Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ VI

Машина і дівчина. Новітній лицар

Цього вечора Керрі виявила у своїх родичів нові риси. Настрій у квартирі нітрохи не змінився, але Керрі почувала себе зовсім інакше, і саме це розкрило їй очі на тих, хто її оточував. Бачивши Керрі напередодні в такому піднесеному настрої, Мінні сподівалась, що почує жваву розповідь про всі події першого робочого дня. Гансон також гадав, що Керрі буде задоволена.

— Ну що, — промовив він, входячи в квартиру в робочому одязі й кидаючи на Керрі погляд крізь двері їдальні,— як робота?

— О, дуже важка, — відповіла Керрі.— Мені там не сподобалось.

Весь її вигляд свідчив ясніше за всякі слова, яка вона стомлена й розчарована.

— Що ж це за робота? — спитав він, уже повертаючись, щоб іти митися, і затримуючись на мить.

— На машині,— пояснила Керрі.

Можна було легко помітити, що все це цікавить його тільки з точки зору добробуту власної сім’ї. І він трохи дратувався: чому не могло статися так, щоб Керрі була задоволена своєю долею?

Мінні теж працювала з меншим завзяттям, ніж перед тим. Шкварчання печені на плиті перестало тішити її після того, як прийшла Керрі і почала скаржитись. Для Керрі ж єдиною втіхою після такого дня могла б бути затишна домівка, де на неї чекала б привітна й співчутлива зустріч, добре накритий стіл і слова: «Не журись! Потерпи трохи, ти ще знайдеш щось ліпше». Від таких сподівань лишився самий попіл. Вона зрозуміла, що її нарікання тут вважають недоречними, що вона повинна, на їхню думку, працювати і мовчати. Вона знала, що має платити за харчі й житло чотири долари на тиждень, і бачила тепер, що з цими людьми її чекає невеселе життя.

Мінні не могла бути для Керрі подругою — надто вже вона постаріла. Її погляди склались і назавжди пристосувались до умов життя. Гансон, коли в нього й бували приємні думки або радісні почуття; ніяк їх не виявляв. Його внутрішнє життя не мало ніяких зовнішніх проявів. Він був мовчазний, як пустка. Що ж до Керрі, то в ній буяли молода кров і уява. Кохання, залицяння з його таємницями ще були попереду. Вона залюбки віддавалася думкам про те, чим би їй хотілося зайнятись, у що одягтись, в яких місцях побувати. Ось чим була наповнена її голова, а тут ні з ким було поділитись своїми мріями, ніхто б її не зрозумів.

Обмірковуючи всі події цього дня, вона зовсім забула, що може прийти Друе. А тепер, пересвідчившись, які байдужі ці двоє, вона воліла б, щоб він не приходив. Вона навіть не уявляла собі, як повелася б з Друе і що стала б говорити, якби він прийшов. Після вечері Керрі переодяглася. В чепурному вбранні це було чарівне створіння з великими очима і сумно стуленими устами. На її обличчі виразно проступало все, що вона відчувала: надії, розчарування, пригнічений настрій. Коли посуд було прибрано, вона поблукала по кімнатах, побалакала трохи з Мінні, потім вирішила спуститися вниз і постояти трохи коло дверей. Якщо Друе прийде, вона стріне його там. І коли вона одягала капелюшок, її обличчя проясніло і виглядало майже щасливим.

— Здається, Керрі не дуже сподобалась робота, — сказала Мінні чоловікові, коли той з газетою в руках зайшов на кілька хвилин до їдальні.

— А все-таки їй доведеться якийсь час потерпіти, — промовив Гансон. — Вона що, вниз пішла?

— Так, — відповіла Мінні.

— Я б порадив їй потерпіти. Може статись, що вона кілька тижнів шукатиме іншої роботи і нічого не знайде.

Мінні відповіла, що так і зробить, і він знову взявся за газету.

