Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ XV

Рідні домівки

Не треба думати, що наші юні голландці вже забули про великі льодобіжні змагання, які мали відбутися двадцятого числа. Навпаки, вони не раз згадували й говорили за них протягом цілого дня. Навіть Бен, незважаючи на те, що він почував себе мандрівником більше за інших, не вважаючи на чудові краєвиди, що ними він дорогою милувався, — навіть він ні на мить не забував про жадані срібні ковзани, які ось уже цілий тиждень не давали йому спокою, день у день, ніч у ніч принадно сяючи в його уяві.

Як справжній Джон Буль, — так прозвав його Якоб, — він не сумнівався, що його англійська моторність, англійська сила і взагалі всі інші англійські якості допоможуть йому здобути перемогу на майбутніх ковзанярських перегонах і таким чином осоромити цілу Голландію, а разом із нею, мабуть, чи не цілий світ. Бен і справді був чудовий ковзаняр, йому не довелося, звичайно, тренуватися так часто, як його новим товаришам; проте він усіма можливими засобами намагався вдосконалити своє вміння і свої природжені здібності; а крім того, він був такої міцної будови, такий вправний на руки й спритний на ноги, — коротше кажучи, був такий дужий, зібраний, такий моторний та зграбний завжди і скрізь, що бігав на ковзанах так само вільно й природно, як стрибає сарна або орел ширяє в небесах.

Тільки бідний Ганс, якому було дуже тяжко на серці, не мріяв про срібні ковзани ні тієї зоряної зимової ночі, ані того ясного сонячного дня.

Навіть Гретель, сидячи разом з матір’ю протягом довгих, стомливих годин біля постелі слабого батька, не раз марила про срібні ковзани, але вони ввижалися їй не як приз, що його можна було здобути, а як безнадійно недосяжний скарб.

Що ж до Річі, Гільди й Катрінки, то всі їхні помисли крутилися тільки біля одного: «Змагання! Змагання! Вони відбудуться двадцятого!»

Ті троє дівчаток подругували поміж себе. Всі вони були майже однолітки, мали приблизно однакові здібності й належали до одного кола, але вдачі в них були зовсім різні.

З Гільдою ван Глек ви вже познайомилися й знаєте, що то була добра, благородної душі чотирнадцятилітня дівчинка. Річі Корбес була гарна на вроду, багато яскравіша й принадніша за Гільду, але зовсім не така ясна та сонячна була її душа. Хмари гордині, невдоволення та заздрості вже громадилися в її серці і все росли та темнішали з кожною дниною. Звичайно, вони часто розходилися, як і всякі інші хмари, — але хто ж був тому свідком, коли часом зривалася буря й лилися сльози з очей? Тільки її служниця, чи то її батько, мати й маленький брат — тобто всі ті, хто любив її більше за все. І, як і всякі інші хмари, ті хмари, що затьмарювали душу Річі, часто-густо набирали якихось химерних форм: все те, що в дійсності було дрібницею, примарним витвором фантазії, оберталося в жахливі образи та в перешкоди, непереможні, як височенні гори. На її розуміння, бідна селянська дівчинка Гретель не була така ж людина, як і вона сама, — Гретель — це всього тільки злидні, лахміття та бруд. Такі, як Гретель, не мають права ні почувати, ані сподіватися; а найголовніше — вони ні на мить не повинні заступати шлях тим, хто багатший за них. Вони можуть, звичайно, тяжко й ретельно працювати, працювати на багатіїв, але на шанобливому віддаленні; можуть навіть милуватися ними, але милуватися покірливо і тільки здалеку, та й по всьому. Якщо вони обурюються, приборкуйте їх, якщо вони страждають, не турбуйте мене тими дрібницями — он який був таємний девіз Річі. А яка ж вона була дотепна, з яким смаком вбиралася, як чудово співала! Яку безмежну ніжність відчувала вона (до своїх трусиків та кошенят) і як безмірно вміла вона чарувати розумних, порядних юнаків, таких, приміром, як Ламберт ван Моунен та Лудвіг ван Гольп!

Карл був надто подібний до Річі, — в них обох були майже однакові вдачі, — щоб вона могла серйозно його заполонити, а може, він трохи боявся «хмар»… Йому, потайному й похмурому юнакові, який завжди поводився, на думку Річі, надто вже серйозно, звичайно, більше подобалася жвава й весела Катрінка, що її наче було створено з сили-силенної гомінких дзвоників. Вона була кокетка за свого немовлячого віку, кокетка за своїх дитячих літ, кокетка й тепер, коли вчилася в школі. Не маючи нічого лихого на думці, Катріна кокетувала із своїм навчанням, із своїми обов’язками, навіть із своїми маленькими прикростями. їм не пощастить узяти над нею гору, — е ні, то вже зась! Вона кокетувала з своєю матір’ю, з своїм коханим ягнятком, із своїм манесеньким братиком, навіть із своїми власними золотими кучерями, коли відкидала їх назад з удаваним презирством. Усім вона подобалась, але хто міг її покохати? Вона ні до чого не ставилася серйозно. Миле личко, миле серденько, милі манери — все те приваблює тільки на годину. Бідна щаслива Катрінка! Усі подібні до неї дзеленькають, дзеленькають так весело за своїх юних днів; але життя не від того, щоб пококетувати з ними в свою чергу й порушити лад їхніх ніжних дзвоників або примусити їх один по одному замовкнуть!

Як відрізнялися рідні домівки тих трьох дівчаток від похиленої, ветхої халупи, що в ній жила Гретель!

Річі мешкала в красивому домі близько Амстердама; в тому домі у різьблених буфетах було наставлено безліч срібних та золотих сервізів, а чудові шовкові гобелени звисали там від стелі аж до підлоги.

Батькові Гільди належав найбільший будинок у місті Брук, його блискучим дахом з відполірованої черепиці та обшальованим фасадом, що його було помальовано різноманітними яскравими барвами, милувалася й захоплювалася вся околиця.

Батько Катрінки мав чудовий маєток за милю від Брука, і його будинок був найкращий за всі голландські заміські будинки. Садок там було розплановано так акуратно, так було розбито його доріжками на окремі рівненькі ділянки, що птицям могло б здаватися, ніби перед ними лежить величезна вже розв’язана китайська головоломка. Але влітку садок той був дуже хороший: квіти намагалися на всі лади прикрасити свої тісні оселі, і, коли садівник не стежив за ними, вони палали й шаріли, і нахилялися, і обвивали одне одне так чарівливо, як тільки можна собі уявити. А яка там була тюльпанова грядка! Навіть королева фей зроду не шукала б кращого палацу задля своїх двірськйх учт! Проте Катрінка більш за все любила грядку з рожевими та білими гіацинтами. Їй подобалися їхня свіжість та аромат! її тішило безжурне похитування їхніх дзвоників на легесенькому вітрі!

Карл і мав рацію і не мав її, коли сказав, що Катрінка й Річі лютують на саму думку про те, що селянка Гретель братиме участь у ковзанярських перегонах. Він чув, як Річі якось заявила, що то «сором, ганьба, — просто жах!», а це і англійською і голландською мовою — найсильніший вираз, що його має право вжити обурена дівчинка; і Карл бачив також, що Катрінка хитнула при тому своєю гарненькою голівкою, і чув, як вона ніжно повторила: «Ганьба, — просто жах!», наслідуючи голос Річі, скільки може теленькання дзвоників, наслідувати голос, сповнений справжнього лютого гніву. Цього Карлові було цілком досить, йому й на думку не спало, що, коли б Гільда, а не Річі, перша заговорила з Катрінкою про Гретель то дзвоники однаково охоче задзеленчали б у відповідь, і теленькання їхнє покотилося б луною, вторуючи словам Гільди. Катрінка тоді, напевне, сказала б: «Ну, звичайно, нехай приєднується до нас…» — та й побігла б собі, відразу ж викинувши усе те з голови. Але тепер Катрінка з милим запалом заявила, що то ганьба, коли якесь дівчисько, що пасе гуси, оте нікчемне дівчисько Гретель зіпсує змагання.

Річі, що була багата й вельми впливова (в шкільному житті, звичайно), мала й інших прибічників, окрім Катрінки, які поділяли її думку, бо й самі були або надто безтурботні, або надто великі боягузи, щоб думати самостійно.

Бідна маленька Гретель! Зараз у її рідній домівці було дуже похмуро і сумно. Рафф Брінкер стогнав на своїй твердій постелі, а його фроу, забувши й пробачивши все, змочувала йому водою чоло та губи і плакала, благаючи бога, щоб Рафф не помер. Ганс, як ми вже знаємо, подався у розпачі до Лейдена шукати доктора Букмана і, якщо пощастить, ублагати того якнайскоріше навідати хворого батька. Гретель, хоч серце їй і стискалося від горя та страху, сяк-так господарювала: підмела нерівну цегляну підлогу, принесла торфу, розпалила невеличкий вогонь у каміні та розтопила лід задля материної потреби. Упоравшись, вона сіла на маленького ослінчика біля батькового ліжка й почала просити свою матір, щоб та лягла й хоч трошечки поспала.

— Ви так втомилися! — шепотіла вона. — Адже ж ви цієї ночі й на хвилинку не стулили очей від тої страшної години. Гляньте, яку чудову постелю я вам приготувала! Я поклала он у кутку, на лозовому ліжкові все, що тільки знайшлося в нас м’якого, щоб моїй матусі було зручно спати. Ось ваша кофта. Скиньте цю гарну сукню і дайте її мені; ви побачите, як дбайливо я згорну її та заховаю у велику скриню, — поки ви заснете, я вже й упораюсь.

Матуся Брінкер похитала головою, не відриваючи очей від чоловікового обличчя.

— Я догляну батька, мамо, — умовляла Гретель, — і розбуркаю вас, тільки-но він поворухнеться. Ви такі бліді, мамочко, а очі у вас зовсім червоні… Мамо, мамочко, прошу вас, ну ляжте!

Але дівчинка просила надаремне: матуся Брінкер не схотіла покинути свій пост.

Гретель тривожно глянула на неї й замислилась: чи дуже погано чинить вона, люблячи батька й матір неоднаково?.. Адже ж вона розуміла, — так, добре розуміла, — що батька вона тільки боїться, а тим часом до матері горнеться з гарячою любов’ю, мало не з обожуванням.

«Ганс дуже любить батька, — думала вона, — а чому ж то я не можу так його любити? А проте я ж плакала тоді, коли місяць тому він ухопив ножа й порізав собі руку, аж кров йому бризнула!.. І тепер, коли він стогне, мені так шкода його, страшенно шкода! Може, я все ж люблю його і не таке вже я погане, лихе дівчисько, як мені здається?.. Так, я люблю бідного татка… майже як Ганс… не зовсім так, бо боюсь… а Ганс сильніший і не боїться його… Ох, невже ж він ніколи, ніколи не перестане стогнати? Бідна мама, яка ж бо вона терпляча! Адже ж вона ніколи не жалкує, як жалкую я, за тими грішми, що зникли так таємниче… Якби батько міг хоч на хвилиноньку розплющити очі й подивитися на нас, як дивиться Ганс, і сказати нам, куди поділися мамині гульдени, я нічого іншого й не бажала б… Ні, бажала б… Я не хочу, щоб бідний татко помер, щоб він увесь посинів та захолонув, як маленька сестричка Анні Боуман… Я знаю, що не хочу… Боже, я не хочу, щоб татко помер!»

Її думки перейшли в молитву. Бідна дівчинка не могла б сказати, скільки часу та молитва тривала. Незабаром вона почала стежити очима за маленьким вогником у торфі; той вогник блимав ледве помітно, але вперто, доводячи цим, що коли-небудь вогонь може розгорітися в яскраве полум’я.

Велика череп’яна миска із розгорілим торфом стояла біля ліжка; Гретель поставила її туди, щоб «татко не тремтів», як вона сказала. Дівчинка подивилася на полум’я, що осявало постать її матері… Як червонило воно її злинялу спідницю і оновляло зношений корсаж! Маленькій Гретель було так втішно бачити, як вигладжувалися зморшки на втомленім материнім обличчі, коли по ньому м’яко пробігав червонуватий відблиск.

А потім Гретель порахувала всі шибки у вікнах, здебільшого побиті й позаліплювані папером; і насамкінець, озирнувши всі щілини й тріщини в стінах, перевела очі на різьблену поличку, що її зробив Ганс. Поличка та висіла не дуже високо, і Гретель могла дотягтися до неї рукою. На поличці лежала велика біблія в шкуратяній оправі з мідними застібками — весільний дарунок фроу Брінкер від тієї родини в Гайдельберзі, що у неї вона працювала.

«Ах, які ж то вправні руки має наш Ганс! Щоб він був зараз тут, то, напевне, переклав би батька якось зручніше і той перестав би стогнати… Бідний, бідний татко! Якщо хвороба ця протягнеться довший час, ми вже не зможемо бігати на ковзанах. Доведеться мені повернути мої нові ковзани отій красивій панночці. Тепер уже і Гансові й мені нема чого й думати про змагання, — ми їх і не побачимо навіть…» і очі в Гретель, що були перед тим зовсім сухі, зайшли сльозами.

— Не плач, дитинко, — заспокоювала її мати. — Хвороба батькова, може, й не така небезпечна, як нам здається. З ним це траплялося й раніше.

Гретель не могла стриматися і заридала.

— Ох, мамо, я плачу не тільки через те… ви не все знаєте… Я дуже, дуже погана… Ох, які злі думки залазять мені в голову!

— Тобі, Гретель? Такій терплячій та добрій?! — мовила мати і скинула ясними здивованими очима на свою дитину. — Цить, любонько, ти розбуркаєш батька.

Гретель сховала обличчя в материних колінах і намагалася стримати сльози.

Її маленька рука, така худесенька й смуглява, лежала в шерехатій материній долоні, зашкарублій від тяжкої праці. Річі, напевне, здригнулася б від дотику таких шорстких рук, а проте в цьому міцному стисканні було так багато ніжності й тепла!

Через який час Гретель глянула на матір з тим журливим і покірливим виразом, що він, як кажуть, часто з’являється в погляді бідних дітей, і сказала тремтячим голосом:

— Батько хотів спалити вас… так, спалити… І я бачила… бачила сама… що він сміявся!

— Цить, дочко!

Мати кинула ці слова так раптово і різко, що Рафф Брінкер, хоч і лежав, наче мертвий, злегка поворухнувся на ліжкові.

Гретель замовкла, сумно зітхнувши, і почала похмуро общипувати нерівні краї дірки у материній святковій сукні. Її було пропалено… Ще добре для матусі Брінкер, що сукня та була вовняна.

РОЗДІЛ XVI

Гаарлем. Хлопчики чують голоси

Підживившися та відпочивши, наші хлопці вийшли з кав’ярні саме в ту хвилину, коли великі дзигарі на, площі, як і багато інших годинників у Голландії, вдарили двічі, а потім продзвонили півгодини. Отож було пів на третю.

Капітан вдався у глибоку задуму, — сумна розповідь Ганса Брінкера все ще бриніла в нього у вухах. І лише по тому, як Лудвіг озвався до нього, сміючися: «Прокинься, дідусю!» — взявся він знову до виконання обов’язків відважного ватажка своєї веселої команди.

— Гей, хлоп’ята, сюди! — відгукнувся він.

І вони пішли вулицями міста; пішли не тротуаром, бо він рідко зустрічається в Голландії, а по вимощеній цеглою доріжці, що лежить на одному рівні з бруківкою.

Гаарлем, так само як і Амстердам, було по-празниково-му прикрашено на честь святого Ніколаса.

Якась чудернацька постать сунула хлопчикам назустріч. То була невелика на зріст людина, в чорному вбранні та короткому плащі; на голові вона мала перуку та трикутного капелюха, що з нього звисав довгий креповий шарф.

— Хто то йде? — скрикнув Бен.т- Що то за кумедна постать?!

— То аанспреекер, тобто оповісник, — сказав Ламберт. — Мабуть, хтось помер.

— Хіба ж у вашій країні всі так ходять, коли у жалобі?

— О ні! Аанспреекер порядкує на похороні; а коли хто вмирає, він повинен обійти всіх друзів та родичів небіжчика і всіх про те сповістити.

— Який дивний звичай!

— Ми звикли до нього…— сказав Ламберт. — В даному разі нам не слід удаватися в тугу з приводу тієї смерті, що про неї він зараз оповіщає, бо бачу я — інша людина прибула щойно в світ, щоб зайняти вільне місце.

Бен витріщив очі:

— Звідки ти знаєш?

— Бачиш оту гарненьку червону подушечку для шпильок, що її почеплено он на тих дверях? — запитав і собі Ламберт.

— Так.

— Отже, там народився хлопчик.

— Хлопчик! А як же ти довідався?

— А тут такий звичай: коли в Гаарлемі народжується хлопчик, його батьки чіпляють на двері червону подушечку для шпильок. А коли б народилося дівчатко, то почепили б не червону подушечку, а білу. Подекуди на двері чіпляють далеко красивіші подушечки, що їх дуже пишно оздоблено мереживом тощо, але навіть на найбідніших будиночках можна побачити якийсь клаптик, — хоч стьожку, а хоч би й просто мотузочок, прив’язаний до клямки…

— Глянь! — мало не зарепетував Бен. — Глянь, он біла подушечка висить на дверях того будинку з придомком і з таким кумедним дахом!

— Я не бачу ніякого будинку з кумедним дахом.

— О, річ зрозуміла, — сказав Бен, — я зовсім забув, що ти тутешній родом; а щодо мене, то всі ваші дахи здаються мені дуже кумедними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч з отією зеленою будівлею.

— Так, то вірно, — там народилося дівчатко! Знаєш, що я тобі скажу, капітане? — озвався до Пітера Ламберт, легко переходячи на голландську мову. — Нам треба якнайскоріше забиратися з цієї вулиці! Адже ж тут повнісінько немовляток! Ще хвилина і всі вони почнуть ревти, зчиняючи одчайдушний галас.

Капітан розсміявся.

— Гаразд, я поведу вас послухати іншої музики, багато кращої, ніж оця, — сказав він. — Ми потрапили сюди саме впору, щоб послухати орган святого Бавона. Церква нині відчинена.

— Як? Ми зможемо послухати величезного гаарлемського органа? — запитав Бен. — То, мабуть, така насолода!.. Я часто читав про той орган, про його величезні труби та vox humana[18], що звучить так, немов там який велетень співає.

— Атож, це саме він, — відповів Ламберт ван Моунен.

Пітер мав рацію. Церква була відчинена; хоч у ній і не правилося зараз, а проте хтось грав на органі. Коли хлопці увійшли, звуки бурхливим потоком ринули їм назустріч. Здавалося, той потік вносив їх одного по одному в глибокий присмерк величезної будівлі.

Все голосніше й голосніше лунала музика, — хвилі звуків вирували в повітрі… Звуки ті, гармонійно зливаючись, то гриміли, нагадуючи шум розлютованого борвію чи ревіння грізного океану, що ринув на берег, то завмирали поволі, а потім знову розросталися, заповняючи все навколо… Аж раптом серед тієї веремії пробриніло дзеленькання сріблясте, — то були дзвіночки; після першого дзвіночка подав голос другий, згодом — третій, і буря почала вщухати, немов прислухаючись до тих прозорих голосів. Дзвіночки посмілішали; вони дзвеніли голосно і ясно… Інші дзвоники, що мали нижчий тон, приєдналися до тих, перших, і голоси їхні розлягалися вже разом в урочистому єднанні — дінг, донг! Дінг, донг!.. Враз несподівано знову зірвалася шалена буря, ке тямлячи себе від пекельної лютості, й покликала собі на допомогу гуркотання далекого грому… Хлопці ззирнулися один із одним, але не озвалися й словом. Відбувалося щось дуже важливе… Що то? Хто то кричить? Що там кричить… кричить отаким страшним, мелодійним криком? Людина то чи демон? Чи, може, яке чудовисько, що сидить замкнене за тією кованою мідною рамою, за тими величезними срібними колонами… чудовисько, що розпачливо голосить, благаючи волі? То був vox humana!

Аж ось пролунала відповідь, м’яка, ніжна, любовна, як материнська пісня. Борвій заліг, — запанувала тиша; пташки, що десь причаїлися, випурхнули раптом і сповнили повітря радісною, екстатичною музикою, злітаючи все вище та вище, доки останній слабкий звук не завмер у височині — далеко-далеко…

Vox humana змовк; але в тому чудовому вдячному гімнові, що залунав зараз, немов учувалося биття живого людського серця.

Пітерові й Бенові здавалося, що то янголи співають. Очі хлопцям потуманіли, якісь дивні радощі обнімали їм душу. Аж ось, немов піднесені незримими руками, вони вже полинули кудись у потоці мелодійних звуків, забувши за втому й прагнучи лиш одного: вічно слухати тієї чудової музики… Коли це раптом хтось несподівано сіпнув ваy Гольпа за рукав, і сердитий голос запитав його нетерпляче:

— Чи довго ти стоятимеш отут, капітане, та лупатимеш очима, втупивши погляд у стелю, як слабий трусик? Давно вже час рушати.

— Тихше! — прошепотів Пітер, ще не зовсім отямившись.

— Ходімо, хлопче! Рушаймо! — мовзив Карл, удруге сіпнувши Пітера за рукав.

Пітер знехотя повернувся; він не міг затримувати хлопців проти їхнього бажання. Всі вони, за винятком Бена, дивилися на нього з докором.

— Гаразд, хлопці, — прошепотів він, — рушаймо. Та тільки тихше!

— Це найдивніша, найзнаменитіша річ, що я її бачив і чув, відколи приїхав до Голландії! — скрикнув Бен у захваті, тільки-но вони вийшли на повітря. — Чудово!

Лудвіг та Карл лукаво посміхалися з тієї «wartaal» (як вони висловилися), тобто з тієї бредні англійського хлопця; Якоб позіхнув; Пітер ззирнувся з Беном, і обидва вони відразу ж відчули, що в них не такі вже різні вдачі, хоч один родом з Голландії, а другий — з Англії; а Ламберт, перекладач, озвався хапливо:

— Так, так, — справді чудово! Скільки я знаю, тепер є ще кілька органів, не гірших за цей; але протягом багатьох років орган святого Бавона був найкращий у світі.

— А знаєш ти, який він заввишки? — запитав Бен. — Я помітив, що сама церква надзвичайно висока, але ж і орган заповнює увесь кінець великого бічного нефа від підлоги мало не до стелі.

— Це вірно, — сказав Ламберт. — А труби які гарні… немов справжні колони з щирого срібла! Та вони тут тільки про людське око, знаєш; справжні труби містяться позад них, і деякі такі великі, що в них може залізти доросла людина, а деякі — малесенькі, менші за дитячий свищик. Атож, шановний добродію,ця церква вища навіть за Вестмінстерське абатство, і все ж таки, як ти й сам сказав, орган здається просто величезним. Батько казав мені вчора ввечері, що орган цей — сто вісім футів заввишки, п’ятдесят футів завширшки, і в ньому понад п’ять тисяч труб; він має шістдесят чотири регістри, — якщо ти, звичайно, розумієш, що це таке, я, приміром, не розумію, — і три клавіатури.

— Тобі пощастило! — сказав Бен. — У тебе чудова пам’ять. А моя голова — справжнісінький друшляк; тільки-но вкинеш туди які цифри, а вони відразу й висипаються. А от різні факти та історичні події — ті в ній застрягають. Все ж якась втіха.

— Цим ми з тобою один від одного дуже відрізняємось, — відказав ван Моунен. — Я добре запам’ятовую ймення та цифри, а щодо історії, то вона видається мені чимось схожим на дикі нетрі.

Тим часом Карл та Лудвіг провадили дискусію щодо якихось чотирикутних дерев’яних надгробків, що вони їх бачили в церкві; Лудвіг твердив, що на кожному з них вирізьблено ім’я тієї людини, яка під тим надгробком похована, а Карл стояв на тому, що ніяких імен там немає, тільки герби померлих, намальовані на чорному тлі, з датою смерті, написаною золотими літерами.

— Я краще знаю, — сказав Карл, — бо я пройшов до східної стіни подивитися на гарматне ядро, що в ній застрягло, — мені про те розповідала мама. Підлі іспанці вдарили з гармати в церкву, коли там правилося… То було року тисяча п’ятсот… не пригадаю — якого саме. Ядро й справді лишилося в мурі; а йдучи назад, я оглянув усі надгробки. Запевняю тебе, що ніяких написів на них немае.

— Запитай Пітера, — сказав Лудвіг, не цілком переконаний.

— Карл має рацію, — мовив Пітер, який хоч і розмовляв у цей час із Якобом, а все ж чув оту суперечку. — Отже, Яко-бе, як я вже й казав, видатний композитор Гендель випадково завітав до Гаарлема і, звичайно, відразу ж подався шукати цей славнозвісний орган. Він дістав дозвіл і почав грати на органі з усією властивою йому майстерністю, коли раптом місцевий органіст увійшов до церкви. Увійшов той органіст і зупинивсь у захваті, мов зачарований; він і сам грав чудово, але такої музики ніколи ще не чув. «Хто там? — гукнув він. — Якщо це не янгол і не диявол, виходить — це Гендель!» Коли ж він пересвідчився, що це справді великий композитор Гендель, він здивувався ще більше! «Як же ви цього досягли? — промовив він. — Ви вдіяли неможливе! Немає на світі людини, котра могла б заграти своїми десятьма пальцями ті пасажі, що ви їх щойно грали; людські руки не здолають упоратися з усіма цими клавішами та регістрами!»

«Я знаю, — відповів Гендель спокійно, — і саме через те мені довелося брати деякі ноти кінчиком мого носа…» Сто чортів! Ти уявляєш собі, як отой старий органіст, мабуть, вилупив очі!

— Га? Що? — згукнув, кинувшись, Якоб, коли жвавий Пітерів голос раптом замовк.

— То ти мене й не слухав зовсім?.. Ах ти ж, лобуряко!.. — обурився Пітер.

— О, так… ні… тобто… річ у тім… я слухав тебе спершу… Зараз я вже не сплю… але перед цим… очевидячки, я йшов поруч тебе у півсні, — промимрив затинаючись Якоб із таким сторопілим та зніяковілим виразом обличчя, що Пітер весело розреготався.

РОЗДІЛ XVII

Людина з чотирма головами

Повиходивши з церкви, хлопці зупинилися поблизу, на великому базарному майдані, щоб оглянути бронзову статую Лоуренса Янзоона Костера, що його голландці вважають за винахідника друкарства. Це заперечують ті, хто приписує ту заслугу Йоганнесові Гутенбергові з Майнца; багато хто твердить навіть, що Фауст, слуга Костерів, украв дерев’яні шрифти свого господаря на свят-вечір, коли той був у церкві, а сам утік із своєю здобиччю та секретом того винаходу до Майнца. Костер був родом з Гаарлема, і голландці, звичайно, прагнуть надати першенство цього винаходу своєму славнозвісному землякові. В кожному разі, першу книжку, що він її надрукував, місто зберігає у срібній скриньці, загорненою в шовк, і показують її, як найкоштовнішу реліквію, вживаючи величезних застережних заходів проти будь-яких несподіванок.

Розповідають, що думка про друкування книг впала Костерові в голову саме тоді, коли він одного разу викарбував своє ім’я на корі дерева і притиснув потому аркуш паперу до викарбуваних літер.

Певна річ, Ламберт та його англійський друг багато розмовляли на цю тему. Вони навіть гаряче посперечалися за інший винахід. Ламберт заявив, що мікроскоп і телескоп подарували світові Метіус та Янсен, обоє голландці; а Бен не менш уперто боронив свою думку, твердячи, що Роджер Бекон, англійський монах, який жив у тринадцятому сторіччі, «написав якнайдетальніше про ті речі, добродію, бездоганно й точно описавши і мікроскопи, і телескопи задовго перед тим, як оті двоє голландців народилися».

На одному тільки обоє хлопчиків погодилися, — а саме, що найкращий спосіб майстерно солити оселедці на схов винайшов голландець Вільгельм Беклес, та що Голландія справедливо робить, шануючи його, як національного благодійника, бо за свій добробут та становище Голландія великою мірою має дякувати своєму оселедцевому промислові.

— Дивна річ, — сказав Бен, — яка незчисленна сила тієї риби водиться в морі! Я не знаю, як тут, але побіля берегів Англії, коло Ярмута, оселедці ходять табунами від шести до семи футів завтовшки.

— Їх таки й справді сила-силенна, — відказав Ламберт. — А знаєш англійське слово «herring» — оселедець — походить від німецького «Heer» — військо; так названо цю рибу через те, що вона ходить величезними юрмами.

Трохи згодом, проходячи повз якусь шевську майстерню, Бен скрикнув:

— Стійте! Глянь, Ламберте, над крамничкою шевця написано прізвище одного з твоїх найвидатніших співвітчизників! Бургаав… Якби шевця звали Герман Бургаав, а не Гендрік, їх можна було б сплутати.

Ламберт наморщив брови, відповідаючи:

— Бургаав… Бургаав… — намагався він пригадати. — Я добре знаю це ім’я; пригадую, що народився він у 1668 році, але решту забув… все вилетіло мені з голови, — таку-бо маю коротку пам’ять… Було, бач, стільки славнозвісних голландців, що запам’ятати їх просто неможливо. Хто він такий? Чи то не про нього покотилася була чутка, що він має дві голови? Чи, може, він був славний мандрівець, як Марко Поло?

— Він мав чотири голови! — відповів Бен, сміючися. — Він був славнозвісний лікар, природознавець, ботанік та хімік. Зараз він захопив усю мою увагу, бо місяць тому я прочитав його життєпис.

— Ну, то розкажи ж мерщій, — кинув Ламберт, — тільки біжімо швидше, а ні, то ми впустимо з очей наших хлопців.

— Гаразд, — мовив Бен, прискорюючи кроки й з величезною цікавістю спостерігаючи все, що відбувалося на людній вулиці. — Той доктор Бургаав був великий анспевкер.

— Великий що? — на ввесь голос крикнув Ламберт.

— О, прошу пробачення… Я думав про того чоловіка, що ми його зустріли, про того, у трикутному капелюсі. Адже ж він анспевкер, чи не так?

— Так. Він аанспреекер — якщо ти саме це маєш на думці. Ти невірно вимовляєш це слово. Але що спільного має з тим чоловіком твій улюблений герой із чотирма головами?

— Отже, я хотів сказати, що докторові Бургааву було тільки шістнадцять років, коли він втратив своїх батьків; він нічого не мав: ні грошей, ні освіти, ані друзів.

— Чудовий початок! — вкинув йому слово Ламберт.

— Не перебивай. Він був бідний, самотній сирота в шістнадцять років; але він був такий завзятий працьовитий, так уперто простував до своєї мети, вивчаючи різні науки, що проклав собі дорогу і з часом став один з найвидатніших учених людей в Європі. Всі його… А це що таке?

— Де? Про що ти говориш?

— Он, отам, якийсь папірець на тих дверях. Хіба ж ти не бачиш? Його читають два-три чоловіки; я вже помітив кілька таких аркушиків, відколи я тут.

— О, то просто бюлетень про стан здоров’я якоїсь людини. В цьому будинкові хтось заслаб, і, щоб провідачі не турбували недужого, раз у раз стукаючи в двері, родичі пишуть, як він себе почуває, і вивішують ці відомості, як плакат, на вхідних дверях, інформуючи друзів, що приходять довідатися про його здоров’я… Дуже розумний звичай, безперечно. В ньому немає нічого дивного, на мою думку… Ну, то кажи ж далі, будь ласка… Ти сказав «всі його»… і не договорив.

— Я хотів сказати, — почав спочатку Бен, — що всі його… всі його… Та й кумедно ж тут убираються! Далебі — кумедно! Поглянь на отих чоловіків та жінок у капелюхах, що такі схожі на цукрові голови, і он на тамту жінку, що біжить попереду нас: її солом’яний капелюх дуже скидається на лопатку — на потилиці він звужується й кінчається гостряком. От потіха! От сміха! Правда ж? А її величезні дерев’яні черевики… Оце-то красуня.

— О, то все люди з глибокої провінції, — сказав Ламберт досить нетерпляче. — Знаєш що? Або дай старому Бургаавові спокій, або заплющ свої очі…

— Ха-ха-ха! Гаразд, — ось що я хотів сказати… Всі йога славнозвісні сучасники прагнули зустрітися з ним — видатним професором. Навіть Петро Великий, коли він приїхав з Росії до Голландії вчитися кораблебудування, регулярно відвідував його лекції. Під той час Бургаав був уже професор медицини, й хімії, й ботаніки в Лейденському університеті. Він дуже розбагатів з лікарської практики; а проте завжди казав, що бідаки — його найкращі пацієнти, через те що бог йому за них заплатить. Уся Європа любила й шанувала його. Коротше кажучи, він так уславився, що один китайський мандарин написав до нього листа, адресуючи того листа «Славетному Бургаавові, лікареві в Європі», і лист дійшов до нього без усяких перешкод.

— Оце так! Оце, скажу я вам, і справді велика славнозвісність!.. О, хлопці зупинилися. Ну, капітане ван Гольпе, куди ж подамося тепер?

— Ми пропонуємо рушати далі, — сказав ван Гольп. — Не варто оглядати Босх узимку… Босх — то заказний ліс, Бенджаміне, величезний заповідник, де ростуть чудові дерева; їх охороняє закон. Розумієш?

— Так! — кивнув Бен, а капітан провадив далі:

— Якщо немає бажаючих відвідати природознавчий музей, то ми повернемося назад до Великого каналу. Коли б ми мали більше часу, добре було б повести Бенджаміна на Блакитні сходи.

— Що то за Блакитні сходи, Ламберте? — запитав Бен.

— Так зветься найвищий пункт на дюнах. Звідти розгортається чудовий краєвид на океан, окрім того, стоячи там, можна цілком переконатися, що наші дюни — справжнє диво. Треба на них подивитися, щоб повірити, які неймовірні купи піску може нагнати вітер. Але, щоб туди потрапити, нам довелося б пройти через Блумендаль, а то не вельми приємне село, до того ж воно ще й досить далеко звідси. Що ти на це. скажеш?

— О, я готовий на все. Щодо мене особисто, то я б подався просто до Лейдена; а втім, ми вчинимо так, як вирішить капітан… га, Якобе?

— Так, то добре…— обізвався Якоб, якому, між іншим, багато більше хотілося ще трохи поспати, ніж дряпатися на оті Блакитні сходи.

Капітан подав голос за те, щоб прямувати в Лейден.

— Звідси до Лейдена чотири милі з гаком. (Цілих шістнадцять ваших англійських миль, Бенджаміне). Нам не можна гаяти час, якщо ми хочемо потрапити туди раніше півночі. Мерщій вирішуйте, хлопці: Блакитні сходи чи Лейден?

— Лейден, — відповіли всі хлопчики і вилетіли з Гаарлема в одну мить, милуючись високими, мов башти, вітряками та красивими загородніми садибами, що маячили обабіч каналу.

— Якщо ти хочеш бачити Гаарлем у всій його пишноті, — мовив Ламберт до Бена, після того як вони кілька хвилин бігли мовчки, — то приїзди сюди влітку. Ніде в цілому світі не побачиш ти стільки чудових, рідкісних квітів. Крім того, тут багато прехороших околиць — є де погуляти за містом; а «Ліс» із високих, крислатих в’язів тягнеться на кілька миль. Тих в’язів годі забути. Немає дерева кращого над голландський в’яз; це найшляхетніше дерево на землі, Бене, — за винятком англійського дуба…

— Так, — промовив Бен іїоважно, — за винятком англійського дуба… — і на кілька хвилин перестав бачити канал, тому що образи маленького брата Роббі та сестри Дженні носилися в повітрі перед його очима.

РОЗДІЛ XVIII

Друзів спіткала лиха година

В той час, як Бен думав про брата й сестричку, інші хлопчики слухали розповідь Пітера про одну давню подію, що скоїлась у тій частині міста, де стояв старовинний замок, який належав вельможному панові; той пан так жорстоко пригноблював городян, що врешті їм урвався терпець і вони оточили замок та облягли його. Довго тривала облога. Нарешті зарозумілий пан втратив усяку надію на порятунок і, зрозумівши, що не витримає довше, вирішив зробити вилазку та якнайдорожче продати своє життя; але дружина зупинила його. Вона зійшла на фортечний вал і, обіцявши обложникам повну капітуляцію замка, попросила, щоб їй дозволили забрати і зберегти все та з її цінного майна, що вона зможе винести на своїй спині. Дозвіл було дано… і пишна володарка вийшла за браму, несучи на плечах свого чоловіка. Обіцянка обложників врятувала його від їхньої люті, але, щоб помститися на ньому, вони зруйнували дощенту ввесь замок.

— Невже ти ймеш віри отій історії, капітане Пітере? — запитав недовірливо Карл.

— Аякже, — звичайно; то ж історичний факт. Чому ж я маю брати його під сумнів?

— Просто тому, що жодна жінка не змогла б нести на спині дорослого чоловіка, а коли б і змогла, то не схотіла б. Така моя думка.

— А я вірю, що багато які з жінок захотіли б. Звичайно, коли б ішлося про порятунок коханої людини, — сказав Лудвіг.

Якоб, дарма що гладкий та сонливий, проте був юнак досить сентиментальний і слухав з глибоким інтересом.

— Все те правда, друже, — сказав він, схвально кивнувши головою, — Я вірю тут кожному слову. Я ніколи не одружуся з жінкою, яка залюбки не зробила б такого ж заради мене.

— Хай небо їй допоможе! — скрикнув Карл, озираючи Якоба від голови до п’ят. — Схаменися, Пооте. Та тебе й три чоловіки не здужають підняти!

— Може й ні, — спокійно відповів Якоб, почуваючи, що й справді зажадав надто багато від майбутньої пані Поот, — але вона мусить хотіти цього, от і край!

— Атож, — згукнув весело Пітер, — «як серденько схоче, то й ноги побіжать»… Хто його знає, а може й руки понесуть!

— Піте, — спитав Лудвіг, міняючи тему розмови, — ти, здається, казав мені вчора ввечері, що художник Воуверманс народився в Гаарлемі?

— Так, і Якоб Рюйсдаль, і Бергем також. Мені подобається Бергем, бо він був добрий чолов’яга… Кажуть, що він завжди співав пісень під час роботи і, хоч помер він мало не двісті років тому, а ще й досі йде поголос між народом про те, як весело він сміявся. Він був великий маляр, а жінку мав таку лиху, як Ксантіппа.

— Вони взаємно доповнювали одне одного, — сказав Лудвіг: — він був добрий, а вона лиха. До речі, Пітере, доки я не забув: оту картину, що на ній зображено святого Губерта з конем, — її намалював Воуверманс, чи не так? Пам’ятаєш, батько показував нам гравюру з неї минулого вечора.

— Звичайно, пам’ятаю; ціла історія пов’язана з тією картиною.

— Розкажи нам! — крикнуло двоє чи троє хлопчаків, підбігаючи ближче до Пітера.

— Воуверманс, — почав капітан тоном промовця, — народився 1620 року, рівно на чотири роки раніше, ніж Бергем. Він був великий майстер свого діла, і особливо добре малював коней. Дивна й незрозуміла річ, але люди так довго не визнавали його хисту, що навіть після того, як він дійшов до вершини своєї майстерності і зажив слави, йому доводилося продавати свої картини за безцінь. Бідолашний митець зовсім занепав духом, а гірш за все — був по самісіньку шию в боргах. Одного разу зайшла в нього мова про тую скруту із духовним отцем, що належав до небагатьох людей, які розуміли, що він геніальний художник. Священик вирішив допомогти митцеві й позичив йому шістсот гульденів, порадивши, крім того, продавати свої картини за дорожчу ціну. Воуверманс так і зробив, і поступово оплатив усі свої борги, його становище поліпшилось відразу. Всі почали високо цінувати великого митця, що малював такі дорогі картини. Він забагатів. Повернувши панотцеві шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на знак вдячності ще й картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що стояв навколішках перед своїм конем.. Це та сама картина, Лудвігу, що про неї ми вчора ввечері розмовляли.

— Так-так! — скрикнув Лудвіг, дуже зацікавлений. — Я мушу ще раз глянути на ту гравюру, тільки-но ми повернемося додому.

В той саме час, коли Бен та його товариші бігли на ковзанах вздовж голландської дамби, Роббі та Дженні (його брат і сестричка) сиділи в затишному класі своєї англійської школи на уроці з читання.

— Розпочнемо! Роберте Доббсе, — мовив учитель, — сторінка двісті сорок друга. Читайте, сер, та не поспішайте, пам’ятайте про крапки.

І Роббі дзвінким дитячим голосом почав читати, репетуючи на ввесь клас:

— «Урок 62. — Гаарлемський герой.

Багато років тому в одному з головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один хороший білявий хлопчик. Батько його був воротар при шлюзах, тобто робітник, що мав відчиняти й зачиняти шлюзи — великі дубові ворота; вони розташовані на певних віддаленнях один від одного впоперек входу в канали, щоб регулювати кількість води, яка туди проходить.

Воротар підіймав або спускає шлюзні ворота в залежності від того, скільки води потрібно, а на йіч дбайливо замикає їх, щоб канал не переповнявся. Переповнений канал — то страшна небезпека! Адже тоді може повстати велика повідь, — вода в каналі хутко виступить з берегів та й заллє геть чисто всю навколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче морського водорівня, і вода тільки через те не заливає країни, що її не пускають потужні дамби, тобто загати, а також і шлюзи, які часто-густо ледь витримують величезний тиск морського припливу. Навіть маленькі діти в Голландії знають, що треба невпинно стримувати річки та океан, щоб вони не пойняли водою країни, і що найменша недбалість воротаря при шлюзах може спричинитися до цілковитої руїни та вселюдної загибелі»…

— Дуже добре, — сказав учитель. — Тепер Сюзен!

— «Якось, восени, одного ясного дня, коли хлопчикові було років вісім, батьки загадали йому віднести пиріг одному сліпому, що жив за містом, по той бік дамби. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, просидівши який час зі своїм старим другом, що дуже дякував йому за гостинець, попрощався з ним та й подався додому.

Йдучи бадьоро вздовж каналу, він помітив, що від осінніх дощів прибуло чимало води. Безтурботно наспівуючи якоїсь дитячої пісеньки, хлопчик думав про добрячі старі батькові шлюзи, радіючи з того, що вони такі міцні. «Коли б вода їх прорвала, — думав він, — що сталося б тоді з татком та мамою? Усі ці розкішні лани пойняло б сердитою водою, — татко завжди зве її «сердитою водою»; мабуть, на його думку, вона лютиться за те, що він стримує її так довго». Такі думки миготіли у хлопчиковій голові, а він усе йшов собі та йшов, часом зриваючи красиві блакитні квіти, що їх так багато росло край дороги. Інколи він зупинявся, щоб дмухнути на кульку пухнастої кульбаби і подивитися, як ген-ген відлітає насіння за вітром; часто прислухався до легкого шарудіння трусика, що біг десь у травичці, але найчастіше всміхався, пригадуючи собі, яка радість осявала втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга»…

— Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши ще одному маленькому читцеві.

— «Аж раптом хлопчик перелякано озирнувся на всі боки. Він тільки тепер помітив, що сонце вже сіло, й побачив, що його власна довга тінь, яка весь час бігла по траві поруч нього, вже зникла. Вечоріло, — швидко насувалася темрява; хлопчик був ще досить далеко від своєї домівки, у відлюдній лощині, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він чимдуж придав ходи в ноги. Серце йому стиснулось, як він почав згадувати казки про дітей, що заблудилися нічної доби в дрімучому лісі. Саме в ту мить, коли він уже хотів був кинутися бігти, до нього долинув якийсь дивний звук: йому здалося, що десь близько капотить вода… Хлопчик здригнувся. Звідки то?!.. Що воно за знак?.. Він глянув угору й побачив малесеньку діру в дамбі, що з неї текла тоненькою цівкою вода. Кожна дитина в Голландії здригається на саму думку про течу в дамбі! Хлопчик відразу ж зрозумів, яка то величезна небезпека. Якщо не зупинити воду, — з маленької діри хутко зробиться велика, й почнеться жахлива повідь.

В один мент збагнув він, що треба робити. Кинувши свої квіти, хлопчик подерся вгору по дамбі, доки не доліз до тієї діри; майже несвідомо встромив він у неї свого пухкого маленького пальця. Вода перестала текти! «Ага! — подумав він, засміявшись радісним, дитячим сміхом. — Доведеться «сердитій воді» зупинитися! Вона не заллє Гаарлема, доки я тут!»

Усе було дуже добре спочатку, але незабаром на землю впала темна ніч, і піднявся холодний туман. Наш маленький герой почав тремтіти з холоду та страху. Він криком кричав; він кликав: «Сюди! Сюди!» — але ніхто не йшов. А холод все дужчав. Пальчик у хлопчика зовсім затерп, потім затерпла вся рука, затерпло й плече, і кінець кінцем все тіло йому обважніло й почало страшенно боліти. Він знову закричав на повен голос: «Сюди! Сюди! Невже ж ніхто не прийде? Мамо! Мамо!» Але мати його не чула. Як добра господиня, вона вже замкнула двері й вирішила нагримати на сина завтра вранці за те, що він заночував у сліпого Янсена без її дозволу. Бідолашний хлопчик хотів був свиснути, сподіваючись, що, може, який запізнений школяр його почує; але зуби в нього так цокотіли, що нічого з того не вийшло. Тоді він почав просити порятунку у бога; молитва додала йому сили й відваги, і, врешті, він вирішив: «Я зостанусь тут до самого ранку»…

— Тепер Дженні Доббс, — сказав учитель.

У Дженні давно вже наверталися на очі сльози, але вона перемогла себе і, глибоко зітхнувши, почала:

— «Настала північна година; місяць підбився високо вгору і осявав маленьку самотню постать, що сиділа на камені на середині схилу дамби. Хлопчик низько похнюпив голову, але він не спав; раз у раз гарячково тер він своєю вільною безсилою рукою другу, затерплу простягнену руку, що немов приросла до дамби, і часто його бліде, заплакане личко, хутко поверталося на кожен звук — справжній чи уявний.

Хто може знати, скільки мук довелося знести бідолашному хлопчикові під час тієї довгої страшної вахти! Як він вагався, як змагався сам із собою в той час, коли, тремтячи з холоду й дитячого жаху, згадував про свою теплу м’якеньку постіль, про своїх батьків, братів і сестричок, коли він пильно вдивлявся в холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне свого пальчика з діри, думав він, «сердита вода» ще більше розсердиться, рине крізь дамбу і не зупиниться нізащо, доки не заллє всенького міста. Ні, він не пустить її, він не пустить її, він перебуде тут цілу ніч… якщо виживе до світанку! Він не був цілком певний того, що виживе… А чого йому так чудно гуде в голові? Що то за ножі, що колють і проштрикують йому тіло від голови й до ніг? Тепер уже він і сам не знав гаразд, чи й зможе витягти свого пальця, навіть коли б і схотів.

Один священик, що навідував хворого парафіянина, повертався удосвіта додому; аж раптом, коли він ішов горішньою дорогою по дамбі, йому причувся якийсь невиразний, слабкий стогін. Він нахилився й побачив унизу, на схилі дамби, дитину, що корчилася з болю.

«Що за дивовижа! — скрикнув він. — Як ти потрапив туди, хлопче? Що ти там робиш?»

«Я стримую воду… — просто відповів маленький герой. — Покличте сюди людей… мерщій…»

Нема чого й казати, що люди прийшли дуже швидко і що…»

— Дженні Доббс, — сказав учитель, злегка роздратованим тоном, — якщо ви не можете керувати своїми почуттями й читати виразно, ми почекаємо, поки ви заспокоїтесь.

— Так, сер! — відповіла Дженні тремтячим голосом.

І — дивна річ! — саме в цю хвилину Бен, далеко за морем, говорив до Ламберта:

— Який самовідданий, благородний хлопчик! Я часто читав про ту подію, але й досі не знав, що все те щира правда.

— Правда! Звичайно, правда! — відповів Ламберт гаряче. — Я розповів тобі ту історію точнісінько так, як мені її розповідала мама кілька років тому. Немає такої дитини в Голландії, яка б її не знала. І ще одна річ, Бене: тобі це, може, й не спало на думку, але той маленький хлопчик репрезентує собою дух всієї країни. Де б не утворилася шпара, де б не почало текти, — мільйони пальців завжди будуть готові зупинити воду за всяку ціну.

— Ет! — скрикнув Бен. — Це все гучні слова!

— Це правдиві слова, в кожному разі, — відгукнувся Ламберт так стримано, що Бен мудро вирішив припинити розмову на цю тему.

РОЗДІЛ XIX

На каналі

Ковзанярський сезон почався цього року надзвичайно рано; наші хлопчики були не самі на каналі, не тільки вони бігали в цей день на ковзанах. Година була така ясна та тиха, що чоловіки, жінки й діти вирішили повеселитися цього святкового дня і висипали на великий канал з усіх — і далеких, і близьких — околиць. Святий Ніколас, мабуть, добре пам’ятав про улюблену розвагу тамтешніх парафіян, — скрізь виблискували новісінькі ковзани. Цілі родини мчали до Гаарлема, до Лейдена, чи то до сусідніх сіл. Крига, здавалося, ожила. Бен звернув увагу на те, як рівно тримались і як легко рухалися жінки, які мальовничі були на них строї і які різноманітні! Поруч з модними, щойно виписаними з Парижа туалетами майоріли старовинні побляклі вбрання, що їх попроїдала міль та що переходили від роду до роду й служили не менш як двом поколінням; капелюшки, що скидалися на відерця для вугілля, височіли над ластатими обличчями, на яких сяяла святкова усмішка; понакрохмалювані муслінові чепчики з крилами по боках лопотіли тими крилами по рожевих щічках, від яких так і пашіло здоров’ям та вдоволенням; хутро обгортало сніжисто-білі шийки; скромні сукні маяли на вітрі, а личка їхніх власниць розчервонілися від руху та свіжого повітря… Коротше кажучи, тут можна було побачити найхимернішу, а часом і вельми кумедну мішанину найрізноманітніших одягів та людей, що її може створити Голландія.

Тут були й красуні з Лейдена, і жінки-рибалки з прибережних сіл; тут були й жінки-сироварки з Гауди, і пишні пані — господині красивих садиб з берегів Гаарлемського озера. Сивоголові ковзалі зустрічалися тут мало не на кожному кроці; зустрічалися й змбршкуваті бабусі з кошиками на головах; а також і пухкенькі малюки на ковзанах, що чіплялися за материні спідниці. Деякі жінки бігли з своїми крихітками-немовлятами, які спокійненько сиділи собі в них за плечима, прив’язані яскравими шалями. Як втішно, як приємно було дивитися на тих жінок, коли вони граціозно/линули вперед, або повільно пливли каналом, часом киваючи головою різним знайомим, часом розмовляючи одна з одною, часом нашіптуючи щось лагідне своїм закутаним малюкам, що вони їх несли.

Хлопчаки й дівчатка доганяли одне одного, ховаючись поза однокінними саньми, високо навантаженими торфом або колоддям, що обережно проїздили приділеною їм смугою криги, на якій було поставлено знак: «безпечно». Красиві величні жінки весело поблискували очима. Швидко-швидко, наче струм електричний, пролітала часом довга низка юнаків, причому кожен з них тримався за куртку товариша, що біг перед ним; а часом крига тріщала під кріслом якоїсь пишної старої пані — чи то вельможної вдови, чи то дружини багатого бургомістра; оті вичепурені пані з червоними носами та колючими прикрими очима, здавалися опудалами, що їх винайшов старий Дід Мороз спеціально для того, щоб охороняти свої ковзанки від небезпечної для них відлиги. Крісло на блискучих полозках, навантажене ножними грілками та подушками, не кажучи вже про саму стару пані, тяжко сунуло по кризі. Заспаний слуга штовхав те крісло вперед, не дивлячись ні праворуч, ані ліворуч, пильнуючи тільки свого діла, а його господиня кидала грізні погляди на одчайдушну ватагу верескливих шибеників, що невпинно вертілися довкола неї, немов які охоронці.

Що ж до чоловіків, то вони спокійно насолоджувалися своєю улюбленою розвагою. Дехто з них був убраний по-городянському, як звичайно; але багато хто виглядав досить своєрідно у коротких вовняних куртках з великими срібними пряжками та у широчезних штанях. Ті чоловіки здавалися Бенові маленькими хлоп’ятами, котрі якимсь чудом в одну мить повиростали й зробилися дорослими, — тож мусили носити одяг, що його їхні вкрай здивовані матері поперешивали їм нашвидкуруч. Він помітив також, що майже кожен з них мав у роті люльку, і всі вони бігли повз нього, пихкаючи та пускаючи клуби диму, наче які локомотиви. Тут можна було зустріти найрізноманітніші люльки, починаючи від простих, череп’яних, і кінчаючи найдорожчими, пінковими, оправленими у срібло та золото. Деякі з тих люльок мали найдивовижніші фантастичні форми: вони зображали птахів, квіти, розмаїті голови, жуків та силу інших речей; були тут і такі, що скидалися на квіти «голландської люльки», яка росте в наших американських лісах; коли-не-коли траплялися червоні люльки і дуже багато було білих, — таких білих, як сніг; але найбільшою шаною користувалися люльки, що потемніли й набули темно-коричневого кольору. Що темніший і густіший був цей коричневий відтінок, то більше, звичайно, цінилася сама люлька; темний-бо колір був доказом того, що власник люльки не жалує своїх сил, сумлінно обкурюючи її, свідомо присвятивши цій почесній «праці» свій дозрілий вік… Яка ж бо люлька не запишається, якщо їй приносять таку жертву!

Якийсь час Бен біг по льоду мовчки. Дорогою багато чого привертало його увагу, і він майже забув за своїх товаришів. З великою цікавістю стежив він за човнами-саньми (тобто човнами на полоззях — буєрами), які мчали по замерзлій поверхні величезного гаарлемського моря (власне — озера), що його було тепер добре видко з каналу. Ті човни мають дуже великі вітрила, порівнюючи до звичайних кораблів, а корпус їхній поставлено на легку трикутну раму із сталевим полозом на кожному куті, — основа трикутника проходить під носом човна, а вершина його виступає назад за корму. На тих човнах є стерна, щоб ними керувати, і гальма, щоб сповільнювати їхній рух чи зупиняти їх зовсім. Було ж їх там — всяких-превсяких — сила силенна: від найменших, грубо збитих човничків, що з ними легко міг упоратися малий хлопчисько, аж до великих красивих човнів, напхом-напханих веселими пасажирами; великими човнами кермували досвідчені матроси, котрі, не випускаючи з рота своїх коротеньких люльок, брали рифи, лавірували й правили стерном вельми урочисто і з величезним знанням справи.

Деякі з тих човнів були розляпувато пофарбовані й позолочені, а на вершечках їхніх мачт маяли різнокольорові корабельні прапорці; інші, білі мов сніг, з такими ж чистенькими — ані цяточки — вітрилами, що їх надимав вітер, нагадували лебедів, підхоплених могутньою течією. Бенові, що стежив здалеку за одним із таких сніжно-білих лебедів, навіть причувся його безпомічний, переляканий крик; але незабаром Бен розібрав, що звук той зародився десь багато ближче і мав зовсім не таку романтичну причину, а саме, — один човен під вітрилами, що мчав за п’ятдесят ярдів від нього, раптом, загальмував, щоб не зіткнутися з навантаженими торфом саньми.

Човни-сани з’являються на каналі здебільшого дуже рідко, тож їхня поява завжди спричиняється до чималої тривоги серед ковзалів, а надто — серед недосвідчених та боязких; але нині здавалося, немов усі човни під вітрилами, скільки їх є в країні, попливли чи, певніше, полинули поковзом в усіх можливих напрямках — і на каналі їх теж було дуже густо.