Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ XI

Великі манії й маленькі дивниці

Якийсь час вони линули щодуху вперед, аж раптом почули за собою ритмічний стукіт, — то надходив, наздоганяючи їх, амстердамський поїзд.

— Хлопці! — крикнув Лудвіг, зиркнувши на колію. — Хто хоче перегнати локомотива? А давайте наввипередки!

Локомотив свиснув, немов прийнявши виклик. Хлопці свиснули й собі і понеслися, мов вихор.

Хвилинку хлопці летіли попереду локомотива й на ввесь голос кричали «ура» — єдину хвилинку, але й те вже щось важило.

Задовольнившися зі своєї перемоги і заспокоївшись, вони сповільнили ходу й побігли далі, весело розмовляючи й пустуючи. Інколи вони зупинялися, щоб перемовити слівце із сторожами, що стояли на певному віддаленні один від одного протягом усього каналу. Взимку ті сторожі звільняють кригу від сміття та всього, що заважає рухові. Крім того, після завірюхи вони змітають з криги снігову пухнасту покрівлю, перш ніж вона зробиться твердою й красивою, як мармур, але дуже незручною для ковзанярів.

Часом наші хлопчики зовсім забували за свою гідність і шастали між скованими кригою баркасами, що стояли десь у заводі; але пильні сторожі відразу ж помічали їхні штуки і з бурчанням наказували їм забиратися геть.

Важко собі уявити щось пряміше за той канал, що по ньому мчали наші юнаки, і такий же прямий був довгий ряд голих, схожих на мітли верб, що росли по обох його берегах. На тому боці, високо над навколишніми ланами стелився колісний шлях, промощений на величезній дамбі, що її споруджено було для того, щоб загатити Гаарлемське озеро. Рівний, мов скло, канал тягнувся в далечінь, поволі звужуючись, і лінії його берегів сходилися на обрії в одній точці; по блискучій поверхні криги мчало багато ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полоззях та химерних, маленьких, легких, мов корки, санчат, що ними правилося за допомогою палки з металевим зубцем на кінці. Бен був у захваті від усього, що бачив.

Лудвіг ван Гольп думав про те, як дивно, що Бен — англійський хлопчик — знає так багато про Голландію. Беручи до уваги Ламбертові слова, Бен знав про неї більше, ніж вони самі, що тут народилися. Все це не дуже подобалося молодому голландцеві. Аж раптом йому спала на пам’ять одна річ, яка могла, на його думку, приголомшити того «Шона Пуля»; він підбіг до Ламберта й скрикнув, тріумфуючи:

— А розкажи-но йому про тюльпани!

Бен розібрав слово «тульпен» (тобто тюльпани).

— О! Так-так, — підхопив він гаряче англійською мовою, — тюльпаноманія… Ти говориш про неї? Я часто про ту манію чув, але знаю про все те дуже мало. Найбільше кохалися в тюльпанах у Амстердамі, чи не так?

Лудвіг з серцем крекнув; він майже не зрозумів англійських слів, але з обличчя Бенового було видно, що той знає і про тюльпани; на щастя, Ламберт і гадки не мав про те, що його юному спізвітчизникові наче камінь на серце впав; він відповів:

— Так, найбільше тут і в Гаарлемі; але ця пошесть поширилася в усій Голландії, та й у Англії також, як направду сказати.

— Не думаю, щоб і в Англії[16], — мовив Бен, — проте не знаю напевне; мене ж бо за тих часів там ще не було.

— Ха-ха-ха! Це вірно, якщо тільки тобі не минуло двісті років. Отже, хлопче, ні до того, ні опісля не було такого безумства. Люди в той час просто божеволіли за тюльпановими цибулинками й платили за них, відважуючи, щире золото.

— Як? За тюльпанові цибулинки давали стільки золота, скільки важить людина? — скрикнув Бен, так широко розплющивши очі від безмежного здивування, що Лудвіг мало не підскочив.

— Ні-ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулинка. Першого тюльпана привезено сюди з Константинополя близько 1560 року. Всі так умлівали над ним, були в такому захваті, що багатії послали в Туреччину по інші тюльпани. З того часу й почалося те шалене захоплення й тривало багато років. Одна квітка коштувала від тисячі до чотирьох тисяч флоринів; а одну цибулинку, «Семпер Аугустус», було продано за п’ять з половиною тисяч.

— Це понад чотириста гіней нашими грішми, — докинув слово Бен.

— Так, і я це певне знаю, бо прочитав про це позавчора в книжці Бекмана, перекладеній на голландську мову. Оце, брат, здорово! Всі чисто спекулювали на тюльпанах, — навіть матроси з барж, і ганчірниці, і сажотруси. Найбагатші купці не соромилися тієї пристрасті, — віддавалися їй наосліп. Люди купували тюльпанові цибулинки й відпродавали їх, навіть не бачачи, і мали з того величезний прибуток. Це перетворилося на своєрідну азартну гру. Одні багатшали протягом кількох день, інші втрачали все, що мали. Землю, будинки, худобу, ба навіть одежу віддавали за тюльпани, коли люди не мали готівки. Дами продавали свої коштовні речі й покраси, щоб брати участь у тій грі. Всі думали тільки про неї. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, які дурниці вони роблять, і ціни на тюльпани почали падати. Старих боргів, що залишилися від продажу й купівлі тюльпанів, уже не можна було виправити. Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм; борги, що їх зроблено під час азартної гри, можна не сплачувати, поясняв він громадянам. Ох, і страшні ж часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів перетворилися на жебраків протягом однієї години! Як висловився старий Бекман: «Цибулинка, наче та мйляна бульбашка, лопнула нарешті».

— Так, либонь, та бульбашка була ще й чималенька, — мовив Бен, що слухав із великим інтересом. — До речі, ти знаєш, що слово «тюльпан» походить від турецького слова «тюрбан»?

— Я щось не пригадую, — відказав Ламберт. — Але це дуже цікаво. Уяви собі компанію турків у пишних тюрбанах, що сидять навпочіпки десь на лужечку… Справжня тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже цікаве видовище!

— Маєш, — пробурчав стиха Лудвіг собі під ніс, — він розповів Ламбертові щось цікаве про тюльпани… Я так і знав!

— Між іншим, — провадив далі Ламберт, — тюльпанова клумба дуже нагадує юрбу людей, а надто, коли квіти кивають та похитують голівками під вітер. Ти коли помічав це?

— Ні, не доводилось. Мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, так пристрасно кохаєтесь у цих квітках ще й досі.

— Аякже. Жодний садок не обходиться в нас без тюльпанів; вони-бо найкращі над усі квіти, — така моя думка. Мій дядечко має чудову клумбу з тюльпанами найліпших гатунків коло свого літнього домочка на тому боці Амстердама.

— Я думав, що твій дядечко живе у місті.

— Атож, звичайно; але ж його літній домочок, тобто — павільйон, стоїть за кілька миль від міста. А другий домок він побудував собі на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен має де-небудь такий павільйон, якщо на те дозволяють йому кошти.

— І в отих павільйонах живуть? — запитав Бен.

— Боже борони! Звичайно, ні! Це маленькі будиночки, і придатні вони тільки на те, щоб улітку пробавити в них кілька годин по обіді. Є дуже красиві літні домочки на південному березі Гаарлемського озера. Тепер, коли озеро почали висушувати, щоб перетворити його дно на орну землю, ці літні павільйони втрачають усю свою привабність. До речі, ми сьогодні пройшли повз кілька таких будиночків з червоними дахами. Ти, напевне, помітив їх: там такі ловкенькі містки, ставки, садочки й написи над вхідними дверима.

Бен кивнув.

— Зараз у них не дуже гарний вигляд, — казав далі Ламберт, — але влітку вони надзвичайно привабливі. Тільки-но верба попускає нові пагінки, дядько щодня по обіді вирушає до свого літнього домочка. Там він дрімає й палить свою люльку; тітка плете щось, поставивши ноги на грілку, хоч би як було жарко; моя кузина Ріка й інші дівчата ловлять рибу в озері з свого вікна, або перекидаються словами зі своїми друзями, коли ті проїздять повз них човнами; а малята вовтузяться тут же таки коло них або стовбичать на місточках, що їх перекинуто через канаву. Потому всі п’ють каву з тістечками, а на столі красує величезний букет водяних лілей… там чудово! Але (між нами кажучи), хоч я й народився тут, я ніколи не звикну до запаху стоячої води, а тим духом пропахлися мало не всі позаміські садиби. Майже всі будинки, що ти їх бачив, збудовано близько канав. Мабуть, мені через те так дошкуляє цей запах, що я довго жив у Англії.

— Може, і я відчую його, — сказав Бен, — коли настане відлига. Рання зима вкрила кригою ці пахучі води, на превелике моє щастя… і я їй дуже вдячний. Без цього чудового катання на ковзанах Голландія справила б на мене зовсім не таке приємне враження, як справляє зараз.

— Як дуже ти відрізняєшся від Поотів! — мовив Ламберт, замислено прислухаючись до Бенових слів. — Адже ж ви кузени… Я не можу цього збагнути.

— Ми дійсно кузени, чи скоріше завжди вважали себе за кузенів, а насправді ми з ним не дуже близькі родичі. Наші бабуні були зведені сестри. В моїй сім’ї — всі англійці, а в його — голландці. Наш прадід Поот був одружений двічі, і я — нащадок його дружини-англійки, розумієш? А проте я люблю Якоба більше, ніж половину моїх родичів-англійців усіх гуртом. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик з усіх, кого я знаю. Як це не дивно, але мій батько познайомився з Якобовим батьком зовсім випадково, під час ділової подорожі до Роттердама. Вони розбалакалися про свою кревність— французькою мовою, до речі, — і з того часу листуються французькою мовою ще й досі. Дивні речі трапляються часом у житті! Мою сестру Дженні без краю здивували б деякі звички тітоньки Поот. Тітонька — справжня дама, але вона зовсім не схожа на мою матір… Та й домівка їхня, й умеблювання, й побут — все, все зовсім інше, не таке, як у нас.

— Звичайно, — задоволено погодився Ламберт, немов хотів сказати: «Навряд чи можна ще де зустріти таку досконалість у всьому, як у Голландії», — але зате ти зможеш багато чого розповісти Дженні, коли повернешся додому.

— Аякже! В кожному разі, я можу сказати одне — якщо охайність, як вважають голландці, майже дорівнюється побожності, то Брукові уготовано вічне спасіння. Я зроду не бачив охайнішого місця. Наприклад, тітонька Поот: хоч і яка вона багата, а проте — раз у раз скребе щось, чистить, миє, і господа її має такий вигляд, ніби всю її полаковано. Я написав матері вчора, що бачу, як мій двійник увесь час ходить зі мною, нога до ноги, в натертій підлозі їхньої їдальні.

— Твій двійник? Я не розумію того слова. Що ти маєш на думці?

— О, моє відображення, мій обрис. Бен Доббс нумер два.

— Ага, розумію!. — скрикнув ван Моунен. — А чи ти був коли у парадній вітальні твоєї тітоньки Поот?

Бен засміявся.

— Єдиний раз, — відповів він, — того дня, коли я сюди приїхав. Якоб каже, що мені не пощастить увійти в неї вдруге до весілля його сестри Кеноу, а весілля відбудеться через тиждень після різдва. Батько дозволив мені побути тут до того часу, щоб узяти участь в урочистій події. Щосуботи тітонька Поот та її гладка Катье йдуть до вітальні й піднімають там веремію, — і метуть, і скребуть, і труть, і натирають… А потім спускають фіранки в горниці і замикають її до наступної суботи; жодна душа не заходить туди протягом цілого тижня, а проте однаково — щосуботи там обов’язково треба прибирати.

— То звичайна річ. Так прибирають усі вітальні в Бруці, — сказав Ламберт. — А чи подобаються тобі ті фігури, що рухаються в саду тітчиних сусідів?

— О, вони досить потішні. Лебеді, мабуть, здаються зовсім живими, коли плавають улітку по ставку; але китайський мандарин, що Стоїть у кутку під каштанами та раз у раз киває головою, якийсь недоладний, — він годиться тільки на те, щоб смішити дітлахів. Та ще ті прямі садкові доріжки й дерева геть-чисто всі попідстригані та пофарбовані! Даруй мені, ван Моунене, але я ніколи не навчуся захоплюватися голландським смаком.

— Для цього потрібний час, — відповів Ламберт поблажливо, — але зрештою ти обов’язково переконаєшся, що помилявся. Мене багато що захоплювало в Англії, і я сподіваюсь, мене відпустять туди разом з тобою, вчитися в Оксфорді; але загалом — Голландію я люблю більше.

— Аякже, певна річ! — сказав Бен тоном гарячої похвали. — Ти не був би добрий голландець, коли б її не любив. Нічого іншого не можна любити так віддано й так палко, як свою вітчизну.

— Дивує мене, проте, як то можна мати такі теплі почуття до такої холодної країни, — скрикнув Бен. — Коли б ми ввесь час не рухалися, то й зовсім би позамерзали.

Ламберт засміявся:

— В тебе англійська кров, Бенджаміне; а мені зовсім не холодно. Глянь на ковзанярів отут, на каналі, — всі вони рум’яні, як троянди, і вдоволені, як лорди… Ей-ей, шановний капітане ван Гольпе!-—крикнув Ламберт по-голландсько-му. — Як ви гадаєте, чи не завітати нам до тієї ферми погріти ноги?

— Хто там змерз? — спитав Пітер, на ходу повертаючи голову.

— Бенджамін Доббс.

— Гаразд, зігріємо Бенджаміна Доббса.

І весела компанія зупинилась.

РОЗДІЛ XII

По дорозі до Гаарлема

Коли хлопчики підійшли до дверей ферми, що трапилася їм по дорозі, вони стали зовсім несподівано свідками дуже жвавої сімейної сцени. З будинку вибіг огрядний голландець, а за ним услід гналася його люба фроу, люто лупцюючи чоловіка по спині каструлею з довгою ручкою. Вираз її обличчя аж ніяк не обіцяв нашим юнакам гостинного вітання, тож вони, як побачили що за баталія піднімається, — мерщій ноги на плечҐ та ходу, мудро вирішивши погріти їх десь у іншому місці.

Другий домок мав ще привітніший вигляд, його низький дах, критий яскраво-червоною черепицею, вкривав також і чистесенький коров’ячий хлів, що його було прибудовано до житлового будинку. Охайна спокійна старенька жінка сиділа край вікна і щось плела. У другому вікні вимальовувався профіль гладуна з люлькою в роті, що сидів за блискучими шибками та сніжно-білими завісами. У відповідь на тихенький Пітерів стук світловолоса, рожевовида дівчина у святковому вбранні відчинила горішню половину зелених дверей (двері ті розділялися посередині навпіл) і запитала, чого вони бажають.

— Чи можна нам зайти до вас і погрітися, юфроу? — запитав капітан шанобливо.

— Так, ласкаво просимо до господи! — відповіла дівчина, і долішня половина дверей тихо відчинилася також.

Кожен з юнаків, перш ніж зайти до господи, довго й ретельно витирав ноги об цупку підстілку і якнайчемніше вклонявся старенькій жінці та поважному чоловікові, що сиділи край вікон. Бен ладен був подумати, ще то не живі істоти, а такі ж автомати, як і ті фігури, що рухаються у брукському парку: обоє-бо старих, повільно й зовсім улад кивнули головою, не відриваючись од свого діла й працюючи так рівномірно та незворушно, як могли б працювати тільки машини. Старий все — пуф! пуф! — пахкав та й пахкав димом із люльки, а його фроу так теркотіла своїми дротами для плетіння, немов усередині в ній крутилися зубчасті колеса. Навіть справжній дим, що виходив з нерухомої люльки, не здавався переконливим доказом того, що обоє вони — живі люди.

Але ж молода дівчина з рожевими щічками… Ах, як же вона метушилася! Як хутко подала вона хлопцям поліровані крісла з високими спинками, як привітно запросила їх сісти! Як спритно роздмухала вогонь у каміні, роздмухала так, що він запалав, наче його охопило натхнення! Як вона мало не примусила Якоба Поота пустити сльозу від зворушення, коли поставила перед ними величезного імберового пряника та череп’яного глечика з кислим вином! Як вона сміялася та кивала головою, коли хлопці уминали частування, мов дикі звірі, хоч і поводилися пристойно, і як щиро здивувалася, коли Бен чемно, але рішуче відмовився від чорного хліба та квашеної капусти! Як вона зняла з Якоба рукавичку, розідрану біля великого пальця, й заштопала її в нього перед очима, і сказала, відкусуючи нитку зубами: «Тепер буде тепліше», — і, нарешті, як лагідно потиснула вона руку всім хлопцям по черзі і, кинувши благальний погляд на автоматичну стару, понапихала їм повнісінькі кишені пряниками!

Увесь цей час дроти для плетіння рівно й безперервно теркотіли, а з люльки раз у раз легенькими клубками виходив дим.

Коли хлоп’ята перебігли вже чималу частину дороги, вони побачили замок Званенбург, його масивний мурований фасад та ворота з вежами по обох боках, — на вершечках тих веж підносились угору скульптурні зображення лебедів.

— Гальфвег[17], хлопці! Ми на півдорозі до Гаарлема, —» сказав Пітер. — Скидайте ковзани.

— Бач, — поясняв Ламберт своєму супутникові, — Ай та Гаарлемське озеро зливаються саме в цьому місці і це завдає людям багато клопоту. Вода тут на п’ять футів вище від землі, а через те і дамби в нас і щити на шлюзах мусять бути дуже міцні, а ні, то відразу ж чисто все позаливає водою. Будову шлюзів у цій місцевості вважають за дивовижну і ніде не бачену досі річ. Ми пройдемо через них без ковзанів, і ти побачиш таке, що тобі очі витріщаться з подиву. Весняна вода в цьому озері, кажуть, найкраще за всяку іншу воду в цілому світі вибіляє полотно; тож усі великі гаарлемські білильні фабрики користуються з неї. Я не можу розповісти тобі про все те докладно, але повідаю тобі дещо з мого власного досвіду.

— А що саме?

— В озері повнісінько вугрів та таких здоровезних, що ти й зроду таких не бачив. Я їх ловив отут частенько. Знаєш, які вони великі? Можу тебе запевнити, що з ними впоратися не так-то й легко: і не зчуєшся, як вони тобі руку вивернуть із суглоба, коли не встережешся… Але ти, бачу я, зовсім не цікавишся вуграми. А замок який величезний! Правда?

— Так. Тільки до чого там оті лебеді? Вони мають якесь особливе значення? — запитав Бен, дивлячись на муровані вежі край воріт.

— Лебідь у нас, голландців, у великій шанобі. Від отих камінних лебедів замок і здобув свою назву — Званенбург, тобто — Лебединий замок. Оце й усе, що я знаю. Це дуже важливе місце; саме тут збираються фахівці на наради щодо всіляких питань, які торкаються дамб. У цьому замкові жив колись славнозвісний Крістіаан Брюнінгс.

— А хто ж він був такий? — запитав Бен.

— Пітер відповів би тобі краще за мене, — сказав Ламберт, — коли б тільки ви могли розуміти один одного і не чіплялися за свою рідну мову. А втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Йому ніколи не набридає розповідати нам про того видатного інженера — який він був хороший, та який вчений, та як після його смерті вся країна плакала по ньому, немов по щирому другові. Брюнінгс був член багатьох учених товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідував дамбами та іншими спорудами, які захищають нашу країну від моря. Неможливо порахувати, скільки удосконалень він запровадив на дамбах, на шлюзах, на водяних млинах та подібних спорудах. Ми, голландці, щоб ти знав, шануємо наших видатних інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів. Брюнінгс помер багато років тому; йому поставлено пам’ятник у гаарлемському соборі. Я бачив його портрета, і скажу тобі, Бене, — вигляд у нього надзвичайно благородний! Не дивно, що замок цей має поважний і гордий вигляд: адже ж він давав притулок такому чоловікові, а це тобі не абищо!

— Атож! — сказав Бен. — Цікавий я знати, ван Моунене, чи ти або я дамо коли право пишатися якійсь старовинній будові… Ех, багато чого лишається зробити в цьому світі! Зараз ми ще хлопчаки, але колись нам доведеться взятися до роботи. Вважай на твого черевика — шнурок-бо розв’язався.

РОЗДІЛ XIII

КАТАСТРОФА

Було вже близько першої години по півдні, коли капітан ван Гольп та його команда увійшли в чудове старовинне місто Гаарлем. Вони пробігли на ковзанах мало не сімнадцять миль від ранку, але почували себе ще дужими й бадьорими, як молоді орлята. Починаючи з наймолодшого (Лудвіга ван Гольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і кінчаючи найстаршим, тобто самим капітаном, — так би мовити, «ветераном», — котрий мав уже сімнадцять років, усі одностайно вважали, що жодного разу в житті не було їм так весело та приємно, як під час цієї подорожі. Сказати правду, Якоб Поот таки добре втомився і зовсім засапався, коли вони долали останні дві-три милі, і, мабуть, нічого не мав проти того, щоб трошки десь поспати у затишному куточку; проте в нього лишався ще такий запас веселого настрою, що його вистачило б аж на дванадцятеро хлопців. Навіть Карл Сгуммель, що дуже зблизився з Лудвігом під час екскурсії, забув за свою в’їдливість. Що ж до Пітера, то він видавався найщасливішим серед щасливих і, линучи на ковзанах, співав та висвистував так весело, що найстатечніші з тих перехожих, які здибалися їм дорогою, мимоволі всміхалися, слухаючи його рулад.

— Слухайте-но, хлопці! Тепер саме час поснідати, — сказав він, коли вони підійшли до однієї кав’ярні на головній вулиці. — Нам треба попоїсти чогось істотнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини… — і капітан устромив руки в кишені, немов бажаючи цим сказати: «Грошей тут доволі, — вистачить нагодувати цілу армію!»

— Гляньте! — скрикнув Ламберт. — Що таке? Що йому сталося?

Пополотнілий Пітер, витріщивши очі, ляскав себе розгублено — то по грудях, то по боках. Він скидався на людину, що раптом збожеволіла.

— Він занедужав! — скрикнув і собі Бен.

— Ні, він щось загубив, — сказав Карл.

Пітер, широко розкривши рота, задихаючись,, ледве вимовив:

— Гаманець!.. З усіма нашими грішми… зник!

На одну мить усі завмерли, вражені, немов закаменіли.

Карл перший перервав мовчанку, скрикнувши сердито:

— Яке безглуздя доручити всі гроші одній людині. Я казав це ще тоді, з самого початку. Пошукай гаманця в другій кишені.

— Я вже шукав… його там немає…

— Розстебни нижню куртку…

Пітер машинально скорився. Він навіть скинув шапку й труснув її, заглянувши всередину, а потім у розпачі почав нишпорити по всіх своїх кишенях.

— Немає гаманця, хлопці! Нема його! — промовив він нарешті безнадійним тоном. — Немає тепер ні сніданку для нас, ні обіду… Що ж робити? Ми не можемо йти далі без грошей. Коли б ми були в Амстердамі, я роздобув би грошей, скільки треба, але в Гаарлемі у мене немає жодної людини, що дала б мені бодай хоч один стайвер. Може, хто з вас знає тут когось, хто міг би позичити нам кілька гульденів?

Хлопчики похмуро ззирнулися поміж собою. Потім щось подібне до усмішки оббігло все коло, але, докотившись до Карла, перетворилося в похмуру гримасу.

— Ет, це все ні до чого! — промовив той сердито. — Я знаю тут кілька чоловіка, — всі багаті люди, але батько відшмагає мене немилосердно, якщо я позичу в кого-небудь бодай хоч злиденного мідяка. Він загадав написати над ворітьми нашого літнього будинку: «Чесна людина не має потреби позичати гроші».

— Гм! — відгукнувся Пітер, не вельми захоплюючись подібним висловом під ту хвилину.

Хлопчики раптом відчули, що їсти їм хочеться — аж шкура болить!

— То моя помилка, — сказав Якоб англійською мовою, звертаючись покаянним тоном до Бена. — Я перший сказав, щоб усі хлопці поклали свої гаманці в гроші ван Гольпа… тобто свої гроші…

— Дурниці, Якобе! Адже ж ти хотів зробити якнайкраще!

Бен кинув це таким бадьорим, веселим тоном, що обом ван Гольпам та Карлові спало разом на думку: мабуть-таки Бен добрав якого способу, щоб вирятувати їх негайно з напасті.

— Що? Що? Скажи нам, ван Моунене, що він говорить! — закричали вони.

— Він каже, що Якоб не помилився, — Якоб, мовляв, не винен, що гроші загублено… Він хотів зробити якнайкраще, коли запропонував ван Гольпові взяти всі наші гроші й покласти їх до свого гаманця.

— Та й усе? — промовив Лудвіг похмуро. — Не варт було так довго базікати, щоб сказати тільки це. — А скільки ми загубили грошей?

— Та хіба ж ти забув? — відповів Пітер. — Кожен з нас вніс по десять гульденів. У гаманці було рівно шістдесят гульденів… Ах, я сам — просто дурень, найбільший дурень у світі, — дурний як пень, як колода, як ступа! Навіть маленький Сгіммельпеннінк і той був би для вас кращий капітан, ніж я. Я ладен відлупцювати сам себе за те, що вчинив вам таку прикрість!

— То й відлупцюй! — буркнув Карл. — Фу! — додав він. — Усі ми знаємо, що сталася лиха пригода, — але хіба нам од того легше? Ми мусимо добути грошей, ван Гольпе… Навіть, коли б тобі довелося продати твого чудового годинника…

— Що-о?! Продати материн дарунок? Продати годинника, що вона подарувала мені в день народження? Ніколи! Я продам мою куртку, мою шапку, а годинника — зроду!

— Годі, годі! — добродушно озвався Якоб. —Навіщо так хвилюватися? Далебі, справа того не варта! Вернімося додому, а за день чи два знову вирушимо в дорогу.

— Ха! Ти, може, й одержиш десять гульденів іще раз, — сказав Карл, — але в наших кишенях не швидко забряжчать такі гроші. Якщо ми повернемося додому, ми й зостанемося вдома, — будь певний!

Наш капітан, що його добродушна вдана дозволяла йому терпляче все вислухати, раптом обурився.

— Ти гадаєш, що я допущу, щоб ви потерпіли від моєї дурної недбалості? — скрикнув він. — У мене вдома, у вогнетривкій скриньці лежить не шістдесят гульденів, а втроє більше!

— О, пробач, будь ласка! — кинув Карл хапливо і додав ще більш похмурим тоном. — Ну що ж, — немає ради!.. Нічого іншого не лишається нам, як вертатися додому з порожнім шлунком, — така моя думка!

— А моя думка не така, і мій план багато кращий, — сказав капітан.

— Який? — закричали всі хлопці.

— А он який, — терпеливо знесімо і втому, і голод, і вертаймося назад весело й бадьоро, як справжні мужчини, — промовив Пітер; і він здався хлопцям таким сміливим і красивим, коли вони глянули на його чисте лице та ясні блакитні очі, що всі заразилися його бадьорістю.

— Ура! Хай живе капітан! — закричали хлопці у захваті.

— А тепер, хлоп’ята, уявім собі, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і що ми маємо прибути туди за дві години! Згода?

— Згода! — крикнули всі й кинулися бігти до каналу.

— Одягайте ковзани!.. Готові? Стривай, Якобе, — дозволь, я тобі допоможу. Ну! Раз, два, три, — вперед!

І коли хлопчики покидали за даним сигналом Гаарлем, обличчя у всіх були майже такі ж веселі, як і півгодини тому, коли вони входили в місто із капітаном Пітером на чолі.

РОЗДІЛ XVI

Ганс

— Грім і блискавка! — скрикнув Карл сердито, перш ніж команда встигла відбігти на двадцять ярдів від міської брами. — Он знову біжить на своїх оцупках отой голодранець у полатаних штанях. Той пролаза вештається всюди, бодай він запався! Щасливі будемо, — додав він ущипливо, — якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.

— Ваш капітан жахлива людина, — мовив Пітер жартівливо, — але то, здається, фальшива тривога, Карле, — я не бачу твого страховиська серед інших ковзанярів… Ага! Ось він! Але що йому сталося, тому хлопцеві?

Бідний Ганс! Він зблід на виду, аж пополотнів. Він мчав уперед, міцно стиснувши губи, мчав, наче у жахливому сні. Саме коли він пробігав повз хлопців, Пітер озвався до нього:

— Добридень, Гансе Брінкере!

Обличчя Гансові аж проясніло:

— Ах, мінгеере, це ви? Як добре, що ми зустрілися!

— Яке зухвальство! — засичав Карл Сгуммель, з презирством обганяючи своїх товаришів, які, здається, збиралися зупинитися разом із своїм капітаном.

— Я радий вас бачити, Гансе, — відповів Пітер привітно. — Але ви, здається, чимсь стурбовані. Чи не можу я стати вам у пригоді?

— Я й справді стурбований, мінгеере, —відповів Ганс, спустивши очі додолу. Але раптом, глянувши знову на Пітера майже радісно, він додав: — Мені здається, що саме Ганс може допомогти мінгеерові ван Гольпові цієї хвилини.

— Ви? Яким чином? — запитав Пітер із властивою голландцям прямотою і не ховаючи свого здивування.

— Повернувши вам оце, мінгеер, — і Ганс простяг йому загубленого гаманця.

— Ура! — загорлали хлопці, витягаючи з кишень закляклі руки і радісно махаючи ними. А Пітер промовив тільки — «Спасибі вам, Гансе Брінкере!»— таким тоном, що Гансові здалося, немов сам король став перед ним навколішки.

Радісні викрики хлопців долетіли до закутаних вух того зграбного молодого джентльмена, що він, намагаючись погамувати в собі невимовне обурення та досаду, мчав у напрямі до Амстердама. Хлопчик-американець відразу ж повернув би назад і похопився б задовольнити свою цікавість; але Карл тільки зупинився і, стоячи спиною до своєї команди, намагався відгадати, що ж там трапилось. Отак він і стояв непорушно, аж поки не додумався, що тільки надія на те, щоб чогось попоїсти могла спричинитися до такого щирого одностайного «ура»; він повернувся й повільно побіг назад до своїх схвильованих товаришів.

Тим часом Пітер відвів Ганса убік.

— Як же ви довідалися, що це мій гаманець? — запитав він.

— Ви заплатили мені вчора три гульдени, мінгеере, за дерев’яного ланцюжка, — пам’ятаєте? Ще й порадили мені купити собі ковзани.

— Звичайно, пам’ятаю.

— Тоді я й побачив вашого гаманця і звернув увагу на те, що він з жовтої шкіри.

— А де ж ви знайшли його сьогодні?

— Сьогодні вранці, коли я вийшов з дому, мінгеере, мені було дуже тяжко на серці, і я біг по льоду, не звертаючи ні на що уваги, та так з розгону й наскочив на якесь колоддя і добре забився; а коли я нахилився, тручи собі коліно, то побачив вашого гаманця: він лежав під колодою.

— То он де він був! Ага, тепер я все розумію; коли ми пробігали повз те колоддя, я саме витяг кашне з кишені, а разом із ним, мабуть, випав і гаманець. Аби не ви, Гансе, він безперечно загубився б. Знаєте що? — і Пітер витрусив з гаманця гроші. — Зробіть нам приємність — дозвольте поділити ці гроші з вами…

— Ні, мінгеере, — відповів Ганс.

Він сказав це спокійно, щиро, невдавано, без жодної манірності, але Пітер почувся так, наче йому зроблено догану, і поклав срібло назад до гаманця, не промовивши й слова.

«А мені цей хлопець подобається, — однаковр чи багатий він, чи бідний», — подумав він собі й сказав уголос:

— Чи можу я запитати, яка ж у вас гризота, Гансе?

— Ах, мінгеере, до нас зненацька підкралося таке лихо… але, даруйте, — не маю часу розповідати, я й так забарився. Мушу бігти в Лейден, до славнозвісного доктора Букмана…

— До доктора Букмана? — здивовано перепитав Пітер.

— Так, мінгеере, і мені дорога кожна хвилина. Прощавайте!

— Стривайте, — нам по дорозі. То як же, друзі? Чи не вернулися б ми до Гаарлема?

— Так, так! — закричали всі хлопчаки нетерпляче і негайно рушили у поворотну путь.

— Слухайте-но… — загомонів Пітер до Ганса, під’їжджаючи до нього ближче, і обоє вони побігли поруч, помчали так легко й так вільно, немов і не відчували, що рухаються по льоду на ковзанах. — Річ ось яка: ми маємо в Лейдені зупинитися, і якщо ви поспішаєте туди тільки задля того, щоб запросити доктора Букманаг, то чи не можу я зробити це за вас? Хлоп’ята, мабуть, занадто втомляться сьогодні, щоб бігти так далеко, але я обіцяю вам побачитися з доктором завтра рано-ранесенько, якщо він, зрозуміло, не виїхав з міста.

— Ах, мінгеере! Ви зробите мені величезну послугу! Не віддаль мене лякає, а те, що мати моя зостанеться сама на довгий час.

— Хіба вона нездужає?

— Ні, мінгеере; нездужає мій батько, Ви, мабуть, чули про те; чули, мабуть, що він психічно слабий ось уже багато років… з того часу, як було збудовано великого млина Сглоссен; проте тіло в нього завжди було і є міцне й здорове. А учора ввечері мати стояла навколішках перед каміном, роздмухуючи вогонь у торфі (адже ж то єдина батькова радість— сидіти й дивитися, як жевріє вугілля; от мати раз у раз і роздмухує вогонь, щоб ясно горів, аби потішити хворого). Враз, несподівано, не встигла вона й поворухнутись, як він кинувся на неї, наче той велетень, і пхнув її мало не в самий вогонь; а сам все сміявся й крутив головою… Я був у цей час на каналі; коли це чую — мати кричить!.. Я кинув усе й побіг до неї. Батько не випускав її з рук, і сукня на ній уже зайнялася. Я поважився загасити вогонь, але батько відпихнув мене однією рукою… Коли б у домі в нас була вода, я міг би те полум’я загасити… а батько увесь час сміявся… сміявся якимсь жахливим сміхом, мінгеере… майже безгучно, тільки обличчя йому якось дивно перекривилось… Надаремне намагався я вирвати матір з батькових рук, — навпаки, це ще погіршувало становище. І тоді… то був жах… але не міг же я допустити, щоб мати моя згоріла?!. Я вдарив його… я вдарив його ослоном. Він відкинув мене від себе. А сукня на ній уже взялася вогнем! Що б то не стало, треба було її загасити. А далі в голові мені запаморочилося, і я вже й не пам’ятаю гаразд, що було далі… Я опам’ятався долі, а мати молилася… Мені здалося, що вся вона полум’ям узялася, і знову почув я той дивний батьків сміх. Сестра моя Гретель скрикнула несамовито, що він тримає матір біля самісінького вогню… зовсім близько… Сам же я нічогісінько не міг розібрати!.. Нараз Гретель кинулася до шафи, вхопила миску, насипала в неї його улюбленої юшки й поставила її на підлозі. Тоді він кинув матір і поповз до миски, наче мала дитина… Мати, на щастя, зосталася ціла, мінгеере, тільки сукня, їй пропалилася в одному місці… Ах, яка ніжна була вона тоді до батька, як доглядала його, як пильнувала над ним, цілісіньку ніч не спавши… Він так і заснув у гарячці, притискаючи руки до голови… Мати каже, що останнім часом він часто притискає руки до голови, немов вона йому болить… Ах, мінгеере, надаремне я вам усе те розповів!.. Щоб мій батько був при здоровому розумі, він не скривдив би й кошеняти…

Якусь хвилину обидва хлопці бігли мовчки…

— Який жах! — мовив, нарешті, Пітер. — А як він почуває себе сьогодні?

— Дуже погано, мінгеере!

— Чому ви обов’язково хочете запросити доктора Букмана, Гансе? В Амстердамі є багато інших лікарів, що вони, мабуть, теж могли б подати вашому батькові потрібну допомогу… Букман — славнозвісний доктор; його запрошують лише найбагатші люди, та й ті часто-густо не можуть його дочекатись.

— Він обіцяв мені, мінгеере, він обіцяв мені вчора прийти до батька за тиждень… Але тепер, коли батькові так погіршало, ми вже не можемо чекати… Нам здається, що бідний наш батько вмирає!.. О, мінгеере, попросіть пана-лікаря прийти якнайшвидше…

Адже ж він не баритиметься цілий тиждень, коли довідається, що батько наш умирає… Добрий меестер такий чутливий.

— Добрий? Чутливий?! — повторив Пітер здивовано. — Але ж він вважається за найсуворішу, за найнеприємнішу людину в цілій Голландії!

— То тільки так здається, мабуть, бо він дуже худий і завжди заклопотаний; але серце в нього добре й чутливе — я знаю. Перекажіть панові-лікареві все те, що я розповів вам, мінгеере, і він прийде.

— Я сподіваюся на це, Гансе, сподіваюся від щирого серця! Але ви дуже поспішаєте додому — бачу я. Обіцяйте мені, — якщо вам треба буде дружньої допомоги, то ви звернетесь до моєї матері в Бруці. Скажіть їй, що це я послав вас; і ще одна річ, Гансе Брінкере… не як нагороду, але як дарунок доброго друга… візьміть у мене хоч кілька гульденів.

Ганс рішуче похитав головою.