Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ І

Ганс та Гретель

Одного ясного грудневого ранку багато років тому двоє убого вбраних дітей сиділи на березі замерзлого каналу в Голландії й, низько пригнувшись до землі, біля чогось поралися.

Сонце ще не сходило, але сіра заслона розступилася на обрії, і по краях її вже заграла малиновим сяйвом світова зоря. Добрі голландці здебільшого ще спочивали тихим вранішнім сном; навіть мінгеер ван Стоппельнозе, цей достойний старий голландець, все ще дрімав, поринувши в «солодке забуття».

І тільки коли-не-коли по дзеркальній поверхні каналу хутко пробігала на ковзанах яка-небудь селянка із повним котиком на голові, чи то міцний, дужий юнак пролітав стрілою повз дітей, що тремтіли з холоду, і строїв їм добродушну міну, поспішаючи до міста на роботу.

Тим часом брат і сестра (адже ті двоє дітлахів були брат і сестра), пухкаючи й фукаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, а якісь дерев’яні оцупки, невправно обточені й стесані донизу, з просвердленими дірочками, що в них було затягнено ремінці з сирової, невичиненої, шкіри.

Ті чудернацькі пристрої змайстрував сам Ганс, — так звали того хлопчика, його мати була бідна селянка, надто бідна, — вона й подумати не могла про те, щоб купити справжні ковзани своїм дітям. Хоч оті дерев’яні «ковзани» й було зроблено дуже грубо, проте завдяки їм діти бавили багато щасливих годин на кризі; і тепер, коли, намагаючись припнути їх, наші юні голландці сіпали з усієї сили за ремінці своїми закляклими червоними пальцями — їхні зосереджені обличчя майже торкалися колін — ніякі нездійсненні мрії про крицеві леза справжніх ковзанів не тьмарили їхньої втіхи.

Нарешті хлопець випростався і, широко махнувши руками й безтурботно крикнувши сестрі: «Пішли, Гретель!», легко скочив на кригу і побіг поковзом через канал.

— Ох, Гансе, — гукнула йому жалісно сестра, — з цією ногою знову не гаразд. Ремінці намуляли мені ногу, коли ми бігали на базар останнього разу… і зараз мені так боляче зав’язувати їх на тому ж місці.

— То зав’яжи трохи вище, — порадив Ганс і, не глянувши на неї, виписав якусь чудову хитромудру фігуру на кризі.

— Як їх зав’яжеш? Ремінець надто короткий.

Ганс добротливо свиснув — коли перекласти цей свист звичайною мовою, то він означав: «Біда з цими дівчатами» — і підбіг до сестри.

— Як нерозумно, що ти взула ці черевики, Гретель! Адже ж ти маєш майже нові, шкіряні. Твої дерев’яні, та й ті вже кращі, ніж оці.

— Ой Гансе! Чи ти забув? Таж батько кинув мої чудові нові черевики у вогонь. Не встигла я збагнути, що трапилось, як вони вже зовсім покорчились у розгорілому торфі. В цих я ще можу бігати на ковзанах, а в дерев’яних — ніяк. Будь ласка, зав’яжи, тільки обережно…

Ганс витяг ремінця з кишені. Наспівуючи щось, він став навколішки поруч Гретель і почав підв’язувати їй до ноги ковзанок, затягаючи ремінця з усією силою своїх дужих молодих рук.

— Ой, ой! — скрикнула дівчинка, — їй дуже боліло.

Нетерпляче сіпнувши, Ганс розв’язав ремінця. Він хотів був кинути його на землю (за зразком багатьох старших братів), але помітив сльозу, що збігала по щоці сестрички.

— Я закріплю його, не бійся, — промовив він до неї несподівано ніжно. — Тільки нам треба поспішитися; адже ж мама нас скоро покличе.

Він пильно озирнувся навколо: спочатку глянув на землю, потілі на голі віти верби над головою і нарешті на небо, де все дужче займалися яскраві блакитні, малинові та золотисті смуги.

Не знайшовши там того, чого він шукав, Ганс замислився; раптом його пройняла щаслива думка, і очі йому загорілися. Швидко скинув він із себе шапку і, відірвавши з неї подерту підкладку, згорнув її так, щоб вийшло щось подібне до м’якої подушечки, яку він прикріпив над стоптаним черевиком Гретель.

— Ну, — переможно скрикнув він, закручуючи ремінці так швидко, як тільки дозволяли йому зовсім задубілі пальці, — тепер ти зможеш витерпіти, якщо я затягну дужче?

Гретель міцно стиснула губи, немов хотіла сказати: «Про мене, я витерплю все…», але не відповіла нічого.

За хвилину вони вже весело сміялись і, побравшися за руки, летіли по каналу, не думаючи про те, чи витримає їх та крига, чи ні, — в Голландії-бо крига тримається цілу зиму. Вона дуже міцно влаштовується на каналі і не тільки не тане й не худне кожного разу, коли сонце трохи припікає її, але, навпаки, з кожним днем набирається сили і задирливо виблискує до кожного променя.

Раптом — рип! рип! — під ногами в Ганса щось заскрипіло. Він почав скорочувати кроки, спотикатися й кінець кінцем простягся горілиць на кризі, дригаючи ногами й вимальовуючи ними в повітрі найфантастичніші узори.

— Ха-ха-ха! — розреготалася Гретель. — Ловко впав!

Але під її грубою синьою кофтиною билося ніжне серце і, все ще сміючися, вона відразу ж повернулась і легко підлетіла до свого брата, що лежав нерухомо навзнак.

— Ти не забився, Гансе?.. О, та ти смієшся!.. Ну ж бо, впіймай мене!.. — і дівчинка швидко побігла вперед. Тепер вона вже не тремтіла від холоду: щоки їй палахкотіли, очі весело блищали.

Ганс схопився на рівні ноги і кинувся, як стріла, за нею навздогін; але не так-то легко було впіймати Гретель. Проте не встигла вона далеко відбігти, як її ковзани почали теж скрипіти.

Розуміючи, що часом краще схитрувати, ніж ризикувати, Гретель раптом повернулася й полетіла просто в обійми своєму переслідникові.

— Ха-ха-ха! Я піймав тебе! — скрикнув Ганс.

—- Ха-ха-ха! Навпаки, — я піймала тебе! — відказала дівчинка, намагаючись вирватися від нього.

В цю хвилину пролунав ясний, дзвінкий голос, — хтось гукнув:

— Гансе! Гретель!

— Це мама, — промовив Ганс, і обличчя його враз стало серйозне.

Тепер уже ввесь канал вилискував, мов золото, під сонячним промінням. Вранішнє повітря було чисте й/свіже, і ковзанярі все прибували. Дітям дуже не хотілося повертатися додому. Але Гретель і Ганс були хороші діти: їм і на думку не спадало датися на спокусу й побігати ще трохи по каналу; отже, вони квапливо поскидали свої ковзани, не розв’язавши навіть і половини вузлів, та й подалися додому.

Ганс, широкоплечий, з густим білявим волоссям, був на голову вищий від своєї блакитноокої маленької сестрички. Він мав п’ятнадцять років, а Гретель — тільки дванадцять. Ганс був міцної будови, дужий хлопчик, з чесними очима, а на чолі йому немов було написано: «Тут все гаразд», точнісінько так, як над порталом кожного маленького голландського «зомергюйсу»[1] завжди стоїть якийсь доречний вислів.

Гретель була гнучка і жвава; в очах їй танцювали вогники, а коли хто, бува, дивився на неї — на щоках їй то спалахували, то зникали ніжні рум’янці; отак, як грядка рожевих та білих квітів здається часом то блідою, то яскраво-рожевою, коли на неї дмухне вітер.

Тільки-но діти відійшли від каналу, як відразу ж побачили свою рідну домівку. Висока постать їхньої матері, в кофтині, спідниці та чепчикові, що щільно прилягав до її голови, вимальовувалась у перекошеному отворі вхідних дверей, немов картина у рамі. Аби їхня хатина стояла навіть за милю звідти, однаково дітям здавалося б, що вона близенько. У тій плоскій країні можна навіть на великім віддаленні цілком виразно розрізнити всілякі речі, починаючи від курчат і кінчаючи вітряками. Коли б не було там дамб і високих насипів коло каналів, можна б стати де завгодно в середині Голландії, оглядати її всю, аж до обрію, і не побачити ніде не те що гір, а й горбів чи то пагорків.

Ніхто не знав цих дамб краще за матусю Брінкер та обох засапаних дітлахів, що бігли зараз на її поклик. Але раніш ніж розповісти вам, чому це саме так, дозвольте мені проїхатися разом з вами у кріслі-гойдалці в ту далеку країну, де ви, може, вперше побачите деякі курйозні речі, що їх Ганс та Гретель бачили щодня.

РОЗДІЛ II

Голландія

Голландія — одна з найоригінальніших країн під сонцем. її слід було б назвати — «Країна неймовірних речей» або «Країна суперечностей», вона-бо майже всім відрізняється від інших країн світу. Перш за все, більша частина Голландії лежить нижче морського водорівня. Гігантські дамби, чи то загати, що їх споруджено з величезним витраченням сил та коштів, примушують океан триматися в загаданих йому межах. В деяких місцях узбережжя незмірна вага океанської води безупинно навалюється на суходіл, і бідолашна земля ледь-ледь витримує її тиск. Але інколи дамби прориває, крізь них починає просочуватися вода, і це тягне за собою згубні наслідки. Ті дамби дуже високі й такі широкі, що місцями на них стоять будівлі, ростуть дерева. На дамбах навіть промощено чудові дороги, що з них коні можуть дивитися вниз на придорожні будиночки. Часто-густо кілі кораблів, що пливуть по воді поза дамбами, опиняються вище за дахи будинків, що стоять на низькодолі. Лелека, що ляскотить до своїх пташат на шпилі високого даху, може вважати, що гнізду його не загрожує ніяка небезпека, — воно ж бо звито так високо! А проте — жаба, що кумкає десь недалечко в очереті, частенько буває ближче до зірок, ніж отой лелека. Водяні комахи плавають туди й сюди над головами ластівок, які кубляться в димарях; а плакучі верби схиляють свої чола, немов соромлячись, що не можуть дотягтися до очерету.

Всю країну перетинають у різних напрямках повноводі рови, канали, ставки, річки й озера; колись їх вихлюпнуло на суходіл море, —та так вони й не висохли з того часу; ставши осередком людської метушні й ділового сум’яття, виблискують вони під сонячним промінням, зневажливо поглядаючи на лани, що сумовито простягаються поруч них. Мимоволі хочеться запитати: «Що ж таке Голландія — береги чи вода?» Навіть зелень, якій годилося б рости на суходолі, тут немов зробила помилку і оселилася на рибних ставках. Фактично вся країна — ніби губка, завжди насичена водою, або, як сказав про неї англійський поет Батлер:

Люди народжуються, живуть і помирають, і навіть насаджують собі садки на барках, що плавають по каналах. Будинки, з дахами, схожими на крислаті капелюхи, що насунено їх на очі, стоять козирем на своїх дерев’яних ногах, немов попідтикавши спідниці та кажучи: «Будь-що-будь, а ми маємо намір залишитися сухими!» Навіть коням прив’язують до копит широкі підставки, щоб їм легше було витягати ноги з дряговини. Але зате для качок тут справжній рай. Влітку це чудова країна для дівчаток та хлопчаків, що бігають босоніж. Як приємно тут чалапати по калабанях! Як весело пускати маленькі кораблики! Як хороше веслувати, вудити рибу та плавати! Уявіть собі довжелезну низку калюж, по яких можна цілісінькі дні пускати забавкові човники з трісок!.. Але годі! Якщо я провадитиму далі, то, мабуть, мої читачі всі як один помчать на Зюйдер-Зее.

Голландські міста здаються на перший погляд якоюсь дивовижною хащею, що в ній ростуть будинки, мости, церкви та кораблі, пускаючи начебто пагінки з мачт, дзвіниць та дерев. По деяких голландських містах баркаси підходять до самих будинків, що належать їхнім власникам, і їх, як коней, прив’язують там до одвірків, а навантажують ті баркаси з вікон горішніх поверхів. Матері гукають до Лудвіга та Кассі «Не гойдайтеся на хвіртці! Глядіть-бо, ще втонете!» Водяні шляхи зустрічаються там багато частіше, ніж шляхи грунтові та залізниці; водяні огорожі, тобто канави, повні стоячої зеленої води, оточують майданчики для розваг, низинні лани та садки.

Де-не-де здибаються красиві зелені живоплоти; але дерев’яні паркани, такі, як у нас в Америці, рідко трапляються в Голландії. Що ж до мурів, то голландець з подиву зняв би руки до неба, коли б хто подав йому ідею збудувати муровану огорожу. Справа в тому, що тут немає іншого каміння, крім величезних кам’яних брил, що їх привезено з інших країн для зміцнення та охорони узбережжя. Все дрібне каміння та гальку, якщо вони тут колись і були, забрала бруківка до себе в полон, а ні, то вони порозпадалися на порох. Хлопчики з дужими, вправними руками, хоч би вони й шукали до того часу, поки в них виросте борода, не знайдуть на своїй батьківщині жодного камінчика, щоб кинути його рикошетом по воді чи то сполохати ним якого трусика. Водяні шляхи, що перетинають країну в усіх напрямках, — не що інше, як канали найрізноманітніших розмірів. Є там усякі, починаючи від величезного, придатного до плавання великих кораблів, Північно-Голландського каналу, — це одне з чудес світу, — і кінчаючи вузенькими водяними стежками, що через них може перестрибнути й малий хлопчисько. Водяні омнібуси, так звані «трексгюйти»[2], раз у раз снують угору та вниз цими водяними шляхами, перевозячи пасажирів; а вантажні барки, так звані «паксгюйти» перевозять паливо та різні товари. Замість стежок, зарослих зеленою травою, від поля до комори й від комори до саду тягнуться канали з зеленою водою; а лани, чи «польдери», як їх тут звуть, — це простісінько великі озера, що з них випомпувано чисто всю воду. Найлюдніші торгові вулиці по містах, так би мовити, мощено водою, в той час як велику частину доріг по селах бруковано цеглою. Міські човни, з їхніми круглобокими кормами, позолоченими носами та яскраво пофарбованими корпусами, не схожі на всі інші кораблі в цілому світі: а голландський візок з його химерно вигнутим маленьким дишлом, — справжнісіньке чудо.

«Одне ясно, — скрикне Пан Оптиміст, — тамошні мешканці ніколи не відчувають спраги!»

Нічого подібного, — «Країна суперечностей» і тут не зраджує себе. Дарма що море вічно намагається в неї ринути, дарма що внутрішні озера вічно намагаються ринути в море, дарма що канали, річки та канави в ній повні води ущерть, — в багатьох округах проте немає гожої води; бідним голландцям доводиться або знемагати на спрагу, або пити вино й пиво, або ж посилати далеко в глиб країни в Утрехт та інші щасливі місцевості, по цю коштовну вологу, древнішу за Адама, а проте юну, як ранішня роса. Правда, часом краяни можуть потішити себе, ковтнувши дощової води, якщо, звичайно, їм пощастить її зібрати; але здебільшого вони, як оті моряки у славнозвісній поемі Колріджа «Старий моряк», що за ними женеться альбатрос, бачать лиш одне, — скрізь

Величезні млини з верткими крилами розкидано по всій країні; здається, немов ту країну вкрила сила-силенна морських птахів. Скрізь красують дивовижні дерева, химерно попідстригані, із стовбурами, пофарбованими у яскраво-білий, жовтий або червоний колір. Коней часто запрягають по три в ряд. Чоловіки, жінки та діти ходять, цокаючи своїми дерев’яними черевиками без п’яток; селянські дівчата, що не мають кавалерів, наймають їх собі за гроші, і ті проводжають їх на «керміс»[3]; а подружжя залюбки запрягаються пліч-о-пліч у свої паксгюйти і тягнуть їх самі на ринок, ідучи берегом каналу.

Друга особливість Голландії — це дюни, чи то піщані горби їх дуже багато в деяких місцях узбережжя. За давніх часів, перш ніж оті дюни засіяно цупкою осокою та іншими рослинами, щоб не дати їм обсуватися, вони насилали люті піщані бурі, що носилися по цілій країні. Таким чином, до всіх інших дивниць слід додати ще й те, що голландським фермерам часом доводиться розкопувати земну поверхню, щоб докопатися до родючого грунту, а у вітряні дні піщані зливи часто-густо падають на лани, які не висихають навіть після цілого тижня ясної, сонячної години.

Мало не єдина знайома річ, що з нею ми, американці, можемо зустрітися в Голландії, це — дуже популярна там жниварська пісня, проте жодний мовознавець у світі не зміг би її перекласти. Отже, заплющмо очі та послухаймо мелодії, що я подаю її вам до уваги, — чи не відгадаєте?

З другого боку, багато які з дивовижних звичаїв Голландії тільки зайвий раз свідчать про ощадливість та завзяту працьовитість її народу. В цілому світі немає розкішнішого, дбайливіше обробленого садка, ніж оця, багата на вологу маленька країна. Немає мужнішого, героїчнішого народу, ніж її спокійна, пасивна на вигляд людність. Мало які народи могли б змагатися з голландцями в царині важливих відкриттів та винаходів; ніхто не переважив їх щодо торгівлі, мореплавства, освіти та науки, — ніхто не показав таких шляхетних прикладів заохочування до просвіти та громадської добродійності; і жодна країна, як порівняти до розмірів її території, не витратила стільки коштів, величезних зусиль та праці на громадські роботи.

Голландія вписала чимало імен шляхетних та уславлених чоловіків і жінок у свій блискучий літопис; вона вписала в нього багато величних історичних прикладів наполегливості, опору й звитяги; вона може пишатися своїми перемогами, віротерпимістю, освіченою заповзятливістю, своїм мистецтвом, музикою та літературою. її вірно названо — «бойовище Європи», і так само вірно можна вважати її за всесвітній притулок, пригноблені-бо всіх націй знаходять тут захисток і допомогу.

Хай ми, американці, беручи часом голландців на сміх (хоч і багато хто з нас є гомеопатичний препарат голландської породи), називаємо їх бобрами в подобі людській, запевняючи, що їхня країна одної гарної днини запливе кудись ген-ген у море в час відпливу, але разом з тим ми пишаємося ними, добре знаючи, що вони явили себе героями і що країна їхня, звичайно, не запливе нікуди, допоки залишиться в ній бодай хоч один голландець, щоб затримати її власними руками.

Кажуть, що в Голландії мало не десять тисяч великих вітряків, котрі мають крила від вісімдесятьох до ста двадцяти футів завдовжки. Вони пиляють ліс, б’ють коноплю, мелють зерно та виконують багато іншої роботи; але головне їхнє призначення — це помпувати воду з низовин у канали та оберігати країну від внутрішнього водопілля, яке часто загрожує Голландії. Кажуть, що утримання їх стає державі мало не в десять мільйонів доларів на рік. Великі вітряки дуже потужні. їхні величезні круглі вежі, які часом домінують над фабричними будівлями, мають на вершині своїй ще одну меншу, гостроверху вежу, що її покрівля схожа на ковпак. Цю горішню вежу коло підмурівка оточено балконом, а над ним витикається вісь, що її крутять чотири величезні крила із драбинами, прикріпленими до тильного боку.

Багато які з тих вітряків — досить примітивні споруди, що вельми потребують сучасних удосконалень; але серед нових вітряків є пречудові. їх сконструйовано так, що завдяки одному дотепному пристрою вони самі підставляють свої віяла (тобто — крила) вітрові саме під таким кутом, щоб вони могли працювати з потрібною потужністю. Інакшими словами, мельник може спокійнісінько покластися спати і бути певним того, що його млин сам стежитиме за вітром і використає його цілком і повністю так, як слід. Якщо в повітрі є бодай хоч малесенька течія, то кожне крило стане так, щоб піймати найлегший її подих; але хай тільки повіє буревій — крила вмить зщуляться від його дотику, як зщулюється листя величезної мімози, і дозволять йому вертіти їх лише з половинною силою.

В одній із стародавніх в’язниць Амстердама, прозваній «Рашпільнею», через те, що ув’язнені у ній злодії та волоцюги повинні були стругати колоддя, малася камера, до якої садовили на кару лінивих арештантів. В одному кутку тієї камери стояла помпа, а в другому був отвір, через який у те приміщення безупинно била струменем вода. В’язневі доводилося вибирати одне з двох: або стояти згорнувши руки і втонути, або працювати, рятуючи своє життя, коло помпи й викачувати воду, допоки тюремник не звільнить його. Мені здається, що природа влаштувала цілій Голландії цю маленьку розвагу в широкому масштабі. Голландці завжди були змушені помпувати воду, рятуючи своє життя і, мабуть, робитимуть це довіку.

Мільйони доларів витрачається там щороку на ремонт дамб та на регулювання водорівня. Коли б же ці важливі справи були занехаяні, — країна перетворилася б у пустку. Прориви дамб, як я вже казала, призводили до катастрофічних наслідків. Сотні сіл та міст були не раз поховані під бурхливими потоками води, що заливала всю місцевість, і таким чинам загинуло близько мільйона чоловік. Особливо катастрофічна повідь сталася восенй 1570 року. Двадцять вісім разів до того заливало Голландію то тут, то там високою водою, але ця повідь була найстрашніша за всі. Перед отим страхіттям нещасна країна довго стогнала під ярмом іспанської тиранії; тепер її страждання, здавалося, дійшли вже краю. Читаючи «Історію піднесення Голландської республіки», що її написав Мотлі, ми вчимося поважати хоробрий голландський народ, який так багато терпів, страждав, так відважно нехтував небезпекою.

Змальовуючи яскравими фарбами цю жахливу повідь, містер Мотлі розповідає нам про те, як затяжний та лютий шторм погнав води Атлантичного океану в Північне море і кинув їх на береги голландських провінцій; як дамби, нарешті, не витримали понадсильного навантаження і прорвалися по всьому узбережжі; як навіть «Ганд-бос», — мол, збудований з дубових паль, скріплених залізними скобами, пришвартований тяжкими якорями та захищений гравієм і гранітом, — прорвало й розбило на гамуз під тиском розлюченої стихії; як рибальські човни та великі кораблі понесло з моря на затоплену землю, як вони заплутувалися у вітах дерев або билися об дахи та стіни будинків і як кінець кінцем геть уся Фрісландія[4] перетворилася на розбурхане море. «Сила-си-ленна чоловіків, жінок, дітей, коней, рогатої худоби, овець та інших свійських тварин боролася з хвилями по всіх усюдах. У розпачі хапалися люди за кожного човна, за кожну річ, що могла за човна правити. Кожний будинок було затоплено, і навіть мерців, на розмитому кладовищі було викинуто з могил. Живе немовля у колисці і давно похований труп у домовині плавали поруч бік у бік. Здавалося, предковічний потоп почався знову. Скрізь, куди не кинь оком, на всіх вершечках дерев, на церковних дзвіницях купчилися люди, благаючи в бога милосердя, а в своїх ближніх — допомоги. Тільки-но шторм почав потроху вщухати, рятувальні човни заметушилися по всіх напрямках, рятуючи тих, хто боровся в воді за своє життя, знімаючи потопаючих з дахів та дерев і підбираючи трупи, що вже потонули». Не менш як сто тисяч чоловік загинуло протягом кількох годин. Тисячі й тисячі тварин пливли мертві по воді; а матеріальні збитки, яких зазнала країна, були такі великі, що їм і ціни не складеш.

Роблес, іспанський губернатор, один з найперших самовіддано кинувся на порятунок до тих нещасних і докладав усіх сил, щоб полегшити тяжкі наслідки жахливої катастрофи. Доти голландці ненавиділи його, — у жилах-бо йому текла іспанська чи португальська кров, — але його добрість та невсипуща діяльність у цей лихий час заслужили йому вселюдну подяку. Незабаром він запровадив удосконалений метод будування дамб і видав закона, який зобов’язував кожного землевласника доглядати й підтримувати ті споруди. З того часу такі спустошливі поводі траплялися нечасто, хоч протягом майже трьох дальших століть країну шість разів затоплювало високою водою.

Весною, коли починає танути сніг, настає найнебезпечніша пора: річки, запруджені льодовими брилами, виходять з берегів і часто-густо затоплюють усі центральні провінції, не встигаючи перелити в океан свої води, що надто швидко прибувають. Коли додати до цього, що море в цей час реве та бурхає, шалено натискаючи на дамби, то й не дивно, що Голландія часто-густо перебуває у стані тривоги. Тоді вживається геть усяких можливих заходів, щоб відвернути лихо. Інженери та робітники стоять на всіх загрозливих, найнебезпечніших місцях, і невсипуща вахта триває ніч і день. Тільки-но залунає сигнал, що попереджає про небезпеку, — відразу ж збігається ввесь люд, щоб стати до помочі, діючи гуртом проти спільного ворога.

В цілому світі вважається, що солома — з усіх засобів найгірший, щоб зарадити лихові, під час високої води, а в Голландії саме солома і є головна підмога у боротьбі з бурхливими потоками. Дамби обкладають величезними солом’яними матами, скріпляючи їх глиною й тяжким камінням, і тоді океан марно розбиває об них свої розлючені хвилі.

Рафф Брінкер, батько Гретель та Ганса, багато років працював на дамбах. Одного разу, під час страшного шторму, що загрожував повіддю, люди укріпляли слабке місце в дамбі біля Веермайкського шлюзу. Було це темної ночі, ще й падав дощ із снігом. Брінкер, що працював разом з іншими, підсковзнувся і впав з підмосток; його зовсім нетямного принесли додому. Від того часу він уже не працював; і хоч він і зоставсь живий, але розуму й пам’яті позбувся, зовсім.

Гретель була в той час ще крихітка, і в неї не збереглося жодних спогадів про минуле, — їй здавалося, що батько її завжди був такий, як зараз: чудна мовчазна людина, що стежить за нею безтямним похмурим поглядом повсюди, куди б вона не повернулась. Але Ганс пам’ятав, яка добра людина був його батько колись, як весело звучав його голос, як він носив його, свого сина, не знаючи втоми, на плечі, наспівуючи якоїсь пісеньки. І та безтурботна пісенька часом вчувалася Гансові ще й тепер, коли він лежав уночі без сну та починав прислухатися.

РОЗДІЛ III

Срібні ковзани

Матуся Брінкер працювала з усієї сили, щоб прогодувати свою родину, але заробіток її був дуже мізерний: вона, діставала невеличкий прибуток, вирощуючи городину, крім того, плела та пряла. Один час вона навіть працювала на баржах, що ходили «вгору й униз по каналі; траплялося, що й запрягалася разом із іншими жінками у лямку Гтягла буксирний канат паксгюйта, що плавав між Бруком та Амстердамом. Але з часом, коли Ганс підріс та зміцнів, він домігся свого й узяв на себе цю тяжку працю.

Крім того, останнім часом чоловік її став такий безпорадний, що потребував найпильнішого її догляду. Дарма що розуму в нього лишилося менш, ніж у малої дитини, фізично він був зовсім здоровий і дужий, як колись, тож матусі Брінкер частенько бувало досить важко впоратися з ним.

«Ох, діти, він був такий добрий та працьовитий… — казала вона іноді. — А що вже розумний, — чистий адвокат! Навіть сам бургомістр часом зупинявся, щоб з’ясувати з ним яку справу… А тепер — ой лишенько! — він не впізнає ні своєї жінки, ані діток!.. Ти пам’ятаєш батька, Гансе, коли він був ще сам собою — такий дужий та хороший — пам’ятаєш?»

«Авжеж, мамо. Він знав усе чисто і вмів робити все на світі… А як він співав! Я пригадую, як ви сміялися, слухаючи його, та казали, що від його пісень і вітряки затанцюють».

«Атож, казала. їй-право, — та й пам’ять же у цього хлопчака! Гретель, донечко, забери-но в батька дротика, та хутенько! Він ще, чого доброго, око собі виколе… Та взуй йому черевика. Його бідолашні ноги холодні як лід. Як я не пильную, а ніяк не можу встерегти, щоб він не роззувався…» — і напівзітхаючи, напівмугикаючи, матуся .Брінкер сідала до прядки, й низенька кімната сповнялася тихим сюрчанням веретена.

Майже всю роботу й поза домом і в господі виконували Ганс та Гретель. Щороку певної пори діти день у день ходили копати торф і складали його, як цеглу, запасаючи паливо на зиму. Іншим часом, коли на те дозволяли хатні справи, Ганс, сидячи верхи, правив кіньми, що тягли буксир на каналі, і, таким чином, заробляв кілька стайверів[5] на день; а Гретель пасла гуси у сусідніх фермерів.

Ганс навчився майстерно різьбити по дереву і, так само як Гретель, добре знався на городництві та садівництві. Гретель вміла співати, шити й бігати на високих саморобних хідлях краще за будь-яку дівчинку в усій околиці. Вона могла вивчити напам’ять цілу баладу за п’ять хвилин, могла знайти у відповідну пору року геть усяку травичку чи то квітку і назвати їх; але книжки наганяли їй страху, і частенько, тільки-но кидала вона погляд на велику чорну дошку в їхній старій школі — на очі їй спливали сльози. Ганс, навпаки, був важкий на починок і наполегливий. Що важче було завдання, — чи то шкільний урок, чи то яка хатня робота, — то більше воно припадало йому до смаку. Траплялося, що хлопчаки сміялися, гуляючи після школи, з його полатаного одягу та надто коротких шкуратяних штанів, а проте їм доводилося поступатися йому почесним місцем мало не в кожному класі. Незабаром, завдяки своїй запопадливості, Ганс був єдиний в усій школі учень, який жодного разу не стояв у тому страшному кутку в класі, де висів жахливий батіг, що над ним був такий грізний напис:

«Вчись, вчись, лінюго, а ні — то цей батіг тебе навчить!» Гретель та Ганс мали змогу ходити до школи тільки взимку, та й то не завжди, — їм-бо доводилося багато працювати; а цієї зими вони увесь останній місяць змушені були залишатися вдома, через те що мати не могла без них обійтися. Раффа Брінкера й на хвилину не можна було кинути без догляду, а діла й без того багато: треба було пекти чорний хліб, пильнувати, щоб завжди був лад у господі, плести панчохи та інші речі й продавати їх на базарі.

В той час, як вони цього холодного грудневого ранку старанно допомагали матері, весела юрба дівчаток та хлопчаків летіла по каналі, ледве торкаючись його поверхні блискучими ковзанами. Серед жвавої молоді були вправні ковзанярі, і, коли вони в своїх яскравих, барвистих убраннях летіли каналом, здавалося, що крига раптом розтанула і розкішні грядки різнобарвних тюльпанів пливуть за водою.

Тут була дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек, у коштовному хутрі та широкому оксамитному пальті; а поруч неї бігла гарненька селянська дівчинка, Анні Боуман, у кофтині з цупкої яскраво-червоної тканини та в блакитній спідниці, такій короткій, що з-під неї, мало не по коліна, виставлялися в усій красі дебелі сірі панчохи власного плетіння. Була тут і горда Річі Корбес, що її батько, мінгеер ван Корбес вважався за одного з найвидатніших людей в Амстердамі; а навколо неї крутилися Карл Сгуммель, Пітер та Лудвіг ван Гольпи, Якоб Поот та один дуже маленький хлопчик з довжелезним ім’ям — Воостенвальберт Сгіммельпеннінк. Коло них гуртувалося ще десятків зо два інших хлопчиків та дівчаток, і всі вони пустували й веселилися з усієї душі.

Вони літали туди й сюди по каналі на протязі півмилі, силкуючись одне одного обігнати. Іноді найспритніший з них шугав під самісіньким носом в якогось величного законодавця або лікаря, що, схрестивши руки, не поспішаючи, плив собі до міста; а іноді цілий ланцюжок дівчаток, що бігли, побравшися за руки, раптово розривався перед гладким старим бургомістром, який, тримаючи високо свою палицю із золотою маківкою та пухкаючи від утоми, простував до Амстердама. Бургомістрові ковзани були надзвичайно красиві — з чудовими ремінцями та виблискуючими лезами, що закручувалися над черевиками й закінчувалися позолоченими кульками; він тільки ледь-ледь зводив свої зарослі салом очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанса, але не зважувався віддати їй поклін, боячися втратити рівновагу.

Не самі лише ковзанярі-аматори та поважні особи були на каналі. Тут був і робочий люд з утомленими очима, що поспішав до своїх майстерень та фабрик; базарні перекупки з кошиками на головах; рознощики, що згиналися під вагою своїх пак; човнярі із скуйовдженим волоссям та замащеними обличчями, що протискалися вперед, грубо штовхаючись; священики з лагідними очима, що, може, поспішали до когось, хто лежав на смертельній постелі; а трохи згодом з’явилися ще й групи дітлахів із ранцями за плечима, що мчали щодуху до школи. Всі чисто бігли на ковзанах, за винятком якогось закутаного фермера, що його химерний візок кумедно підскакував по березі каналу.

Незабаром наші веселі хлопці й дівчатка майже загубилися в тому невпинно рухомому натовпі ковзанярів, що ряснів яскравими барвами та виблискував ковзанами, які відбивали сонячне проміння. Ми, мабуть, так і не знали б нічого більше про тих дітей, коли б вони раптом не зупинилися, наче прикипівши до місця, та, збившися докупи осторонь від дороги, не загомоніли всі разом до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що мчав до міста.

— О, Катрінко! — гукнули вони наче одними устами, — Ти чула? Будуть змагання. Ти теж повинна взяти в них участь!

— Які змагання? — спитала Катрінка сміючися. — Тільки, будь ласка, не говоріть усі разом, бо я нічого не можу розібрати!

Усі раптом змовкли і вп’ялися очима в Річі Корбес, що вважалася за найкращу ораторку в тому колі.

— Як? Ти не знаєш? — сказала Річі. — Двадцятого числа мають відбутися великі льодобіжні змагання з нагоди дня народження мефроу[6] ван Глек. Це все влаштувала Гільда. Найкращий ковзаняр одержить чудовий приз.

— Так, так, — підхопило кілька голосів, — пару прегарних срібних ковзанів — просто розкішниці О, і з такими надзвичайними ремінцями! Та ще й із срібними дзвіночками та пряжками!

— Хто сказав, що вони будуть із дзвіночками? — запищав маленький хлопчик із довгим ім’ям.

— Я так кажу, добродію Воосте, — відповіла Річі.

— Так, так, це вірно…

— Ні, я напевне знаю, — зовсім без дзвіночків…

— О, які дурниці ти мелеш…

— Та ні ж бо, вони будуть із стрілами…

— А мінгеер ван Корбес сказав, моїй мамі, що вони будуть із дзвіночками…

Усі кричали й сперечалися, не слухаючи одне одного; лише мінгеер Воостенвальберт Сгіммельпеннінк зробив спробу припинити цю суперечку і розв’язати питання остаточно:

— Ні, ні, ніхто з вас нічого не знає! Не буде на них ніякісіньких дзвіночків, вони…

— О! О! — і хор голосів, що висловлювали протилежну думку, залунав знову.

— Пара ковзанів, що її призначено для дівчаток, буде з дзвіночками, — перебила їх Гільда спокійно, — а на другій парі, що її призначено для хлопців, буде вирізьблено стріли по боках.

— Ага!.. А що я казав!.. На моє й вийшло! — закричали мало не всі діти, перебиваючи одне одного.

Катрінка зовсім збилася з пантелику і тільки кліпала очима.

— Хто ж братиме участь у змаганнях? — запитала вона.

— Усі ми, — відповіла Річі. — Ото буде весело! І ти також мусиш, Катрінко!.. А зараз час до школи, побалакаємо про все в перерві опівдні. О, ти обов’язково будеш з нами, адже ж так?

Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і сміючися, кинула кокетливо — «Чуєте? Це вже останній дзвінок! Доганяйте мене!» — і помчала як стріла до школи, що стояла за півмилі від них на березі каналу.

Усі стрепенулися і на її заклик кинулися безладною юрбою за нею навздогін; але даремне намагалися вони впіймати яснозору дівчинку із золотими кучерями, що маяли на сонці; вона легко мчала вперед, раз у раз оглядаючись і весело сміючися, а очі їй сяяли з тріумфу.

Чарівна Катрінка! Від неї так і пашить молодістю й здоров’ям! Уся вона — втілене життя, радість і рух!

Нема нічого дивного, що твій привабливий образ, який завжди лине вперед, промайнув у нічних привиддях одного хлопчика цієї ночі! Нема нічого дивного, що йому видалася найчорнішою та година, коли через багато років ти полинула від нього назавжди.

РОЗДІЛ IV

Ганс та Гретель знаходять друга

Опівдні, під час перерви, наші молоді друзі сипнули разом із школи, щоб потренуватися годинку на каналі.

Вони каталися лише кілька хвилин, коли це раптом Карл Сгуммель глузливо мовив, звертаючись до Гільди:

— Глянь-но туди… яка ловкенька паронька з’явилася он там, на льоду! Ну та й голодранці ж! А ковзани, ковзани які, — глянь! їх, напевне, подарував їм сам король.

— Я бачу тільки, що це дуже завзяті діти, — відповіла Гільда м’яко. — їм, мабуть, нелегко було, вивчитися бігати на таких недоладних оцупках. Адже ж вони дуже бідні селяни, знаєш. Хлопець, мабуть, змайстрував собі ті ковзани сам.

Карл трохи зніяковів.

— Завзяті, кажеш… Можливо… Що ж до їхнього ковзання, то подивись, як вони бігають… тільки-но рушать вперед, як відразу вже й спотикаються… Я гадаю — їм слід бігати на ковзанах під музику тієї п’єси staccato[7], що ти її вчила.

Гільда весело розсміялася й відбігла від нього. Догнавши невеличку зграйку своїх товаришів, вона промчала повз них і зупинилася коло Гретель, яка жадібними очима стежила за спортивними розвагами школярів.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Гретель, юфроу,[8]— відповіло дівчатко несміливо, — адже ж Гільда переважала її і родом, і багатством, хоч вони й були майже однолітки. — А мого брата звуть Ганс.

— Ганс — дужий хлопець! — промовила Гільда весело. — Він, здається, зовсім не відчуває холоду, — можна подумати, що всередині в нього є тепла грубка; а ти, мабуть, добре змерзла. Тобі слід було б одягатися дещо тепліше, малятко.

Гретель, якій більше нічого було вдягти, силувано засміялася, відповідаючи:

— Я зовсім не така маленька. Мені вже минуло дванадцять років.

— О, прошу пробачення. А мені, бач, майже чотирнадцять років, але я виросла така велика для свого віку, що всі інші дівчатка видаються мені маленькими, а втім, то пусте. Може, ти в мої роки будеш іще вища за мене; але для того треба вдягатися тепліше: якщо дівчатка тремтять з холоду — вони погано ростуть.

Ганс спалахнув, помітивши, що очі в Гретель сповнилися сліз.

— Моя сестра не скаржилася на холод; проте сьогодні й справді великий мороз… — і він сумно глянув на Гретель.

— Нічого, — сказала Гретель, — мені часто буває тепло, навіть жарко, коли я бігаю на ковзанах. Ви дуже добрі, юфроу, дякую вам за турботу.

— Ні, ні…— відказала Гільда, дуже невlоволена з себе. — Я нерозважлива, жорстока… але я не мислила лихого. Я тільки хтіла спитати в тебе… я гадала… якщо… — і тут Гільда запнулася остаточно, й замовкла, зовсім зніяковівши перед цими бідно зодягненими дітьми, що тримали себе просто і з гідністю; а вона ж так хотіла стати їм у пригоді!

— В чому ж річ, юфроу? — скрикнув Ганс жваво. — Чи не можу я зробити вам якої послуги?.. Може, щось…

— О ні, ні! — розсміялася Гільда, заспокоївшись. — Я тільки хтіла побалакати з вами про великі змагання. Хочете взяти в них участь? Ви обоє добре бігаєте на ковзанах, а змагатися вільно всім. Кожен може зголоситися і здобути приз.

Гретель сумно глянула на Ганса, який, скинувши шапку, відповів шанобливо:

— Ах, юфроу, коли б нам навіть дозволили брати участь у змаганнях, ми дуже швидко лишилися б позад усіх. Наші ковзани зроблено з міцного дерева, як бачите, — додав він, підіймаючи трохи ногу, — але вони скоро відволожуються, перестають ковзати, ми спотикаємось і часто падаємо.

Очі в Гретель лукаво заблищали: вона мимоволі згадала, як Гансові не пощастило цього ранку, але відразу ж почервоніла й несміливо сказала стиха:

— О ні! Ми не зможемо брати участь у перегонах. Але ж подивитися на змагання нам можна буде, юфроу?

— Звичайно, — відповіла Гільда, лагідно дивлячись на щирі обличчя двох дітей і від серця шкодуючи, що витратила майже всі свої кишенькові гроші, які одержала цього місяця, на мереживо та різні обнови. В неї лишилося тільки вісім квартьє[9], а на них можна було купити щонайбільше —-одну пару ковзанів.

Вона глянула, зітхнувши, на ноги обох дітей, такі різні за розмірами, і запитала:

— Хто з вас двох краще бігає на ковзанах?

— Гретель, — враз відповів Ганс.

— Ганс, — скрикнула Гретель одночасно з братом.

Гільда посміхнулася.

— Я не можу купити вам обом по парі ковзанів; мені бракує грошей навіть і на одну добру пару. Але ось вісім квартьє. Вирішіть самі, — хто з вас має більше шансів виграти приз, і купіть ковзани для того. Шкода, що в мене немає більше грошей на кращі… До побачення! — і, кивнувши головою й посміхнувшись, Гільда віддала гроші збентеженому Гансові й швиденько подалася від них, наміряючись приєднатися до своїх товаришів.

— Юфроу! Юфроу ван Глек! — гукнув Ган.с і кинувся за нею, спотикаючись: він не міг гаразд бігти, — ремінець на одному з його ковзанів уже розв’язався.

Гільда повернулася, притуливши одну руку до очей, щоб захистити їх від сонця, і Гансові здалося, наче вона пливе до нього в повітрі, все ближче й ближче.

— Ми не можемо взяти цих грошей, — промовив Ганс, засапавшись, — хоч і знаємо, що ви дали їх нам від щирого серця.

— Не можете? Чому? — спитала Гільда, червоніючи.

— Тому, — відповів Ганс, вайлувато й незграбно вклоняючись, але кинувши гордий погляд принца на маленьку королівну, — що ми їх не заробили.

Гільда була бистра на розум і кмітлива. Вона помітила гарненький, вирізьблений з дерева ланцюжок на шиї у Гретель.

— Вирізьбіть мені ланцюжок, Гансе, отакий, як у вашої сестри.

— З великою радістю, юфроу. В нас дома є шматок красивого дерева, білого, як слонова кістка; завтра ж ви матимете ланцюжок… — і Ганс знову поважився повернути їй гроші.

— Ні, ні, — сказала Гільда рішуче, — ці гроші — надто мізерна плата за такий чудовий ланцюжок! — і вона помчала як стріла, обганяючи найпрудкіших ковзанярів.

Зніяковілий Ганс довго стежив за нею замисленими очима; він відчував, що сперечатися з нею — марна річ.

— Хай буде так, — промимрив він чи то до себе, чи то звертаючись до своєї вірної тіні, Гретель. — Доведеться мені пильно взятися до діла, не гаячи часу, і, мабуть, посидіти до півночі, якщо мама дозволить мені засвітити свічку; але ланцюжок я мушу докінчити. Ми можемо лишити ці гроші в себе, Гретель.

— Яка мила, яка добра панночка! — скрикнула Гретель, захоплено плескаючи в долоні. — О Гансе! Виходить, недурно ж лелека звила гніздо в нас на даху минулого літа? Пам’ятаєш, як мама сказала, що вона принесе нам щастя, і як мама побивалася, коли Янзоон Кольп ту лелеку застрелив? І мама сказала, що за це його напевне спіткає лихо. А щастя таки всміхнулося нам нарешті! Тепер, Гансе, якщо мама пошле нас завтра до міста, ти зможеш купити ковзани на базарі.

Ганс похитав головою.

— Панночка дала нам гроші на те, щоб ми купили ковзани; але якщо я зароблю ці гроші, Гретель, то я краще витрачу їх на вовну. Тобі потрібна тепла кофтина.

— О-о! — скрикнула Гретель у розпачі. — Ти не хочеш купити ковзанів?! Таж я мерзну, далебі, дуже, дуже рідко! Мама каже, що в бідних дітей кров гарячіша, ніж у інших, і що вона хутенько бігає вгору і вниз у їхніх жилах, виспівуючи: «Я мушу їх зігріти! Я мушу їх зігріти!..» О Гансе, — провадила Гретель тремтячим голосом, мало не схлипуючи, — не кажи, що ти не купиш ковзанів, а ні — то… мені здається, що я заплачу… і, зрештою, я люблю холод… тобто, я хочу сказати, що мені страшенно тепло… справді, справді!..

Ганс скинув на неї очима. Як справжній голландець, він терпіти не міг сліз і боявся прояву будь-яких почуттів, а більш від усього боявся він побачити сльози в блакитних очах своєї сестри.

— Зрозумій же, — скрикнула Гретель, збагнувши, що вона має перевагу над братом, — я буду страшенно нещасна, якщо ти не купиш ковзанів! Мені вони не потрібні, в мене руки не такі загребущі; але я хочу, щоб у тебе були справжні ковзани; а згодом, коли я підросту, вони й мені згодяться… о-о… порахуй-но монети, Гансе. Чи ти коли бачив стільки грошей?

Ганс замислено перебирав монети на долоні. Ніколи ще за ціле своє життя не відчував він такого величезного бажання придбати собі ковзани; про змагання він уже чув і по-хлопчачому прагнув стенутися з іншими дітьми. Він був певний, що на добрих сталевих лезах легко міг би обігнати більшість хлопчаків на каналі. Та й аргументи, що їх подала Гретель, здавалися йому переконливими. З другого боку, він знав, що Гретель, хоч і маленька, а проте дуже міцна, гнучка й моторна, нехай тільки потренується вона із тиждень на хороших лезах, то бігатиме краще за Річі Корбес чи то навіть за Катрінку Флак. Скоро ця думка майнула йому в голові, він вирішив так: якщо Гретель не хоче теплої кофти, вона матиме ковзани.

— Ні, Гретель, — відповів він нарешті, — я можу почекати. Колись ізгодом я назбираю грошей — і придбаю собі пару добрих ковзанів. А на ці гроші ми купимо ковзани тобі.

Очі маленькій Гретель заясніли; проте вона знову спробувала заперечувати, хоч і не дуже завзято.

— Панночка дала гроші тобі, Гансе. Я зробила б дуже зле, коли б узяла їх.

Ганс рішуче труснув головою і пішов уперед так швидко, що його сестричка мусила бігти за ним вистрибом, щоб не відстати; вони вже поскидали свої дерев’яні оцупки й бігли додому, поспішаючи розповісти матері добрі новини.

— О, я знаю! — раптом радісно скрикнула Гретель. — Я знаю, як треба зробити! Ти можеш купити такі ковзани, щоб вони були трошечки малі для тебе і трошечки великі для мене, і ми зможемо тоді кататися на них по черзі. Це було б чудово, правда? — і Гретель знову заплескала в долоні.

Сердешний Ганс! То була велика спокуса, але непохитний юнак мужньо встояв проти неї.

— Дурниці, Гретель. Тобі ніколи не пощастить добре бігати на ковзанах, якщо вони будуть на тебе великі. Ти й на цих спотикалася, мов сліпе курча, доки я не вкоротив їх та не позакругляв. Ні, ти мусиш мати пару ковзанів саме до міри і мусиш використовувати кожну вільну хвилину, щоб тренуватися до двадцятого числа. Моя маленька Гретель переможе на змаганні і виграє срібні ковзани.

Гретель мимоволі засміялася, не тямлячися з радощів на саму думку про це.

— Гансе! Гретель! — гукнув знайомий голос.

— Йдемо, мамо! — і вони поспішилися додому; Ганс увесь час підкидав срібняки на долоні.

Другого дня, мабуть, у цілій Голландії не знайшлося б такого гордого й такого щасливого хлопця, як Ганс Брінкер, котрий милувався своєю сестрою… Він дивився, як проворно бігала вона по льоду на нових ковзанах, літаючи, мов пушинка, серед інших ковзанярів, що, як звичайно, заповнили увесь канал навзаході сонця. Добросерда Гільда подарувала їй теплу кофту, а матуся Брінкер полагодила й довела до пуття її подерті черевики. Розчервоніле од захвату дівча швидко носилося туди й сюди, не помічаючи здивованих поглядів. що ними багато хто з присутніх проводив малу ковзанярку; їй здавалося, що блискучі леза ковзанів нараз обернули всю землю на чарівну казкову країну. «Ганс, любий, добрий Ганс!» — безупинно бриніло в її вдячному серці.

— Присягаюся громом! — скрикнув Пітер ван Гольп, звертаючись до Карла Сгуммеля. — Далебі, он ота крихітка у червоній кофті та латаній спідниці чудово бігає на ковзанах. Сто чортів! Їй-право, в неї наче пальці на п’ятах і очі на потилиці. Глянь, глянь! Ото буде штука, якщо вона візьме участь у змаганнях та поб’є Катрінку Флак!

— Цить! Не так голосно! — перебив його Карл, глумливо всміхаючись. — Ота маленька панна в лахмітті — улюблениця Гільди ван Глек. Ті блискучі ковзани — її дарунок, якщо не помиляюсь.

— Так-так, дуже можливо! — скрикнув Пітер, і радісна усмішка з’явилася йому на лиці. Адже ж Гільда була йому найкращий друг. — Виходить, вона й тут вчинила добро!

І мінгеер ван Гольп, виписавши на льоду подвійну вісімку, а потім величезну латинську літеру «Р», підскочив, виписав ще літеру «Н» і помчав далі, все вперед, доки не опинився поруч Гільди.

Побравшися за руки, вони каталися разем, спочатку сміючися, а потім про щось розмовляючи серйозно й тихо.

Дивна річ: після тієї таємничої розмови Пітер ван Гольп раптом вирішив, що його молодша сестра повинна доконче мати такого ж самісінького дерев’яного ланцюжка, як і Гільда.

Два дні по тому, напередодні празника святого Николаса, Ганс, витративши три недопалки свічки і на додаток порізавши собі великого пальця, стояв на базарному плацу в Амстердамі і купував другу пару ковзанів — то вже для себе.

РОЗДІЛ V

Тіні в господі

Що то за хороша жінка матуся Брінкер! Опівдні, тільки-но прибрали зі столу після скромного обіду, вона надягла свою святкову сукню на честь святого Ніколаса. «Це повеселить дітей», — подумала вона і не помилилась. Святкове вбрання одягалося дуже рідко протягом останніх десятьох років; а до того часу воно таки добре попослужило і красувалося частенько на гулянках та на ярмарках тоді, коли матусю Брінкер знали по всій околиці і звали: «Гарненька Мейтьє Кленк». Іноді дітям дозволялося глянути на святкове вбрання, що дбайливо зберігалося в старій дубовій скрині. Хоч воно .вже зблякло й зносилося, проте дітям здавалося розкішним. Убрання те складалося з білої полотняної блузки, зібраної навколо шиї, чепурного корсажа з синього сукна свого ткання та червоно-коричневої спідниці з чорною облямівкою на подолі. У плетених вовняних мітенках, у гарнесенькому чепчикові, що був багато менший за простий буденний чепчик і не ховав усього волосся, мати здавалася Гретель мало не принцесою, а Ганс споважнів і перетворився на доброзвичайного хлопця, дивлячися на неї.

Дівчинка стрибала й мало не танцювала навколо матері, захоплено милуючись нею і водночас заплітаючи свої золотаві коси.

— Ой мамо, мамо, мамо, які ж бо ви гарнесенькі!.. Глянь, Гансе! Ну чисто намальовані, правда?

— Атож, чисто намальовані, — весело погодився Ганс, — чисто намальовані… Мені тільки не подобаються оті штуки в них на руках… немов панчохи…

— Не подобаються мітенки, братусю Гансе! Таж вони дуже потрібні… глянь… вони тим і хороші, що чудово закривають почервонілі руки. Ой мамуню, яка ж у вас біла рука там, де кінчається мітенка! Біліша, ніж моя, о, багато біліша! Шкода тільки, що, корсаж на вас замалий, — вузький наче. Ви виросли! їй-право, ви виросли!

Матуся Брінкер засміялася.

— Це вбрання справляла я давно, любонько, ще тоді, коли зовсім молоденька була і тоненька, як шпичка. А чи до смаку тобі чепчик? — запитала вона, повертаючи голову то в один бік, то в другий.

— О, страх як до смаку, мамо! Він такий лов-к-е-ень-кий! Гляньте! Батько на вас дивляться!

Невже батько й справді на неї дивився? Атож, дивився, але безтямним поглядом, його фроу здригнулася й хутко обернулася до нього; чимсь подібним до рум’янцю спалахнула вона на обличчі й зиркнула на чоловіка допитливим оком… У душі їй блиснула якась іскра надії, блиснула… й тієї ж хвилини згасла.

— Ні, ні, — зітхнула вона, — він нічого не бачить і не розуміє. Ну, Гансе, — і вона ледь-ледь усміхнулася знову, — невже ти стоятимеш отак цілий день, уп’явшися в мене очима? Згадай про ковзани, що чекають на тебе в Амстердамі.

— Ах, мамо, — мовив він нерішуче, — вам треба стільки речей. Чи ж можу я купувати собі ковзани?

— Пусте, дитино. Адже ж тобі саме для того й дали гроші, чи то пак роботу, — це ж бо однакові речі, — щоб ти міг купити собі ковзани. Іди ж бо, синку, доки сонце ще високо в небі.

— Так-так, і не барися, Гансе! — сміючися, додала Гретель. — Ми ще встигнемо покататися нині ввечері на каналі, якщо мама нас відпустять.

Ганс подався до дверей, але на порозі повернувся і сказав:

— До вашої прядки треба б нової підніжки, мамо.

— Ти сам можеш зробити її, Гансе.

— Авжеж можу. Для цього грошей не треба. Але ж вам потрібне і пір’я, і вовна, і борошно, і…

— Годі, годі! Досить балакати. На твоє срібло всього не накупиш. Ах, Гансе, коли б оті гроші, що їх у нас вкрадено, та раптом повернулися б назад, — сьогодні в цей радісний день перед святом Ніколаса, — ото було б нам щастя! Ще вчора ввечері молилася я доброму святому…

— Мамо! — перебив її Гднс з досадою.

— А чому б то й ні, Гансе! Сором тобі докоряти мені за це! Аджеж я достоту така сама побожна протестантка, як і кожнісінька шляхетна пані, що ходить до церкви. І нічого лихого в тому немає, якщо я часом звертаюся до доброго святого Ніколаса. От тобі й маєш! Де ж таки хто чував, щоб діти отак незвичайно зі своєю матінкою поводились: я не можу помолитися святому без того, щоб мої рідні діти на мене не напалися!.. А він же заступник усіх хлопчаків та дівчаток… Цить мені! Чи то ж лоша більше тямить за лошицю?

Ганс знав свою матір надто добре, щоб заперечувати їй бодай хоч словом, коли голос її робився такий різкий та гострий, як зараз (а він ставав такий гострий та різкий кожного разу, як вона здіймала мову за пропащі гроші), і через те він промовив лагідно:

— А об чім ви просили доброго святого Ніколаса, мамо?

— Я просила, щоб він не давав злодіям заснути й на макове зерно, допоки вони не повернуть нам грошей, якщо він тільки спроможний це зробити; або щоб він прояснив наш розум, аби ми змогли знайти оті гроші самі. Останнього разу я бачила їх день перед тим, як ваш бідний батько розбився… ти це й сам добре знаєш, Гансе.

— Я це знаю, мамо, — відповів Ганс сумно, — шукаючи їх, ви мало не поперекидали чисто все в господі.

— Так, але надаремно, — сказала, тяжко зітхаючи, мати. — Як то кажуть: знайде той, хто заховав.

Ганс здригнувся.

— То ви гадаєте, що батько міг би щось про них сказати? — запитав він таємниче.