш провалитись, — запевнив її Друе. — Грай так, як ти робиш це тут. Тримайся невимушено. Все буде добре. Мені не раз спадало на думку, що з тебе вийшла б чудова актриса.
— Справді?
— Авжеж, — потвердив наш комівояжер.
Він і не уявляв собі, виходячи того вечора, яке полум’я розпалив у грудях жінки, що її залишив удома. Керрі була з природи вразлива і сприйнятлива, тобто мала ті якості, які можуть розвинутись у видатний сценічний талант, їй властива була та пасивність душі, яка робила її дзеркалом, що відбивало реальний світ. Вона мала також великий хист до наслідування. Не маючи ніякого досвіду, вона часом дуже вдало відтворювала побачену нею драматичну ситуацію, вдаючи перед дзеркалом різноманітні вирази облич учасників якої-небудь сцени. Вона любила говорити з інтонаціями, властивими трагічним героїням, і повторювати патетичні уривки з п’єс, що особливо її зворушили. Останнім часом їй довелось побачити майстерне виконання ролей інженю[4] в кількох непоганих п’єсах, і в неї мимоволі з’являлось бажання наслідувати цих артисток; немало часу провела вона в своїй кімнаті, відтворюючи їхні рухи, жести, міміку. Друе кілька разів заставав її за цим заняттям, думаючи, що вона милується собою в дзеркалі; насправді вона тільки пригадувала якийсь особливий вираз чиїхось очей або уст, що їй запам’ятався. Він весело докоряв їй, і Керрі сама стала вважати себе кокеткою, хоч насправді це були тільки перші паростки артистичного таланту, який виявлявся в бажанні відтворити щось гарне, що вразило ії уяву. А треба знати, що в такому прагненні відтворювати життя і таяться зародки драматичного мистецтва.
І тепер, коли Друе похвалив її драматичні здібності, Керрі вся затремтіла від радості. Як полум’я зварює окремі часточки металу в суцільну масу, так його слова з’єднали в одне ціле її розпорошені, уривчасті відчуття, яким вона досі не йняла віри, і сповнили її надією. Як усім людям, їй була властива деяка самопевність. Вона почувала, що змогла б багато зробити, якби їй трапилася нагода. Як часто, дивлячись на пишно вбраних актрис на сцені, вона думала про те, якою б вона була на їхньому місці і яке б це було щастя. Вогні рампи, ефектні ситуації, гарне вбрання, оплески — все це полонило її душу, і врешті вона почала вірити, що й сама могла б грати, сама могла б добитись визнання свого таланту. І ось раптом в словах Друе вона знайшла потвердження цього — виходить, її маленькі імпровізації перед дзеркалом примусили його повірити в її здібності. То була для неї щаслива хвилина.
Коли Друе пішов, вона сіла в своє крісло-гойдалку коло вікна і замислилась. Як завжди, в її уяві усе поставало в значно перебільшеному вигляді. Так, ніби у неї в руці було п’ятдесят центів, а вона розраховувала на тисячу доларів. Вона вже бачила себе в десятках драматичних поз, і чула свій схвильований голос, і цілою істотою вдавала страждання, їй ввижалися чарівні сцени, у яких усі нею захоплювались, всі очі були звернені тільки на неї. Гойдаючись у своєму кріслі, вона переживала то гіркий розпач покинутої, то нестримний гнів одуреної, то гострий біль поразки. В пам’яті поставали усі гарні жінки, яких вона бачила в різних п’єсах, поверталися знову всі пережиті раніше мрії, ілюзії, зв’язані зі сценою, — так повертається до берега хвиля після відпливу. В ній виникали почуття й визрівала рішучість, для яких не було ніяких підстав.
Друе зайшов того дня до масонської ложі і з переможним виглядом походжав туди й сюди, поки не побачив Квінсела.
— А де ж та молода дама, яку ви обіцяли нам знайти? — спитав той.
— Я вже запросив її,— відповів Друе.
— Справді? — вигукнув Квінсел, здивований такою прудкістю. — От і чудово. Де вона мешкає? — і він видобув з кишені записну книжку, щоб негайно надіслати роль.
— Ви хочете послати їй роль? — спитав комівояжер.
— Авжеж.
— Можете дати мені. Я проходжу щоранку повз її будинок.
— А все-таки, яка її адреса? Я питаю на той випадок, якщо треба буде її про щось повідомити.
— Огден-сквер, номер двадцять дев'ять.
— А як її звуть?
— Керрі Маденда, — відповів Друе навмання.
У ложі було відомо, що він неодружений.
— Звучить, як ім’я особи, що вміє грати на сцені, правда? — зауважив Квінсел.
— Маєте рацію.
Друе приніс роль додому і подав її Керрі з таким виглядом, ніби робив їй велику ласку.
— Мені сказали, що це найкраща роль. Як ти гадаєш, вдасться тобі її зіграти?
— Я нічого не можу сказати, поки не перегляну її. Знаєш, тепер, коли я погодилась, я починаю боятись.
— Та годі тобі! Чого там боятись? Усі наші артисти нічого не варті. Куди їм всім до тебе!
— Добре, побачимо, — сказала Керрі. Незважаючи на всі свої побоювання, вона раділа, що одержала роль.
Друе довго ходив по кімнаті, одягався, чепурився і нарешті наважився додати:
— Вони збираються друкувати програму, і я сказав, що тебе звуть Керрі Маденда. Ти нічого не маєш проти?
— Ні, чому ж, — сказала вона, зводячи на нього очі, і подумала, що це трохи дивно.
— Це на той випадок, якщо тобі не дуже пощастить, — додав Друе.
— О, звичайно! — відповіла вона, дуже задоволена такою невластивою йому обачливістю.
— Я не хотів рекомендувати тебе як свою дружину, бо ти почувала б себе ніяково, якби не мала успіху. Мене там усі добре знають. Але ти не турбуйся, ти матимеш успіх. Та ти, мабуть, і не побачиш більше нікого з них.
— Ах, мені все одно! — сказала Керрі відважно.
Вона тепер твердо вирішила спробувати свої сили в дій захоплюючій грі.
Друе зітхнув з полегкістю. Він боявся, що знову почнеться розмова про одруження.
Почавши знайомитися з роллю Лаури, Керрі переконалася, що ця роль уся складається із страждання й сліз. Автор написав її цілком у дусі священних традицій мелодрами, що панували на той час, коли він починав свою кар’єру. Тут було все: і журливі пози, і трепетна музика, і довгі пояснювальні монологи.
— «Бідолаха! — читала Керрі, заглядаючи в текст і патетично розтягуючи слова. — Мартіне, неодмінно дайте йому склянку вина, перш ніж він піде».
Керрі здивувалась, що роль така коротка; вона не знала, що повинна лишатись на сцені, поки інші говорять, і не тільки лишатись, а й погоджувати свою гру з грою інших акторів та з ходом усієї дії.
«Мабуть, я впораюсь», — вирішила вона.
Коли Друе другого дня ввечері повернувся додому, вона була дуже задоволена результатами цілоденного студіювання.
— Ну, як справи, Кедді? — спитав Друе.
— Дуже добре! — відповіла вона, сміючись. — Я вже, здається, майже все вивчила напам’ять.
— Чудово! — мовив він. — Давай-но я послухаю що-небудь.
— О, я просто не знаю, як же так? Раптом устати і почати тут? — мовила вона соромливо.
— А чом би й ні? Тут, по-моєму, це буде легше, ніж там.
— Яв цьому не певна, — відповіла вона.
Кінець кінцем, вона вибрала епізод у бальній залі і прочитала його з великим почуттям. Вона дедалі більше входила в роль і, здавалось, зовсім забула про присутність Друе.
— Дуже добре, — вигукнув він. — Гарно, просто чудово!
Ти знаєш, Кед, ти молодець!
Він був справді зворушений її майстерністю і трагічним виглядом її невеличкої постаті, коли вона заточилася і, як того вимагала її роль, впала непритомна додолу. Він підскочив, підняв її і, сміючись, тримав у обіймах.
— А ти не боїшся, що заб’єшся?
— Анітрохи!
— Ти просто казкова! Ніколи б не повірив, що ти можеш так грати!
— Я й сама не знала! — весело відповіла Керрі і заша-рілась від радості.
— Ну ось, тепер ти можеш не сумніватись, що тебе чекає успіх! — сказав Друе. — От побачиш, усе буде так, як я кажу! Ти не провалишся!
РОЗДІЛ XVII
За брамою. Сяйво надії
Спектакль, що мав відбутися у залі Евері і так захопив Керрі, привернув до себе більшу увагу, ніж спершу гадалося. Молода дебютантка, одержавши роль, на другий день написала Герствудові, що збирається взяти участь у виставі.
«Це цілком серйозно, — писала вона, боячись, що він візьме це за жарт?— запевняю Вас, я вже й роль одержала».
Читаючи її листа, Герствуд поблажливо посміхнувся.
«Цікаво, що там таке? Треба буде подивитись», — подумав він і одразу ж відповів їй, що, напевне, це буде їй під силу.
