Сестра Керри Драйзер Теодор

РОЗДІЛ IV

Марні мрії. Дійсність глузує

Два наступні дні Керрі не переставала з захопленням думати про своє майбутнє.

Нестримна уява несла її у вир розваг і втіх, яких вона могла б сподіватися, якби від колиски була улюбленицею долі. Вона охоче, щедрою рукою розподіляла свої мізерні чотири з половиною долари на тиждень, надто швидко знаходячи, на що їх витратити. Перше ніж лягти спати, вона сідала в крісло-гойдалку й дивилася у вікно на принадно освітлені вулиці, і тоді цей сподіваний заробіток прокладав своїй майбутній власниці шлях для всіх радощів і оздоб, яких тільки може зажадати жіноче серце.

«Я житиму весело!» — думала вона.

її сестра Мінні нічого не знала про цей нестримний політ фантазії, що загрожував вичерпати всі можливі джерела насолод. Вона старанно шарувала підлогу в кухні, міркуючи про купівельну спроможність вісімдесяти центів, призначених на недільний обід. Коли Керрі повернулась додому, розпалена своїм першим успіхом, готова, незважаючи на втому, без кінця розповідати про цікаві події, які привели її до перемоги, — старша сестра тільки всміхнулася, почувши цю новину, і спитала, чи не доведеться їй частину заробітку витрачати на конку. Таке міркування не спадало Керрі на думку, проте воно пе змогло надовго охолодити її запалу. Вона перебувала в тому стані, коли одна сума легко віднімається від другої без помітного зменшення цієї останньої,— і була щаслива.

Гансон повернувся додому о сьомій годині у трохи дражливому настрої, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося у нього не стільки в словах, як у похмурому вигляді, з яким він походжав по кімнаті. Він мав пантофлі з жовтої повсті і, повернувшись додому, одразу ж узував їх замість важких черевиків, потім довго мив простим милом обличчя, аж поки воно ставало яскраво-червоним і лискучим, — оце і все його готування до вечері. Упоравшись, він брав вечірню газету і читав у глибокому мовчанні.

Дуже неприємно, коли в молодої людини така вдача, — ось

яке враження це справило на Керрі. Як це звичайно бував, настрій Гансона впливав на всю сім’ю; його дружина принишкла і ні про що не питала, розуміючи, що відповіді не почує.

Проте, дізнавшись, які новини принесла Керрі, він трохи прояснів.

— Виходить, ви не гаяли даремно часу! — зауважив він і навіть злегка всміхнувся.

— Авжеж, — відгукнулася Керрі, і в голосі її бриніла гордість.

Він ще про щось запитав, а потім почав гратися з дитиною і облишив цю тему. Мінні повернулася до неї за столом.

Та не так легко було примусити Керрі пройнятися тими поглядами, які панували в сім’ї.

— Це, мабуть, дуже велика фірма, — сказала вона між іншим. — Величезні дзеркальні вікна, безліч службовців. Чоловік, з яким я розмовляла, сказав мені, що вони наймають силу людей.

— Тепер не так важко знайти роботу, — докинув Гансон, — аби тільки людина мала пристойний вигляд.

Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі всім відомі визначні місця Чікаго, які варто побачити, — розваги, що нічого не коштували.

— Тобі цікаво буде побачити Мічіган-авеню. Там такі гарні будинки. Чудова вулиця!

— А де міститься театр Джекобса? — перебила її Керрі; то був один з театрів, де ставили мелодрами.

— Та не дуже далеко звідси, — відповіла Мінні.— Це на Голстед-стріт, тут близенько.

— Як би мені хотілося там побувати! Я ж сьогодні, здається, переходила через Голстед-стріт, правда ж?

Відповідь на це просте запитання Керрі почула не відразу. Просто дивно, як невисловлені думки відбиваються на людях. Згадка про театр викликала мовчазний осуд марнотратства, спочатку в Гансона, потім у Мінні, і ці приховані почуття одразу ж змінили настрій за столом. Мінні відповіла: «Так», — але Керрі зразу відчула, що всі тут проти відвідування театрів. Це питання більше не порушувалося, поїш Гансон, скінчивши їсти, не взявся знов за газету, з якою він перейшов у вітальню.

Коли сестри залишились удвох, їхня розмова стала вільніша. Керрі раз у раз переривала її, стиха наспівуючи, поки вони мили посуд.

— Мені хочеться трохи прогулятися, подивитись на Гол стед-стріт, якщо це не дуже далеко, — мовила Керрі трохи згодом. — Чому б нам не піти сьогодні в театр?

— О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти куди-небудь, — відповіла Мінні.— Йому так рано треба вставати.

— Та він нічого не матиме проти. Це ж його розважить! — наполягала Керрі.

— Ні, він рідко ходить у театр, — відповіла Мінні.

— А мені б хотілося піти, — сказала Керрі.— Давай підемо з тобою вдвох!

Мінні замислилась на мить, — не над тим, чи можна їй іти або чи хочеться, бо на ці питання в неї вже була готова заперечна відповідь, — а над тим, як спрямувати сестрині думки в інший бік.

— Ми підемо іншим разом, — мовила вона нарешті, не знаючи, як викрутитись.

Керрі одразу догадалась, яка причина відмови.

— В мене є трохи грошей, — сказала вона. — Ходімо, Мінні

Мінні похитала головою.

— Нехай і він піде з нами, — запропонувала Керрі.

— Ні,— відповіла Мінні стиха і забряжчала тарілками, щоб скінчити розмову, — він не піде.

Сестри не бачилися кілька років, і за цей час у вдачі Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, якщо йшлося про її добробут, — особливо тепер, коли не почувала під собою міцного грунту, — вона водночас палко прагнула радощів і втіх, і ця риса була в ній така сильна що становила основу її вдачі. Вона змовчала б про все інше, але тут вона не вгавала.

— Спитай його! — прошепотіла вона благально.

Мінні думала в цей час про ті додаткові гроші, що їх пла-титиме сестра за харчі. їх вистачить на плату за квартиру, і тоді з чоловіком трохи легше буде говорити про витрати. Та коли Керрі з самого початку думатиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть всякі ускладнення. Якщо Керрі не призвичаїться до одноманітної і тяжкої праці, якщо не збагне, що треба трудитись, а не мріяти про розваги, тоді яка їм користь з її приїзду до міста? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні турботи людини, яка завжди без зайвих нарікань пристосовувалася до тих умов життя, які могла створити для себе, безнастанно працюючи.

Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона. Вона зробила це дуже неохоче.

— Керрі просить нас піти з нею в театр, — промовила вона, зазираючи у вітальню.

Ган сон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидким поглядом, що промовляв ясніше за всякі слова: «Це зовсім не те, чого ми сподівались».

— Мені нікуди не хочеться йти, — відповів він. — А що вона хоче подивитись?

— Вона хоче піти у театр Джекобса, — сказала Мінні.

Він опустив очі в газету і заперечливо хитнув головою.

Побачивши, як вони поставилися до її пропозиції, Керрі ще виразніше збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми виразного протесту.

— Знаєш що, я спущуся вниз і постою трохи біля входу, — сказала вона згодом.

Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.

— Куди пішла Керрі? — спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як грюкнули сінешні двері.

— Вона сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, — відповіла Мінні.— їй, мабуть, просто захотілось подихати свіжим повітрям.

— Це не гаразд, що вона вже збирається розтринькувати гроші на театри. Як ти гадаєш?

— Та це в неї, либонь, просто цікавість, — насмілилася сказати Мінні,— Для неї все тут новина.

— Не знаю, — промимрив Гансон і, злегка наморщивши лоба, обернувся до дитини.

Він міркував над тим, до якого нестримного марнотратства й нікчемної суєти можуть доходити молоді дівчата, і дивувався, як це Керрі навіть і думати наважується про щось подібне, маючи так мізерно мало можливостей.

У суботу Керрі вийшла з дому одна і пішла спершу до річки, яка її цікавила, а потім назад до Джексон-стріт, вздовж якої тоді стояли чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, — через що цю вулицю пізніше перетворили на бульвар. Керрі була вражена ознаками розкошів, що їх можна було помітити на цій вулиці, на якій, треба сказати, не мешкав тоді ніхто з капіталом понад сто тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з квартири, в якій, вона вже збагнула це, жили нудним, убогим життям, в якій годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, теж ніби вирвавшись на волю, раз у раз зверталися до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки в понеділок увечері, і, хоч була трохи стурбована такою можливістю, в глибині душі сподівалася, що він справді прийде.

У понеділок Керрі встала рано і зібралася йти на роботу.

Вона одягла стареньку перкалеву блузку, синю в цяточки, вигорілу коричневу саржеву спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який носила ціле літо в Колумбія-Сіті. Черевики в неї були старі, а бантик, зім’ятий і безформний, напевне, став такий від довгого і частого вжитку. Вона мала вигляд звичайної робітниці, тільки риси її обличчя були трохи правильніші, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось стриманого вигляду.

Не легко встати вдосвіта, коли звикнеш, як Керрі вдома, спати до сьомої, а то й до восьмої години. Вона дістала деяке уявлення про те, як живе Гансон, коли, ще зовсім заспана, зазирнула о шостій годині в їдальню і побачила його, — він мовчки кінчав снідати. Поки вона одягалась, він пішов, і вони снідали втрьох — вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і бовтала ложкою в тарілці.

Тепер, коли для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, настрій її геть зіпсувався. Її мрії зотліли на попіл, хоч під цим попелом і жевріли ще червоні жаринки надії. Вона була пригнічена і їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення про те, що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство. Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, що працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, гарно вбрані чоловіки.

— Ну, бажаю успіху! — сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.

Вони ще раніше вирішили, що найкраще йти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб побачити, чи зможе вона ходити так завжди; адже шістдесят центів на конку щотижня — це чимала витрата при такому заробітку.

— Увечері я тобі розповім, як у мене підуть справи, — мовила Керрі.

По вулиці, залитій сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники і проїжджали вагони конки, переповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм; з усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві ранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерця швидко розвіюються всілякі побоювання, крім хіба що найрозпачливіших! Вночі, або й удень в похмурих приміщеннях, лихі передчуття зростають і міцніють, але під ясним сонячним світлом зникає навіть страх смерті.

Керрі все йшла вперед, перейшла через міст і звернула на П’яту авеню. Вулиця нагадувала в цьому місці глибоку ущелину з рудого каміння й темно-червоної цегли. Широкі вікна сяяли чистотою. З гуркотом проїздили валки фургонів. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, поспішаючи в усі боки. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах вона, здавалось, вгадувала глузування з своєї невпевненості. Її вражав велетенський розмах навколишнього життя, вона думала про те, як багато треба знати, щоб брати в ньому хоч найменшу участь. Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже в усіх інших місцях їй відмовили, бо вона нічого не вміє. А що, як її вилають, образять, виженуть з ганьбою…

У Керрі підгиналися коліна і перехоплювало дух, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню і ввійшла в ліфт. Піднявшись на четвертий поверх, вона не побачила нікого; у проходах стояли тільки довгими рядами ящики, накладені під саму стелю. Керрі стояла, дуже злякана, чекаючи, щоб хтось вийшов.

Незабаром з’явився містер Браун. Він, очевидно, не пізнав її.

— Що вам треба? — запитав він.

У Керрі захолонуло серце.

— Ви казали, щоб я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…

— Ага! — перебив він. — Так, так… Як вас звати?

— Керрі Мібер.

— Так, — повторив він. — Ходімо.

Темними проходами між купами ящиків, від яких пахло новими черевиками, він привів її до залізних дверей, що вели до майстерні. Перед ними відкрилося велике приміщення з низькою стелею, сповнене гуркотом і клацанням машин, біля яких працювали чоловіки у білих сорочках і синіх смугастих фартухах. Керрі боязко пробиралася за ним поміж брязкучих автоматів, зашарівшись і дивлячись просто перед себе. Вони добрались до дальнього кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.

Містер Браун махнув рукою майстрові, і той вийшов з лабіринту машин і верстатів.

— Ось ця дівчина, — сказав він і додав, звертаючись до Керрі: — Ідіть за ним.

І містер Браун пішов, а Керрі рушила слідом за своїм новим начальником до маленького столика в кутку кімнати, що правив йому за контору,

— Ви ніколи раніш не працювали в такій майстерні, як наша? — запитав майстер досить суворо.

— Ні, сер, — відповіла дівчина.

Його, видко, дратувало, що доводиться гаяти час із такою робітницею, проте він усе-таки записав її ім’я і повів її до дівчат, які сиділи в ряд на табуретках перед машинами, що гучно клацали. Майстер поклав руку на плече одній з дівчат, яка з допомогою машини пробивала дірочки в передку заготівки.

— Покажи цій дівчині, як це робиться, — сказав він. — Коли скінчиш, підійдеш до мене.

Дівчина, до якої він звернувся, швидко встала з табуретки, даючи Керрі місце.

— Це зовсім не важко, — промовила вона, нахиляючись над Керрі.— Треба взяти шкіру ось так, закріпити ось тут і пустити машину.

Вона закріпила маленькими пересувними затискачами шматок шкіри, з якого мав вийти правий бік передка чоловічого черевика, і натиснула на невеличкий сталевий важіль збоку. Машина одразу різко заклацала і почала вибивати з краю передка круглі шматочки шкіри, лишаючи дірочки для шнурків. Простеживши за кількома заготівками і переконавшись, що робота в Керрі йде досить добре й без її допомоги, дівчина пішла собі.

Шматки шкіри надходили від дівчини, що сиділа за машиною з правого боку, а Керрі передавала їх дівчині наліво. Вона одразу ж зрозуміла, що їй треба додержувати середньої швидкості, бо інакше коло неї назбирається купа заготівок і вона затримуватиме всіх, хто сидить ліворуч від неї. Ніколи було й озирнутись, і Керрі ревно взялася до роботи. Дівчата ліворуч і праворуч від неї розуміли, що їй важко, що вона хвилюється, і намагались по змозі допомогти їй, працюючи трохи повільніше.

Якийсь час Керрі не відривалася від роботи, і одноманітний ритмічний рух машини притишував її хвилювання і переляк. Так минали хвилини, і вона поступово почала помічати, що в приміщенні темнувато. Повітря було насичене важким запахом свіжої шкіри, але Керрі на це не зважала. Вона почувала на собі погляди інших дівчат, і її непокоїло, що вона, мабуть, працює не досить швидко.

Одного разу, коли вона, не так вставивши шматок шкіри в затискач, безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це

був майстер. Серце Керрі закалатало так сильно, що вона нічого вже не бачила перед собою.

— Пускайте ж машину! — промовив майстер. — Пускайте ж машину! Не затримуйте всього ряду.

Від цього Керрі трохи отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, працювала вона далі й перевела дух тільки тоді, коли зникла тінь, що виросла над нею.

Час минав, і в кімнаті ставало душно. Керрі хотілося ковтнути води, свіжого повітря, але вона не насмілювалась зрушити з місця. Табурет не мав ні спинки, ні підніжки, їй було дуже незручно сидіти. Незабаром у неї заболіла спина. Вона ворушилась, пересідала так і сяк, але це допомагало ненадовго, і вона почала стомлюватись.

— Чого ти не встанеш? — без зайвих церемоній порадила їй сусідка з правого боку. — Це дозволяється.

Керрі з вдячністю поглянула на неї.

— Я, мабуть, таки встану, — сказала вона.

Підвівшись із свого місця, вона якийсь час працювала стоячи, але так було важче. Від того, що доводилося нахилятись, ще дужче заболіла спина і плечі.

Оточення справляло на неї неприємне враження своєю грубістю. Вона не насмілювалась оглядатися, але крізь клацання машини до неї долітали окремі фрази, а дещо вона помічала краєм ока.

— Ти бачила вчора Гаррі? — спитала свою сусідку дівчина, що сиділа ліворуч біля Керрі.

— Ні.

— Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Він був просто красунчик!

— Тс-с! — шепнула друга, нахиляючись над роботою.

Перша принишкла і набрала серйозного вигляду. Майстер

довільно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною робітницею. Тільки-но він відійшов, розмова відновилась.

— Чуєш, — знову почала дівчина ліворуч від Керрі. — Що він сказав, знаєш?

— Ні, не знаю.

— Він сказав, що позавчора бачив мене з Едді Гаррісом у «Мартіна».

— Отаке!

Обидві захихотіли.

Юнак з рудуватим, давно не стриженим чубом пробирався поміж машин, човгаючи ногами і лівою рукою притискаючи до живота кошика з обрізками шкіри. Недалеко від Керрі він раптом простяг праву руку і схопив одну з дівчат за лікоть.

— Ой, пусти! — скрикнула вона сердито. — Причепа!

У відповідь він тільки вишкірив зуби і кинув: «Кривляка!» — коли вона глянула йому вслід. Галантним його ніяк не можна було назвати.

Керрі вже ледве могла всидіти на місці. Ноги в неї заніміли, нестерпно хотілося встати і потягнутись. Невже полудень ніколи не настане? Їй здавалось, що вона працює вже цілісінький день. Вона зовсім не зголодніла, але почувала себе кволою, очі стомилися стежити за одним місцем, куди ударяв пробивач. Дівчина з правого боку помітила, як вона мучиться, і пожаліла її. Керрі надто сумлінно віддавала всі сили роботі, хоч насправді те, що вона робила, зовсім не вимагало такого розумового і фізичного напруження. Та нічого не можна було вдіяти. Половинки передків невпинно нагромаджувались перед нею. У Керрі заболіли кисті рук, потім пучки, а під кінець все її тіло було суцільним сплетінням ниючих, наболілих м’язів, приречених на непорушну позу, що виконували один-єдиний механічний рух, який ставав усе огидніший, аж її почало нудити. Вона з розпачем подумала, що цим мукам не видно краю, і в ту ж мить звідкись знизу крізь ліфт донеслося глухе калатання дзвона і настала перерва. Одразу зчинився рух і гамір голосів. Усі дівчата миттю схопилися з місць і поспішили в сусідню кімнату, а через майстерню потяглися з правого боку чоловіки з іншого відділу. Колеса машин почали співати все тихше і нарешті ледве чутно загули й завмерли. Запанувала лунка тиша, в якій дивно бриніли людські голоси.

Керрі підвелася й пішла по свій сніданок. Тіло її заклякло, голова злегка наморочилась, дуже хотілося пити. По дорозі до маленької дерев’яної загородки, де всі складали верхній одяг і сніданки, вона зустріла майстра, і він пильно глянув на неї.

— Ну як, — промовив він, — справляєтесь?

— Нічого собі,— шанобливо відповіла Керрі.

— Угу, — не знаючи, що ще сказати, пробурчав майстер і пішов собі.

За інших умов ця робота зовсім не була б така важка, але в ті часи нові соціалістичні ідеї, що передбачають створення хороших умов праці для найманих робітників, ще не мали ніякого впливу на виробничі компанії.

У душній майстерні, де тхнуло мастилом і свіжою шкірою, було важко дихати навіть у прохолодні дні. Підлога підміталася тільки ввечері і була вся засмічена. Нікого не цікавило, чи зручно робітникам працювати, — їм намагались давати якомога менше, а вимагали з них якомога більше. Ніхто

тоді й не мріяв про підніжки, стільці з відсувними спинками, їдальні для робітниць, чисті фартухи або пристойну роздягальню. У брудні, смердючі вбиральні було гидко заходити. Вся атмосфера підприємства справляла гнітюче враження.

Керрі випила кухоль води з відра, що стояло в кутку, і озирнулася, шукаючи місця, де б сісти й поснідати. Інші дівчата повмощувались на підвіконнях і на столах тих робітників, які повиходили. Куди б вона не глянула, скрізь сиділо по двоє або й по кілька дівчат, а в неї не вистачало сміливості до когось набиватися, тому вона повернулась до своєї машини. Сівши на табуретку, вона розгорнула сніданок на колінах і почала прислухатись до балачок навкруги. Розмови точилися більше про пусте, а грубих виразів не бракувало. Дехто з чоловіків, що були в майстерні, перекидалися жартами з дівчатами.

— Слухай, Кітті,— гукнув один з них до дівчини, яка зробила кілька турів вальса на вузенькому просторі біля вікна, — підеш зі мною на бал?

— Стережись, Кітті,— гукнув інший, — бо попсуєш зачіску на потилиці!

— Іди собі, причепо! — обізвалась дівчина.

Прислухаючись до цих і подібних безцеремонних дотепів,

якими щедро сипали чоловіки й дівчата, Керрі мимоволі замикалася в собі. Вона не звикла до такого і почувала за цими розмовами щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неї звернеться з такими самими словами хтось із цих юнаків, які після знайомства з Друе здавалися їй вайлуватими, смішними. Як більшість жінок, вона судила по одежі, чекаючи від власників фраків гідності, доброти і всіх інших чеснот і заздалегідь приписуючи всі протилежні, непривабливі якості людям у джемперах і комбінезонах.

Вона навіть зраділа, коли минула коротка півгодинна перерва і колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, — так їй здавалося принаймні. Та незабаром вона побачила, що помиляється, бо один з хлопців, проходячи поблизу, несподівано ткнув її пальцем під ребра. Обурена Керрі рвучко обернулась, але хлопець уже відійшов і тільки раз оглянувся, вишкіряючи зуби. Вона ж ледве стримала сльози.

Сусідка помітила це і сказала:

— Не звертай уваги! Він страшенний нахаба.

Керрі не відповіла нічого, тільки ще нижче нахилилась над роботою. їй здавалося, що вона не знесе такого життя. Не такою уявляла вона роботу. І поки тягся цей день після перерви, вона все думала про місто навкруги, про розкішні

вітрини, юрби людей, гарні будинки. Прийшло на пам’ять рідне Колумбія-Сіті і все те хороше, що вона там залишила.

О третій годині вона була певна, що вже шоста, о четвертій вирішила, що за часом не стежать, примушуючи всіх працювати наднормово. Майстер став справжнім звіром: він весь час так і чигав позаду, не даючи ні на мить відірватися від роботи. Всі ті розмови, які вона чула навкруги, відбивали їй охоту з кимсь тут товаришувати. Коли настала, нарешті, шоста година, Керрі з радістю поквапно вийшла. Плечі боліли, все тіло заклякло від сидіння в одній позі.

Надягши брилик, вона йшла до виходу довгим коридором,

1 в цей час якийсь молодий робітник, вподобавши її, весело гукнув:

— Слухай, любко, коли ти почекаєш, я тебе проведу!

Це стосувалося тільки до неї, сумніву не могло бути, але вона й не оглянулась.

В переповненому ліфті інший юнак у запорошеному, брудному робочому одязі думав справити на неї враження, втупивши в неї хтивий погляд.

А на вулиці якийсь молодик, що чекав на тротуарі товариша, усміхнувся до неї і жартівливо гукнув:

— Вам часом не по дорозі зо мною?

Смутна повернула Керрі на захід. Виходячи з-за рогу, вона помітила за великим блискучим вікном маленький столик, біля якого, вперше прийшовши сюди, вона спитала про роботу. Як і тоді, навкруги вирував гомінливий натовп бадьорих, енергійних людей. Керрі трохи полегшало — тільки тому, що вона вирвалася з майстерні. Їй соромно було дивитись на добре вдягнених дівчат, що проходили повз неї. В її серці наростав протест: вона вважала, що заслуговує на кращу долю.

РОЗДІЛ V

Блискуча нічна квітка. Перша згадка

Того вечора Друе не прийшов. Одержавши листа від Керрі, він на якийсь час забув і думати про неї, цілком віддавшись тому, що розумів під словом «розважатися». Саме в цей вечір, пообідавши у досить відомому ресторані «Ректор», що містився в підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка й Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального будинку муніципалітету. Там, спершись на розкішний прилавок, він вихилив чарку чистого віскі, взяб дві сигари й запалив одну з них. Все це, на його думку, належало до звичаїв «вищих кіл» суспільства,

Друе не був п’яницею, не був він і грошовитою людиною. Він тільки прагнув усього, що — в його розумінні — є в житті найліпшого, і саме так проводити час здавалося йому часткою цього найліпшого. Ресторан «Ректор», яскраво освітлений, зі стінами й підлогою з полірованого мармуру, з розкішною порцеляною і сріблом, а головне — з репутацією місця, куди приходили артисти і взагалі люди з театрального світу, здавався Друе якраз підходящим для людини, яка має успіх у житті. Він любив гарний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо багато важило для нього знайомство й товариство людей, які добилися успіху в житті. Обідаючи тут, він відчував велику втіху від думки, що в цьому ресторані буває Джозеф Джефферсон або що Генрі Діксі, інший відомий актор, сидить за кілька столиків від нього. У «Ректорі» таку втіху завжди можна було мати, бо там бували політичні діячі, біржові маклери, актори, відомі на все місто молоді багатії-гульвіси, і всі вони їли й пили серед гомону банальних балачок.

— Он там. сидить такий-то і такий-то, — цю фразу часто можна було почути, особливо між тими джентльменами, які ще не досягли (але сподівалися свого часу досягти) запаморочливих висот заможності, що дозволяли відвідувати цей ресторан.

— Справді? — була звичайна відповідь.

— Аякже, хіба ви не знали? Він директор Великого оперного театру.

Коли такі розмови долітали до Друе, він розправляв плечі і його обід смакував йому ще ліпше. Він і так був трохи марнославний, а в таку мить його марнославство іще зростало, і честолюбність теж. Настане час, коли й він матиме змогу розкидати пачки банкнот. Проте і зараз він може обідати там, де обідають ці люди.

З тих самих причин він полюбляв і бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт. Для Чікаго це був розкішний бар. Як і в ресторані «Ректор», із гарних люстр лилося сліпуче електричне світло. Підлога була викладена строкатими плитками, а стіни, обшиті внизу темними панелями з дорогого полірованого дерева, в яких відбивалися вогні ламп, вгорі прикрашало барвисте ліплення, що надавало залі величного вигляду. Довгий прилавок заливали потоки світла, у якому виблискувало поліроване дерево, кольорове скло, кришталь, численні пляшки вигадливої форми. Справді, бар був першорядний, з пишними завісами, добірними винами і великим вибором таких закусок, фруктів і солодощів, що кращих годі було десь знайти.

У ресторані «Ректор» Друе познайомився з містером Дж. В. Герствудом, управителем бару «Фіцджералд і Мой». Він був добре, відома в місті людина і, як казали, спритний ділок. Герствуд цілком виправдував таку репутацію. Років сорока, кремезний, з енергійними рухами, він мав поважний, імпозантний вигляд, чому сприяли гарний одяг, бездоганні комірці й коштовності, які він носив, але найбільше — властиве йому почуття власної гідності. Друе відразу ж збагнув, що це людина, з якою варто знатися, і тому не обмежився просто знайомством з Герствудом, але й став учащати в бар на Адамс-стріт, коли хотів випити чи викурити сигару.

Герствуд був у своєму роді цікавим типом. У багатьох справах він виявляв велику спритність і хитрість і вмів притому справляти на людей добре враження. Посада, яку він обіймав, була досить значна, хоч він і не мав справи з фінансами. Він досяг цього великою наполегливістю й ретельністю, після багатьох років служби, почавши з буфетника в дешевій пивниці. Тут, у цьому барі, він мав свій кабінетик з панелями із полірованого вишневого дерева, де у письмовому столі зберігав свою нехитру бухгалтерію — рахунки на замовлені й одержані продукти й напої. Загальне керівництво й фінансові операції здійснювали власники — містер Фіцджералд і містер Мой — а також касир, який відав виторгом.

Більшість часу Герствуд походжав туди й сюди по бару в елегантному костюмі, пошитому в найкращого кравця з закордонного матеріалу, і в препишному жилеті якого-небудь нового фасону; на пальці в нього виблискував перстень з солітером, у галстуку — блакитний діамант, на масивному золотому ланцюжку від годинника найновішої марки, оздобленому гравіруванням, був почеплений оригінальний брелок. Він знав на ім’я і міг привітати вигуком: «Привіт, друже!» — сотні акторів, комерсантів, політичних діячів та інших відомих у місті людей, і цим почасти пояснювався його успіх. Він виробив тонку шкалу панібратства й люб’язності, що йшла вгору від сухого «добридень» на адресу конторників і дрібних службовців, які одерщували п’ятнадцять доларів на тиждень, але, часто відвідуючи бар, мали честь знати Герствуда, — до «Здорові були, мій друже! Як ся маєте?». З цим останнім він звертався до відомих чи багатих осіб, які його знали і поводилися з ним по-дружньому. Існувала, однак, ще одна група відвідувачів, надто багатих чи уславлених, до яких він не насмілювався звертатись фамільярно; з цими він тримався з професійним тактом, з поважною ша-нобливістю, що мала завоювати їхню прихильність, не принижуючи його власної гідності. Нарешті, було ще кілька завсідників, не багатих, але й не бідних, досить відомих, але ще не славетних, з якими Герствуд щиро приятелював. З цими людьми він міг розмовляти довго і на серйозні теми. Любив він і розважитися часом — відвідував перегони, театри, спортивні змагання в деяких клубах. Він мав власний екіпаж і разом з дружиною і двома дітьми займав гарний будинок в Північному районі, поблизу Лінкольн-парку. Загалом це був цілком пристойний, типовий представник вищих класів Америки, що стояв тільки на один щабель нижче за грошових тузів.

Герствуд ставився до Друе прихильно. Йому подобалася його чепурність і щира вдача. Він знав, що Друе всього лише комівояжер, до того ж з невеликим стажем, проте фірма «Бартлет, Каріо і К°» була велика й багата, а Друе встиг себе там добре зарекомендувати. Герствуд був знайомий з містером Каріо, випивав з ним час від часу чарку за дружньою бесідою в компанії. Друе властива була риса, яка дуже допомагала йому в його діяльності, а саме почуття гумору, і при нагоді він умів розповісти щось цікаве. З Герствудом він балакав про перегони, розповідав цікаві історії про самого себе, про свої пригоди з жінками, а також ділився відомостями про торговельні справи в тих містах, де він бував, і завжди був приємним співрозмовником. Сьогодні ж він був в особливо веселому настрої, бо фірма прихильно прийняла його звіт, він уже встиг підібрати нову партію зразків і намітити маршрут для нової півторамісячної поїздки.

— А, це ви, Чарлі? Привіт, друже! — мовив Герствуд, коли Друе годині о восьмій ввійшов у залу/— Як справи?

У барі було повно людей.

Друе привітно всміхнувся, потиснув Герствудові руку, і вони, балакаючи, попрямували до прилавка.

— Дякую, непогано.

— Я вже місяця півтора вас не бачив. Коли ви повернулись?

— У п’ятницю, — відповів Друе. — Проїхався чудово.

— Радий чути, — промовив Герствуд, і його чорні очі ніби потеплішали, втрачаючи звичайний холодний вираз. — Вам чого? — додав він, коли буфетник у сніжно-білій куртці й такому ж галстуку нахилився до них з-за прилавка.

— Старої перцівки, — вирішив Друе.

— І мені трошки тієї ж, — сказав Герствуд і спитав: — Ви ще довго пробудете в місті?

— Тільки до середи. Іду тепер до Сен-Поля.

— В суботу тут був Джордж Івенс. Він казав, що на тому тижні бачив вас у Мілвокі.

— Так, я зустрічав Джорджа, — підтвердив Друе. — Чудовий хлопець! Ми з ним там непогано провели час.

Буфетник поставив перед ними склянки й пляшку, і, провадячи далі розмову, вони налили собі: Друе, як було заведено, — дві третини склянки, а Герствуд — на саме денце, доливши зельтерської.

— Що з Каріо? — спитав Герствуд. — Я вже тижнів зо два не бачив його тут.

— Кажуть, старий зовсім розхворівся, — сказав Друе. — У нього ж подагра!

— Свого часу він, мабуть, добре хапонув грошенят?

— Так, силу-силенну, — підтвердив Друе. — Та жити йому вже не багато лишилось. Він останнім часом майже не буває в конторі.

— У нього тільки один син, якщо не помиляюсь?

— Так, і з дуже метких, — усміхнувся Друе.

— Але він навряд чи може завдати фірмі великої шкоди, там же є інші компаньйони.

— Та й я так гадаю.

Герствуд стояв у розстебнутому піджаку, заклавши великі пальці в кишені жилета; його персні й інші коштовності так і вигравали в яскравому світлі. Він був справжнім втіленням вишуканості й добробуту.

Людині статечпій і непитущій сліпучо освітлена зала, сповнена жвавим гомоном, повинна здаватися якоюсь аномалією, дивним викривленням природи й життя. Метелики нескінченною низкою зліталися сюди на блиск вогнів. Розмови, що точилися тут, аж ніяк не свідчили про високий розумовий розвиток відвідувачів. Ясна річ, шахраї обирали відлюдніші місця для укладання своїх планів, політичні діячі приходили сюди, де кожен міг їх почути, не для того, щоб обговорював ти важливі справи; присутність тут усіх цих людей не можна було пояснити й бажанням випити, бо більшість відвідувачів таких фешенебельних місць — зовсім не алкоголіки. А проте мусить же бути якесь пояснення того, що люди люблять збиратися тут, щоб побалакати й посидіти в гамірній залі. Безперечно, якісь дивні сплетіння пристрастей і невиразних бажань породжують потребу в отаких своєрідних закладах, — інакше вони б не існували зовсім.

Друе, наприклад, приводила сюди жадоба розваг та бажання похизуватися серед багатших від нього. Численні знайомі, яких він зустрічав тут, заглядали в бар тому, що, самі того не усвідомлюючи, тяглися до товариства, до блиску, до всієї атмосфери цього закладу. Власне, це явище можна було б навіть розцінити як провісника вдосконалення суспільних звичаїв — хоч відвідувачі й задовольняли тут чуттєві бажання, в цьому не було нічого лихого. Яке лихо може постати з того, що люди бачать перед собою пишно оздоблену кімнату? В крайньому разі, у найбільш матеріалістично настроєних натур таке видовище може викликати бажання так само пишно обставити своє власне життя. Кінець кінцем, винна в цьому не розкішна зала, а люди з їхніми прагненнями. І коли така пишнота може розбудити в людях, одягнених гірше, бажання перевершити одягнених краще, то винний у цьому знову ж хибний напрям думок таких людей і ніщо інше. Досить усунути єдине, що викликає такі нарікання, — алкоголь, і залишаться тільки гарна обстава й піднесений настрій, тобто те, проти чого не заперечуватиме ніхто. Добра слава, яку мають наші сучасні ресторани, — найкращий доказ цього.

І проте перед нами — ось ця залита світлом кімната, а в ній юрба ошатно вбраних пожадливих людей, зайнятих пустими балачками, а найбільше — собою, своїми невиразними, хаотичними думками й почуттями, захоплених блиском, показною розкішшю — усім тим, зрештою, що для людини поза цими стінами, під чистим сяйвом одвічних зірок повинно здаватися чудним і нікчемним. Проти зоряного неба, під рвучким нічним вітром це місце, залляте електричним світлом, виринає з темряви, ніби блискуча нічна квітка, таємнича, запашна й зваблива, обліплена комахами троянда насолод.