— На твоєму місці,— обізвався він перегодом, — я б не дозволив їй стояти отам унизу на дверях. Це не зовсім пристойно.

— Я скажу їй, — пообіцяла Мінні.

Життя вулиці збуджувало в Керрі невгамовну цікавість. Здавалось, їй ніколи не набридне догадуватись, куди їдуть усі ці люди, які розваги їх чекають. Її уява обмежувалася дуже вузьким колом, весь час повертаючись до одного й того ж: гроші, зовнішність, убрання, розваги… Часом в її голові зринала невиразна згадка про Колумбія-Сіті або її на мить охоплювало роздратування від пережитого за день, але загалом той маленький світ, що її оточував, цілком поглинув усю її увагу.

На першому поверсі будинку містилася пекарня, і Гансон спустився туди по хліб, коли Керрі стояла внизу. Вона не помітила його, поки він не опинився зовсім поруч.

— Я йду по хліб, — тільки й сказав він, проходячи повз неї.

Як легко думки однієї людини передаються іншій! Гансон і справді пішов по хліб, але при цьому мав на думці також подивитись, що робить Керрі. І не встиг він наблизитись до неї, як вона вгадала його намір. Вона й сама не знала, як їй це спало на думку, але в ту мить вперше виразно відчула неприязнь до нього. Тепер, вона знала напевне, що не любить його, бо він підозріливий.

Іноді яка-небудь несподівана дрібниця здатна по-новому освітити все навколо. Течія думок Керрі була порушена, і невдовзі після того, як Гансон піднявся нагору, вона теж повернулась. Поки минав час — чверть години, і ще чверть години, і ще, і ще, — їй ставало все ясніше, що Друе не прийде, і це її чомусь трохи ображало, так, нібито її покинуто, ніби вона виявилася не досить гарною для нього. Нагорі, у квартирі, панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон уже ліг у ліжко. Стомлена, невесела й розчарована, Керрі тільки й спромоглася сказати, що йде спати.

— Так, ти краще лягай, — відповіла їй Мінні.— Тобі ж завтра рано вставати.

Ранок не приніс нічого втішного. Коли Керрі виглянула

зі своєї кімнати, Гансон уже виходив з дому. За сніданком Мінні пробувала розмовляти з сестрою, але кожна думала про своє і розмова не в’язалась.

Керрі знову пішла пішки, як і напередодні; вона починала вже розуміти, що її чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, коли вирахувати те, що вона пла-титиме сестрі. Все складалося досить сумно. Але ранкове сонце розвіяло її невеселі думки, — така-бо одвічна властивість ранкового сонця.

На взуттєвій фабриці вона провела довгий день, уже не такий виснажливий, як напередодні, але й без такої кількості нових вражень. Головний майстер під час обходу спинився коло її машини.

— Звідки ви взялися? — спитав він.

— Мене найняв містер Браун, — відповіла вона.

— Ага, он як! — процідив майстер і додав: — Глядіть же, працюйте як слід.

Дівчата-робітниці справили на неї ще гірше враження, ніж у перший день. Вони здавались цілком задоволеними своєю долею і були всі якісь вульгарні. Керрі мала розвиненішу уяву, а їхня груба мова бриніла незвично для неї. 1 одягатися вона вміла з більшим смаком. Особливо неприємно було їй слухати розмови своєї сусідки, дівчини, озлобленої життям.

Керрі чула, як вона сказала робітниці, що сиділа поруч із нею:

— Я недовго це терпітиму. Платня злиденна, а спину гни допізна — тут здохнеш на цій роботі.

З чоловіками дівчата трималися вільно, і з молодими, і з літніми, перекидалися з ними грубими жартами, які спочатку прикро вражали Керрі. Та й її,— вона це помітила, — вважали такою ж, як і інші.

— Привіт! — звернувся до неї під час обідньої перерви один з робітників, хлопець із здоровенними ручиськами, — А ви гарненька, нівроку.

Він чекав, що почує у відповідь звичайне: «Одчепись!», і коли Керрі мовчки відсунулася від нього, отетерів з несподіванки і подався геть, зніяковіло посміхаючись.

А вдома того вечора вона відчула себе ще самотнішою,

Нестерпна туга огорнула її. До Гансонів, очевидно, майже ніколи ніхто не приходив. Вона знов постояла на дверях унизу, визираючи на вулицю, потім наважилась трохи пройтися. Її некваплива хода і вигляд людини, яка знічев’я блукає по вулицях, привернули до неї увагу чоловіків. Керрі дуже збентежилась, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти, проходячи повз неї, почав придивлятися, пішов тихше, повернувся й промовив:

— Вийшли трохи пройтися?

Керрі вражено поглянула на нього і, відступаючи, насилу спромоглася відповісти:

— Я вас зовсім не знаю!

— О, це не має значення! — відповів він приязно.

Вона не стала провадити розмову, кинулась геть і прибігла до своїх дверей зовсім задихана. Щось у погляді цього чоловіка злякало її.

Так і минали всі дні до кінця тижня. Раз або двічі Керрі почувала себе після роботи такою стомленою, що, не в силі йти пішки, витратилась на конку. Вона була досить тендітна, і від цілоденного сидіння в неї боліла спина. Одного разу вона лягла спати раніше за Гансона.

Пересаджування в новий грунт часом шкодить квітам і молодим дівчатам. Навіть продовження нормального росту потребує кращого грунту, чистішого повітря. Для Керрі було б краще, якби її акліматизація відбувалася поступовіше, якби перехід був не такий раптовий. Вона почувала б себе краще, якби не одразу знайшла роботу і встигла оглянути місто, яке їй весь час хотілось побачити.

Першого ж дощового ранку виявилося, що в Керрі немає парасольки. Мінні позичила їй свою, стару й вигорілу. У Керрі заговорив гонор. Вона пішла в універсальний магазин і купила собі парасольку, витративши на це долар з чвертю із свого мізерного капіталу.

— Навіщо ти це зробила? — спитала Мінні, побачивши нову парасольку.

— Треба ж мені мати парасольку, — відповіла Керрі.

— Ах ти, дурненька!

Керрі образилась, але не відповіла на це нічого.

«Я не збираюсь лишатися звичайною робітницею, — подумала вона, — хай і не сподіваються».

У першу ж суботу ввечері Керрі віддала чотири долари за харчі. Беручи ці гроші,Мінні відчула докір сумління, але як же було пояснити Гансонові, якби вона взяла менше? А цей достойний чоловік, задоволено посміхаючись, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше. Тепер він зможе збільшити свої внески за землю.

А Керрі сушила собі голову над тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала про це і, нарешті, обурилась.

— Піду трохи пройдуся по вулиці,— сказала вона, повечерявши.

— Не сама, сподіваюсь? — спитав Гансон.

— Сама, — відповіла Керрі.

— Краще не треба, — докинула Мінні.

— Але ж я хочу побачити хоч що-небудь! — відказала Керрі, і з того, як вона вимовила останні слова, і чоловік, і дружина вперше зрозуміли, що вона не задоволена ними.

— Що з нею таке? — спитав Гансон, коли вона вийшла надіти капелюшок.

— Не знаю, — відповіла Мінні.

— Але ж вона повинна розуміти, що їй не годиться отак гуляти по вулиці самій.

Та Керрі не пішла далеко. Вона повернулась і постояла коло дверей. На другий день вони всі пішли у Гарфілд-парк, але їй там не сподобалось. Вона не досить добре виглядала для цього місця. В понеділок на роботі вона прислухалася до захоплених розповідей інших дівчат про їхні розваги, зрештою досить звичайні. Ці дівчата були щасливі!

Потім кілька днів підряд ішов дощ, і Керрі їздила конкою. Якось увечері вона промокла до нитки, ідучи до зупинки на Ван-Б’юрен-стріт. Весь цей вечір вона самотньо просиділа у вітальні, замислено дивлячись на вулицю, де вогні відбивались у мокрому брукові. Керрі була досить вразлива, отож не дивно, що в неї зіпсувався настрій.

У суботу вона знову заплатила сестрі чотири долари і з розпачем сховала свої п’ятдесят центів. Вона вже зазнайомилася з кількома дівчатами на фабриці і дізналась, що із заробітку в них лишалося на власні витрати більше, ніж у неї. Вони мали знайомих хлопців, — із тих, якими Керрі, після зустрічі з Друе, гордувала, — і вони дбали про розваги для своїх дівчат. Але їй все менше подобалися ці легковажні фабричні хлопці. Зустрічаючись з ними тільки на роботі, вона вважала їх усіх грубими.

Настав день, коли над містом промчав перший подих зими. Вітер хутко гнав по небу кучеряві хмари, витягав у довгі, тонкі смуги дим з високих фабричних димарів і різкими раптовими поривами знімався на вулицях і перехрестях. Перед Керрі з усією невідкладністю постало питання про зимовий одяг. Що робити? Вона не мала ні теплого жакета, ні капелюшка, ні черевиків. Нелегко було починати розмову з Мінні про все це, але, нарешті, вона зважилась.

— Не знаю, що мені робити, — сказала вона якось увечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. — Наближається зима, де я візьму теплий одяг? І капелюшок мені потрібен.

Обличчя Мінні стало серйозним.

— Ну що ж, залиш собі частину своїх грошей і купи капелюшок, — сказала вона, заклопотана тими ускладненнями, які викличе зменшення сестриного внеску.

— Якщо ти не заперечуєш, це було б дуже добре, хоч на один або два тижні,— насмілилась попросити Керрі.

— А по два долари ти зможеш платити? — спитала Мінні.

Керрі охоче погодилась, зрадівши, що вихід знайдено, і

одразу стаючи щедрою. Вона підбадьорилася і негайно почала підраховувати. Насамперед їй потрібен капелюшок. Які пояснення Мінні дала Гансонові, Керрі так і не дізналась. Він нічого не сказав, але в квартирі створилася неприємна, гнітюча атмосфера.

Можливо, усе б влаштувалося, але несподівано прийшла недуга. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер, а в Керрі ще не було жакета. Вийшовши о шостій з фабричної задухи, вона затремтіла під подувом холодного вітру. Вранці Керрі чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нили кістки, а голова була якась порожня. Надвечір вона почувала себе зовсім недобре, а добравшись додому, не схотіла їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.

— Не знаю, — сказала Керрі,— мені щось зовсім погано.

Керрі все тулилася до пічки, її трусило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці в неї був сильний жар.

Мінні дуже перелякалась і ніжно піклувалася про сестру. Гансон висловив думку, що їй, мабуть, краще на деякий час повернутись додому. Коли вона встала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима ось-ось настане, вона не має теплого одягу, а тепер ще й лишилась без роботи.

— Я не знаю, що робити, — сказала Керрі.— У понеділок я піду в місто, пошукаю, може, вдасться що-небудь знайти.

Та цього разу її зусилля були марні. Одяг її не пасував до пізньої осені. Останні гроші було витрачено на капелюшок. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала зовсім нестерпна. Щовечора її охоплювала відраза на саму думку, що треба туди вертатись. Гансон зробився холодний як лід. Керрі розуміла, що це не може тривати довго. Скоро їй доведеться все кинути і повернутись додому.

Весь четвертий день вона проходила по місту, позичивши в Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала вона хоч якоїсь роботи, заходячи в найбільш непривабливі місця. Вона навіть зайшла до маленького ресторанчика, у вікні якого побачила об’яву, що є місце офіціантки, але їй відповіли, що потрібна досвідчена дівчина. Украй пригнічена, Керрі пробиралася крізь густий натовп чужих їй людей. Раптом чиясь рука схопила її вище ліктя і повернула навкруги.

— Оце-то так! — промовив хтось.

З першого ж погляду Керрі пізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.

— Як справи, Керрі? — промовив він. — А ви гарненька, нівроку. Де ж ви були весь час?

Від нього віяло такою щирою привітністю, що й Керрі одразу почала усміхатись.

— Я була дома, — сказала вона.

— А я ще здалеку, через вулицю, вас побачив. Мені одразу здалося, що це ви. Я саме збирався вас провідати. Як же все-таки ваші справи?

— Добре, — відповіла Керрі, все так само усміхаючись.

Друе кинув на неї погляд і вирішив, що це не так.

— Ну гаразд, — сказав він, — мені б хотілося з вами поговорити. Ви нікуди зараз не поспішаєте?

— Зараз ні,— відповіла Керрі.

— Давайте зайдемо кудись, перекусимо. Ах, який же я радий, що знову вас бачу!

Вона відчула таку полегкість в його присутності, зігріта його веселістю і увагою, що згодилась охоче, вдаючи, проте, ніби вагається.

— От і чудово, — сказав він, беручи її під руку, і стільки товариської щирості було в цих словах, що вони зовсім розтопили її серце.

По Монро-стріт вони дійшли до старовинного ресторану «Віндзор» — просторого, затишного, де добре годували й чудово обслуговували відвідувачів. Друе вибрав столик біля вікна, звідки можна було спостерігати швидкоплинний натовп. Він любив мінливу панораму вулиці, любив за обідом бачити інших і щоб його бачили.

— Ну що ж, — мовив він, коли вони обоє зручно посідали за столиком. — Вам що замовити?

Керрі переглянула велике меню, подане офіціантом, не спиняючись ні на чому. їй дуже хотілося їсти, і назви страв

ще більше розпалювали її апетит, але вона помітила, що ціни дуже високі.

«Смажене курча — сімдесят п’ять центів».

«Філе з грибами — один долар двадцять п’ять центів».

Їй доводилося чути про всі ці страви, але не вірилося, що вона сама повинна їх замовляти.

— Почекайте, зараз ми це владнаємо, — вигукнув Друе. — Гей, офіціанте!

Кремезний, круглолиций негр наблизився до них і шанобливо схилився.

— Філе з грибами, — замовив Друе. — Фаршировані помідори.

— Слухаю, сер, — сказав негр, киваючи головою.

— Смажена картопля.

— Слухаю, сер.

— Спаржа.

— Слухаю, сер.

— І кава.

Друе повернувся до Керрі.

— Я зранку нічогісінько не їв. Я щойно приїхав з Рок-Айленда і саме збирався йти обідати, як побачив вас.

Керрі тільки всміхалась.

— Що ви робили весь час? — вів він далі.— Розкажіть мені все докладно. Як ваша сестра?

— Вона здорова, — мовила Керрі, відповідаючи на останнє запитання.

Він уважно подивився на неї.

— А ви часом не були хворі?

Керрі кивнула головою.

— Подумайте, яка прикрість! У вас і справді не дуже добрий вигляд. Я зразу помітив, що ви трохи бліді. Що ж ви робили весь цей час?

— Працювала, — сказала Керрі.

— Справді? Де ж це?

Керрі розповіла.

— «Роде, Моргентау і Скотт»? Так, так, я знаю цю фірму. Це тут, далі, на П’ятій авеню, правда? Це скупенька компанія. Що примусило вас піти туди?

— Я не могла знайти нічого кращого, — одверто призналася Керрі.

— Це ж просто обурливо! — заявив Друе. — Вам не слід працювати у цих людей. У них там майстерня зараз же за крамницею, ззаду, правда ж?

— Так, — підтвердила Керрі.

— Це несолідна фірма. Така робота вам не пасує.

Він балакав не вгаваючи, розпитував Керрі, розповідав про себе, пояснював, який це гарний ресторан, поки не з’явився знову офіціант, несучи на великому підносі гарячі, апетитні страви. За обідом Друе показав себе вельми галантним кавалером. Він мав чудовий вигляд з ножем і виделкою в руках, за застеленим сніжно-білою скатертиною столом, заставленим срібним посудом. Коли він розрізував м’ясо, його персні так блищали, що, здавалось, вони ось-ось заговорять. Новісінький костюм приємно шелестів, коли він простягав руку до страви, передавав хліб або наливав каву. Він накладав Керрі повну тарілку, і, зігрівшись душею й тілом, вона вся аж засяяла. Він був із тих, кого звичайно називають чудовим хлопцем, і зовсім зачарував її.

Ця маленька завойовниця долі сприйняла несподіваний поворот на краще зовсім спокійно. Вона почувала себе трошки ніяково, але атмосфера великої зали підбадьорювала її, а натовп добре вдягнених людей за вікном викликав у неї захоплення. Що то мати гроші! Як приємно приходити сюди обідати! Щасливий цей Друе — роз’їжджає в поїздах, гарно одягається, він такий сильний і обідає в чудових ресторанах. Друе справді поважна людина — просто дивно, що він так по-дружньому і з такою увагою ставиться до неї.

— Виходить, ви втратили роботу через хворобу? — сказав він. — Що ж ви тепер думаєте робити?

— Шукатиму, — відповіла Керрі, і по очах її можна було прочитати, що в неї промайнула згадка про злидні, які переслідуватимуть її поза стінами цього ресторану невідступно, мов голодний пес.

— Е, ні,— заперечив Друе, — це нікуди не годиться. А ви давно шукаєте?

— Чотири дні.

— Подумайте тільки! — вигукнув Друе, ніби звертаючись до якогось уявного співрозмовника. — Ні, все це не для вас. Ці дівчата, — він зробив рукою округлий жест, ніби охоплюючи всіх продавщиць і фабричних робітниць, — майже нічого не заробляють. Ви ж не можете прожити на ці гроші?

Він поводився з Керрі зовсім по-братньому. Відкинувши саму думку про таку роботу, він звернув розмову на інше. Керрі справді була дуже вродлива. Навіть у такому непоказному одязі видно було, що в неї гарна фігура. А які великі й лагідні очі! Друе подивився на неї, і вона прочитала ці думки в його погляді. Вона відчула його захоплення, яке так підкреслювалося щедрістю й добросердістю. Керрі почувала, що й він подобається їй, що він міг би завжди їй подобатись. Та було й щось інше, глибше, наче якийсь підводний струмінь у течії її думок. їхні очі зустрічалися тепер щохвилини, і це спрямовувало їхні почуття в одне річище.

— Чому б вам не піти сьогодні зі мною у театр? — сказав він, присуваючи стілець ближче, — стіл був не дуже широкий.

— О ні, я не можу, — вигукнула вона.

— Що ж ви збираєтесь робити сьогодні?

— Нічого, — відповіла Керрі невесело.

— Вам, я бачу, не дуже подобається там, де ви живете?

— Та як вам сказати…

— А що ж ви робитимете, коли не знайдете рцботи?

— Мабуть, поїду додому.

Її голос ледь затремтів; Друе зовсім її заворожив. І обоє зрозуміли без слів — він її становище, а вона — що йому все ясно.

— Ні,— сказав він, — так не можна! — В цю мить він був сповнений щирого співчуття. — Дозвольте мені допомогти вам. Візьміть у мене трохи грошей.

— О ні! — вигукнула вона, відсахнувшись.

— Що ж ви будете робити?

Вона замислилась і тільки похитала головою.

Він дивився на неї з усією ніжністю, на яку був здатний. В жилетній кишені в нього лежало кілька банкнот. Вони були м’які, і Друе нечутно намацав їх, зібгав і затис у руці.

— Послухайте мене, — заговорив він знову. — Я вам щиро хочу допомогти. Купіть собі дещо з одягу.