«Я певен, що Вас чекає успіх. Неодмінно приходьте завтра ранком у парк, щоб усе мені розповісти», — писав він.
Керрі охоче погодилась і розповіла йому все, що знала.
— Ну що ж, — сказав він, — чудово! Я дуже радий. Я певен, що ви гратимете дуже добре, ви така розумна!
Він і справді ніколи раніше не бачив її в такому піднесеному настрої. Її звичайна меланхолійність зникла на якийсь час. Вона говорила, і очі в неї блищали, а щоки пашіли. Вона вся сяяла з утіхи. Незважаючи на всі свої сумніви, — а їх було безліч, — Керрі була щаслива. Вона не могла стримати свого захоплення цією дрібною подією, такою незначною в чужих очах.
Герствудові подобалось, що Керрі виявляє такі риси. Мабуть, ніщо не знаходить у нас такого відгуку, як честолюбні прагнення інших, бодай у самому зародку. Такі прагнення роблять людину сильною, яскравою, прекрасною.
А Керрі саме відчула дотик цього божественного натхнення. Вопа слухала хвалу обох закоханців, якої ще нічим не заслужила. Почуття до неї, природно, впливало на їхню оцінку того, що вона збиралась робити і робила. Недосвідченість дозволила їй зберегти невгамовну фантазію, яка давала собі волю, хапаючись за кожну соломинку і перетворюючи її на чарівний золотий жезл, що допомагає віднайти скарби життя.
— Стривайте! — сказав Герствуд. — Я, мабуть, знаю когось у цій ложі. Я ж сам належу до ордену Лосів.
— О, він не повинен знати, що я вам про це розповіла!
— Звичайно, — відповів управитель бару.
— Мені б дуже хотілося, щоб ви прийшли на виставу, але я не уявляю, як це можна буде влаштувати, якщо Чарлі сам вас пе запросить.
— Я неодмінно буду там, — ніжно запевнив її Герствуд. — Я зумію влаштувати все так, що він і не догадається, що я дізнався від вас. Покладіться на мене.
Те, що виставою зацікавився Герствуд, мало неабияке значення, бо управитель бару займав серед членів ордену Лосів дуже поважне становище. Він одразу вирішив, що візьме з кількома друзями ложу і замовить для Керрі квіти. Він подбає, щоб вистава була якнайпишніша і любе дівчатко могло показати свій талант.
Днів через два Друе навідався у бар на Адамс-стріт, і Герствуд одразу його помітив. Це було о п’ятій годині, в барі зібралося багато відвідувачів — комерсантів, акторів, директорів різних підприємств, політичних діячів, ціле збіговисько огрядних, рожевощоких добродіїв у шовкових циліндрах, з накрохмаленими манишками, з перснями на пальцях і діамантовими шпильками в галстуках. Біля одного кінця блискучого прилавка ціла компанія крикливо вдягнених спортсменів, жваво розмовляючи, оточила відомого боксера Джона Селлівана. Друе пройшов через бар, весело поглядаючи навколо, у нових жовтих черевиках, що голосно рипіли.
— Сер, — мовив Герствуд, — я вже дивувався, що з вами сталось. Думав, що ви вже поїхали.
Друе засміявся.
— Якщо ви не будете приходити до нас більш регулярно, доведеться вас викреслити із списку постійних клієнтів.
— Нічого не поробиш, — відповів комівояжер. — Я був дуже зайнятий.
Вони неквапливо попрямували до прилавка, протискуючись крізь галасливу юрбу знаменитостей. Елегантний управитель раз у раз тиснув комусь руки.
— Я чув, що ваша ложа влаштовує спектакль? — зауважив Герствуд ніби між іншим.
— Так. А хто вам сказав?
— Та ніхто. Мені прислали два квитки по одному долару. Має бути щось цікаве?
— Не знаю, — відповів комівояжер. — Мене попросили, щоб я знайшов для них кого-небудь на одну з жіночих ролей,
— Я не збираюсь іти, — сказав спокійно Геретвуд, — але, звичайно, внесу гроші. А як там взагалі йдуть справи?
— Та ніби добре. Вони хочуть на виторг від спектаклю придбати меблі.
— Ну що ж, — мовив управитель бару, — побажаємо їм успіху! Ще по одній?
Він не збирався більше нічого говорити з цього приводу. Якщо він тепер прийде на спектакль з кількома друзями, можна буде сказати, що його умовили піти.
Що ж до Друе, то він вирішив, що треба уникнути можливих непорозумінь.
Читать бесплатно другие книги:
