Сестра Керри Драйзер Теодор
— Фе, — промовив він, — це нікуди не годиться.
І він схопив її за руку, думаючи, з властивим йому добродушним егоїзмом, що причиною її смутку могла бути тільки його відсутність.
— Ну годі вже, годі,— вів він далі,— все буде добре. Давай краще повальсуємо трохи під оцю музику.
Він не міг би вигадати нічого недоречнішого. Керрі зрозуміла, що він нездатний їй співчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягає його вада, в чому він і вона відмінні, але почувала це цілою істотою. То була його перша серйозна помилка.
Друе вихваляв граціозність юної піаністки, яку вони часто зустрічали ввечері разом з її матір’ю, і Керрі почала уважно вивчати манери жінок, які трималися з почуттям власної гідності. Вона дивилася в дзеркало і надимала губки, злегка відкидаючи голівку, як це робила скарбникова дочка. Вона навчилася легким, плавним рухом підбирати спідницю — адже Друе стільки разів звертав її увагу на цей рух у сусідки і в багатьох інших жінок, а Керрі була з природи перейнятлива. Вона почала засвоювати всі оті дрібні гримаски й рухи, які властиві кожній гарненькій кокетливій жінці. Коротше кажучи, її уявлення про гарні манери значно поширилося, а слідом за тим змінилась і її зовнішність. Керрі стала жінкою з тонким смаком.
Друе це зауважив. Помітив він і новий бант у її косах, і те, що вона одного ранку по-новому уклала свої локони.
— Тобі так дуже до лиця, Кед, — сказав він.
— Справді? — зраділа вона. І того ж дня почала випробовувати й інші свої досягнення.
Вона вже не так важко ступала, наслідуючи легку ходу скарбникової дочки. Важко навіть сказати, який великий вплив мала на Керрі присутність у домі цієї панночки. У всякім разі, коли Герствуд уперше з’явився тут, він побачив молоду жінку, зовсім відмінну від тієї Керрі, з якою познайомився свого часу Друе. Вона навчилась прибиратися до лиця, покращали і її манери. У великих очах цього вродливого, граціозного створіння, ще не впевненого в собі, а тому такого несміливого, було щось дитяче, що одразу заполонило цього церемонного, добропристойного позера. Одвічна привабливість свіжості для того, хто вже в’яне! Він ще не зовсім втратив здатність відчувати чари квітучої, незіпсова-ної юності, і тепер це відчуття спалахнуло в ньому з новою силою. Він дивився в її вродливе личко і почував, що воно випромінює лагідне тепло юності. У великих, ясних очах Керрі його скептичний розум не міг відшукати ані сліду лукавства. Трошечки гонору, якби він і міг його помітити, навіть привабило б його, як щось зворушливе.
«Цікаво знати, — думав він, їдучи додому в своєму екіпажі,— як це Друе пощастило здобути її?»
Він з першого погляду збагнув, що Керрі здатна до більш витончених почуттів, ніж Друе.
Екіпаж котився між двох рядів газових ліхтарів, що зникали в далині. Герствуд сидів, поклавши на коліна руки в бездоганних рукавичках. Перед його очима ще була освітлена кімната і обличчя Керрі. Він не переставав думати про її чарівність і юну вроду.
«Треба буде послати їй квітів, — подумав він. — Друе не розсердиться».
Він ні на мить не таїв од себе, що вона його приваблює. Право першості Друе його нітрохи не турбувало. Тонке павутиння думок безладно снувалося в його голові, і він сподівався, що колись воно зачепиться і закріпиться десь. Він не міг знати, не міг передбачити, до чого це призведе.
За кілька тижнів Друе, що не припиняв своїх мандрів, повертаючись із короткої поїздки в штат Омаха, зустрівся з однією із своїх колишніх знайомих, пишно вбраною дамою. Спочатку він мав намір поспішити на Огден-сквер, щоб зробити приємну несподіванку Керрі, але скоро передумав під впливом цієї зустрічі і розпочатої цікавої розмови.
— Давайте пообідаємо разом, — запропонував він своїй співрозмовниці, анітрошечки не турбуючись про те, що хтось може випадково побачити його.
— Дуже радо, — відповіла та.
Вони пішли в один з кращих ресторанів, щоб там побалакати на дозвіллі. Зустрілися вони о п’ятій годині, а о пів на восьму ще сиділи за обідом.
Друе саме закінчував оповідати якусь пригоду, і обличчя його сяяло усмішкою, коли його очі раптом зустрілися з поглядом Герствуда. Цей останній саме ввійшов в ресторан з кількома друзями і, побачивши Друе з якоюсь жінкою — зовсім не Керрі,— зробив відповідні висновки.
«Ач, який гульвіса! — подумав він і з щирим співчуттям до Керрі додав у думці: — Даремно він так кривдить бідно дівчатко!»
Коли Друе зустрівся поглядом з Герствудом, в його голові заметалися неспокійні думки. Правда, він був ще далекий від будь-яких лихих передчуттів, аж поки не побачив, що Герствуд удає, ніби не помічає його. Тоді він почав догадуватись, що той думає. Він згадав про Керрі і про те, що вони знайомі. Чорт забирай, треба буде це все пояснити Герст-вудові, щоб він не подумав, що тут є щось більше, ніж випадкова півгодинна зустріч з давньою приятелькою.
Друе вперше так занепокоївся. Він не уявляв собі, до чого може призвести це етичне ускладнення. Герствуд сміятиметься з нього, назве вітрогоном. Ну що ж, він посміється разом з Герствудом. Керрі про це ніколи не дізнається, так само як і дама, з якою він зараз сидить. А проте Друе не міг звільнитися від почуття, що щось не гаразд, що все це кидає на нього якусь тінь, хоч він ні в чому не винний. Він спохмурнів, швиденько закінчив обід і, посадивши свою знайому в екіпаж, поїхав додому.
«Він мені нічого не розповів про свій новий роман, — міркував Герствуд. — Він гадає, що я вірю, ніби він кохає свою дівчинку».
«Він не має ніяких підстав вважати, ніби я якийсь гуль-тяй, після того як я його познайомив з Керрі», — міркував Друе.
— А я вас бачив! — весело зауважив Герствуд, коли Друе через деякий час завітав до його розкішного бару, без якого не міг обійтися. І він повчально, зовсім по-батьківськи, підняв палець угору.
— Та це просто одна давня знайома, з якою я випадково зустрівся по дорозі з вокзалу! — поквапився пояснити Друе. — Вона колись була справжня красуня.
— Ще й досі трохи подобається, га? — промовив Герствуд ніби жартома.
— Та ні! — заперечив Друе. — Я просто ніяк не міг від неї відкараскатись.
— Надовго приїхали? — спитав Герствуд.
— Лише на кілька днів.
— Ви обов’язково повинні захопити з собою вашу дівчинку і пообідати зі мною, — сказав Герствуд. — Бо ви її, здається, тримаєте під замком. Я візьму ложу на Джо Джефферсона.
— Добре, — відповів комівояжер. — Я й на думці не маю її замикати!
Герствуд був дуже задоволений. Він не вірив, що Друе щиро кохає Керрі. Він заздрив йому, і в погляді, яким він дивився на добре вдягненого, веселого торговельного агента, що завжди йому так подобався, тепер прозирало ревниве почуття суперника. Він почав причепливо оцінювати розум Друе і його привабливість як мужчини, намагався відшукати його слабкі місця. Хоч би якої доброї думки був він про цього молодика, він трошки зневажав його як коханця. Такого не важко буде подолати! Та досить було б натякнути
Керрі на таку пригоду, як в цей четвер, і все було б скінчено! Він не переставав думати про це, уже мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати в погляді такої людини, як Герствуд. І Друе з усмішкою прийняв запрошення, тим часом як його приятель стежив за ним поглядом яструба.
А героїня цієї заплутаної комедії ні про кого з них і ке думала в цю мить. Вона силкувалася впорядкувати свої думки й почуття, збурені новими умовами, в які вона потрапила, і їй, здавалось, не загрожували ніякі страждання через Друе чи Герствуда.
Якось увечері Друе застав її, коли вона чепурилася перед дзеркалом.
— Знаєш, Кед, — сказав вія, входячи несподівано, — ти, я бачу, стаєш кокеткою.
— Зовсім ні,— відповіла вона, усміхаючись.
— У всякому разі, ти таки й справді з біса гарненька, — провадив він, обнімаючи її рукою за стан. — Одягни-ио свою темно-синю сукню і ходім у театр.
— Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, — промовила Керрі, немов перепрошуючи, що не може фти з ним.
— Справді? — перепитав він неуважно. — Ну, мене виставка не цікавить.
— Я справді не знаю, що мені тепер робити, — сказала Керрі збентея^еио, але все не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.
Саме в цю мить у двері постукали, і покоївка подала лист.
— Посильний чекає відповіді,— сказала вона.
— Від Герствуда, — сказав Друе, поглянувши на конверт і розпечатуючи його.
«Сьогодні ви повинні неодмінно піти зі мною до театру, подивитись на Джо Джефферсона, — стояло в листі.— Адже ви мені пообіцяли. Я чути не хочу ніяких відмов».
— Ну от, що ти на це скажеш? — спитав Друе без усякої потайної думки.
А Керрі вже готова була згодитись. Проте вона стримано відповіла:
— Ти краще сам вирішуй, Чарлі.
— Я думаю, нам слід би піти, якщо ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою, — сказав Друе.
— Звичайно, можу, — відповіла Керрі, не замислюючись ні на мить.
Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла переодягатися. Вона й сама не знала, чому так зраділа цьому запрошенню.
— Зробити таку зачіску, як учора? — спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.
— Звичайно, — відказав він.
Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що так охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найприємнішим з усього, що вона могла мати в цей вечір. Вона прибралася якнайкраще і, попросивши пробачення у сусідки, вони подалися до театру.
— О, — вигукнув Герствуд, коли вони з’явилися у вестибюлі театру, — сьогодні ми чарівні, як ніколи.
Керрі аж затремтіла під його захопленим поглядом.
— Ходімо, — сказав він і повів їх у глиб театру.
Публіка вражала вишуканістю туалетів. Більший шик
важко було собі уявити.
— Ви коли-небудь бачили Джефферсона? — спитав Герствуд Керрі, нахиляючись до неї, коли вони вже сиділи в ложі.
— Ніколи, — відповіла вона.
— О, він незрівнянний, незрівнянний! — і Герствуд почав вихваляти гру актора, повторюючи заяложені фрази людей свого кола.
Він послав Друе принести програму розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця раювала: її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність її супутника. Кілька разів їхні очі випадково зустрічались, і тоді на неї ринув такий потік нестримних почуттів, якого вона і не уявляла ніколи раніше. Вона нічого не могла зрозуміти, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки вдавану байдужість та ще, хіба, найвишуканішу чемність.
Друе брав участь у розмові, але поряд з Герствудом він дуже програвав. І, слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі переконувалась, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища від Друе. Вона інстинктивно відчувала, що він розумніший, сильніший і при тому тримається так просто. На кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку, що Друе тільки добрий хлопець, але в усіх інших відношеннях йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він щохвилини все більше втрачав у її очах.
— Я чудово провела час, — промовила Керрі, коли спектакль закінчився і вони виходили з театру.
— Я також, — підхопив Друе, не підозріваючи про битву, яка тільки що відбулася і завдала великої шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власного могутністю китайського імператора, який велично сидить на троні, і гадки не маючи, що його найкращі землі вже в руках ворогів.
— А я без вас нудьгував би цілий вечір, — відповів Герствуд. — На добраніч.
Він узяв маленьку ручку Керрі, і струмінь палкого почуття перебіг між ними.
— Я так стомилася, — промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.
Ну, то відпочинь, а я піду покурю, — сказав він, підводячись, і безтурботно вийшов на площадку, залишаючи поле бою у тому самому стані.
РОЗДІЛ XII
Вогні у вікнах. Благання посланця
Місіс Герствуд не мала найменшого уявлення про моральну нестійкість свого чоловіка, хоч могла б бути передбачливіша, бо добре знала його нахили. Вона належала до тих жінок, від яких усього можна сподіватись. Навіть Герствуд не міг би сказати з певністю, що зробить його дружина в тому або іншому випадку. Він ніколи не бачив, щоб її щось вивело з рівноваги. Справді, ця жінка не дозволила б собі розлютитися до нестями. Вона надто мало вірила в людей і тому добре знала, що безгрішних немає. Крім того, в основі її вчинків завжди лежав розрахунок, і вона нізащо не рискнула б, зчинивши галас, втратити можливість усе розвідати якнайкраще. Її лють ніколи не вилилася б в одному, навіть найжорстокішому ударі. Вона стала б вичікувати й виношувати помсту, вивчаючи становище і збираючись на силі для такого удару, який задовольнив би її ненависть. Водночас вона б не гаючись завдала ворогові будь-якої шкоди, великої чи малої, якби могла зробити це так, щоб він не знав, від кого походить удар. Це була холодна, егоїстична жінка, в голові якої таїлося чимало такого, чого вона ніколи б не зрадила навіть блискавичним поглядом.
Герствуд підозрював дещо таке у вдачі дружини, хоч і не мав прямих підтверджень цієї підозри. Між ними панував мир, і до певної міри він був задоволений їхніми стосунками. Він анітрохи не боявся її — для цього не було ніяких причин. Вона і досі трохи пишалася своїм чоловіком, тим більше, що завжди дбала про добру репутацію своєї сім’ї.
І все ж таки в душі вона раділа, що значна частина чоловікового майна була записана на неї; Герствуд зробив це з обережності ще в той час, коли домашнє вогнище важило для нього значно більше, ніж тепер. У неї не було ніяких підстав чекати, що в її сімейному житті стануться коли-небудь зміни на гірше, а проте якісь тіні від сучасних подій, що часом затьмарюють для нас майбутнє, час від часу нагадували їй про цю приємну обставину. Завдяки цьому вона завжди могла домагатися свого, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що її незадоволення може призвести хтозна до чого.
Трапилося так, що в той вечір, коли Герствуд, Керрі й Друе були в ложі в театрі Мак-Вікера, Герствуд-молодший сидів у шостому ряду партера з дочкою містера Кармайкла, співвласника однієї з великих чікагських мануфактурних фірм. Герствуд не бачив сина, бо, за своїм звичаєм, сидів у глибині ложі. Його можна було побачити лише тоді, коли він нахилявся вперед, та й то тільки з перших шести рядів партеру. Він завжди поводився так у театрі, щоб не привертати до себе нічиєї уваги, бо так було для нього спокійніше.
Герствуд завжди боявся, що його поведінку можуть хибно витлумачити, що про нього піде поговір, він обережно оглядався на всі боки і зважував кожний крок і кожний рух.
Вранці, за сніданком, син сказав йому:
— Тату, я бачив тебе учора ввечері.
— Ти теж був у Мак-Вікера? — спокійнісінько спитав Герствуд.
— Так, — відповів Джордж-молодший.
— З ким?
— З міс Кармайкл.
Місіс Герствуд поглянула на чоловіка допитливо, але його вигляд нічого їй не сказав; можливо, він тільки випадково зайшов до театру.
— Як пройшов спектакль? — спитала вона.
— Непогано, — відповів Герствуд, — тільки п’єса стара — «Ріп ван Вінкл».
— З ким же ти був? — спитала дружина з удаваною байдужістю.
— З Чарлі Друе та його дружиною. Це друзі Моя, приїжджі.
Становище Герствуда було таке, що в усьому цьому не було нічого неприродного. Його дружина розуміла, що службові інтереси примушують його часом бувати в товаристві і без неї. Але останнім часом він уже кілька разів, посилаючись на службові обов’язки, відмовився піти з нею кудись увечері. Так було і минулого ранку.
— А мені здавалось, ти казав, що будеш зайнятий увечері,— обережно зауважила вона.
— Я й був зайнятий! — вигукнув він. — Довелося одірватись і піти, а потім сидіти до другої години ночі.
На цьому розмова скінчилась, лишивши однак після себе неприємне почуття. Саме тоді чоловік почав ставитись до бажань дружини особливо неуважно. Уже кілька років його почуття до неї все згасало, і він нудьгував у її товаристві. А тепер, коли над його обрієм сходила нова зоря, старе світило зовсім погасло. Йому б хотілося забути про минуле, і кожне нагадування його дратувало.
Місіс Герствуд, навпаки, не хотіла нічим поступатися і вимагала від чоловіка суворого додержання шлюбної угоди, дарма що ця угода вже давно стала мертвою буквою.
— Сьогодні ми збираємось у гості,— сказала вона через кілька днів. — Я б хотіла, щоб ти пішов з нами. Ми йдемо до Кінслі, там буде містер Філліпс з дружиною. Вони спинилися в готелі «Тремонт», і ми хочемо їм показати місто.
ІІісля того, що сталось у вівторок, Герствуд не міг відмовитись хоч Філліпси були зовсім нецікаві із своїм порожнім гонором і неуцтвом. Він погодився, але неохоче, і вийшов з дому в поганому настрої.
«Треба покласти цьому край, — подумав він. — Я не збираюсь морочити собі голову всілякими приїжджими, коли в мене є робота».
Незабаром місіс Герствуд придумала нову розвагу — цього разу вона збиралась на денну виставу в театр.
— Люба моя, — відповів він, — у мене нема часу. Я дуже зайнятий.
— Для інших у тебе знаходиться час, — кинула вона, дуже роздратована.
— Нічого подібного! — обурився він. — Я просто не можу нехтувати діловими знайомствами, от і все!
— Ну добре, добре! — вигукнула вона і міцно стиснула губи.
Між ними запанувала ще більша незлагода.
Водночас інтерес Герствуда до маленької фабричної робітниці, з якою його познайомив Друе, зростав, можна сказати, майже прямо пропорційно. А ця юна особа швидко розвивалась під впливом свого становища і науки, яку вона діставала від нової приятельки. У неї були всі задатки, щоб вибороти собі те, чого вона прагнула, — краще становище в житті. Блиск розкошів, що вабив її здалека, не давав їй спокою. Не можна сказати, щоб її обізнаність з життям дуже збільшилась, зате бажання пробуджувались і множилися. Нескінченні теревені місіс Гейл про багатство, про становище в світі навчали її розбиратися в різних ступенях заможності.
Місіс Гейл любила прокататися в добру погоду, надвечір, щоб помилуватися неприступними для неї розкішними віллами і газонами навколо них. На Північній стороні в той час виросло чимало гарних будинків, що простяглися вздовж нинішньої Північної набережної. Стіна з каменю і штучного граніту, яка нині оточує берег озера, тоді ще не існувала, але вже була прокладена чудова дорога; зелені газони поміж будинками тішили зір, а самі будинки були новісінькі і дуже гарні. Коли минула зима і настали перші погожі весняні дні, місіс Гейл найняла якось екіпаж і запросила Керрі покататись. Вони проїхали спершу до Лінкольн-парку, потім далі, в напрямі до Івенстона, повернули назад о четвертій годині і десь близько п’ятої досягли північного кінця набережної. В цю пору року дні ще досить короткі, і величезне місто вже почали огортати сутінки. Ліхтарі спалахували, розливаючи те м’яке світло, що здається ріденьким і прозорим. Повітря пестило тією невимовно ніжною свіжістю, що пробуджує і тіло і душу. Керрі відчувала красу цієї днини. В її душі визрівали нові глибокі пориви. Екіпаж мчав уперед по гладенькій бруківці. Час від часу вони зустрічали інші екіпажі. Керрі бачила, як один з них зупинився, лакей зіскочив і розчинив дверцята перед джентльменом, який, певно, повертався з вечірньої прогулянки. За широкими газонами, що ледве починали зеленіти, м’яко сяяли лампи, неясно освітлюючи розкішні кімнати. Тут впадало в око тільки одне крісло, там стіл, там затишний куточок, але все це приваблювало її з нездоланною силою. Ніби зринали з дитячих спогадів омріяні колись казкові палаци й королівські замки. Керрі здавалося, що за цими розкішними, оздобленими різьбленням ганками, за дверима з кольоровими, блискучими шибками, заллятими світлом з кришталевих гранчастих і круглих ліхтарів, не може бути ні турбот, ні нездійсненних бажань. Вона була певна, що щастя повинно бути саме там. Якби вона тільки могла пройти по цій широкій алеї, піднятися на цей розкішний ганок, що здавався їй таким прекрасним, ввійти в ці двері граціозною і багатою, — о, як швидко зник би смуток і в одну мить ущух біль в серці І Вона дивилась, дивилась, і захоплювалась, і мріяла, і вся віддавалася тоскному бажанню, а неспокійний, солодкий голос спокуси без упину нашіптував їй щось,
— Якби мені отакий дім, — промовила місіс Гейл сумно. — От було б чудової
— А кажуть, ніби немає на світі щасливих людей, — озвалась Керрі.
Вона стільки чула лицемірних балачок лисиці про зелений виноград!
— А проте я помічаю, що люди в розкішних будинках якось миряться зі своїм нещасливим становищем! — іронічно зауважила місіс Гейл.
Повернувшись до своєї квартири, Керрі була вражена її убогістю в порівнянні з тим, що вона тільки що бачила. Вона добре розуміла, що це лише три невеличкі, більш-менш пристойно мебльовані наймані кімнатки. Вона тепер порівнювала їх не з тим, що мала колись, а з тим, чим щойно милувалася. Блискучі ганки пишних будинків ще сяяли перед її очима, стукіт коліс розкішних екіпажів ще бринів у вухах. Хто такий, зрештою, Друе? А вона, що таке вона? Сидячи в кріслі-гойдалці коло вікна, вона все думала над цим, втупивши погляд поза освітлений ліхтарями парк, туди, де мерехтіли вогні будинків на авеню Уоррен і авеню Ешланд. Керрі була надто збуджена, щоб піти вниз попоїсти. Вона не могла нічого робити, гойдалася в задумі у кріслі й наспівувала. Пригадувалися старі, забуті мелодії, і від цих звуків ще болючіше стискалося серце. Тоскний неспокій, сповнений бажань, мучив її. Їй ввижалася то кімната в старенькому будиночку в Колумбія-Сіті, то пишні палаци на набережній, то гарне убрання якоїсь дами, то ще якесь вишукане видовище. Нестерпний смуток все дужче огортав її, але до нього домішувались невиразні прагнення, мрії. Їй уже здавалось, що вона безнадійно самотня, всіма покинута й забута, і вона ледве стримувала тремтіння губ. Час минав, а вона все наспівувала й наспівувала, сидячи в темряві коло вікна, не розуміючи того, що вона в цю мить така щаслива, як тільки можна побажати.
Керрі все ще була в такому настрої, коли раптом увійшла покоївка й сказала, що у вітальні містер Герствуд і що він хоче бачити містера і місіс Друе.
«Він, мабуть, не знає, що Чарлі поїхав», — подумала Керрі.
Вона всю зиму майже не бачила управителя бару, але ніколи не забувала про нього. То те, то інше нагадувало їй про цього чоловіка, який справив на неї таке сильне враження. Вона одразу кинулася до дзеркала, стурбована думкою про свій вигляд, але, подивившись на себе, заспокоїлась і спустилась у вітальню.
Герствуд, як завжди, був чарівний. Ні, він не знав, що Друе немає в Чікаго, сказав він. Втім, ця новина не справила на нього особливого враження, і він звернув розмову на загальні теми, які могли цікавити Керрі. А він умів підтримувати розмову так невимушено! Чималий досвід допомагав йому в цьому, до того ж він знав, що йому симпатизують. Керрі слухала його залюбки, він це бачив і дуже скоро цілком заволодів її уявою. Він присунув свій стілець трохи ближче і навмисне притишив голос, щоб його розмова з нею здавалась інтимнішою. Він описував різні розваги і людей, з якими йому доводилось зустрічатись. Він побував там і там, бачив те і те. Керрі мимоволі проймалася бажанням теж побачити все це, і водночас він не давав їй ні на мить забувати про нього самого. Вона весь час відчувала його присутність, його чари. Іноді він, усміхаючись, повільно підводив очі, щоб підкреслити якесь слово, і його погляд заворожував її. їй уже подобалося все в ньому. Один раз, для більшої переконливості, він торкнувся її руки, і вона тільки усміхнулась. Він ніби оточував її якоюсь особливою атмосферою, що поглинали всю її істоту. Вона ні на хвилину не відчула з ним нудьги, сама ніби стаючи розумнішою. Під його впливом вона повеселішала; прокинулося все, що було в ній кращого. Вона почувала себе з ним такою, як ні з ким, — недарма він без кінця вихваляв її. І притому в його поводженні з нею не було і сліду тієї вищості, яка була властива Друе.
У кожній їхній зустрічі, як у присутності Друе, так і без нього, було щось інтимне, невловиме, що хвилювало Керрі. Вона не відзначалася красномовністю і ніколи не вміла висловлювати своїх думок плавно й послідовно. Вона була людиною почуття, саме воно панувало над нею, глибоке і непереможне. Вона не могла б пригадати жодної багатозначної фрази з усього, що було сказане між ними, що ж до нишком кинутих поглядів та прихованих відчуттів, то яка жінка не збереже їх таємниці? Нічого подібного між нею і Друе ніколи не бувало, та й не могло бути. Вона піддалася йому, бо була охоплена страхом, а він у ту хвилину з’явився перед нею як бажаний рятівник. Тепер же до неї промовляли таємні бурхливі почуття, яких Друе не міг би навіть зрозуміти. Погляди Герствуда були переконливіші, ніж найпалкіші запевнення закоханого. Ці погляди не вимагали негайно щось вирішувати, на них не треба було відповідати.
Люди взагалі переоцінюють значення слів, піддаючись ілюзії, ніби розмови призводять до істотних наслідків. А тим часом, як правило, переконують зовсім не слова, а те, що за ними ховається; справжні рушійні сили — почуття й бажання. І серце прислухається лише тоді, коли слова перестають йому заважати.
Розмовляючи з Герствудом, Керрі вслухалася не в слова, а в те, що таїлося за ними. Яка промовиста зовнішність! Як само за себе говорить його високе становище! Його потяг до неї, що дедалі зростав, лягав на її душу, як ніжний дотик руки. Він не лякав її, бо був невидимий; вона не турбувалася, що скажуть люди, що вона сама скаже собі, бо він був непомітний. Благання, переконливі умовляння зректися чиїхось старих прав і визнати нові,— і все це без слів. Розмова, яка в цей час точилася, була акомпанементом до того, що між ними відбувалось, як тихий музичний супровід до драматичної дії на сцені.
— Ви коли-небудь бачили вілли, що стоять уздовж набережної над озером на Північній стороні? — спитав Гер-ствуд.
— Так, якраз сьогодні я побувала там з місіс Гейл. Які вони гарні!
— Так, дуже гарні,— потвердив він.
— О боже, — сказала Керрі задумливо, — як би мені хотілося жити в такому домі!
— Ви не дуже щасливі,— повільно промовив Герствуд після недовгої мовчанки.
Він пильно глянув їй просто в вічі. Герствуд відчував, що зачепив болюче місце і що це добра нагода закинути слівце за себе. Він тихенько нахилився ще ближче і не відривав від неї пильного погляду, розуміючи, що настала критична мить. Керрі спробувала відвести очі, але це було марне зусилля: вся сила чоловічої волі спрямувалася на неї. Герствуд знав, що від цієї хвилини багато залежить, і хотів її підкорити. Він усе дивився й дивився, і чим далі це тривало, тим ставало нестерпніше. Маленька фабрична робітниця потрапила в цілковиту безвихідь. Вона вже зовсім втрачала рівновагу.
— О, ви не повинні так дивитись на мене, — мовила вона нарешті.
— Я нічого не можу з собою вдіяти, — відповів він.
Це її трохи розчулило, і вона не протестувала більше, додаючи йому сміливості.
— Ви не^адоволені життям, правда ж?
— Ні,— тихо відповіла вона.
Герствуд побачив, вірніше, відчув, що він господар становища. Присунувшись ще ближче, він доторкнувся до її руки.
— Не треба! — вигукнула вона і схопилася з місця.
— Пробачте, я ненавмисне, — відповів він спокійно.
Керрі не втекла від нього, хоч могла це зробити. Вона навіть не припинила розмови, а він з чарівною невимушеністю заговорив про щось дуже цікаве. Незабаром він підвівся і почав прощатись, і вона відчула, що перемога на його боці.
— Не треба журитись, — мовив він ніжно, — колись усе буде гаразд!
Вона не відповіла нічого, бо не знала, що сказати.
— Ми з вами добрі друзі, правда? — сказав він, простягаючи руку.
— Так, — відповіла вона.
— В такому разі ні слова про це, поки я не побачуся з вами знову.
Він затримав її руку в своїй.
— Цього я не можу обіцяти, — відповіла вона, вагаючись.
— Треба бути великодушнішою, — промовив він так просто, що зворушив її.
— Не будемо більше говорити про це, — відповіла вона.
— Чудово, — зрадів Герствуд.
Він спустився по сходах і сів у свій екіпаж, а Керрі замкнула двері і піднялася в свою кімнату. Вона скинула перед дзеркалом широкий мереживний комірець і недавно куплений гарненький поясок з крокодилячої шкіри.
— Я стаю просто гидка! — промовила вона до себе, щиро стурбована й засоромлена. — Все, що я роблю, недобре.
Керрі розпустила волосся, і воно розсипалося темними хвилями. Вона напружено перебирала в думці події цього вечора.
— Не знаю, — прошепотіла вона нарешті,— що мені робити?
— Так, — промовив сам до себе Герствуд, що в цей час їхав в екіпажі,— вона мене любить. Я певен.
І всю дорогу до свого бару, добрих чотири милі, управитель весело насвистував стару пісеньку, якої він не згадував уже років п’ятнадцять.
РОЗДІЛ XIII
Вірчі грамоти прийнято. Вавілонське стовпотворіння
Ще не минуло двох діб після розмови між Керрі й Герствудом, як він знову з’явився на Огден-сквері. Весь цей час він невідступно думав про неї. Її поблажливість розпалила його. Він почував, що доб’ється успіху, і дуже швидко.
Його інтерес до Керрі, щоб не сказати закоханість, був глибший, ніж просте бажання. То був розквіт почуттів, які вже багато років в’янули на сухому, неродючому грунті. Дуже можливо, що всі ті жінки, які доти привертали його увагу, були гірші, ніж Керрі. У нього не було жодного справжнього любовного захоплення після того, яке скінчилось одруженням, і він встиг зрозуміти, які незрілі й помилкові були його колишні уявлення. Щоразу, коли він про це думав, він казав собі, що якби довелося все починати спочатку, він нізащо не одружився б з такою жінкою, як місіс Герствуд. Водночас життєвий досвід дуже зменшив його пошану до прекрасної статі. Він ставився до жінок досить цинічно, для чого мав багато підстав. Усі ті, яких він знав до зустрічі з Керрі, були дуже схожі поміж собою: егоїстичні, неосвічені й нещирі. В дружинах його приятелів не було нічого привабного, а його власна дружина виявилась холодною, буденною істотою, від якої він не мав ніякої втіхи. Те, що він знав про різні кубла, де шукали задоволення своїх низьких інстинктів світські люди (а знав він чимало!), викликало в ньому огиду. Майже до всіх жінок він почував недовіру — для нього це були істоти, що прагнуть тільки мати користь із своєї краси й убрання. І він дивився на них проникливим, зневажливим поглядом. Водночас він був досить розумний, щоб шанувати достойну жінку. Він, правда, не став би замислюватися над таким чудом, як доброчесна жінка. Він скинув би перед нею капелюх і примусив би замовкнути базік і циніків, подібно до того, як ірландець — хазяїн нічліжки на Бауері,— шанобливо схиляючись перед милосердною сестрою, охоче і щедро жертвує на доброчинні справи. При цьому він би, однак, не замислився над тим, чому він це робить.
Чоловік у становищі Герствуда, натрапивши, після довгої низки зустрічей з нічого не вартими чи гидкими жінками, на молоду, незіпсовану, щиру істоту, намагається або відійти, почуваючи, яка велика відстань між ними, або, навпаки, наблизитися, захопившись своїм відкриттям. Такі чоловіки можуть наблизитись до юної жінки тільки кружним шляхом. Вони не мають заздалегідь виробленого методу, не знають, здобути прихильність юної істоти, і починають наставляти на неї пастки. Якщо мушка, на свою біду, залетіла в сіть, павук підповзає і диктує їй свої умови. І коли молода недосвідчена дівчина, що опинилась у вирі міського життя, потрапляє ненароком у поле зору бувалого зальотника, він, почавши навіть дуже здалека, може швидко наблизитись до мети, пускаючи в хід свої чари.
Прийнявши запрошення Друе, Герствуд думав, що поба-. чить ще одну модну картинку з вродливим личком. Він пішов, збираючись провести вечір легковажно й весело і зараз же назавжди забути випадкове знайомство. І раптом він побачив жінку, юність і краса якої причарували його. В лагідному погляді Керрі не було й сліду корисливості полюбовниці, в її несміливих манерах не було нічого, що хоч трохи скидалося б на спритність куртизанки. Він одразу зрозумів, що помилився в своїх передбаченнях, що це бідолашне створіння потрапило сюди через якісь скрутні обставини. Він зацікавився нею, сповнений співчуття, щоправда, не зовсім безкорисливого. Бажання здобути її прихильність пов’язувалося з переконанням, що з ним їй буде краще, ніж з Друе. Ніколи ще, скільки він жив, Герствуд нічому так не заздрив, як цій перемозі свого приятеля-комівояжера.
Керрі, безумовно, була морально вища від Герствуда, як вона була розумніша за Друе. Від неї ще віяло свіжим духом полів, в її очах ще не згас відблиск сільського сонця. Тут годі було знайти підступність або зажерливість. Власне, вона мала до цього природжені нахили, але все, що-її оточувало, сповнювало її таким зачудованням, в ній прокидалося стільки бажань, що вона ще не могла стати користолюбною. Її вражала незбагненна складність життя цього величезного міста. Цвіт юності відчув у ній Герствуд. Вона вабила його| як свіжий плід, який він сам зірвав би з дерева. В її присутності він ніби перегосився із спеки літнього дня під повів весняного вітерця.
Зоставшись після описаної сцени сама, не маючи з ким порадитись, Керрі довго сушила собі голову, доходячи найдивніших висновків; нарешті ці марні зусилля втомили її і вона облишила їх. Вона розуміла, що дечим зобов’язана Друе. Це ж було ніби вчора — він допоміг їй у скруті й розпачі. Керрі мала до нього найкращі почуття. Вона віддавала належне його вроді, його благородству, а коли його не було поруч, вона навіть забувала, який він егоїстичний. Та все ж таки вода це почувала, щоб їх єднали якісь міцні зв’язки, які віддаляли б її від інших, чоловіків. Уся його поведінка не давала підстав для таких думок — очевидно, він і не хотів цього.
Правду кажучи, веселий комівояжер всі свої любовні зв’язки сам легковажно прирікав на недовговічність і керувався при цьому тільки власними бажаннями, непостійними й мінливими. Він безжурно йшов своїм життєвим шляхом, переконаний, що всіх чарує, що загальна любов не-
відступно супроводжуватиме його скрізь і всюди і що так триватиме вічно, йому на втіху. Коли зникало раптом з його поля зору одне із звичних облич або якісь двері назавжди зачинялися перед ним, він не дуже тим журився. Він був ще дуже молодий, звик до легких перемог і вірив, що довіку лишиться таким молодим.
А Герствуд жив думками й спогадами про Керрі. Якихось певних планів щодо неї він не мав, але твердо вирішив вирвати в неї признання, що вона його кохає. Йому здавалось, ~*іцб в її опущених віях, в її очах, які уникали його погляду, і невпевнених рухах він впізнає провісників зародження пристрасті. Йому хотілося бути коло неї, примусити її покласти свою ручку в його руку, хотілося побачити, що вона зробить після того, в чому потім виявить свої почуття. Багато років він не відчував такої тривоги і радощів. В ньому знов воскресли юнацькі почуття і рицарські манери.
Завдяки своїй посаді він мав багато вільних вечорів. Він зарекомендував себе як ретельний службовець, і тому власники бару цілком довіряли йому і він міг порядкувати своїм часом, як хотів. Він міг виходити з бару, коли заманеться, бо було відомо, що свої обов’язки управителя він виконує якнайкраще, незалежно від того, скільки часу їм приділяє. Його манери, такт, елегантна зовнішність надавали бару особливої вишуканості, що мало тут велику вагу; в той же час за довгі роки служби він досконало вивчив усе, що стосувалось постачання такого закладу. Буфетники, продавці наймались і звільнялись, поодинці чи гуртом, але, поки вія був на своєму місці, давні клієнти, завсідники бару, майже не помічали зміни. Це від нього залежав звичний для них дух, що панував тут. А тому він міг порядкувати своїм часом, як хотів, і вдень, і ввечері, але обов’язково повертався до бару між одинадцятою і дванадцятою і лишався на місці останні годину-дві і сам доглядав, як усе замикали.
— Ви вже простежте за тим, щоб усе було в порядку і щоб ніхто із службовців після вас не залишався в барі,— сказав йому якось Мой, і жодного разу за всю свою довгу службу Герствуд не порушив цієї вказівки. Уже багато років ні один із власників не з’являвся в барі після п’ятої години вечора, а проте їхній управитель виконував свій обов’язок так неухильно, ніби вони щодня контролювали його.
В п’ятницю, через два дні після першого візиту до Керрі, Герствуд вирішив знов навідатись до неї. Він більше не міг не бачити її.
— Івенсе, — ввернувся він до старшого буфетника, — коли хтось спитає жене, скажете, що я повернуся перед п’ятою годиною.
Він поспішив на Медісон-стріт, сів у копку і за півгодини був на Огден-сквері.
Керрі якраз збиралася на прогулянку і одягла світло-сіру шерстяну сукню і елегантну жакетку з двома рядами гудзиків. Капелюшок і рукавички лежали вже напоготові, і Керрі пришпилювала білий мереживний комірець, коли покоївка сказала, що її хоче бачити містер Герст-вуд.
Почувши це, Керрі легенько здригнулась, проте звеліла дівчині переказати, що за хвилину зійде вниз, і швиденько закінчила туалет.
В цю мить вона й сама не могла б сказати, чи рада вона, чи шкодує, що той чарівний мужчина, управитель бару, чекає на неї. Щоки її палали, але це була скоріше нервозність, ніж страх чи радість. Вона не старалася вгадати, про що йтиме мова, почувала тільки, що треба бути обережною, що цей чоловік непереможно вабить її. Її пальці востаннє торкнулись комірця, і Керрі спустилася вниз.
Закоханий управитель бару сам трохи нервувався, дуже добре усвідомлюючи, з якою метою він прийшов. Він був сповнений рішучості цього разу перейти від слів до дій, але ось настав час для цих дій, він уже чув кроки Керрі на сходах, і рішучість раптом зникла. Зін завагався, бо, зрештою, зовсім пе був певний того, як вона реагуватиме.
Та ледве Керрі вступила в кімнату і Герствуд глянув на неї, як уся його рішучість повернулась до нього. Такою простодушністю віяло від неї і така вона була гарненька, що не могла не збудити відваги в закоханому серці. А її.хвилювання додало йому сміливості.
— Як же ви живете? — запитав він невимушено. — Сьогодні така чудова погода, що я не зміг всидіти на місці і вийшов пройтися.
— Так, погода чудова, — відповіла Керрі, спиняючись перед ним., — я й сама збиралася погуляти.
— Справді? — промовив він. — В такому разі одягайте капелюшок, підемо вдвох.
Вони перейшли через парк і подалися на захід по бульвару Вашінгтона, де вздовж чудової бруківки, відступаючи в глибину садиб, тяглися великі будинки. На цій вулиці, заселеній заможними мешканцями Західної сторони, Герствуд занепокоївся, — тут вони були занадто на видноті. Але його врятувала вивіска в одній з бічних вулиць, яка сповіщала, що тут можна найняти екіпаж. Він одразу вирішив, що повезе Керрі кататися на Новий бульвар.
Цей бульвар у ті часи мало чим відрізнявся від звичайної польової дороги. А та частина його, яку Герствуд збирався показати Керрі, виходила так далеко за межі Західної сторони, що там майже не було будівель. Цей чудовий шлях сполучав Дуглас-парк з парком Вашінгтона, або Південним, і тягнувся миль на п’ять на південь по відкритій прерії, а потім повертав на схід. Вздовж цієї частини шляху не траплялося жодного будинку, і ніщо не могло перешкодити приємній розмові.
Герствуд вибрав у стайні спокійного коня, і незабаром вони опинилися в такому відлюдному місці, де їх ніхто не міг ні почути, ні побачити.
— Ви вміете правити конем? — спитав Герствуд.
— Я ніколи не пробувала, — відповіла Керрі.
Він передав їй віжки, а сам схрестив руки на грудях,
— Ось бачите, це нехитра справа, — мовив він, усміхаючись.
— Так, коли кінь спокійний, — відповіла Керрі.
— Трохи досвіду, і ви б навчились дуже добре правити конем, — підбадьорив він її.
Він чекав нагоди, щоб звернути розмову на інше, серйозніше. Разів зо два він змовкав, сподіваючись, що в мовчанні Керрі передадуться його думки, але вона спокійно вела далі почату розмову. Потім його мовчазливість почала впливати на неї. Потік його думок ніби заливав її. Герствуд дивився кудись удалину і, здавалося, поринув у задуму, зовсім забувши про свою супутницю. Але його задумливість була дуже промовиста. Керрі почувала, що наближається критична хвилина.
— Ви знаєте, — сказав вія, — я вже багато років не був такий щасливий, як у ті вечори, що я провів з вами.
— Справді? — промовила вона з удаваним спокоєм, у душі схвильована щирим тоном, яким це було сказано.
— Я хотів вам це казати ще минулого разу, — додав він, — але якось не випало нагоди.
Керрі слухала, не пробуючи навіть відповісти. Вона й не зуміла б. Хоч вона чимало передумала після їхнього останнього побачення, змагаючись з невиразними докорами сумління, проте в що мить знову відчула його владний вплив, його чари.
— Я прийшов сьогодні,— вів він далі урочисто, — щоб сказати вам про свої почуття… щоб дізнатися, чи схочете ви мене вислухати…
Герствуд був свого роду романтиком. Він був здатний на щирі почуття — часом навіть поетичні — і під впливом сильної пристрасті, як у цю мить, ставав красномовний. Вірніше, в його схвильованій мові бриніли в такі хвилини напруження й пафос, що породжують красномовність.
— Ви й самі знаєте, — вів він далі, поклавши долоню на її руку і зупиняючись на кожному слові,— що я люблю вас…
Керрі вислухала ці слова, не поворухнувшись, цілком підпавши під його вплив. Щоб висловити свої почуття, він потребував цілковитої тиші, як у церкві, і вона мовчала, не відриваючи очей від рівнини, що розкинулася перед нею. Герствуд почекав якусь мить і знову повторив свої слова.
— Ви не повинні так говорити, — промовила вона ледь чутно.
Її відповідь звучала зовсім непереконливо. Просто треба було щось сказати. І він не звернув на її слова ніякої уваги.
— Керрі,— вів він далі, вперше з ніжністю вимовляючи її ім’я, — я хочу, щоб ви полюбили мене. Ви не уявляєте собі, як я потребую того, щоб хтось любив мене хоч трошки. Я, по суті, зовсім самотній, В моєму житті немає нічого приємного, ніяких радощів. Тільки робота і морока з людьми, які для мене ніщо.
Герствуд говорив це все, переконаний, що його доля і справді жалюгідна. Він умів, захопившись, дивитись на себе ніби збоку — і бачити те, що йому хотілося бачити в собі й навколо себе. Він говорив, і голос йому тремтів від хвилювання, знаходячи відгук в душі його супутниці.
— Ніколи б не повірила, що ви нещасливі! — промовила вона, звертаючи ло нього свої великі очі, сповнені щирого співчуття. — Ви так добре знаєте життя!
— У тім-то й річ, — сумно відповів він, — що я надто добре знаю життя!
Для Керрі дуже багато важило, що шановна людина з таким поважним становищем каже їй такі речі. Її вражало, як дивно грається нею доля. Як могло статися, що за такий короткий час уся рутина провінційного життя відійшла бід неї, спала, як непотрібний одяг з плечей, і її оточувало велике місто з усіма своїми таємницями? І ось найбільша з таємниць — чоловік, діловий і грошовитий, благає її зглянутись на нього! Подумати тільки: він живе у достатках, він сильний, займає високе становище, розкішно вбирається, а проте він благає її, Керрі! Думки її плуталися, вона не знала, що думати, вона просто відкинула геть усі турботи і ніжилася в теплому струмені його почуття, як змерзла людина біля вогнища. Пристрасть Герствуда розпалювалася чимраз дужче, і в цьому жарі сумніви його супутпиіц танули, як віск.
— Ви гадаєте, — сказав він, — що я щасливий, що молі нема на що нарікати? Та коли б вам доводилось щодня зустрічатися з людьми, які вами нітрохи не цікавляться, коли б вам доводилось день у день бувати там, де напуе байдужість і показна пишнота, коли б серед усіх, кого ви знаєте, не було жодної душі, в якої ви могли б, шукати співчуття, з ким могли б поговорити по щирості,— мабуть, і ви б не почували себе щасливою…
На ці слова озвалася струна в її серці: це ж наче про її становище він говорив. Вона добре знала, що це означає — зустрічатись з байдужими людьми, самотньо блукати серед натовпу, який анітрохи тобою не цікавиться. Вона ж це все пережила. Хіба ж вона не самотня й тепер? У кого їй шукати співчуття? Ні в кого із знайомих їй людей! Вона залишена напризволяще, на поталу своїм роздумам і сумнівам.
— Я був би задоволений життям, — вів далі Герствуд, — якби я знав, що ви любите мене, що я можу завжди прийти до вас, що ви мені друг. А так я просто блукаю то тут, то там, не маючи ніякої втіхи, не знаючи, як згаяти час. Поки не було вас, я нічого не робив, віддавшись на волю випадку. Та відколи ви з’явилися… ах, я тільки про вас і думаю!
Читать бесплатно другие книги:
