Сестра Керри Драйзер Теодор
— Три з половиною, — відповів він.
— Ох! — мало не скрикнула вона, але стрималася і нічим не зрадила свого розчарування.
— Зараз ми, власне, нікого не потребуємо, — провадив він недбало, розглядаючи її, ніби якийсь пакунок. — Але приходьте в понеділок уранці, і я вас поставлю на роботу, — додав він.
— Дякую, — ледь чутно вимовила Керрі.
— Якщо прийдете, візьміть з собою фартух, — сказав майстер.
І він пішов, залишивши Керрі біля ліфта і навіть не спитавши, як її звуть.
Вигляд майстерні і визначена їй плата завдали удару надіям Керрі, але все ж таки, після всіх жорстоких поразок, яких вона зазнала, її дуже потішило те, що їй нарешті запропонували якусь роботу. Хоч які скромні були її сподівання, вона ніяк не могла собі уявити, що візьметься за цю роботу. Вона ж бо звикла до кращого. Все своє життя вона провела на свіжому повітрі, і тепер усе в ній повставало проти ув’язнення в такому місці. їй ніколи не доводилося жити в бруді. У сестриній квартирі теж було чисто. А тут — така грязюка, низька стеля, дівчата неохайні, якісь озлоблені. У них, мабуть, лихе на думці й на душі, міркувала вона. А все ж таки — їй запропонували роботу! Виходить, Чікаго не таке вже погане місто, коли в перший же день тут можна влаштуватися на роботу. Згодом знайдеться щось краще.
Проте дальші шукання Керрі не дали нічого втішного. Скрізь, куди тільки вона не зверталась після того, шукаючи привабливішої обстали, їй одразу ж рішуче відмовляли. В інших місцях потребували тільки досвідчених робітниць. Доводилось чути й гострі відповіді. Особливо боляче вразив Керрі грубий прийом в одній майстерні верхнього одягу, де їй довелося піднятись на четвертий поверх.
— Ні, ні,— крикнув майстер, кремезний, брутальний чолов’яга, який порядкував у тьмяно освітленій майстерні,— нам нікого не треба. І не ходіть сюди!
День згасав, і разом з ним танули її надії й сили, вся її мужність. Вона виявила надзвичайну наполегливість, і такі зусилля справді заслуговували кращої нагороди. Величезна ділова частина міста здавалася тепер стомленій дівчині ще неозорішою, ще жорстокішою, ще невблаганнішою в своїй байдужості. Усі двері, здається, були замкнені для неї, і боротьба була надто запекла, годі й сподіватися чогось домогтися. Повз неї нескінченним потоком поспішали чоловіки й жінки. Керрі почувала, що навкруги вирує чуже їй життя, сповнене зусиль і прагнень, почувала свою власну безпорадність у цьому вирі, почувала, хоч і невиразно, якою билинкою вона була в його хвилях. Вона марно шукала, куди б їй ще звернутись, але не бачила більше дверей, в які наважилася б увійти. Скрізь буде те саме. Такі самі принизливі прохання і така сама відповідь — коротка відмова.
Змучена тілом і душею, вона звернула на захід, до квартири Мінні, на якій тепер зосередились її думки, — і почався невеселий, безнадійний відступ, що на нього з настанням ночі так часто приречені шукачі роботи. Проходячи по П’ятій авеню на південь, в напрямі до Ван-Б’юрен-стріт, де вона збиралася сісти в конку, Керрі опинилася під дверима оптової взуттєвої фірми і крізь одне з дзеркальних вікон побачила джентльмена середнього віку за маленьким столиком. Підкоряючись якомусь раптовому імпульсу, що часом виникає з почуття безнадійної поразки, ніби останній проблиск розбитих надій, Керрі повільно зайшла у двері й наблизилась до цього джентльмена, який зацікавлено поглянув на її стомлене обличчя.
— В чому справа? — спитав він.
— Чи не знайдеться у вас якої роботи? — мовила Керрі.
— Справді, не знаю, — відповів він чемно. — Якої саме роботи ви шукаєте? Може, ви друкарка?
— Ой ні,— відповіла Керрі.
— Бачите, у нас буває потреба тільки в рахівниках і друкарках. Але ви можете пройти до бічного входу і запитати нагорі. Там кілька днів тому були потрібні люди. Спитайте містера Брауна.
Вона поспішила до бічного входу і піднялася ліфтом на четвертий поверх.
— Віллі, поклич містера Брауна, — сказав ліфтер хлопчикові, що стояв поблизу.
Віллі побіг і незабаром повернувся з відповіддю, що містер Браун просить її посидіти, він зараз прийде.
Підсобне приміщення, в якому вона опинилась, нічим не показувало, що це за підприємство, і тому Керрі не могла вгадати, яку тут можна дістати роботу.
— То ви хочете стати до нас на роботу? — сказав містер Браун, почувши, чого їй треба. — А вам уже доводилось працювати на взуттєвій фабриці?
— Ні, сер.
— Як вас звуть? — спитав він і, коли вона відповіла, промовив: — Не знаю, справді, чи знайдеться щось для вас. А ви згодні працювати за чотири з половиною долари на тиждень?
Знеможена поразками, Керрі подумала, що це не так мало. Вона, правда, чекала, що їй запропонують не менше шести доларів. Все-таки вона погодилась, і він записав її прізвище й адресу.
— Приходьте о восьмій годині ранку в понеділок, — сказав він на прощання. — Я думаю, що знайду для вас якусь роботу.
Він пішов, а Керрі підбадьорилася, зміркувавши, що нарешті знайшла щось підхоже. Кров теплою хвилею розлилася по тілу. Нервове напруження вляглося. Вона вийшла на залюднену вулицю і відчула там щось нове. Що це, яким легким кроком посувається натовп! Керрі тільки тепер помітила на обличчях усмішки. До її вух долинули уривки розмов, сміх. Повітря віяло свіжістю. Роботу вже було скінчено на сьогодні, і людські потоки виливалися з будинків. Керрі бачила на обличчях задоволення і піддала ходи, згадавши про те, що вдома, у сестри, її чекає обід. Вона поспішала і, хоч була втомлена, вже не почувала, що в неї болять ноги. Цікаво, що скаже Мінні. Ах, незабаром зима, довга зима в Чікаго — вогні, натовп, розваги! Це велетенське місто, зрештою, чудове. Фірма, де Керрі працюватиме, мабуть, солідне підприємство. Там такі величезні вікна із дзеркального скла. У неї там усе піде добре. їй пригадався Друе і все, що він говорив. Життя знову почало здаватися кращим, веселішим, яскравішим. Керрі сіла в конку в найкращому настрої, ще почуваючи, як тепла кров приємно пульсує в жилах. Вона житиме в Чікаго! — бриніло в її душі. їй буде краще, ніж досі… Вона буде щаслива!
РОЗДІЛ IV
Марні мрії. Дійсність глузує
Два наступні дні Керрі не переставала з захопленням думати про своє майбутнє.
Нестримна уява несла її у вир розваг і втіх, яких вона могла б сподіватися, якби від колиски була улюбленицею долі. Вона охоче, щедрою рукою розподіляла свої мізерні чотири з половиною долари на тиждень, надто швидко знаходячи, на що їх витратити. Перше ніж лягти спати, вона сідала в крісло-гойдалку й дивилася у вікно на принадно освітлені вулиці, і тоді цей сподіваний заробіток прокладав своїй майбутній власниці шлях для всіх радощів і оздоб, яких тільки може зажадати жіноче серце.
«Я житиму весело!» — думала вона.
її сестра Мінні нічого не знала про цей нестримний політ фантазії, що загрожував вичерпати всі можливі джерела насолод. Вона старанно шарувала підлогу в кухні, міркуючи про купівельну спроможність вісімдесяти центів, призначених на недільний обід. Коли Керрі повернулась додому, розпалена своїм першим успіхом, готова, незважаючи на втому, без кінця розповідати про цікаві події, які привели її до перемоги, — старша сестра тільки всміхнулася, почувши цю новину, і спитала, чи не доведеться їй частину заробітку витрачати на конку. Таке міркування не спадало Керрі на думку, проте воно пе змогло надовго охолодити її запалу. Вона перебувала в тому стані, коли одна сума легко віднімається від другої без помітного зменшення цієї останньої,— і була щаслива.
Гансон повернувся додому о сьомій годині у трохи дражливому настрої, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося у нього не стільки в словах, як у похмурому вигляді, з яким він походжав по кімнаті. Він мав пантофлі з жовтої повсті і, повернувшись додому, одразу ж узував їх замість важких черевиків, потім довго мив простим милом обличчя, аж поки воно ставало яскраво-червоним і лискучим, — оце і все його готування до вечері. Упоравшись, він брав вечірню газету і читав у глибокому мовчанні.
Дуже неприємно, коли в молодої людини така вдача, — ось
яке враження це справило на Керрі. Як це звичайно бував, настрій Гансона впливав на всю сім’ю; його дружина принишкла і ні про що не питала, розуміючи, що відповіді не почує.
Проте, дізнавшись, які новини принесла Керрі, він трохи прояснів.
— Виходить, ви не гаяли даремно часу! — зауважив він і навіть злегка всміхнувся.
— Авжеж, — відгукнулася Керрі, і в голосі її бриніла гордість.
Він ще про щось запитав, а потім почав гратися з дитиною і облишив цю тему. Мінні повернулася до неї за столом.
Та не так легко було примусити Керрі пройнятися тими поглядами, які панували в сім’ї.
— Це, мабуть, дуже велика фірма, — сказала вона між іншим. — Величезні дзеркальні вікна, безліч службовців. Чоловік, з яким я розмовляла, сказав мені, що вони наймають силу людей.
— Тепер не так важко знайти роботу, — докинув Гансон, — аби тільки людина мала пристойний вигляд.
Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі всім відомі визначні місця Чікаго, які варто побачити, — розваги, що нічого не коштували.
— Тобі цікаво буде побачити Мічіган-авеню. Там такі гарні будинки. Чудова вулиця!
— А де міститься театр Джекобса? — перебила її Керрі; то був один з театрів, де ставили мелодрами.
— Та не дуже далеко звідси, — відповіла Мінні.— Це на Голстед-стріт, тут близенько.
— Як би мені хотілося там побувати! Я ж сьогодні, здається, переходила через Голстед-стріт, правда ж?
Відповідь на це просте запитання Керрі почула не відразу. Просто дивно, як невисловлені думки відбиваються на людях. Згадка про театр викликала мовчазний осуд марнотратства, спочатку в Гансона, потім у Мінні, і ці приховані почуття одразу ж змінили настрій за столом. Мінні відповіла: «Так», — але Керрі зразу відчула, що всі тут проти відвідування театрів. Це питання більше не порушувалося, поїш Гансон, скінчивши їсти, не взявся знов за газету, з якою він перейшов у вітальню.
Коли сестри залишились удвох, їхня розмова стала вільніша. Керрі раз у раз переривала її, стиха наспівуючи, поки вони мили посуд.
— Мені хочеться трохи прогулятися, подивитись на Гол стед-стріт, якщо це не дуже далеко, — мовила Керрі трохи згодом. — Чому б нам не піти сьогодні в театр?
— О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти куди-небудь, — відповіла Мінні.— Йому так рано треба вставати.
— Та він нічого не матиме проти. Це ж його розважить! — наполягала Керрі.
— Ні, він рідко ходить у театр, — відповіла Мінні.
— А мені б хотілося піти, — сказала Керрі.— Давай підемо з тобою вдвох!
Мінні замислилась на мить, — не над тим, чи можна їй іти або чи хочеться, бо на ці питання в неї вже була готова заперечна відповідь, — а над тим, як спрямувати сестрині думки в інший бік.
— Ми підемо іншим разом, — мовила вона нарешті, не знаючи, як викрутитись.
Керрі одразу догадалась, яка причина відмови.
— В мене є трохи грошей, — сказала вона. — Ходімо, Мінні
Мінні похитала головою.
— Нехай і він піде з нами, — запропонувала Керрі.
— Ні,— відповіла Мінні стиха і забряжчала тарілками, щоб скінчити розмову, — він не піде.
Сестри не бачилися кілька років, і за цей час у вдачі Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, якщо йшлося про її добробут, — особливо тепер, коли не почувала під собою міцного грунту, — вона водночас палко прагнула радощів і втіх, і ця риса була в ній така сильна що становила основу її вдачі. Вона змовчала б про все інше, але тут вона не вгавала.
— Спитай його! — прошепотіла вона благально.
Читать бесплатно другие книги:
