Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ XXIII

Перед суддями

Ви можете не сумніватися, що господарева дочка другого дня заходилася коло печі рано-ранісінько і приготувала хлопчикам чудовий оніданок. У мінгеера був китайський гонг, що зчиняв більше шуму, ніж дванадцятеро обідніх дзвоників. Скоро гуркотання того страшного будильника розлягалося по цілому будинкові, найсонливіші пожильці прокидались і схоплювались як стій з постелі; але господарева дочка не дозволила бити в той галасливий гонг цього ранку.

— Нехай сміливі молоді паничі посплять, — мовила вона до засмальцьованого кухарчука, — а тим часом поспіє гаряча страва, доки вони прокинуться.

Була вже десята година, коли капітан Пітер та його команда зійшли один по одному вниз.

— Пізненько ви встали! — сказав господар невдоволено. — Нам давно вже час до суду. Оце то пригода для порядного заїзду! От ускочив я в халепу! Ви, звичайно, говоритимете суддям щиру правду, молоді панове? Адже ж ви скажете, що дістали добрі харчі та вигідну кімнату в «Червоному Леві»?

— Звичайно, скажемо, — відповів Карл зухвало, — і додамо також, що тішилися тут вельми приємним товариством, хоч нам і довелося приймати гостей надто невчасно.

Мінгеер тільки гостро глянув на хлопця і буркнув «гм!», та й по всьому; але дочка його була балакливіша за нього.. Вона повернулася до Карла і, трясучи своїми сережками, ущипливо сказала:

— Товариство те, мабуть, було не вельми для вас приємне, добродію мандрівниче, — адже ж ви любісінько залишили гостей і накивали п’ятами!

— Зухвале дівчисько! — крізь зуби процідив Карл і почав заклопотано обдивлятися ремінці на своїх ковзанах. А тим часом кухарчук, що стояв за дверима та підслухував крізь щілинку, корчився, заливаючись безгучним сміхом.

Після сніданку хлопчики, разом із Гюйгенсом Клеефом та його дочкою, подалися до суду при поліції.

В своїх свідченнях мінгеер Клееф, головним чином, твердив, що такої нечуваної речі, як грабіжник, зроду-віку не траплялося у «Червоному Леві», не траплялося аж до минулої ночі; що ж.до самого «Червоного Лева», то це вельми пристойний заїзд, не менш пристойний, ніж будь-який інший готель у Лейден і.

Кожен хлопець, по черзі, розповідав усе, що він знав у цій справі, і всі вони стверджували один по одному, що арештант, який сидить зараз за гратами, це та сама людина, що прокралася до них у кімнату пізньої ночі.

— Лудвіг був прикро вражений, коли роздивився, що грабіжник — непоказний на вигляд та невисокий… і це якраз після того, як він, склавши присягу, обмалював його судові як довготелесого чолов’ягу з широчезними квадратовими плечима та неймовірно важкими ногами!

Якоб заприсягнувся, що його збудив грабіжник, який грюкав та човгав ногами по підлозі; але, відразу ж після свідчень Якоба, Пітер та решта хлопчиків (які дуже шкодували, що не розповіли своєму заспаному товаришеві про все докладно) посвідчили, що злодюга зовсім не ворушився і лежав спокійно від тієї хвилини, як лезо кинджала торкнулося його шиї, аж до тієї, як, зв’язавши йому руки й ноги, перевернули горілиць, щоб подивитися, що воно за звір.

Господарева дочка сказала таке, що одному хлопцеві щоки вкрилися рум’янцем, а всі судді посміхнулися: вона заявила, що «якби не було там цього вродливого панича (й показала на Пітера), їх усіх зарізали б у ліжках, — оцей-бо жахливий чоловік мав величезного, блискучого ножа при собі, та такого довжелезного, як рука вашої честі»; і ще запевняла вона — «вродливий панич боровся із злодієм що було сили, намагаючись вирвати в нього ножа; але панич надто скромний, — щасти йому боже, — щоб про це розповідати».

Кінець кінцем по тому, як громадський обвинувач закінчив короткий перехресний допит, свідків було відпущено, а справу грабіжника передано на розгляд карного суду.

— Негідник! — люто кинув Карл, коли хлопчики вийшли на вулицю. — його треба негайно посадовити в тюрму. Коли б я був на твоєму місці, Пітере, я ту ж мить порішив би його!

— Йому пощастило, виходить, що він потрапив до великодушніших рук, — відказав Пітер спокійно. — Здається, його вже арештовували й раніше, обвинувачуючи в крадіжці із зломом. Він нічого не встиг украсти цього разу, але зламав защіпку на дверях, а це, скільки мені відомо, однаково, що грабунок з погляду закону. До того ж він ще й був озброєний ножем, а це, звичайно, погіршить його становище, — ото бідолаха!

— «Бідолаха»! — перекривив його Карл. — Можна подумати, що він твій брат!

— Авжеж, мій брат, та й твій також, Карле Сгуммелю, як на те пішлося, — відповів Пітер, пильно дивлячись Карлові в вічі. — Ми не можемо сказати, що вийшло б з нас самих за інших обставин. Адже ж нас чуйно охороняли від лихого вже з того часу, як ми народилися на світ. Щасливе життя вдома та добрі батьки, можливо, зробили б з того чоловіка чудову людину замість злочинця. Дай боже, щоб суд зцілив його, а не скрушив!

— Хай буде так! — закінчив Ламберт гаряче, а Лудвіг ван Гольп подивився на брата з таким захопленням та гордістю, що Якоб Поот, який був єдиний син у своїх батьків, зажадав від щирого серця, щоб маленький його брат; похований у старій церкві, там удома, зостався живий і підростав би та мужнів разом із ним.

— Гм! — буркнув Карл. — Дуже добре бути безгрішним і вміти все прощати й таке інше, але я маю тверду вдачу. Всі ці чудові ідеї скочуються з мене, як градини… а проте нікому до того немає діла, хоч би там що.

Пітер відгадав просвітки добрих почуттів у цій незграбній поступці; він простяг Карлові руку і промовив щиро й сердечно:

— Знаєш що, хлопче, — давай-но потиснемо один одному руки й будьмо добрими друзями, хоч ми й частенько лишаємося кожний при своєму погляді щодо багатьох питань.

— Не так часто, як ти гадаєш, — похмуро пробубонів Карл, міцно стискаючи Пітера за руку.

— Гаразд, — відказав Пітер жваво. — А тепер, ван Моунене, послухаймо, які бажання має Бенджамін. Куди він хотів би піти?

— .До Єгипетського музею, — відповів Ламберт, швиденько порадившися з Беном.

— Це на Бреедстраат. Отже, до музею. Ходімо, хлоп’ята!

РОЗДІЛ XXIV

Обложені міста

— Оцей майдан перед нами, — сказав Ламберт, ідучи поруч Бена, — надзвичайно привабливий улітку: тоді тут чудово в затінку дерев, його звуть Руїни. Багато років тому геть чисто увесь цей майдан був забудований, а Рапенбургський канал — отой! — протікав посеред вулиці. Одного разу, саме тут, на каналі, стала на якорі баржа, що везла у Дельфт сорок тисяч фунтів пороху, а матросам заманулося зварити собі обід на палубі; і незчулися вони, сер, як уся ота штука раптом злетіла в повітря; загинула сила-силенна люду, і мало не три сотні будинків були зруйновані тим вибухом дощенту.

— Як! — скрикнув Бен. — Невже вибухом зруйновано аж триста будинків?

— Атож, сер; мій батько був у Лейдені в той час. Він розповідав, яке то було страхіття, — люди втрачали розум з горя та з жаху! Вибух стався саме опівдні і скидався на вибух вулкана. Вся оця частина міста зайнялася в одну мить, будинки валилися, а чоловіки, жінки та діти стогнали під руїнами… Сам король прибув до міста і, як каже мій батько, поводився шляхетно, — він перебув на вулицях цілісіньку ніч і додавав відваги тим, що зосталися живі та намагалися погасити пожежу і врятувати якомога більше людей з-під каміння й уламків. Заходами короля по цілому королівстві збиралося пожертви на користь потерпілих, окрім того, їм виплачено сто тисяч гульденів з державної скарбниці. Батькові було лише дев’ятнадцять років на ту пору; це трапилося 1807 року, здається, але батько чудово все пам’ятає. Друг його, професор Лузак, був також серед убитих. На спомин про нього прибито табличку в церкві Святого Петра, і — дивна річ! — на ній вирізьблено зображення професора у тому саме вигляді, в якому його знайдено після вибуху.

— Яка чудна фантазія! А пам’ятник Бургааву теж у церкві Святого Петра?

— Я не пам’ятаю. Може, Пітер знає.

Бен дуже зрадів, почувши від капітана, що пам’ятник справді там і що вони, мабуть, зможуть побачити його сьогодні.

— Ламберте, — провадив далі Пітер, — запитай Бена, чи бачив він портрет Ван дер Верфа у ратуші вчора ввечері.

— Ні, — мовив Ламберт. — Я можу відповісти замість нього. Було вже надто пізно, щоб іти туди. Слухайте, хлопці, ви собі не уявляєте, скільки Бен знає! Це надзвичайно! Він уже встиг розповісти мені мало не цілий том з історії Голландії. Б’юся об заклад, що він напам’ять знає всю історію облоги Лейдена.

— В такому разі, пам’ять у нього присмалена, — докинув слово Лудвіг, — бо, якщо Більдердейковий погляд щодо того правдивий, — там була досить гаряча справа.

Бен дивився на них із запитливою усмішкою на устах.

— Ми говоримо про облогу Лейдена, — пояснив Ламберт.

— О, так, так, — з запалом сказав Бен, — я зовсім забув за неї! Адже ж усе те відбувалося саме тут… Крикнім тричі «ура» на честь старого Ван дер Верфа… Ур…

Ван Моунен перебив йому мову, хапливо кинувши «цить!», і пояснив, що голландська поліція, хоч би й яка була вона патріотична, навряд чи дозволить, щоб шестеро хлопчаків репетували на вулиці серед білого дня.

— Що таке? Не можна кричати «ура» на честь Ван дер Верфа?! — обурено скрикнув Бен. — На честь одного з найвидатніших людей в історії? Хто б подумав! Чи ж не тримався він проти кровожерних іспанців протягом довгих-довгих місяців? Адже ж ворог оточив Лейден з усіх боків; величезні чорні форти посилали вогонь і смерть у самісіньке серце міста… але ніхто й не подумав про капітуляцію! Кожний чоловік був тоді герой, а жінки й діти теж були відважні та люті, як леви… Коли вичерпалися запаси харчів, люди повиривали геть-чисто всю траву, що росла між камінням… Городянам довелося їсти коней, котів, собак та щурів, — і вони ще й раділи з того!.. Потім на людей пішла моровиця… Сотнями вмирали вони на вулицях… але ніхто й не помислив про капітуляцію!.. І ось, коли вони не мали вже сили терпіти, коли народ, хоч і який він був завзятий, обступив Ван дер Верфа на майдані, благаючи його скласти зброю, — що ж сказав тоді благородний старий бургомістр? — «Я заприсягнувся обороняти це місто, — сказав він, — і з божої помоги наміряюся це зробити! Якщо моє тіло може вгамувати ваш голод, візьміть його й поділіть між собою… але й не думайте про капітуляцію, допоки я живий… — Урра!.. Ур…

Бен повівся так буйно і так голосно закричав, що Ламберт жартома ляснув свого друга долонею по губах. В результаті зчинилася блискавична колотнеча: зіткнувшись, хлопці відскакували один від одного, як гумові м’ячі; дорослі дивляться на такі сутички з жахом, а жовтодзюбі безвуськи — із радісним захватом.

— Що сталося, Бене? — запитав Якоб, кидаючися вперед.

— О, нічогісінько! — відповів Бен, засапавшись. — Просто ван Моунен злякався, щоб, бува, не вибухнув бунт на англійський манір у цьому добропристойному місті. Він не дав мені крикнути «ура» на честь старого Ван дер….

— Так! Так… То негаразд — кричати… збивати бучу задля цього… — сказав Якоб ламаною англійською мовою. — Ти побачиш зображення старого Ван дер Дуса в ратуші.

— Побачу старого Ван дер Дуса? Я гадав, що там висить портрет Ван дер Верфа…

— Так, — відповів Якоб. — Ван дер Верф… атож… Ну, то що з того? Вони обоє однаково хороші…

— Авжеж, Ван дер Дус був благородний старий голландець, але він — не Ван дер Верф. Я знаю, він обороняв місто, як цеглина, і…

— І навіщо ти таке кажеш, Бенджаміне? Він обороняв місто не цеглинами; він бився, як справжній солдат, він стріляв з гармат. Ти любиш брати на глум усе голландське.

— Ні! Ні! Ні! Я сказав, що він обороняв місто, як «цеглина». А це дуже висока хвала по-нашому. Ми, англійці, звемо навіть герцога Веллінгтона[21] «цеглиною».

Бенове пояснення збило Якоба з пантелику; але він охолонув уже з першої досади.

— Та то пусте. Я не зрозумів спочатку, що мова мовиться про цеглину, а на думці мається солдат; але то пусте.

Бен добродушно розсміявся і, помітивши, що його кузен утомився розмовляти по-англійському, повернувся до свого друга, який знав обидві мови:

— Ван Моунене! Кажуть, що ті самі поштові голуби, які принесли втішні вісті обложеному місту, знаходяться десь отут, у Лейдені. Я дуже хотів би подивитися на них. Подумай-но тільки! Що б воно було, коли б у найнебезпечнішу хвилину вітер рапто.м не змінився на низовий та не погнав би морські хвилі на берег? Адже ж саме через те землю позаливала тоді вода й потопила силу-силенну іспанців, і той вітер посприяв голландським кораблям попливти простісінько понад суходолом з людьми та провіантом і підійти аж до міської брами! А голуби, знаєш, — вони зробили тоді голландцям величезну послугу: вони переносили туди й сюди листи і таке інше… Я читав десь, що відтоді про тих голубів побожно піклувалися, а коли вони попропадали, з них пороблено чучела та поставлено, щоб краще зберегти їх, у ратуші. Ми обов’язково мусимо на них глянути.

Ван Моунен засміявся.

— В такому разі, Бене, — мовив він, — коли ти поїдеш до Рима, ти, мабуть, зажадаєш побачити тих гусей, що врятували Капітолій. А проте, це зовсім легка справа — побачити наших голубів. Вони містяться у тому ж самому будинкові, де й Ван дер Верфів портрет. А коли оборонялися завзятіше, Бене: під час облоги Лейдена чи під час облоги Гаарлема?

— Знаєш, — відповів Бен, подумавши, — Ван дер Верф — один з моїх улюблених героїв; ми ж усі маємо своїх улюбленців серед видатних історичних осіб, — чи не так? Але я все ж гадаю, що облога Гаарлема зрушила його оборонців на мужніший, героїчніший опір, ніж навіть облога Лейдена; крім того, гаарлемські оборонці дали лейденським страдникам приклад відваги та непохитності, їхня ж бо черга настала раніше.

— Я небагато знаю про гаарлемську облогу, — сказав Ламберт, — знаю добре тільки одне, що те сталося 1573 року. А хто переміг?

— Іспанці, — відповів Бен. — Голландці трималися багато місяців. Жодний чоловік не хотів складати зброї, і жодна жінка також. Жінки стали до зброї і билися завзято поруч своїх чоловіків та батьків. Три сотні жінок воювало під командуванням Кенау Гесселар, видатної жінки, що була така ж відважна, як і Жанна д’Арк. Увесь цей час місто було обложене іспанцями за проводом Фредеріка Толедського, сина того красня герцога Альба. Відрізані від геть усякої допомоги зокола, городяни не мали вже й найменшої надії на порятунок, а проте вони голосно сміялися і кепкували з ворога, стоячи на міських мурах. Вони навіть шпурляли хліб у ворожий табір, показуючи тим, що не бояться голодної смерті.

До самісінького кінця трималися вони мужньо й відважно, не облишаючи надії на допомогу, що її так і не дочекалися… І все зухваліші й зухваліші робилися вони, доки не вичерпалися всі їхні харчові запаси. Тоді почалося страхіття! Сотні заморених голодом людей падали мертві на вулицях, а живі, що й самі ледь трималися на ногах, докладали неймовірних зусиль, щоб їх поховати. Нарешті, обложені вирішили вжити останнього одчайдушного засобу: замість того, щоб гинути з муки й повільно вмирати, вони вишикуються в каре, поставивши найбезсиліших у середину, і кинуться всі до одного назустріч своїй смерті, хоч і немає майже ніяких шансів на те, щоб їм пощастило пробитися крізь великі юрми ворожого війська. Іспанці якимсь робом про те довідались і, знаючи, що для голландців нічого неможливого не існує, вирішили розпочати переговори.

— Давно б час, на мою думку.

— Авжеж. Через ошук та зрадництво іспанці швидко дістали спромогу ввійти у місто, пообіцявши недоторканність та прощення всім, окрім тих, кого самі городяни визнали б за потрібне засудити на смерть.

— Та невже! — промовив Ламберт, дуже зацікавлений. На тому справа й закінчилася, мабуть?

— Зовсім ні, — відповів Бен, — бо герцог Альба наказав своєму синові не милувати нікого.

— Ага, то он воно коли зчинилася жахлива гаарлемська різанина! Тепер я пригадую. Аж ніяк не можна дивуватися, що голландці ненавидять Іспанію, коли читаєш, як їх катували герцог Альба та його посіпаки; хоч я припускаю, що й наші часом мстилися над своїми ворогами надзвичайно жорстоко. А втім, як я вже тобі казав, я маю дуже невиразне уявлення про історичні події. Все в мене переплуталось… починаючи від всесвітнього потопу й кінчаючи битвою під Ватерлоо. Проте ясно одне, — над герцога Альба не було на світі мерзеннішого падлюки.

— Того ще надто мало, — сказав Бен. — А втім, мені навіть думати гидко про такого негідника. Що з того, що він мав розумну голову на плечах і був умілий полководець, і таке інше й таке інше! Отакі люди, як Ван дер Верф, ото… Що сталося?

— От тобі й на! — мовив ван Моунен, зупинившись насеред вулиці і здивовано озираючись на всі боки. — Ми проминули музей, і я ніде не бачу наших хлопців. Вернімося назад.

РОЗДІЛ XXV

Лейден

Хлопчики зустрілися в музеї й відразу ж почали оглядати його величезні колекції старожитностей, збагачуючи свої знання новими цікавими подробицями щодо життя Єгипту — прадавнього й сучасного. Бен та Ламберт частенько відвідували Британський музей, і, невважаючи на те, багатство лейденських колекцій вразило їх надзвичайно. Тут було експоновано хатнє начиння та посуд, одежу, зброю, музичні інструменти, саркофаги та мумії чоловіків, жінок, котів, ібісів та інших тварин.

Наші мандрівники побачили масивну золоту обручку, що її носив один єгипетський фараон у ті часи, коли люди, що перетворилися в оці самі мумії, можливо, бадьоро простували вулицями Фів; побачили розмаїті коштовні оздоби, подібні до тих, що їх носила колись фараонова дочка і що їх винесли з собою діти Ізраїля, коли вони виходили з Єгипту.

Тут були й інші цікаві старожитні речі з Риму та Греції, а також дивовижний римський посуд, що його знайшли під час розкопок біля Гааги, — все те збереглося з давніх-давен, ще відтоді, як співвітчизники Юлія Цезаря оселялися в цій місцевості. Де вони тільки не оселялися?

Оглянувши все, хлопці вийшли з цього музею й подалися до другого, природознавчого; там вони обдивлялися надзвичайну колекцію викопних тварин, кістяків, птахів, мінералів, коштовних самоцвітів та інших експонатів; але наші хлопці були ще тільки хлопчики, а не вчені, і через те не дуже-то розумілися на всьому тому; вони лише ходили серед отих збірок і дивилися на все широко розкритими очима, радіючи, що знають бодай хоч дещо з природознавства, та від щирого серця прагнули багато ширшого знання.

Навіть кістяк миші вразив Якоба. Та й що ж тут дивного? Адже йому зроду не доводилося бачити, щоб оці манесенькі звіринки, які так бояться кицьок, бігали гольцем голі, «роздягнені» аж до самісіньких кісточок — і чи міг він собі уявити, що в них такі чудернацькі шиї?

Крім природознавчого музею, треба було зайти ще й до церкви Святого Петра, у якій містилися меморіальна дошка професора Лузака та пам’ятник Бургаавові з урною, зроблені з білого й чорного мармуру; на тому пам’ятникові були викарбувані емблеми чотирьох періодів людського життя та медальйон із зображенням Бургаава, прикрашений його улюбленим девізом: «Simplex sigillum veri» [22].

Хлопчики одержали дозвіл зайти до громадського саду, що в ньому влітку залюбки прогулювалися та відпочивали лейденці; обминувши голі дуби та фруктові дерева, вони зійшли на високий горб, що стояв у центрі саду. Тут височіла колись кругла вежа, — тепер від неї залишилися самі руїни; дехто твердив, що її збудував Генгіст, англосаксонський король, а інші доводили, що це був замок одного з стародавніх графів Голландії.

Хлопчики вилізли на кам’яний мур. Та, на жаль, видко було не вельми далеко. Вежа була колись набагато вища; два століття тому знесилені мешканці обложеного Лейдена розпачливо кричали до вартового, що стояв на самісінькому вершечку: «Чи йде хто до нас на допомогу? Вода прибуває? Що ти там бачиш?»

І протягом багатьох місяців вартовий відповідав тільки одне: «Нема допомоги… Я бачу навкруг нас лише ворогів».

Бен відігнав від себе ці думки й почав пильно дивитися вниз на дерева із голим гіллям: у своїй уяві він заповняв той садок веселими групами людей, що, відпочиваючи там, розважалися. Він намагався забути про лиховісні хмари диму над стародавніми бойовищами, намагався уявити собі тільки безжурні хмаринки тютюнового диму, що в’ються-звиваються над купками чоловіків, жінок та дітей, які з насолодою попивають чай або каву на свіжому повітрі. Аж раптом… і незчувся він, як сталася «трагедія», — усім його прегарним намірам наперекір!

Поот перехилився через край високого муру… Адже від того йому піде обертом голова і він полетить униз, — це ж так йому властиво!.. Бен з досадою відвернувся. Якщо цей хлопчисько з такою слабкою головою зважується на такі витівки, ну то й хай собі падає. Аж раптом… Який жах! Що означає цей страшенний гуркіт?

Бен так і прикипів на місці. Він зміг тільки вимовити:

— Якоб!

— Якоб! — підхопив чийсь переляканий голос, за ним — іще чийсь. Мало не зомліваючи, Бен примусив себе повернути голову. Він побачив юрбу хлопчиків край муру… але Якоба серед них не було!

— Праведне небо! — скрикнув він, кидаючися вперед. — Де мій кузен?

Юрба розступилася. Власне кажучи, не юрба, — там стояло тільки чотири хлопчики! А Якоб… а Якоб сидів між ними, тримаючись за боки, і реготався від щирого серця.

— Я налякав вас усіх? Правда? — сказав він своєю рідною голландською мовою. — Гаразд, я розповім вам, як це трапилось. Отут на мурі лежала велика каменюка, а я простягнув… простягнув ногу… хтів посунути її… трошечки, розумієте?.. Враз, несподівано, каменюка я-ак шугоне униз.., аж зашуміло! Я й беркицьнувся догори ногами… Ну, та дарма! Допоможіть мені підвестися, хлоп’ята!

— Ти забився, Якобе? — скрикнув Бен, помітивши, що обличчя його кузенові трошки скривилося, коли хлопці допомагали йому звестися на ноги.

Якоб внову спробував засміятися:

— О ні… трішечки болить, коли стояти, та то пусте!

Пам’ятника Ван дер Верфові, що знаходиться в церкві Гоогландске Керк, не можна було того дня оглядати; зате хлопчики дуже приємно пробавили час у Стадгюйсі, тобто в ратуші. Ратуша — це довга, неправильної форми будівля, з деякими елементами готичного стилю, досить незграбна щодо, архітектури, але мальовнича від довгого віку. Здавалося, що маленьку дзвіницю з її мелодійними дзвонами було знято з якоїсь іншої будівлі і нашвидкуруч приставлено до ратуші, щоб викінчити її остаточно.

Зійшовши по розкішних сходах угору, хлопчики опинилися в темнуватому приміщенні, де висів шедевр Лукаса Ван-Лейдена, чи то Гюйгенса, голландського художника, що народився триста сімдесят років тому; він добре малював уж тоді, коли ще мав лиш десять років, а коли йому сповнилося п’ятнадцять — став славетним митцем, його картина «Страшний суд», невважаючи на те, що намальовано її за давньої давнини, є справді видатний твір. Проте хлопчиків зацікавила не так мистецька вартість картини, як те, що це — триптих, тобто, що намальовано її на трьох окремих дошках; таким чином — бокові частини, з’єднані шарнірами із середньою, головною, можуть, якщо треба, складатися і закривати собою головну.

Історичні картини Гарел де Моора та інших славнозвісних голландських художників також сподобалися нашим хлопцям, а Бена довелося мало не силою відтягти від потемнілого старовинного портрета Ван дер Верфа.

Ратуша, так само як і Єгипетський музей, стоїть на Бреедстраат, найдовшій і найкрасивішій вулиці Лейдена. На цій вулиці немає каналу, а будинки з гостроверхими фронтонами, пофарбовані у розмаїті кольори, справляють надзвичайно мальовниче враження; деякі з них дуже високі і мають гостроверхі східчасті фасади; інші — немов припадають до землі, схиляючись перед імпозантними громадськими будівлями та церквами. Чиста, простора, обсаджена гіллястими деревами та прикрашена великою кількістю розкішних особняків, ця вулиця витримує порівняння із найкращими вулицями Амстердама. її тримають у бездоганній чистоті; багато риштаків на ній покрито дощаними лядами, які відтуляються, як люки; до них прилаштовано помпи з блискучими мідними оздобами, що їх раз у раз витирають та начищають громадським коштом.

Місто перетинає сила водяних шляхів, що їх утворює дельта річки Рейну, яка тече тут повагом, немов утомлена своєю довгою подорожжю; проте понад півтораста кам’яних мостів сполучають роз’єднані вулиці. Ця річка зовсім не схожа на той прекрасний, на ввесь світ відомий Рейн, що вільно й велично несе свою воду; тут вона відбуває за рів навколо валу, що ним обведено Лейден, і через неї перекинено звідні мости коло великих масивних брам, які ведуть до міста. Красиві, широкі алеї з чудовими крислатими деревами тягнуться вздовж каналів і надають будинкам, що стоять на відшибі, ще відлюднішого вигляду, підкреслюючи дух затворництва, який позначився на цілому місті.

Оглядаючи будівлі на Рапенбургському каналі, Бен був трошки розчарований зовнішнім виглядом славнозвісного Лейденського університету. Але згодом, коли він згадав історію цього університету — як урочисто заснував його принц Оранський у віддяку за мужність, що її виявили городяни під час облоги; коли він пригадав собі видатних людей — діячів просвіти й науки, які колись училися тут, та подумав про сотні студентів, що користуються тепер усіма вигодами його аудиторій та знаменитих музеїв, він ладен був зректися будь-яких претензій до його архітектурної недосконалості, хоч і відчував, що архітектурні оздоби не завадили б такому вельми видатному культурно-освітному закладові.

Пітер та Якоб дивилися на будівлю з іще глибшою, так би мовити, з особистою цікавістю, — вони ж бо мали за кілька місяців увійти сюди вже як студенти.

— Бідолашному Дон-Кіхотові довелося б увесь час пускати в діло свого списа у цій частині світу, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність та красу лейденських околиць. — Тут безліч вітряків. Ти, звичайно, пам’ятаєш, який завзятий герць стався між ним і таким вітряком одного разу.

— Ні, — відповів одверто Ламберт.

— Я теж не пам’ятаю… тобто пам’ятаю, та не досить виразно. Але щось подібне трапилося йому під час його мандрів, а якщо ні, то могло трапитись… Глянь на ті вітряки, — як шалено крутять вони своїми величезними руками, немов які привиди, що й справді могли б підбити недоумкуватого лицаря на смертельний герць. Дивом великим дивуєшся, дивлячися на них! Ван Моунене, допоможи мені порахувати їх, — оті, що ми їх зараз бачимо. Я хочу вписати велику цифру до моєї записної книжки.

І після ретельного підрахунку, за яким стежила вся команда, добродій Бен написав олівцем: «Грудня… 184… року, бачив близько Лейдена дев’яносто вісім вітряків».

Бен хотів був відвідати старий мурований млин, що в ньому народився художник Рембрандт; але відмовився від свого наміру, довідавшися, що йти туди далеченько. Навряд чи багато хлопців, так само голодних, як і Бен, вагалися б довго, куди їм іти: чи до Рембрандтової домівки за милю звідси, а чи до заїзду тут поруч, де можна було попоїсти. Бен вибрав останнє.

Після сніданку хлопчики відпочили трошки, а потім… а потім загадали дати собі ще один сніданок, що його для годиться назвали обідом. По обіді вони сиділи в заїзді та грілися, — всі, за винятком Пітера, який витратив цей час на марні розшуки доктора Букмана.

Коли він повернувся до заїзду, команда була вже наготовлена до того, щоб знову стати на ковзани й рушати далі. Тепер хлопчики були за тринадцять миль від Гааги, вони добре відпочили й почувалися на такій же силі, як і вчора вранці, коли виходили з Брука; ще й настрій був у них чудовий, а крига — просто розкіш!

РОЗДІЛ XXVI

Палац і ліс

Летячи щодуху вперед, хлопці бачили по дорозі багато красивих сільських садиб, збудованих та оздоблених по щиро голландській уподобі; надзвичайне враження справляли величезні, показні будинки, дбайливо викохані садки, прямокутні живоплоти та широкі канави, що через них де-не-де перекинено мости із хвірткою посередині, яка акуратно замикалася на ніч. Ці канави, що по всіх напрямах перетинали ландшафт і що вода на них улітку присмагає, давно вже втратили ту плівку і тепер блискотіли, відбиваючи від себе сонячне проміння, немов довгі стрічки з прозорого скла.

Хлопчики бадьоро мчали на ковзанах та раз у раз добували з кишень своїх пряники, роблячи це надзвичайно спритно, — і пряники ту ж мить зникали в їхніх ротах.

. Пробігли вже дванадцять миль. Іще докласти трошки зусиль— і вони добігли б до Гааги, але ван Моунен запропонував змінити курс і увійти до міста через Босх.

— Згода! — згукнули всі хлопці одноголосно, і ковзани злетіли їм з ніг в одну мить.

Босх — це розкішний парк, чи ліс, майже дві милі завдовжки; серед нього стоїть славнозвісний «Дім у лісі» — «Гюйс ін’т Босх» — що був колись королівською резиденцією.

Будинок цей, зовні заадто простий для палацу, розкішна опоряджено всередині і Оздоблено чудовими фресками — тобто, стіни та стелі там розмальовано: на них зображено фарбами групи людей та розмаїті орнаменти, що їх малювали ще по вогкій штукатурці. Деякі кімнати вкрито китайським шовком з майстерним гаптуванням.

В одній з кімнат висить багато фамільних портретів; серед них є група королівських дітей, що колись були втратили батька, який загинув на ешафоті під сокирою. Тих дітей багато разів малював голландський художник Ван-Дейк, двірський маляр їхнього батька Карла І, короля Англії. То були дуже красиві діти… Скільки лиха обминув би англійський народ, коли б оті діти були такі ж гарні серцем і душею, як були гарні на вроду!

Парк, що оточує палац, надзвичайно привабний, особливо влітку, коли квіти та птахи перетворюють його на казкову країну. Довгі ряди розкішних дубів підводять свої горді чола, знаючи, що жодна блюзнірська рука не зважиться їх порубати. Та й справді — протягом багатьох століть ліс оцей шанується мало ке як священце місце. Дітям не вільно зламати тут ані сучечка; сокира дроворуба зроду не грюкала в цьому лісі. Навіть війна та повстання побожно обминули його, припинивши на короткий час свій спустошливий похід.

Іспанський король Філіпп, що сотні голландців віддавав на страту, заборонив наказом торкати бодай хоч гілочку в цьому чудовому лісі… Одного разу, як дійшло до тяжкої скрути, держава вже вирішила була принести його в жертву, щоб поповнити майже вичерпану скарбницю; але народ кинувся рятувати свій ліс і, віддаючи що міг, зібрав потрібну суму грошей, зарадивши лихові, та не дав знищити Босха.

Отож нема нічого дивного, що тутешні дуби їакі величні, такі відважні. Птахи, прилітаючи сюди з усієї Голландії, розповідають їм, як по інших місцях підрізають та підстригають дерева, надаючи їм різноманітної форми… а вони — босхівські дуби — стоять незаймані. Рік минає за роком, а вони вільно ростуть собі й розростаються, розвиваючись все буйніше та краси набираючись. Широко розкинулося їхнє листя і бринить піснями, кидаючи від себе прохолодну тінь на галявини й стежки, та киває до свого відбитку в залитих сонцем ставках.

Тим часом, неначе нагороджуючи людей за те, що їй хоч у цьому місці дозволяють жити на свій смак, природа відхиляється від незмінної одноманітності і вбирається у шанобливо подаровані їй прекрасні шати: зеленими оксамитними килимами вкриті галяви; стежки крутяться, зміяться серед дерев; шаріють скрізь запашні квітки; а ставки та небо ззираються поміж собою, одне одним милуючись.

Навіть цього зимового дня Босх був прекрасний. Його дерева стояли з голими вітами, але під ними, як завжди, леліли ставки, — брижі на них пригладилися, й поверхня стала рівною, як скло. Над ними ясніла небесна блакить і, дивлячись униз крізь гущавину дерев, бачила другу небесну блакить, хоч і не таку яскраву, що дивилася вгору з-за гущавини рослин під кригою.

Ніколи ще захід сонця не здавався Пітерові таким красивим, як зараз, коли сонце обмінювалося прощальними поглядами з вікнами та блискучими дахами будинків у місті, що розгорнулося перед ним, як на долоні. Ніколи ще сама Гаага не здавалася йому такою принадною. О ні, він уже не Пітер ван Гольп, що збирається відвідати величезне місто, і не юнак, що кохається в туристських мандрівках; так, так, —-він лицар, шукач пригод, дорожнім пилом припалий і стомлений з дороги; він — хлопчик-мізинчик, що виріс великий, він Фортунатус[23], що поспішає до зачарованого замка, де на нього чекають розкоші та спокій, — адже ж дім його рідної сестри лише за півмилі звідси!

— Нарешті ми як слід спочинемо, хлопці! — крикнув він у захваті. — Тепер ми можемо розраховувати на королівські вигоди — на м’які постелі, теплі кімнати, на добру їжу. Я не розумів раніше, які ж то чудові речі!.. Наша ночівля в «Червоному Леві» навчила кожного з нас шанувати свою рідну домівку.

РОЗДІЛ XXVII

Принц-крамар та сестра-принцеса

Пітер мав рацію, малюючи в своїй буйній уяві дім сестри, як зачарований замок. Він був просторий і елегантний, і здавалося, що чари німої тиші оповили його з усіх боків. Навіть лев, що пригнувся коло брами, був зовсім як живий, тільки обернений в камінного якимось чаклуванням.

Всередині той дім стерегли «духи» в образі червоновидих служниць, що нечутно вибігали на гук дзвіночка або дверного молотка. Тут був і кіт, з вигляду такий же мудрий, як і Кіт у Чоботях; а в передпокої — бронзовий гном, що його обов’язки полягали в тому, щоб стояти з простягненими вперед руками та приймати палички й парасольки від гостей.

Захищений добрими мурами, цвів тут «Садок насолоди», і квіти, які красувалися в ньому, вірили, що нині літо, а блискотливий фонтан весело сміявся сам до себе, знаючи, що Дід Мороз до нього не підкрадеться.