Він вперше порушив цю тему, і Керрі одразу згадала, що вдягнена поганенько. Своїм грубуватим натяком він вразив її у найболючіше місце. В неї затремтіли губи.

Її рука лежала на столі. Вони були зовсім самі в своєму кутку, і він поклав на цю ручку свою велику й теплу долоню.

— Годі вам, Керрі,— промовив він. — Що ви можете зробити самі? Дозвольте мені допомогти вам.

Він злегка стиснув її ручку, і вона спробувала звільнитись. Він стиснув міцніше, і вона більше не пручалась. Тоді він всунув зелені банкноти їй у руку і на її заперечення прошепотів:

— Не турбуйтесь, я вам їх позичаю, тільки позичаю!

Він примусив її взяти гроші. Тепер вона почувала, що якісь дивні зв’язки єднають її з ним. Вони вийшли на вулицю, і він провів її далеко на південь, до Полк-стріт.

— Вам не хочеться жити з вашими родичами? — спитав він серед розмови, ніби між іншим.

Керрі чула запитання, але не звернула на нього уваги.

— Приходьте сюди завтра зранку, — запропонував він, — і ми з вами підемо на денну виставу. Гаразд?

Керрі спершу відмовлялася, але нарешті згодилась.

— У вас є вільний час. Купіть собі гарненькі черевички і жакет.

Вона й не уявляла собі, які складні міркування хвилюватимуть її по його відході. Поки він був з нею, їй передавався його бадьорий, безтурботний настрій.

— І не сушіть собі голови думками про людей, з якими ви зараз живете, — сказав він, прощаючись. — Я вам допоможу.

Керрі розсталася з ним, почуваючи себе так, ніби якась велика, дужа рука простяглася до неї, щоб скинути тягар турбот з її плечей. Вона мала гроші — дві м’які, зелені, гарні десятидоларові банкноти.

РОЗДІЛ VII

Земне вабить. Краса говорить сама за себе

Справжнього значення грошей і досі ще ніхто як слід не зрозумів і не з’ясував. Коли кожен усвідомить, що головне призначення грошей — оцінювати по заслузі і що їх треба виплачувати за чесно витрачену енергію, а не перетворювати на беззаконно загарбаний привілей, — тоді багато з наших соціальних, релігійних і політичних лих назавжди відійдуть у минуле. Що ж до Керрі, то для неї моральне значення грошей було таке саме, як і для більшості людей. Старе визначення: «Гроші — це те, що мають інші і що мені теж треба мати», — якнайкраще передає, чим для неї були гроші. І ось тепер вона тримала в руці трохи грошей — дві м’які десятидоларові банкноти — і, володіючи ними, почувала себе незрівнянно краще. Вони таїли в собі якусь особливу силу. Людина її розвитку була б щаслива, опинявшись на безлюдному острові з великою торбою грошей, і тільки довгі злигодні та голодування навчили б її розумій, що часом гроші нічого не варті. Але й тоді вона б не збагнула їх відносної цінності; напевне, вона б тільки пошкодувала, що, маючи в руках таку силу, позбавлена можливості скористатися з неї.

Розставшися з Друе, бідна дівчина не чула під собою ніг від хвилювання. Вона трошки соромилася думки, що не знайшла сили відмовитись, але ж потреба в грошах була така пекуча, як було не радіти! Тепер вона матиме гарненький новий жакет! Вона купить собі пару гарненьких черевиків з гудзиками. І панчохи, і спідницю, і ще, і ще… Знову, як і тоді, коли вона підраховувала свій майбутній заробіток, Керрі, в полоні нестримних бажань, удвічі переоцінила купівельну спроможність своїх грошей.

Зате у неї склалося правильне уявлення про Друе. В її очах це був симпатичний, добродушний хлопчина. В ньому не було нічого лихого. Він дав їй грошей, бо мав добре серце, бо розумів, що вона їх потребує. Він не дав би, певна річ, такої ж суми бідному юнакові, але не треба забувати, що бідний юнак, цілком природно, не міг би так зворушити його, як молода дівчина. Прекрасна стать завжди дуже впливала на його почуття. Жадання завжди жило в ньому. Правда, якби він здибав жебрака, що попросив би: «Згляньтеся, пане, я конаю з голоду», — він охоче дав би йому стільки, скільки, на його думку, належало давати жебракові, і одразу ж забув би про це. Він не став би міркувати й філософувати з цього приводу. Йому взагалі не властиві були розумові процеси, що заслуговували б такої назви. Це був метелик, веселий і безтурботний метелик, що кружляв навколо лампи. Втративши своє становище, зазнавши тяжких ударів, що їх часом доля завдає людині, він став би таким самим безпорадним, як і Керрі,— таким самим безпорадним, розгубленим і так само викликав би жаль до себе.

Що ж до його зальотів, то він не мав на думці нічого лихого, не вважаючи, що ті відносини, які він прагнув зав’язати з жінками, можуть бути згубні для них. Він любив залицятись до них, підкоряти їх своїм чарам не тому, що був холодним, злим, підступним негідником; просто його вроджені нахили поривали його до цього, як до вищої насолоди. Він був марнолюбний, хвалькуватий і тішився гарним убранням, наче дурненьке дівча. Справжній негідник обдурив би його так само легко, як він зумів зачарувати гарненьку фабричну робітницю. Успіх Друе у торговельних справах пояснювався його добродушною вдачею і доброю репутацією фірми. Він крутився поміж людей, сповнений невичерпної життєрадісності, і про нього ніяк не можна було сказати, що в нього є духовна сила, гідна називатися інтелектом, що в нього є думки, та ще й благородні, що в нього є почуття, які тривають довше, ніж одну мить. Сафо назвала б його свинею; Шекспір сказав би про нього: «моє жваве дитя», а старий п’яниця Каріо вважав його за розумну, здібну, ділову людину. Одно слово, він був добрий хлопець в його власному розумінні цього слова.

Керрі взяла в нього гроші, і це є найкращим доказом того, що в ньому було щось щире й привабливе. У підступного, ницого чоловіка з лихими намірамі, вона не взяла б і п’ятна-дцяти центів, хоч би як він прикривався маскою дружби. Люди з нерозвиненим розумом зовсім не такі вже безпорадні. Природа навчила диких тварин тікати перед лицем невідомої небезпеки. Вона прищепила маленькому бурундукові несвідомий страх перед отрутами. «Господь оберігає свої створіння», — ці слова стосуються не тільки тварин. Немудра Керрі, мов овечка, керувалась у своїх вчинках інстинктом, а проте залицяння Друе майже не збудили в ній інстинкту самозбереження, дуже сильного у таких безпосередніх натур.

Попрощавшися з Керрі, він поздоровив себе з тим, що зумів справити на неї добре враження. Чорт забирай, просто обурливо, що молодим дівчатам доводиться отак поневірятись. Настає холоднеча, а в неї нема чого вдягнути. Просто жах! Треба піти до «Фіцджералда і Моя» викурити сигару. Коли він згадував про Керрі, ноги легше несли його.

Керрі повернулась додому в такому піднесеному настрої, що не могла його приховати. Але несподівані гроші принесли з собою безліч ускладнень, які її дуже непокоїли. Як же вона зможе купити собі щось із одягу, коли Мінні знає, що в неї немає грошей? Ще не дійшовши додому, вона зрозуміла, що це неможливо. Які пояснення вона могла б дати?

— Ну як? — спитала Мінні.

Керрі не любила брехати і, почуваючи одне, говорити зовсім інше. Якщо вже ухилятися від правди, то хоч принаймні тоді, коли вже інакше не можна. Отож, щоб не доводилося скаржитись, коли в неї було так радісно на серці, вона відповіла: