Срібні ковзани Додж Мері Елізабет
Тут була й «Зачарована красуня» також, — вона з’явилася саме в ту хвилину, коли прийшли хлопчики; але тільки-но Пітер, як справжній принц, легко збіг по сходах нагору й поцілував її в повіки, чари розвіялись. Принцеса обернулася в його рідну сестру, а чарівний замок — простісінько в один з найкращих та найвигідніших будинків Гааги.
Як і слід було сподіватися, хлопців прийняли тут дуже сердечно. По тому, як вони побалакали трохи з привітною господинею, один із «духів» запросив їх до пишного столу, що його було накрито в кімнаті з червоними драпіровками, де підлога та стеля блищали, як вилощена слонова кістка, а всі люстра враз зацвіли рожевощокими хлоп’ячими обличчями, куди б ти не кинув оком.
Отепер перед ними поставили кав’яр, і сальмагунді, і ковбасу, і сир, а крім того, ще й салат, і фрукти, і бісквіт, і кекс. Як могли хлопчики уминати таку мішанину, — тієї таємниці не міг збагнути Бен; адже салат був кислий, а кекс був солодкий; фрукти були легкі й запашні, а сальмагунді тяжке і гостре від цибулі та риби. А втім, хоч Бен і дивувався, він і сам наївся донесхочу і незабаром тяжко замислився: що ж його вибрати до смаку, — чи каву, чи анісовий напій? А як приємно було, що страви подавалося на блюдах з матового срібла, як приємно було пити з лікерних чарочок, що з них любісінько могла б пити навіть сама Тітанія, цариця ельфів! Згодом юнак написав своїй матері, що хоч і які хороші та добірні речі є в них удома, а проте він ще й досі не знав, що таке кришталь, порцеляна та срібні сервізи, допоки не відвідав Гааги.
Певна річ, що Пітерова сестра дуже швидко довідалася про всі пригоди наших хлопчаків: як вони пробігли на ковзанах понад сорок миль і милувалися дорогою різноманітними чудовими краєвидами; як вони загубили гаманця і знайшли його знову; як один з їхньої команди впав, і як через те вони мали нагоду розкішно проїхатися човном під вітрилами; та як, на додаток до всього, вони впіймали грабіжника і, таким чином, удруге врятували свого непосидючого гаманця.
— А тепер, Пітере, — сказала його сестра, коли розповідь закінчилась, — ти мусиш негайно написати в Брук, що ваші пригоди досягли найвищої точки, — що тебе й твоїх товаришів узято в полон.
Хлопчики здивовано глянули на неї.
— Е ні, я того не зроблю, — засміявся Пітер. — Ми мусимо вийти звідси завтра опівдні.
Але сестра його вирішила інакше, а голландку не так-то легко примусити змінити те, що вона поклала зробити. Коротше кажучи, вона спокусила хлопців такими принадними розвагами, була така жвава й весела, так лагідно вмовляла їх і навела стільки незаперечних доказів, по-англійському та по-голландському, що очі в хлопців засяяли від захвату, і всі вони погодилися перебути в Гаазі принаймні два дні.
Потім мова зайшла про ковзанярські перегони; мефроу ван Генд радо пообіцяла на них прибути.
— Я побачу твій тріумф, Пітере, — мовила вона, — адже ж ти найпрудкіший ковзаняр з усіх, кого я знаю.
Пітер почервонів і тихенько кашлянув, а Карл відповів за нього:
— Так, мефроу, він бігає дуже прудко, але всі брукські хлопці — добрі ковзалі… навіть, голодранці. — І він вороже подумав про бідолашного Ганса.
Мефроу засміялася.
— Ну що ж, тим цікавіші будуть змагання, — сказала вона. — Запевняю, що кожному з вас я щиро бажаю здобути перемогу.
Тієї хвилини до кімнати увійшов її чоловік, мінгеер ван Генд, і хлопчаки були остаточно зачаровані.
Незримі феї цієї господи відразу ж оточили їх і зашепотіли, що Яспер ван Генд має таке ж молоде й свіже серце, як і вони самі, і якщо він любить щось на цьому світі понад працю, то це — сонячне світло та веселощі. Феї шепнули також, що він має велике любляче серце і розумну голову на плечах, і кінець кінцем дали хлопцям зрозуміти, що коли мінгеер ван Генд що каже, то він це каже щиро.
А через те, коли господар, потискуючи кожному з них руки, привітно казав: «Як добре, що ви до нас завітали!» — хлопці відразу ж відчули, що можуть триматися в цій господі зовсім вільно й розвеселилися, як вивірки.
У вітальні були хороші картини, чудові статуї, теки з рідкісними голландськими гравюрами; крім того, багато красивих і цікавих речей, вивезених з Китаю та Японії. Хлопчикам здавалося, що треба було б витратити щонайменше міся;ць на огляд усіх скарбів, які зберігалися в цій кімнаті.
Бен помітив англійські книги на столі, — і це було йому дуже приємно. Він побачив також над різьбленим піаніно великі портрети Вільгельма Оранського та його дружини, англійської королеви, і це на певний час зблизило Англію й Голландію в його серці.
В той час, як Бен роздивлявся портрети, мінгеер ван Генд розповідав хлопчикам про свою нещодавню подорож до Антверпена. Там народився коваль Квентін Матсейс, що, з кохання до дочки одного художника, вчився малярства, доки й сам не став видатним малярем; хлопчики запитали господаря, чи бачив він Матсейсові роботи.
— О, звичайно! — відповів той. — І вони чудові! Його славнозвісний триптих у каплиці Антверпенського собору особливо хороший. Там на центральній дошці намальовано саме той момент, коли Ісуса знімають з хреста; але мушу признатися, мене більше зацікавив його колодязь.
— Який колодязь, мінгеере? — запитав Лудвіг.
— Він у самісінькому (центрі міста, біля того самого собору, що його високу дзвіницю збудовано так тонко, так майстерно, що французькому імператорові вона нагадувала брабантське мереживо. Над колодязем зроблено готичний дашок, увінчаний фігурою лицаря при повній зброї. Все те коване з металу й доводить, що Матсейс був великий майстер на своє діло, — чи то біля горна, чи то біля мольберта: та й справді, найбільшої слави зажив він головним чином тим, що надзвичайно майстерно вмів кувати залізо.
А далі мінгеер показав хлопчикам розкішне чавунове берлінське кольє, яке він купив у Антверпені. Ця чавунова коштовна річ, що складалася з красивих, дуже тонкої роботи, медальйонів із прегарними малюнками, обрамованими чудовим різьбленням та ажурним орнаментом, — була гідна того, як сказав він, щоб її носила найпрекрасніша жінка в їхній країні. Після чого він з поклоном та. милою усмішкою презентував те кольє зашарілій мефроу ван Генд.
Щось промайнуло на вродливому обличчі молодої жінки, коли вона схилилася над подарунком; її чоловік помітив це й промовив серйозно:
— Я читаю твої думки, любонько.
Вона кинула на нього жартівливо-задирливий погляд.
— А! Тепер я впевнений, що прочитав їх вірно. Ти думала про тих самовідданих жінок, що без них Пруссія, може, загинула б. Я догадався про це по гордому вогникові, що блиснув у твоїх очах.
— Виходить, гордий вогник у моїх очах облудний, — відказала вона. — Я й гадки не мала про такі видатні події. Щиро кажучи, я просто думала про те, як пасуватиме це кольє до мого блакитного парчевого вбрання.
— Так, так! — кинув, трохи зніяковівши, її чоловік.
— Але ж я можу згадати й про них, Яспере, і це зробить іще ціннішим твій дарунок. Ти не забув тих подій, Пітере? Пам’ятаєш, що сталося, коли французи вдерлися до Пруссії й за браком коштів країна не могла оборонятися від ворогів? Жінки перетягли тоді шальку терезів, віддавши своє срібне начиння та коштовні речі до державної скарбниці…
«Ага! — подумав мінгеер ван Генд, піймавши погляд своєї мефроу, в якому раптом спалахнув вогонь. — Тепер гордий вогонь горить по-справжньому».
Пітер зауважив лукаво, що й після тієї події не зменшилося жіноче марнолюбство: жінки аніскілечки не змінилися; адже ж вони ще й досі не кинули носити коштовні покраси! Хоч вони й повіддавали своє золото та срібло державі, але ж замінили все те на чавун, бо аж ніяк не могли обійтися без своїх цяцьок.
— То що з того? — сказала господиня, спалахуючи знову. — Зовсім не гріх любити красиві речі, їх роблять з матеріалу, якого дозволяють обставини. Я можу лише сказати, що жінки врятували свою вітчизну й побічно втворили дуже важливу галузь промисловості. Чи не так, Яспере?
— Звичайно, любонько, — відповів їй чоловік. — Але Пітер чудово знає й сам, що в цілому світі жінки завжди стояли дуже високо, коли наставали дні злигоднів для їхньої вітчизни, тим паче (й він уклонився своїй дружині), що його співвітчизниці займають видатне місце в літописах жіночого патріотизму та самовідданості.
Потому, повернувшись до Бена, господар забалакав до нього по-англійському про прекрасне стародавнє бельгійське місто. Між іншим, він розповів і про походження його назви— Антверпен. Бена вчили, що слово «Антверпен» походить від слів «аан’ тверф» (на верфі); але мінгеер ван Генд пояснив йому ту назву багато цікавіше.
Дія діялася, як переказують, близько трьох тисяч років тому… Величезний велетень, що звався Антігонус, жив коло річки Сгельд (Шельд), на тім місці, де стоїть зараз місто Антверпен. Той велетень раз у раз відбирав половину товарів у всіх моряків, що пропливали повз його замок. Звичайно, декотрі з них намагалися чинити йому опір. У таких випадках Антігонус хапав непокірливих крамарів і, щоб навчити їх кращого поводження надалі, рубав їм праві руки та кидав ті руки в річку. Слова «ганд — верпен» (чи то «кидання рук»), перетворившися на Антверпен, дали назву цьому місту. На гербі міста зображено дві руки; адже ж це найкращий доказ, що то не легенда, а щирісінька правда, а особливо, коли в те хочеться вірити!
Кінець кінцем один герой, на ім’я Брабо, подужав-таки того страшного велетня і кинув його в річку Сгельд; і герой Брабо також дав назву одній провінції, — а саме Брабантові. З того часу голландські крамарі плавають тією річкою спокійно.
— Що ж до мене, — закінчив господар, — то я вельми вдячний старому Антігонусові за те, що з його легкої руки місту приписують таке романтичне походження.
Після того, як мінгеер ван Генд розповів двома мовами переказ про Антверпен, йому заманулося розповісти хлопцям ще й інші легенди, — одні англійською мовою, другі голландською; таким чином, хвилини, що їх несли на своїх плечах моторні гноми та велетні, хутко збігали, допоки годинник не нагадав усім, що час уже спати.
Важко було перервати таку приємну балачку, але життя у ван Гендовій господі точилося розмірено і точно, мов заведений механізм. Ні в якому разі не дозволялося затримуватися на порозі по тому, як усі сердечно сказали одне одному: «На добраніч!» А коли наші хлопчики йшли сходами нагору, незримі хатні феї знову вилися навколо них і шепотіли їм на вухо, що порядок та точність були головною підвалиною добробуту господаря.
Ніяких «прехороших кімнат із трьома ліжками» не було тут, у цьому будинкові. Щоправда, в деяких спочивальнях стояло по два ліжка, але кожен гість спав окремо. Під ранок знати було, що цього разу не тільки Якоб, а й кожен хлопчик скидався на лялечку метелика, — так-бо позавірчувалися всі вони у свої ковдри, — і вже кого-кого, а Пітера те аніскілечки не турбувало.
Обвівши кімнату очима, Бен помітив у кутку ловкенький шнурок від дзвіночка, а потім, хоч і як він утомився, почав роздивлятися свою постіль. Кожна річ дуже його дивувала: і чудова тонка пошивка, облямована дорогим мереживом, з вишиваними на ній розкішним гербом та монограмою, і «декбед», — величезна шовкова ковдра завширшки, як ліжко, — тобто перина, напхана лебедячим пухом, і вистьобані покривала з рожевого єдвабу, вишивані гірляндами квітів… Він довго не міг заснути, думаючи про те, яке в нього незвичайне ліжко, — таке зручне й красиве, дарма, що таке незвичне! Вранці Бен уважно оглянув ще й верхнє покривало, бо хотів описати його в своєму наступному листі додому. То було розкішне японське покривало, — і гатунок тканини був чудовий, і яскраве його забарвлення було надзвичайно кольористе, та й коштувало воно не менш як триста доларів.
Паркетна підлога в цій кімнаті була начищена до блиску і майже вся вкрита пишним килимом, облямованим рясною чорною торочкою. У другій кімнаті навколо килима видно було смугу підлоги з атласного дерева. Стіни тієї кімнати, обвішані гобеленами, були вкриті темно-червоним шовком і прикрашені вгорі позолоченим карнизом, який відбивав від себе сонячне світло й кидав проміння на блискучу підлогу.
Над дверима тієї кімнати, де спали Якоб та Бен, було прилаштовано бронзову лелеку, яка, простягнувши шию, тримала у дзьобі лампу, що світила гостям при вході у ті покої. Поміж двома вузькими ліжками з різьбленого тюльпанового та чорного дерева, стояв старовинний клейнод родини ван Гендів, масивне дубове крісло, що на ньому сидів колись Вільгельм Оранський під час одного засідання ради. Навпроти стояв хитромудро різьблений комод, прекрасно сполірований, повнісінький коштовної білизни; обік нього стояв стіл, а на столі лежала велика біблія, що її величезні золоті защіпки здавалися нікчемними в порівнянні з міцною, ребристою оправою, здатною пережити шість поколінь.
На каміновій поличці красувала модель корабля, а над нею висів старовинний портрет Петра Великого, котрий, як ви те знаєте, дав колись голландським портовим котам добру нагоду подивитися на короля, а це — один з котячих привілеїв[24]. Петро І, дарма що був він російський цар, не соромився працювати, як простий корабельний майстер, на саардамських та амстердамських доках, щоб згодом навчити своїх співвітчизників удосконаленого голландського методу кораблебудування. Отим прагненням якнайгрунтовніше вивчати та якнайкраще виконувати кожну, навіть найменшу, справу і зажив він собі слави та прізвиська Петра Великого.
Петро, тобто Пітер, маленький (порівняно з першим, звичайно) устав раніш за всіх того ранку; знаючи пунктуальність свого зятя, знаючи, як старанно додержуються порядку в його господі, він перш за все подбав про те, щоб ніхто з хлопців не заспав. Ох, і важко ж було розбуркати Якоба Поота! Але, витягши юнака з ліжка та попотягавши його за допомогою Бена по кімнаті, врешті-таки Пітер його збудив.
Тим часом, поки Якоб одягався та ойкав, — повстяні-бо пантофлі, що йому дали їх, як гостеві, були надто тісні для його розпухлих ніг, — Пітер написав до Брука листа, інформуючи друзів про щасливе прибуття команди до Гааги. Крім того, він попросив свою матір переказати Гансові Брокерові, що доктор Букман ще не прибув до Лейдена, але що листа із Гансовим проханням залишено в готелі, де доктор завжди мешкає, коли приїздить до міста. «Скажіть йому також, — писав Пітер, — що я знову завітаю туди, коли повертатимуся додому через Лейден. Бідолашний хлопець, очевидячки, цілком певний, що «меестер» ту ж мить полетить рятувати його батька, але ж ми краще знаємо того старого добродія-грубіяна, — отже, можемо не сумніватися, що він ніколи не зробить такої речі. Добре було б відразу ж послати до них якого-небудь амстердамського лікаря, якщо, звичайно, юфроу[25] Брінкер погодиться прийняти когось іншого, опріч такого великого короля медиків, який є доктор Букман. — Знаєте, мамо, — додав Пітер, — я завжди вважав, що дім сестри моєї ван Генд досить тихий та нудний; але запевняю вас, — він тепер зовсім не такий. Сестра каже, що наша присутність зігріла його на цілу зиму. Брат ван Генд дуже привітний до нас усіх. Він каже, дивлячися на нас, що йому дуже хотілося б, щоб у його господі було повно своїх власних хлопчиків. Він обіцяв дозволити нам поїздити верхи на його породистих вороних конях. Він запевняє, що вони смирні, як кошенята, якщо не попускати їм поводи. Бен, як каже Якоб, чудово вміє їздити верхи, та й ваш син Пітер дещо тямить у тій справі; отже, сьогодні вранці ми з ним разом поїдемо верхи, як лицарі за давньої давнини. Брат ван Генд сказав, що коли ми обоє повернемося додому, він дасть Якобові свого англійського поні й добуде ще троє коней; і тоді вся наша команда пишною кавалькадою продефілює по місту із самим господарем на чолі. Він поїде на тому вороному коні, що прислав йому батько з Фрісландії. Чалий кінь моєї сестри, красень із довгим білим хвостом, закульгав, і зона не хоче сідати на іншого; а ні, то й вона поїхала б з нами. Я насилу заснув учора ввечері після того, як сестра сказала мені про цей план. Тільки думка про бідолашного Ганса Брінкера та його хворого батька стримувала мене… коли б не те, я заспівав би з радощів. Лудвіг уже дав нам і назву «Брукська кавалерія». Ми тішимо себе надією, що матимемо дуже імпозантний вигляд, особливо, коли поїдемо низкою — один за одним…»
Надії «Брукської кавалерії» справдилися. Мінгеер ван Генд швидко добув добрі коні; отже, всі хлопчики змогли покататися верхи, хоч і не було серед них таких вправних вершників, як Пітер та Бен. Вони досхочу надивилися на Гаагу; та й Гаага надивилася на них, похваляючи їх уголос — викриками галасливих хлопчаків та гавканням запряжних собак; похваляючи їх і нишком — поглядами ясних очей, які, не заглядаючи надто глибоко, блищали, зиркаючи на красеня Карла, та іскрилися сміхом, забачивши одного гладкого юнака з пухкими щоками, що двигтіли, коли він важко гйцав у сідлі, підскакуючи «гоп-гоп, гоп-гоп, гоп!»
Коли хлопчики повернулися додому, вони почали вихваляти величезну кахляну грубу у вітальні, одноголосно визнавши її за вельми корисну річ у господі: адже ж навколо неї можна було зібратися й погрітись, не боячися обпекти собі носа чи застудити спину. Груба була така велика, що вона, здавалось, огрівала цілий будинок. її чиста біла поверхня, з виглянсуваними мідяними кільцями, мала дуже привабливий вигляд. Невважаючи на те, невдячний Бен, — хоч він і добре зігрівся біля цієї груби й почував себе дуже вигідно, — вирішив поглузувати з неї у своєму наступному листі, написавши, що груба в Голландії обов’язково мусить скидатися на величезну снігову вежу, а ні, то ця країна не була б країною суперечностей.
Описувати все, що хлопчики бачили й робили того дня й наступного, значило б перетворити цю маленьку книжку на товстелезний том. Вони оглянули мідеплавильний завод, де вироблялися гармати; дивилися, як вогняна рідина ллється у форми, і спостерігали напівголих ливарників, які стояли в затінку, наче демони, що граються з полум’ям. Хлопчики захоплювалися величними громадськими будівлями та масивними приватними будинками, прекрасними вулицями та чудовим Босхом, що ним пишаються всі голландці, які люблять красу природи. Палац, із його блискучими мозаїчними підлогами, з його фресками на стелях та розкішними орнаментами, сповнив Бена захватом. А проте його здивувало, що деякі церкви були опоряджені дуже просто, — тобто зовні вони здавалися часом досконалими в архітектурному відношенні, але всередині в них було порожньо й нудно серед тих голих, побілених стін.
Коли б не було історичних документів, церкви Голландії могли б розповісти майже всю її історію. Я не говоритиму тут про все це докладно, скажу тільки, що Бен, — який читав про боротьбу й страждання цієї країни та про те, як страшно мстилася вона часом над своїми ворогами, — не міг ходити по голландських містах без того, щоб не перескакувати думкою, здригаючись від жаху, через криваві східці її історії. Він не міг забути ні Філіппа Іспанського, ані герцога Альби, навіть і тоді, коли думав, радіючи, про той розквіт, який наступив у Нідерландах після визволення. Він шукав у очах найсумирніших голландців те полум’я, що колись осявало змучені обличчя зневірених, поставлених поза законом людей, які, з гордістю носячи своє прізвисько «гези» (тобто «старці»), — прізвисько, що його приклали їм їхні гнобителі, — стали грізною силою на суходолі й на морі. В Гаарлемі Бена дивувало, що гаарлемське повітря не розтинають більше лементом та голосінням три тисячі жертв герцога Альби. В Лейдені серце йому сповнювалося чуттям жалю, коли він думав про довгу процесію вкритих рубцями, зголоднілих городян, які, після припинення облоги, із Адріаном ван дер Верфом на чолі, ледве-ледве дибали, шкандибаючи, до величезної церкви, щоб проспівати хвалебних гімнів, складаючи подяку за те, що Лейден, нарешті, вільний! І Бенові прийшло на згадку, — адже ж городяни зробили це раніше, ніж спожили того хліба, що його привезли їм голландські кораблі. Вони хотіли спочатку скласти богові хвалу, а потому вже угамувати голод. Тисячі тремтячих голосів радісно співали подячної пісні. Якийсь момент вони лунали все голосніше й голосніше… але раптом спів урвався і перейшов у ридання: жодна людина з усієї величезної юрби не мала сили співати далі.
Тут, у Гаазі, ще й інші думки зринали Бенові в голові: про те, як згодом Голландія проти волі підставила свою шию під французьке ярмо і як після нестерпної наруги та пригноблювання вона рішуче скинула його з себе. Саме за це вона подобалась Бенові. Хіба ж мужня нація, — думав він, — погодиться тяжко працювати, вносити все своє багатство до державної скарбниці чужої країни та віддавати цвіт своєї молоді до чужого війська! Минуло не так багато часу відтоді, як англійські гармати бухали біля берегів Німецького моря. Боротьба скінчилася нарешті! Голландія стала незалежною державою!
Дійшовши такого висновку, Бен приготувався якнайбільше натішитися й намилуватися кожним дивом голландської столиці. Мінгеерові ван Гендові дуже сподобався його щирий та розумний пізнавальний інтерес… а проте, він був властивий і всім іншим членам команди: в жодній мандрівці не брали участі такі веселі й спостережливі хлопчики, як наші.
РОЗДІЛ XXVIII
По Гаазі
Хлопці й незчулися, як промайнула повз них картинна галерея у Моріц Гюйсі[26], одна з найкращих у світі. А вони ж перебули в ній аж дві години! Така-бо сила там усякої всячини, — було на що милуватися, було що й оглядати. Щодо королівського кабінету раритетів, який містився у тому ж таки будинкові, то хлопчикам здавалося, що вони допіру заскочили в нього, хоч вони майже півдня його обдивлялись. Здавалося так, немов Японія обсипала всі його стіни своїми скарбами. Довгий час Голландія, яка завжди стояла на першому місці у торговельних справах, була єдина країна, що торгувала з Японією. Отож, відвідавши музей у Гаазі, можна грунтовно ознайомитися із японською матеріальною культурою.
Кімнату по кімнаті в тім музеї заповняють колекції, вивезені з Японії: костюми, що їх носили японці — представники різних класів та різних професій, оздоби, начиння, зброя, вояцький обладунок, хірургічні інструменти тощо. Тут зберігається також і майстерно зроблена японська модель острова Дезіни, голландської факторії в Японії. Коли дивишся на ту модель, здається, немов то справжній острів, але ти бачиш його крізь скельця перевернутого бінокля, відчуваючи, що сам ти — Гуллівер, який несподівано опинився серед японських ліліпутів. На тому острові ти бачиш сотні людей у національних костюмах: вони стоять, випростані на ввесь свій зріст, стоять навколішках, нахиляються, простягають руки, — і всі щось роблять або удають, що роблять, — а їхні житла; меблі, посуд тощо, все те відтворено якнайдетальніше і якнайточніше. У другій кімнаті стоїть величезний черепаховий ляльковий будиночок, опоряджений у голландському стилі та залюднений статечними голландськими ляльками; глянеш на них — і маєш виразне уявлення про те, як живуть люди в Голландії.
Гретель, Гільда, Катрінка, ба навіть горда Річі Корбес були б у захваті від такого будиночка; але Пітер та його завзята команда пробігли поуз і не глянули на нього. А от знаряддя до війни мали честь затримати хлопчиків на цілу годину; які ж бо тут були кийки, які смертоносні кинджали, яка вогнепальна зброя і, найголовніше, які надзвичайні японські мечі, що ними можна розрубати людину навпіл одним ударом!
Були в цій колекції й китайські та й інші східні раритети. Зберігалися тут також і нідерландські історичні реліквії, що на них наші юні голландці дивилися спокійно, не виявляючи ніякого захоплення, хоч потай і пишалися, показуючи їх Бенові.
Тут стояла також і модель саардамської хатини, що в ній Петро Великий жив короткий час, поки працював там як корабельний майстер. Тут же таки були експоновані й шкіряні торбинки та чашки, що колись належали гезам-конфедератам, які, об’єднавшися під проводом принца Оранського, звільнили Голландію від іспанської тиранії; була тут експонована й шпага адмірала ван Спейка, що за десять років до цього загинув, самохіттю висадивши свій корабель у повітря; а також і ван Тромпів панцер із слідами від куль. Якоб роздивлявся навкруги, сподіваючись побачити ту саму мітлу, що її відважний адмірал прив’язав був до вершечка щогли — але її тут не було.
Жилет, що його англійський король Уїльям (Вільгельм) Третій[27] мав на собі в останні дні свого життя, викликав у Бена великий інтерес; і всі хлопчики оглядали із змішаним почуттям побожної шани та жаху той одяг, що його мав на собі Вільгельм Мовчазний, коли Балтазар Джерертс убив його в Дельфті. Рудувато-коричнева шкіряна куртка та простий плащ із сірого сукна, м’який повстяний капелюх та високий комір із брижами, з якого звішувалася одна з гезівських медалей — усі ці речі були на вигляд зовсім не розкішні, але темні плями й дірки від куль надавали куртці трагічної значності. Бен охоче вірив, дивлячися на це вбрання, що Мовчазний Принц, як те й пристало такій шляхетній вдачі, вбирався надзвичайно просто. Але аристократичні упередження англійського хлопчика стали дибки, коли Ламберт розповів йому про те, яким способом Вільгельмова наречена вперше прибула до Гааги.
— Прекрасна Луїза де Коліньї, що батько її та перший чоловік загинули під час Варфоломіївської ночі, мала приїхати, щоб стати принцеві за четверту дружину і, звичайно, — розповідав Ламберт, — ми, голландці, були надто галантні, щоб дозволити дамі прибути до міста пішки. Ні, сер, ми послали (точніше, — мої предки послали) по неї чистий відкритий поштовий візок з дошкою, покладеною впоперек нього, щоб вона могла на ній сидіти!
— Ай справді дуже галантно! — скрикнув Бен ущипливо, але ввічливо всміхаючись. — Адже вона була дочка французького адмірала.
— Та невже? Слово честі, я мало про те не забув. Але, знаєш, голландці жили дуже просто й невибагливо за доброго давнього часу; ми ж бо ще й досі дуже простий, скромний народ. Ван Гендова господа — то безперечний виняток, май це на увазі.
— Дуже приємний виняток, на мою думку, — сказав Бен.
— Звичайно, звичайно. Але, між нами кажучи, хоч мінгеер ван Генд нажив своє багатство сам і може дозволити,собі які завгодно розкоші, а проте потреби в нього дуже скромні.
— Певно, що так, — мовив Бен глибокодумно; і в той же час погладив свою верхню губу та підборіддя, бо на них, як він нещодавно помітив, з’явилися приємні докази того, що він скоро стане дорослий мужчина.
Блукаючи пішки по місті, Бен частенько згадував хороші англійські тротуари. Тут, як і по інших містах, не було ні узбіччя, ні зведених над рівнем вулиці тротуарів для пішоходців, — але вулиці були чисті та рівні, й усі екіпажі дотримувалися дуже точно приділеної їм частини для проїзду. Дивна річ, сани зустрічалися тут майже так само часто, як і розмаїті екіпажі на колесах, хоч ніде не було ані кришечки снігу. Санки голосно скребли по цеглинах або по бруковім камінні; до деяких із них спереду було прилаштовано спеціального апарата, який поливав вулицю водою, щоб полоззя не так терлися об брук; своєрідну, досить неприємну, «музику» інших саней заглушала олія, що капала з ганчірки, якою кучер коли-не-коли змащував полоззя.
Бен був дуже здивований, що голландські робітники пораються так нечутно коло свого діла. Навіть біля пакгаузів та доків не було ніякої метушні, ніхто з робітників не перегукувався один із одним. Порух люльки, поворот голови або, щонайбільше, помах руки, — і кожен вже знав, що саме слід йому робити. Тяжкі вантажі сиру або оселедців перевантажувалися з візків та барж у пакгаузи без жодного слова; але ж кожний прохожий мусив начуватися, що його щохвилини можуть чимось торохнути по голові: голландець-бо рідко дивиться вперед чи назад, коли він біля чогось працює.
Бідолашному Якобові Поотові, що й так уже набрався досить лиха під час цього походу, аж сперло груди, коли його влучило велике кружало сиру, яке один гладкий голландець перекидав своєму сусідові-робітникові; але Якоб обтруснувся, підбадьорився й пішов собі далі, не виявивши аж ніякісінького обурення.
Бен висловив йому своє глибоке співчуття з цієї нагоди, але Якоб заявив, що то «пусте».
— То чого ж ти так скривився, коли тебе тріснуло отим сиром?
— Чого я скривився? — повторив Якоб поважно. — Того, що цей… цей…
— Цей… Що — цей? — наполягав Бен лукаво.
— Цей… цей… як же воно зветься по-вашому, оте, що відчуваєш носом?
Бен засміявся.
— О, ти маєш на увазі — запах?
— Атож. Так, так! — підхопив Якоб. — Саме запах. Я дуже не полюбляю запаху сиру, і через те скривився.
— Ха-ха-ха! — зареготав Бен. — От тобі й маєш! Голландському хлопцеві не до вподоби запах голландського сиру!? Оцьому вже я ніколи не повірю!
— Як собі хочеш, — спокійно відповів Якоб, у доброму гуморі, чимчикуючи поруч Бена. — Почекай, поки й тебе влучить отакеньке кружальце сиру… от тоді сам побачиш.
Саме цієї хвилини до Бена озвався Ламберт:
— Стривай, Бене! Ось і рибний базар. Зараз, узимку, тут нічого особливо цікавого не побачиш. Але ми можемо піти подивитися на лелек, якщо хочеш.
Бен знав, що лелек у Голландії особливо шанують, і що зображення цього птаха красується на гербі її столиці. Юнак звернув увагу, що на дахах сільських будиночків навіть кладуть возові колеса, спокушаючи цим лелек вити на них свої гнізда; він бачив чимало таких величезних гнізд на очеретяних гостроверхих стріхах протягом усієї дороги від Брука до Гааги. Але зараз була зима. Гнізда стояли порожні. Не було вже в тих гніздах ненажерливих пташенят, що роззявляють роти — точніше, дзьоби — коли прилітає до них величезна білокрила птаха з простягненими шиєю й ногами, несучи їм у дзьобі сніданок, що звивається так принадно… Довгодзюбі тепер далеко, — вони шукають корм на Африканських берегах; а коли вони повернуться сюди весною, Бена вже тут не буде, у цій країні дамб.
Через те він усе намагався проштовхатися вперед, коли ван Моунен вів його за собою по рибному базарі, — він-бо прагнув довідатися, чи подібні голландські лелеки до тих меланхолійних, похмурих птахів, що він їх бачив у лондонських зоологічних садах.
То була стара історія! Приручений птах — смутний птах, хоч би хто що казав. Ці лелеки жили в якихось халабудках, прикуті ланцюгами за ноги, немов які злочинці, хоч і вважалося, що їм віддається шана, раз їх утримують громадським коштом. Улітку їм дозволялося походжати по базарі, де рибні рундуки правили їм за безплатні їдальні. Неторкані делікатеси, — приміром, сира риба та покидьки з різниць, — валялися коло їхніх халабудок і зараз, але вільні птахи, що перетворилися на міських мешканців, байдуже стояли на одній нозі і, вигнувши назад свої довгі шиї та схиливши голови набік, задумливо мружили очі. Як радо проміняли б вони своє становище свійських пестунів на метушливе життя будь-якої страшенно заклопотаної лелеки-матері чи то лелеки-батька, що виховують свою невгомонну сім’ю на даху похилої старої будівлі і, весело вилітаючи поширяти в небесній блакиті, кожного разу смертельно лякаються вітряків, що лопотять своїми величезними крилами.
Бен скоро вирішив (і мав рацію), що Гаага з її прекрасними вулицями та громадськими парками, в яких ростуть широкогіллясті в’язи, — чудове місто. Переважна більшість тутешніх городян убиралася так само, як і в Лондоні, чи то в Парижі, і його британські вуха частенько тішила тут музика англійських слів. Місцеві крамниці багато в чому відрізнялися від крамниць на Оксфорд-стріт та Стренді у Лондоні, але їх часто прикрашало друковане оголошення про те, що «тут розмовляють англійською мовою». Інші крамниці оголошували, що мають лондонський портер на продаж, а один ресторан навіть обіцяв почастувати своїх відвідувачів «англійським ростбіфом».
В усіх крамницях над вхідними дверима обов’язково висіла табличка з написом: «Табак те кооп» («Продається тютюн»). Замість кольорових скляних куль у вікнах або високих банок з п’явками, коло входу до кожної аптеки стояла дерев’яна голова турка з роззявленим ротом або, — якщо аптека була більша й багатша, — стояла дерев’яна фігура китайського мандарина, що позіхав, широко розтуляючи рота.
Деякі з тих чудернацьких голів забавляли Бена надзвичайно; здавалося, що вони допіру проковтнули дозу якихось ліків; але ван Моунен заявив, що він не вбачає в них нічого кумедного. Аптекар має рацію, ставлячи «гапера» (фігуру з роззявленим ротом) коло своїх дверей, так-бо відразу видно, що його крамниця — то ж таки «аптека»!
Іще одна річ дуже зацікавила Бена, а саме — візочки продавців молока. То були маленькі візки, навантажені блискучими мідяними бачками або череп’яними глечиками, і в ті візки були запряжені собаки. Молочар поважно йшов біля свого візка, керуючи собакою, і розливав молоко покупцям. Декотрі з тих продавців, що торгували рибою, мали також візочки з собачим запрягом, і коли собака продавця оселедців зустрічався із молочаревим собакою, то обов’язково гарчав. Часом молочарів собака пізнавав свого приятеля, що також тягнув візка з молоком йому назустріч, — ой, як же тоді деренчали та дзеленькотіли бачки та глечики, особливо, коли вони були порожні! Обидва собаки поривалися вперед і, немов зовсім не. чуючи, як свистіли на них їхні хазяї, кидалися один до одного, щоб зустрітися на півдорозі. Часом вони задовольнялися тільки з того, що допитливо обнюхували один одного; але здебільшого дрібніший собака приязно хапав більшого за вухо або заводився з ним, і вони починали вовтузитись, щоб трохи розім’ятись. Отоді — горенько бачкам! Горенько тоді й собакам!
Діставши прочухана від хазяїв, обидва собаки виявляли по змозі свої почуття, а потім, не поспішаючи, знову бралися до роботи.
Якщо деякі тварини, мов навіжені, витворяли різні штуки, то інші поводилися дуже пристойно. Адже ж у місті малася школа для собак, яку влаштували спеціально, щоб їх виховувати й навчати, і Бен, мабуть, бачив тих собак, що закінчили в ній науку. Раз у раз зустрічав він парний запряг рябків, що гордо тюпали по вулиці, немов справжні коні, слухаючись хазяїна, тільки-но він подасть їм який знак, а хазяїн їхній швидко крокував поруч із ними. Часом, коли увесь товар уже спродано, торговець сам садовився у той візок і дуже вигідно їхав труськом додому, десь за місто; а траплялося й таке, — як не сумно про те казати, — що поруч із візком чвалала терпляча торговцева фроу, несучи кошика з рибою на голові ще й дитину на руках, тим часом, як її пан-господар їхав собі й гадки не маючи, обтяжений тільки коротенькою череп’яною люлькою та пахкаючи димом, що, здіймаючись угору, любовно «уповивав обличчя його дружині.
РОЗДІЛ XXIX
День відпочинку
Нарешті, наші хлопці оглянули в Гаазі все, що було вартого уваги. Вони перебули три щасливі дні й три ночі в родині ван Гендів і, як те не дивно, жодного,разу за увесь цей час не одягали ковзанів. Третій день, останній, вони зосталися вдома, щоб добре відпочити й набратися сили. Гамір та метушня в місті затихли; солодкий звук недільного передзвону навівав лагідні, спокійні думки.
На заклик цих дзвонів наша команда, разом із мефроу ван Генд та її чоловіком, поважно виступала того дня тихими, хоч і людними вулицями й нарешті підійшла до чудової старовинної церкви в південній частині міста.
Всередині церква була дуже простора, але, незважаючи на величезні вікна із різнокольоровими шибками, здавалося, що освітлення в ній ніби якесь тьмяне, хоч стіни її й були вибілені, а червоні й пурпурові блищики сонячного світла палали на колонах та лавах.
Бен побачив там кілька стареньких жінок, які нечутно ступали в проходах, тримаючи в руках високі купки ножних грілок, — вони роздавали їх парафіянам, спритно витягаючи з купки спідню грілку, поки жодної з них не зостанеться. Його дуже здивувало, що мінгеер ван Генд розмістився разом з хлопчиками на зручній бічній лаві, посадовивши свою фроу у центрі церкви, що його було заставлено стільцями, на яких сиділи самі жінки. Але Бен тоді ще не знав, що так ведеться в цілій країні.
Лави для дворянства та для урядових осіб міста мали форму кола, кожна з них кільцем оточувала колону. Майстерно різьблені, ті лави правили за масивну базу для величезних колон, що чітко вимальовувалися на тлі голої білої стіни. Ті колони, дуже високі, з хорошими пропорціями, були вищерблені та понівечені колись давно; а проте їхні м’які обриси з чудовими капітелями, що нагадували пишні квіти й губилися десь високо в глибокім склепінні, не втратили своєї краси.
Трошки згодом Бен спустив свій погляд на мармурову підлогу. Вона була вимощена надгробними каменями. Майже всі великі плити, що з них вона складалася, відзначали місце вічного спочинку померлих. На кожному камені був викарбуваний герб з написом та датою, що розповідали, чиї саме останки спочивають під цим каменем; а де-не-де лежало й по троє рідних, один над одним у тому ж самому склепі.
Бен уявляв перед собою урочистий похоронний похід, уявляв собі, як той похід суне повагом, в’ючися при світлі смолоскипів, по величних бокових вівтарях та несе свою німу ношу до темної зяючої ями, що з неї знято плиту і що немов розкрилася, щоб прийняти померлого в своє лоно. Бен потішав себе думкою, що його сестра Мебел, яка померла за немовлячого віку, лежить на осяяному сонячним промінням кладовищі, де струмок бринить та леліє при денному світлі, а дерева, похитуючись, перешіптуються протягом цілісінької ночі; де квіти ростуть край надгробного каменя, а місяць та зорі обсипають його своїм лагідним сяйвом і ранні пташки ніжно співають над ним у безкраїй блакиті.
Потім Бен відірвав погляд від підлоги й зупинив свої очі на різьбленій дубовій кафедрі, чудовій своєю.формою та майстерним виконанням. Священика Бен не бачив, хоч незадовго до цього він помітив, як той повільно йшов угору по гвинтових сходах. То була людина з м’якими рисами обличчя, з брижами навколо шиї та в короткому плащі по коліна.
Тим часом величезну церкву безгучно заповнювали люди. Темніли лави, що на них сиділи чоловіки, а середина церкви грала барвами свіжих недільних строїв жінок. Раптом по всій церкві перебіг легенький .шелест, усі звернули свої погляди до священика-, що саме з’явився на кафедрі.
Невважаючи на те, що казання промовлялося повільно, Бен зрозумів з цього дуже небагато; але, коли всі гуртом заспівали гімна, він від щирого серця приєднався до співу.
Один раз, під час перерви у відправі, Бен здригнувся, побачивши невеличку торбинку, яка несподівано заколивалася перед ним. До неї збоку був прикріплений дзенькітливий дзвоник, а сама торбинка висіла на довгій палиці, що її ніс церковний служка. Не покладаючи надії на мовчазну відозву карнавок, прибитих до колон біля входу, церковний причет удавався до цього більш прямолінійного способу збудити щедрість у парафіян.
На щастя, Бен мав при собі кілька стайверів; коли б не це, — музична торбинка дзеленькала б перед ним надаремно.
РОЗДІЛ XXX
Додому
У понеділок, рано-ранесенько, наші хлопчики попрощалися зі своїми гостинними господарями та й вирушили у поворотну путь додому.
Пітер на кілька хвилин зупинився коло дверей, де стояв лев на варті, — адже ж Пітер мав багато про що поговорити з своєю сестрою на прощання.
Коли Бен побачив, як вони прощаються, йому мимоволі спало на думку, що поцілунки, так само як і годинники, надзвичайно схожі поміж собою в цілому світі. Англійський поцілунок, із яким проводжала його сестра Дженні, коли він виїздив з дому, сказав йому те ж самісіньке, що й голландський поцілунок фроу ван Генд сказав нині Пітерові. Лудвіг прийняв свою пайку прощальних поцілунків без найменшого зворушення і, хоч він і любив свою сестру дуже ніжно, а все ж поморщився трохи, закопиливши губи, коли вона зайвий раз поцілувала його в чоло «для мами», — він вважав, що так поводяться тільки з малими дітьми!
Незабаром і він уже стояв на каналі разом із Карлом та Якобом. Може й вони думали про сестрині поцілунки? Аніскілечки. Вони були такі щасливі, маючи на ногах ковзани, так нетерпляче прагнули якнайшвидше влетіти у самісіньке серце Брука, що крутилися й вертілися дзигами по кризі, мов навіжені і, розважаючи серце, тим часом лаяли нишком капітана, бурмочучи: «Пітер єн дондер», слова, що їх не варто перекладати.
Навіть Ламберт і Бен нетерпеливилися, чекаючи Пітера на розі вулиці.
Нарешті капітан приєднався до них; тепер уже вся команда зібралася на каналі.
— Швидше-бо, Пітере, — бурчав Лудвіг, — ми зовсім змерзли… Я так і знав, що ти останній станеш на ковзани!
— Та невже? — кинув йому старший брат, нахилившись і дивлячися на нього знизу вгору, ніби з глибокою цікавістю. — Ти, я бачу, тямовитий хлопець!
Лудвіг засміявся, але відразу ж набрав сердитого, виразу, говорячи:
— Я кажу серйозно. Мусимо ж ми потрапити додому в цьому році!
— Ну, хлопці, — крикнув Пітер, хутко випростуючись після того, як защепнув останню пряжку, — шлях перед нами вільний! Уявіть собі, що зараз починаються наші великі змагання. Приготуйтесь! Раз… два… три… вперед!
Запевняю вас, — майже ніхто з них і пари з уст не пустив протягом першої півгодини. Можна було подумати, що то мчать шестеро Меркуріїв, ледве торкаючись криги. Простіше кажучи, хлопці летіли, наче блискавиця… Ні, це теж неточне порівняння. Але ж у тім-то й річ, що й сам не знаєш, з чим порівняти півдюжини хлопців, які мчать повз тебе із такою запаморочливою прудкістю. Я тільки можу вам сказати, що вони натужували всі свої сили, летячи, пригнувшись, поміж тихомирними ковзальниками. Вони так летіли каналом, що навіть охоронець порядку гукнув їм: «Стійте!» Але це додало ще більшої прудкості хлоп’ячим ногам, і вони помчали вперед, кожний силкуючись за двох і великим дивом дивуючи всіх, кого вони перестрівали по дорозі.
Проте закони тертя мають більшу силу, ніж навіть охоронці порядку на каналі.
Трохи згодом Якоб почав відставати… потім Лудвіг… потім Ламберт… потім Карл.
Незабаром вони зупинилися, щоб перевести дух, і стояли купкою, дивлячись услід Пітерові та Бенові, що мчали все вперед та вперед, немов рятуючи своє життя від якоїсь смертельної небезпеки.
— Очевидячки, — мовив Ламберт після того, як він та троє його товаришів знову рушили в дорогу, — жодний з них не поступиться, доки їм стане сили.
— Яке безглуздя! — пробурчав Карл. — 3 великого розуму так перевтомлюватися на самому початку походу… Еге-ге, та вони пустилися наввипередки серйозно… авжеж так. Гляньте! Пітер починає відставати!
— Е, ні! — скрикнув Лудвіг. — його не випередиш!
— Ха-ха! — всміхнувся Карл. — Кажу ж тобі, малюче, — Бенджамін біжить перший.
На ту пору, якщо Лудвіг не зносив чогось на білім світі, то це, в першу чергу, коли хто звав його «малюк» — мабуть, через те, що він саме такий і був. Він відразу ж обурився.
— Гм, а ти хто такий, цікавий я знати?! Подивись-но і скажи, чи то ж не Пітер біжить перший?
— Мені здається, що то він, — втрутився Ламберт, — але на такому віддаленні кепсько видно, — важко сказати напевне.
— А мені здається, що то не він! — відказав Карл.
Якоб занепокоївся — він ненавидів суперечки — і сказав примирливим тоном:
— Не сваріться… не сваріться!
— «Не сваріться!» — перекривив Якоба Карл. — А хто ж то свариться? Пооте, ти дурний!
— Я тут нічим не зараджу, — відповів Якоб сумирно. — Гляньте! Вони вже на завороті каналу.
— Тепер ми побачимо! — скрикнув Лудвіг, дуже хвилюючись.
— Пітер добіжить перший, я знаю.
— Він не зможе… адже ж Бен веде перед! — стояв на своєму Карл. — А хай йому чорт! На нього зараз налетять санки. Ні!.. Минули! Обоє вони дурні, хоч так, а хоч інакше… Ура! Он вони на завороті… Хто веде перед?
— Пітер! скрикнув радісно Лудвіг.
— Хай живе капітан!— закричали Ламберт та Якоб.
А Карл поблажливо пробубонів:
— Все ж таки Пітер. А мені весь час здавалося, що перед веде Бен.
Місце, де канал завертав, було, очевидно, намічено фінішем для бігунів, тому що обидва хлопчики, добігши до нього, відразу спинились.
Карл буркнув, що, мовляв, він дуже радий, що їм «стало розуму спинитися й відпочити», — і четверо хлопчаків мовчки помчали доганяти своїх товаришів.
Тим часом Карл у глибині душі шкодував, що не побіг разом із Пітером та Беном, — бо він був переконаний, що легко випередив би їх обох. На ковзанах він бігав дуже прудко, але не досить зграбно.
Бен дивився на Пітера із мішаним почуттям досади, захоплення та здивування саме в ту хвилину, коли до них підбігла решта хлопчаків.
Вони чули, як Бен сказав по-англійському:
— Ти на льоду, наче птиця, Пітере ван Гольпе. Ти перший, хто переміг мене в чеснім змаганні, — запевняю тебе!
Пітер, який розумів по-англійському краще, ніж говорив тією мовою, відповів на Бенову похвалу тільки жартівливим поклоном, але промовчав. Можливо, він так засапався, що ніяк не міг передихнути, — адже ж біг він дуже прудко!
— Ах, Бенджаміне, що ти з собою робиш? Розпікся, наче та цхегла в грубці… це скінчиться недобре… — жалібно промовив Якоб ламаною англійською мовою.
— Пусте! — відповів Бен. — Повітря зараз таке морозне, що я хутко охолону. Я не стомився.
— Але ж тебе перемогли, мій друже, — сказав Ламберт англійською мовою, — і перемогли неабияк!.. Цікавий я знати, — що ж то воно буде в день наших великих змагань?
Бен спалахнув і кинув на нього гордий, задирливий погляд, ніби кажучи: «Так це ж тільки жарти. А в справжньому змаганні я вирішив перемогти… хоч би там що!»
РОЗДІЛ XXXI
Хлопчики и дівчатка
Коли хлопчики добігли до села Вооргоут, що розляглося близько великого каналу, приблизно на півдорозі між Гаагою та Гаарлемом, вони мусили зупинитися й порадитись. Річ у тім, що вітер, спочатку не дуже міцний, все дужчав та дужчав, і кінець кінцем розгулявся так, що бігти проти нього стало дуже тяжко. Здавалося, що всі флюгери в країні вчинили змову.
— Боротися з таким борвієм — то марна річ, — сказав Лудвіг. — Вітер врізається в горло, мов ніж.
— Ну, то не роззявляй свого рота, — буркнув «привітний» Карст, що мав такі міцні груди, як молодий бичок. — Я за те, щоб рушати далі.
— В такому разі, — впав у слово Пітер, — ми мусимо вислухати найслабкішого в команді, а не найміцнішого.
Хоч капітанові принципи й були цілком вірні, але слова його припали не до смаку самолюбному мастеру Лудвігові; знизавши плечима, той відказав:
— А хто ж серед нас слабкий? Вже ж не я, звичайно… Але вітер міцніший за кожного з нас. Я сподіваюсь, ви зробите ласку і визнаєте цей немалозначний факт.
— Ха-ха-ха! зареготав ван Моунен, ледве тримаючись на ногах. — То вірно.
Нараз флюгери, сіпонувшись, несамовито залопотіли, щось один одному протелеграфували, і в одну мить над нашими хлопцями здійнявся вихор. Він мало не звалив із ніг міцногрудого Карла; він трохи не задушив Якоба, а Лудвіга просто беркицьнув на кригу.
— Це остаточно вирішує питання! — закричав Пітер. — Скидайте ковзани! Підемо у Вооргоут.
У Вооргоуті вони надибали маленьку корчму з великим двором. Двір був добре вимощений цеглою і, що багато краще, там мався повний набір кеглів, — таким чином, наші хлопці хутко обернули свою непередбачену й прикру затримку на веселу розвагу. Вітер дошкуляв навіть і в цьому затишному місці, але тепер вони твердо стояли на ногах і не звертали на нього ніякісінької уваги.
Спочатку — добрий обід, потім — гра. Маючи до своїх послуг кеглі завдовжки як їхні руки, кулі завбільшки як їхні голови та вільний простір ярдів шістдесят завдовжки, щоб ті кулі катати, — недивно, що хлопчики, сповнені вщерть молодої сили, були дуже вдоволені.
Тієї ночі капітан Пітер та його товариші спали міцним сном. Ніякий грабіжник не прокрадався до них, щоб їм той сон перебити; а що їх розмістили по різних кімнатах, то другого ранку їм навіть не пощастило влаштувати веселий бій, тобто, — поперекидатися подушками.
А скільки вони з’їли за сніданком! Аж господар жахнувся. Запитавши в них, звідки вони родом, він вирішив, що людність Брука морить голодом своїх дітей. Яка ганьба! «Морити голодом, та ще й таких приємних юнаків!»
На щастя, вітер, нарешті, знемігся й сам поклався спати у величезній морській колисці поза дюнами. В повітрі пахло снігом: ось-ось почне падати… А втім, година стояла хороша.
То було дитячою забавкою для наших хлопців — добігти до Лейдена після такого прекрасного відпочинку. В Лейдені вони зупинилися на хвильку, бо Пітерові треба було зайти до заїзду «З.олотий Орел». Потому він покинув місто з легким серцем: доктор Букман побував у заїзді, почитав листа, що містив у собі Гансове прохання, й подався до Брука.
— Я не можу гаразд сказати, чи то саме ваш лист спричинився до того, що він поїхав так хутко… — поясняв господар заїзду. — Якась пані в Бруці занедужала раптово і спішно прислала по лікаря.
Пітер зблід:
— Як її прізвище? — запитав він.
— Та, бачите, в одне вухо вскочило, а в друге вискочило… Ну, що ти вдієш, забув! А бодай би їх чума подушила, отих людей, що бачити не можуть, коли який подорожній зупиняється в зручному заїзді, — муляє їм очі! Незчуєшся, як його вже й вицупили — і сліду нема!
— Ви сказали, що дама живе в Бруці?
— Атож! — кинув досить грубо господар. — Вам іще чогось треба, молодий паничу?
— Ні, господарю… За винятком того, що мені й товаришам моїм хотілося б попоїсти у вас чогось та випити гарячої кави.
— Ага… — відповів господар, тепер уже дуже чемно. — Звичайно, ви можете в мене попоїсти, і кави випити, та ще й такої, що кращої за неї в цілім Лейдені немає. Ідіть-но до печі, панове… так-так-так, —я пригадую… то була вдова… з Роттердама, — здається, так вони сказали… Вона гостює в якогось ван Ступеля, якщо не помиляюсь.
— Ах! — сказав Пітер, якому неначе камінь із серця скотився. — Вони живуть у білім будинку коло Сглоссенського вітряка… Отже, мінгеере, принесіть нам кави, коли ласка ваша!
«Який же я дурень! — думав він, коли команда вийшла з «Золотого Орла». — Адже ж я був чомусь переконаний, що то моя мати… А втім, вона, мабуть, теж чиясь мати, ота бідолашна жінка. Хто б то міг бути, цікавий я знати?»
Того дня було мало людей на каналі між Лейденом та Гаарлемом. Але, коли хлопчики наблизилися до Амстердама, вони знову опинилися в самісінькому центрі великої юрби, що рухалася по всіх напрямах. На каналі, вперше за цю зиму почав працювати великий криголам (айсбреекер)[28], а проте для ковзалів лишалося ще багато вільного місця.
— Тричі «ура» на честь рідної домівки! — гукнув ван Моунен, коли в далині замаячіли обриси величезного Західного доку (Вестлейк Док).
— Ура! Ура! — закричали всі, як один. — Ура! Ура!
Ці урочисті вигуки «ура» були тут новиною. Цей звичай вивіз із Англії Ламберт ван Моунен. Хлопці завжди кричали «ура» на англійський манір; їм це так подобалося, що вони зчиняли гвалт при першій-ліпшій нагоді, лякаючи й обурюючи своїх земляків, що так полюбляють тишу та спокій.
Саме тому їхнє прибуття до Амстердама зчинило цілу сенсацію, особливо серед маленьких хлопчаків на верфі.
Наші хлопці перейшли Ай. Тепер вони опинилися на Брукському каналі.
В першу чергу підійшли до Ламбертової домівки.
— Прощавайте, хлопці! — крикнув він, залишаючи їх. — Ми зробили таку веселу подорож, якої зроду ще ніхто в Голландії не робив!
— Атож, твоя правда. Прощавай, ван Моунене! — відповіли хлопчики.
— До побачення!
— Не забудь, ван Моунене, що навчання в школі починається завтра! — гукнув до нього Пітер.
— Я знаю це. Вакації наші скінчилися. До побачення ще раз!
— До побачення!
Брук був уже близько. Які приємні зустрічі почалися відразу! Катрінка була на каналі! Карл аж нетямився з радощів. І Гільда була тут! Пітер ту ж мить цілком забув за втому. І Річі була тут! Лудвіг та Якоб мало не збили один одного з ніг, так-бо поспішалися стиснути їй руку.
Голландські дівчатка мають добропристойну вдачу й поводяться спокійно; а проте в них дуже веселі очі. Який час, дивлячися на них, важко було вирішити, котра зараз найщасливіша — Гільда, Річі чи Катрінка.
Анні Боуман була теж на каналі і в своєму чепурному селянському костюмі мала ще кращий вигляд, ніж усі інші дівчатка. Але вона трималася осторонь компанії Річі; і на обличчі їй застиг не дуже щасливий вираз.
Того, кого їй хотілося бачити — не було серед хлопців, що повернулися щойно додому. Та його й взагалі не було на каналі. Анні не поверталася до Брука ще від передодня свята Ніколаса, бо останнім часом гостювала в своєї слабої бабуні в Амстердамі; але зараз дістала коротку «хвилинку відпочинку», як висловилася її бабуня, за те, що вона, — дарма, що маленька, — день і ніч дбайливо ходила коло слабої, віддано її доглядаючи.
Анні скористувалася з своєї «хвилинки відпочинку» перш за все для того, щоб щодуху примчати на ковзанах до Брука: вона сподівалася зустріти на каналі свою матір, або кого з рідних, або хоч Гретель Брінкер… Але жодного з них вона не зустріла… і тепер їй треба було поспішати назад, навіть не зазирнувши додому, — адже ж вона знала, що саме зараз бідна, безпомічна бабуся стогне й просить, щоб хто перевернув її на другий бік.
«Де ж то може бути зараз Гретель? — міркувала Анні в той час, як мчала по кризі. — В цю пору їй майже завжди щастило відірватися від роботи, бодай хоч на кілька хвилин… Бідолашна Гретель… яка ж то, мабуть, жахлива річ мати слабого на голову батька… Я, напевне, страшенно боялася б його… Де ж пак, — такий дужий, але такий чудний!»
Анні нічого не чула про причини його раптової хвороби. Матуся Брінкер та її діти дуже мало цікавили місцеву людність.
Читать бесплатно другие книги:
