Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ VI

Сонячне проміння

Матусю Брінкер стривожило, але разом з тим і дуже потішило хвилювання її дітей, — адже ж воно доводило їхню любов .та щиру відданість.

Трапляється, що красиві дами у пишних покоях раптом посміхнуться так лагідно та привітно, що посмішка їхня осяє все навколо; але куди тій посмішці до світлої посмішки матусі Брінкер, що нею спробувала вона розвеселити своїх убого зодягнених дітей у їхній нужденній хатинці. Матуся відчула, що повелася з дітьми егоїстично, говорячи з ними про свою біду. Враз обличчя їй зашарілось і прояснилося, вона хутенько втерла очі і глянула на дітей так, як може дивитися тільки мати.

— От тобі й на! Нічого казати, — добру розмову зняли ми! А день святого Ніколаса вже на порозі! Нема нічого дивного, що пряжа коле мені пальці! Маєш, Гретель, — візьми цього цента і, поки Ганс купуватиме ковзани, купи собі на базарі вафлю.

— Дозвольте мені лишитися з вами вдома, мамо, — сказала Гретель, дивлячись на матір ще вогкими від сліз, блискучими очима. — Ганс купить мені тістечко.

— Як хочеш, дитинко… Стривай, Гансе, — почекай-бо хвилину! Ще зо три стібка — і я скінчу це плетіння; ти одержиш пару найкращих панчіх на світі, — хоч пряжа, правду кажучи, трошки й цупкенька, — і продаси їх панчішникові на вулиці Гайреен Грахт. Візьмеш за них три чверті гульдена, якщо поторгуєшся гарненько; а що, пробігавшися на такому морозі, ти добре зголоднієш, то купи чотири вафлі, і ми відсвяткуємо день святого Ніколаса як слід.

Гретель заплескала в долоні.

— От буде добре! Анні Боуман розповідала мені, які розкішні речі бувають у цей час по багатих господах, як там святкуватимуть сьогодні ввечері. Але ж і нам буде весело! Ганс купить собі чудові нові ковзани… Крім того, в нас будуть вафлі! О-о!.. Тільки дивись, не попереламуй їх, брате Гансе! Позагортай їх гарненько в папір, поклади під курточку та добре застібни її.

— Звичайно, — відповів Ганс, розуміючи всю вагу покладеного на нього доручення.

— Ну ж бо, Гансе, — сказала мати хлопчикові, коли він нерішуче став на порозі, — що тебе затримує, любий?

Ганс поцілував матір у повну щоку, ще рум’яну і свіжу, незважаючи на всі злигодні.

— Моя мама — найкраща в цілім світі, і мені, звичайно, дуже хочеться купити собі ковзани, але… — і, застібаючи свою курточку, він збентежено поглядав на згорблену постать хворого батька, що сидів край каміна, коли б я на мої гроші міг привести меестера [10] з Амстердама, щоб він оглянув батька. А може, він допоміг би?

— Меестер не прийде, Гансе, навіть коли б ти запропонував йому удвоє більше грошей; а хоч і прийде — то яка з того користь… Ах! Скільки гульденів витратила я колись на лікування, але дорогий, добрий ваш батько так і не прийшов до пам’яті… На все божа воля! Іди ж, Гансе, і купи ковзани.

Ганс вийшов з дому із тяжким серцем, але що серце він мав молоде й билося воно в юнацьких грудях, то ледь збігло п’ять хвилин, як він уже почав висвистувати. Мати сказала йому «любий», і цього було цілком досить, щоб перетворити для нього похмурий день на сонячний. Голландці, звертаючись одне до одного, звичайно, не вживають пестливих слів при розмові, як, приміром, французи чи то німці. Але матуся Брінкер ще замолоду гаптувала для однієї родини з Гайдельберга — і перенесла ласкаві слова, що там почула, сюди до своєї стриманої голландської сім’ї; ті слова вимовляла вона лише в такі хвилини, коли її вкрай сповнювало почуття ніжності та палкої любові.

Через те її запитання: «Що тебе затримує, любий?» — лунало мов пісня в Гансових вухах у супроводі його свисту, і хлопчикові здавалося, що в дорозі йому обов’язково пощастить.

РОЗДІЛ VII

Гансові щастить

До Брука з його тихими, чистенькими вулицями, замерзлими струмками, жовтими цегляними бруківками та привітними дерев’яними будинками було вже зовсім близенько. Брук визначався надзвичайною, зразковою охайністю: все вилискувало там, все блищало, ніде ані плямочки; що ж до мешканців, то не видко було ні душі живої — здавалося, що всі там сплять чи повмирали:

Жодний слід не поганив посиланих піском тротуарів, що їх поцяцьковано вигадливими візерунками з гальки та морських мушлів. Усі віконниці були позачинювані так щільно, немов повітря та сонячне світло вважалося тут за отруту, а масивні парадні двері не відкривалися ніколи — за винятком весілля, хрестин та похорону.

Хмари тютюнового диму безтурботно плавали в затушкованих кімнатах, а діти, що за інших обставин могли б ожвавити вулиці, робили свої шкільні завдання десь по затишних місцинках або бігали на ковзанах на сусідньому каналі. По садках де-не-де виднілися павичі й вовки, але то були не живі птахи та звірі. То були підстрижені — немов справжні тварини — букшпанові дерева, що вони, здавалося, стерегли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати — качки, жінки та спортсмени — були сховані в літніх будиночках, і там вони чекали весни, чекали, коли їх накрутять і вони зможуть позмагатися моторністю зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою подвір’я та вилощені прикраси на будинках виблискували так, ніби посилали мовчазне привітання до неба, що його не тьмарила жодна порошинка.

Ганс глянув на тихе селище і, підкидаючи на долоні свої срібні квартьє, замислився. Він чув не раз балачки про те, що дехто з мешканців Брука такі багаті, що навіть кухенний посуд у них із щирого золота. Чи цьому ж правда? Він бачив на базарі солодкі сирки, що їх робила мефроу ван Стооп, і знав, що ця гордовита особа заробляє багато блискучих срібних гульденів.

Та невже ж вона зливає молоко у золоті горнятка? Невже вона збирає вершки золотими ложками? Чи то ж справді у її корів, коли вони стоять у зимових хлівах, хвости попідв’язувано стьожками?

Такі думки снувалися у нього в голові, коли він звернув на дорогу до Амстердама, який розкинувся перед ним на тому боці замерзлого Ая[11]; до міста залишалося ще п’ять миль. Крига на каналі була чудова; але, не вважаючи на те, дерев’яні Гансові ковзани, що їх він так швидко мав покинути, жалісно рипіли, немов прощаючись із ним, поки він намагався посуватися вперед, то безпорадно човгаючи ногами, то ковзаючи по поверхні каналу.

І раптом Ганс здригнувся: перетинаючи Ай і пильно вдивляючись у далечінь, він побачив, що назустріч йому біжить славнозвісний доктор Букман, уславлений лікар, найкращий хірург у Голландії. Ганс ніколи з ним не зустрічався, але бачив його гравіровані портрети, що їх було виставлено у вітринах багатьох крамниць в Амстердамі. Такого обличчя й такої постаті ніколи не забудеш. Худорлявий та довгий, хоч і справжнісінький голландець, із суворими блакитними очима, із міцно стисненими губами, що немов хочуть сказати: «Всміхатися заборонено», лікар той мав вигляд не вельми веселий і привітний, і взагалі він був не така людина, що до неї добре вихований хлопець зважився б звернутися без заохоти.

Але Ганса заохочував до цього голос, що на нього він дуже рідко не звертав уваги — голос його власного сумління.

«Ось іде найкращий лікар на світі, — шепотів йому той голос. — Сам бог послав його тобі; ти не маєш права купувати ковзани, коли за ці гроші твій батько може одержати допомогу такого видатного фахівця!»

Дерев’яні ковзани захоплено рипнули. Сотні чудових сталевих лез сяйнули в Ганса перед очима й розтанули в повітрі. Він відчув, що гроші співчутливо бряжчать у нього в руці. А старий доктор був уже зовсім близько і мав дуже суворий і неприступний вигляд. Гансові стиснулося серце, а проте він набрався духу і крикнув на ввесь голос:

— Мінгеере Букмане!

Видатний лікар зупинився й, випнувши тонку нижню губу, озирнувся, насупивши брови.

Але відступати Гансові було вже пізно!

— Мінгеере, — промовив він задихано, підбігаючи до грізного доктора, — я знаю, що ви хірург… уславлений доктор Букман. Благаю вас, зробіть мені велику ласку…

— Гм! — пробурчав доктор, намагаючись поминути настирливого хлопця. — Пропустіть-но мене… я не маю грошей… ніколи не подаю жебракам.

— Я не жебрак, мінгеере, — гордо відмовив Ганс, поважно добуваючи з кишені й показуючи докторові свою манесеньку жменьку срібла. — Я хочу тільки порадитися з вами з приводу хвороби мого батька. Він хоч і живий, але однаково що мертвий, йому відібрало розум. В словах його немає глузду, хоч тілом він цілком здоровий. Він упав із дамби.

— Як? Що таке? — скрикнув доктор, починаючи прислухатися.

Ганс, хоч і досить нескладно, а таки розповів йому все, що сталося з батьком, раз чи два змахнувши сльозинки, що набігали йому на очах, і закінчив щирим проханням:

— О, будьте такі ласкаві, огляньте його, мінгеере. Тіло в нього здорове… тільки розум… Я знаю, що цих грошей не досить; а проте візьміть їх, мінгеере. Я зароблю ще… напевне зароблю… я того певний… О, я працюватиму на вас ціле життя, якщо ви погодитесь вилікувати мого батька!

Що ж то сталося із старим доктором? Обличчя йому проясніло, немов на нього впало сонячне проміння. Очі йому полагіднішали й зволожилися; рука, що допіру стискала ціпок, немов збираючись ударити, тепер лягла ніжно на Гансове плече:

— Сховай свої гроші, хлопче, мені вони не потрібні… Ми оглянемо твого батька. Боюся тільки, що випадок безнадійний. Скільки часу, кажеш ти, минуло відтоді?

— Десять років, мінгеере, — відповів Ганс, схлипнувши на радощах: надія цілком несподівано опанувала йому душу.

— Ех! Кепсько, дуже кепсько! Але я все ж таки зайду й огляну його. Стривай, — коли ж я звільнюся? Сьогодні я їду до Лейдена і повернуся за тиждень, — отже, по тому чекайте на мене. Де ви живете?

— За одну милю на південь від Брука, мінгеере, коло каналу. В нас бідна похила халупа, мінгеере. Кожне з тамтеш. ніх дітлахів покаже її вашій честі, — додав Ганс, тяжко зітхаючи. — Усі вони бояться близько підходити до нашої халупи; вони звуть її: «ідіотова хатина».

— Гаразд, — сказав доктор і швидко подався геть, лагідно кивнувши Гансові через плече: — Я прийду.

«Випадок безнадійний, — бубонів він до себе, — але хлопча оте мені до вподоби. Щось в його очах нагадує мого бідного Лоуренса. Сто чортів! Невже ж я ніколи не забуду того негідника!» І похмарнівши ще більше, ніж звичайно, доктор мовчки помчав далі.

Ганс знову рушив до Амстердама на своїх рипучих дерев’яних ковзанах; і. знову побрязкував він грошима в кишені; і знову хлопчачий свист мимоволі злітав йому з уст.

«А чи не повернутися мерщій додому, — думав він, — щоб потішити матір радісною звісткою?.. Чи спочатку купити вафлі й нові ковзани?.. Фью-ю!.. Мабуть-таки збігаю я спершу до міста».

Отак врешті Ганс придбав собі ковзани.

РОЗДІЛ VIII

Якоб Поот та його кузен

Ганс та Гретель перебули дуже весело вечір напередодні празника. Місяць сяяв у чистому небі; і, хоч їхня мати давно вже втратила будь-яку надію на одужання свого чоловіка, проте вона так зраділа, почувши про обіцянку меестера відвідати їх, що зглянулася на благання дітей і дозволила їм побігати годинку на ковзанах перед тим, як лягати спати.

Ганс був у захваті від своїх нових ковзанів і, намагаючись показати Гретель, як чудово вони їздять, витівав такі надзвичайні штуки на кризі, що дівчатко тільки сплескувало руками, затамувавши дух від захоплення. На каналі вони були не самі; тут каталися цілими групами ще й інші, але ніхто з них, очевидячки, не помічав наших дітей.

Двоє братів ван Гольп та Карл Сгуммель щодуху бігали наввипередки. З чотирьох пробігів Пітер ван Гольп переміг тричі. А тому Карл, що й без того ніколи не визначався чемністю, був не у вельми доброму гуморі. Він потішав себе тим, що раз у раз кепкував із маленького Сгіммельпеннінка, який хоч і був наймолодший серед товаришів, проте завжди крутився біля них, тримаючись дуже скромно і зовсім не сподіваючись, що його приймуть як повноправного члена до їхньої компанії. Аж раптом нова думка опанувала Карла; певніше, він сам опанував нову думку і заходився умовляти своїх приятелів.

— Знаєте що, хлопці! А давайте не пустимо на змагання отих двох голодранців, що живуть у «ідіотовій хатині». Гільда, мабуть, збожеволіла, коли вимудрувала оту штуку. Катрінка Флак та Річі Корбес просто казяться тільки-но згадають, що їм доведеться змагатися з якимось злиденним дівчиськом; і, як на мене, вони мають рацію. А щодо хлопчиська, то кожен з нас, у кому є хоч краплина мужності, ніколи не припустить і думки про…

— Звичайно! — перебив його Підтер ван Гольп, прикидаючись, немов не зровумів правдивого значення Карлових слів. — А хто ж може брати це під сумнів? Звичайно, що кожен, у кому є хоч краплина мужності, ніколи не припустить і думки про те, щоб відшити від змагання двох добрих ковзанярів тільки тому, що вони бідаки!

Карл, мов скажений, пішов спересердя млинком по кризі…

— Помалу, помалу, добродію! — скрикнув він. — Я вам буду вельми вдячний, якщо ви не говоритимете за інших. Раджу вам удруге до того не братися!

— Ха-ха-ха! — зареготав у захваті маленький Воостенвальберт Сгіммельпеннінк, смакуючи наперед бійку. Він був певен, що як дійде до кулаків, то любий його серцю Пітер натовче дюжину таких зарозумілих хлопчиськів, як оцей Карл.

Але щось у Пітерових очах примусило Карла відвернутися і, щоб зігнати на комусь свою злість, він накинувся на слабшого противника, на Вооста:

— А ти чого скавчиш, щеня? Ах ти ж, кощавий оселедець, куца ти мавпа з довжелезним ім’ям замість хвоста!

Чоловіка із шість, що стояли й каталися поблизу, засміялися й загукали, похваляючи цю хоробру дотепність; і Карл, вважаючи, що він блискуче подолав своїх ворогів, почасти повернув собі добрий гумор. А проте він мудро вирішив відкласти організацію змови проти Ганса та Гретель на той час, коли Пітера не буде.

Саме в цю хвилину Пітерів друг, Якоб Поот, з’явився на каналі. Хлопці не могли ще розглядіти його обличчя, але відразу ж пізнали по фігурі: адже ж на всю околицю не було другого такого гладючого хлопця, як він.

— Еге-ге! Он і товстун суне! — скрикнув Карл. — А з ним іще хтось, тонкий та довгий; якийсь чужий хлопчак.

— Ха-ха-ха! Ці двоє схожі на добру свинячу грудинку, — скрикнув Лудвіг: — прошарок м’яса, прошарок сала!

— То кузен Якоба, англієць, — докинув слово добродій Воост, радіючи, що може перший інформувати всіх присутніх. — То його кузен, англієць. Ох! У нього таке кумедне коротеньке ім’я, — Бен Доббс. Він гостює в них і поїде тільки після великих змагань.

Досі хлопчаки крутилися, вертілися, каталися й витворяли на своїх ковзанах різні хитромудрі штуки, не припиняючи жвавої розмови; але тепер вони замовкли і, незважаючи на різкий, холодний вітер, стояли нерухомо, чекаючи на Якоба Поота та його друга.

— Це мій кузен, хлопці, — сказав Якоб відсапуючись, — Бенджамін Доббс. Він Джон Буль[12] і братиме участь у змаганнях.

Хлопці, як хлопці, — вони враз обліпили новоприбулих. Бенджамін дуже швидко зробив висновок, що голландці, невважаючи на їхнє чудне джеркотіння, дуже порядні хлоп’ята.

Якоб та Бен дістали дозвіл вирушити у довгу подорож на ковзанах — вони надумалися пробігти від Брука аж до Гааги, столиці Голландії, тобто приблизно миль[13] із п’ятдесят.

— Ну, хлопці, — додав Якоб, познайомивши всіх із своїм планом, — хто з вас хоче рушати з нами?

— Я хочу! Я хочу! — закричали збуджено всі хлопці.

— І я теж хочу! — насмілився гукнути маленький Воостенвальберт.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Якоб, вхопившись за гладкі боки й трясучи своїми пухкими щоками. — І ти хочеш рушати? Такий куцанчик? Ні, малюк, такі розваги не для тебе! Таж ти ще носиш подушечки!

У Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом з китової рогівки та стьожок маленькі подушечки, щоб прим’якшити удар, якщо дітлахи, бува, впадуть. Той день, коли вони перестають їх носити, кладе межу між немовлячим віком та дитинством. Воост уже кілька років тому досяг того високого щабля, і стерпіти образу, що її заподіяв йому Якоб, він не зміг, — то було йому над силу.

— Вважай, що ти говориш! — пікнув він. — Щастя для тебе, якщо ти зможеш колись позбутися своїх власних подушок, — адже ж ти обліплений ними з усіх боків!

— Ха-ха-ха! — розляглися сміхом усі хлопці, крім мастера Доббса, який нічого не зрозумів.

— Ха-ха-ха! — і добродушний Якоб зареготався голосніш за всіх. — Це моє сало… атож… він каже, що я ношу подушки з власного сала! — поясняв він Бенові якоюсь незрозумілою говіркою, котру вважав за англійську мову.

Воостова дотепність припала так до смаку, що всі одноголосно вирішили прийняти хлопця до гурту, якщо його батьки дадуть на те свою згоду.

— На добраніч! — пропищав без краю щасливий малюк і полетів щодуху додому.

— На добраніч!

— Ми можемо спинитися в Гаарлемі, Якобе, щоб показати твоєму кузенові великий орган, — озвався жваво Пітер ван Гольп, — а потім подамося до Лейдена, де також є багато на що подивитись; добу перебудемо в Гаазі, — там живе моя одружена сестра, вона буде дуже рада, коли ми навідаємося до неї, а другого дня вранці ми можемо вирушити додому.

— Гаразд! — лаконічно відповів Якоб, що був не з балакучих.

Лудвіг дивився на свого брата з неприхованим захопленням:

— Ура! Молодець, Піт! Як ти добре все розпланував! Мама зрадіє не менш за нас, коли довідається, що ми побуваємо в Гаазі і особисто передамо її привітання сестрі ван Генд. Ух!.. Та й холодно ж! — додав він. — Так холодно, що голова з в’язів падає. Рушаймо краще додому.

— Велике діло, — холодно! Ну, та й що з того! Ач який ніжний! — скрикнув Карл, ретельно виробляючи на кризі якісь вензелі, що він їх звав «подвійне лезо». — Скажи спасибі, що холодно, а ні, то не бігали б ми зараз на ковзанах! Пригадуєш, як було тепло у грудні минулого року?!. Та невже ж ти не розумієш, що коли б ця зима не була напрочуд холодна та ще й така рання, то ми не змогли б вирушити в нашу подорож?

— Я чудово розумію, що нині напрочуд холодний вечір, — сказав Лудвіг. — Бр-р-р, який цупкий мороз! Я біжу додому!

Пітер ван Гольп видобув великого золотого годинника і, повернувши його циферблатом до місячного світла, скільки йому дозволяли закляклі пальці, скрикнув:

— Ого! Вже близько восьми годин! Ось-ось уже прийде святий Ніколас, і мені хочеться подивитися, як дивуватимуться й радітимуть малюки. На добраніч!

— На добраніч! — закричали всі і, галасуючи, співаючи й розлягаючись веселим сміхом, помчали додому вздовж каналу.

Де ж були Гретель та Ганс?

Ах! Як прикро часом кінчається радість!

Вони каталися мало не цілу годину, тримаючись подаль від інших — цілком удовольняючись одне одним. І тільки-но Гретель захоплено скрикнула: «Ах, Гансе, як чудово! Яка розкіш! Подумати тільки, що ми обоє маємо тепер справжні ковзани! Кажу ж тобі, — лелека приніс нам щастя!» — коли це раптом вони щось почули…

То був покрик, дуже слабкий невиразний покрик! Ніхто на каналі не звернув на нього уваги, але Ганс відразу ж зрозумів у чому річ! Гретель помітила, при місячному світлі, як він зблід і похапцем зірвав з себе ковзани.

— Батько! — скрикнув він. — Мабуть, він злякав чимсь маму!

І Гретель побігла слідом «за ним додому так прудко, як тільки могла.

РОЗДІЛ IX

День святого Ніколаса

Усі ми знаємо, що ще до того, як різдвяна ялинка посіла почесне місце в хатньому побуті нашої рідної країни[14], такий собі «вельми веселий старий ельф» привозив у санчатах, запряжених «вісьмома малесенькими північними оленями», силу-силенну розмаїтих цяцьок на дахи наших будинків, а потому прослизав комином униз до кімнати, щоб сповнити подарунками дитячі панчохи, що їх, плекаючи таємну надію, розвішували дітлахи коло каміна. Друзі звали його Санта Клаус, а найближчі з них наважувалися казати на нього «Старий Нік»[15].

На різдвяні свята голландці ходять лише до церкви; після того вони відвідують своїх родичів. А день святого Ніколаса вважається в Голландії переважно за дитяче свято і п’ятого грудня, напередодні цього дня, всі дітлахи мало не казяться з радощів, чекаючи на прибуття святого. Проте декого з них те чекання не вельми потішає, — святий-бо завжди каже правду в вічі, і якщо котре з дітлахів поводилося протягом цього року кепсько, він не мовчатиме нізащо, обов’язково скаже! Часом він навіть приносить різки під пахвою і радить батькам почастувати дітей березовою кашею замість того, щоб частувати їх солодощами, або дати їм доброго прочухана замість гостинців.

Наші хлопчаки добре зробили, що цього ясного зимового вечора подалися мерщій додому, бо ж за годину святий завітав мало не до кожної господи в Голландії. Він відвідав королівський палац і тієї ж самісінької хвилини з’явився у затишному домі, де жила Анні Боуман. Мабуть, не більш як срібний півдолар коштували всі оті гостинці, що найсвятіший залишив їх у господі селянина Боумана; але часом пів-долара важить для бідака стільки ж, скільки сто доларів для заможної людини: ця дрібниця сповнює його дітей чуттям зворушеної вдячності й робить їх щасливими.

Маленькі брати й сестри Гільди ван Глек були страшенно схвильовані й збуджені того вечора, чекаючи на святого. Їм дозволили залишитися у великій залі; їх убрали в найкращі костюми і дали кожному по два пиріжки при вечері. Гільда раділа не менше за інших. А чому б то й ні? Напевне, святий Ніколас не викреслить з свого списку чотирнадцятирічної дівчинки тільки через те, що вона висока на зріст і здається майже дорослою. Навпаки, він, може, подбає й про неї, віддасть належну шану такій вельми доходжалій панні. Звідки знати, що має статися? І через те вона весело сміялася й танцювала так само радісно, як і найменші діти, й була душею всіх їхніх веселих ігрищ. Батькові, матері й бабуні все це, як видко, дуже подобалось; дідуня теж із задоволенням дивився на неї, аж поки не затулив собі обличчя великою червоною хусточкою так, що тільки вершечок його ярмулки лишився на видноті. Ця хусточка була ознакою того, що дідуня збирався подрімати.

Раніше, на початку вечора, і він веселився й бавився разом з усіма, і всі вони так пустували, що здавалося, між дідунею й найменшим його онуком немає ніякісінької різниці, — хіба що дідуня вищий на зріст! Ще й більш від того, — тінь урочистого дожидання раз у раз мерехтіла в очах молодших членів родини, й від того обличчя їхні робилися серйозніші, ніж у дорослих.

Дух веселощів панував у господі й захопив усе навколо. Навіть вогонь танцював і підстрибував за добре наглянсованими блискучими каміновими гратами, а полум’я двох свічок, що тяглося до небесного світила, почало підморгувати до інших далеких свічок у люстрах. У кімнаті в кутку звисав зі стелі довгий шнур від дзвінка, що його було знизано з скляних намистинок, які сіткою обплітали шворку завтовшки в руку. Звичайно, цей шнур висів у затінку і не привертав до себе чиєїсь уваги; але цього вечора він виблискував від верху й до низу, його ручка з малинового скла завзято кидала червоні відблиски на шпалери й багрила їхні чепурні блакитні смуги. Прохожі зупинялися, прислухаючись до веселого сміху, що долітав до них з-за зачинених віконниць та спущених завісок, і, усміхаючись, ішли собі далі, пам’ятаючи, що нині ввечері всеньке село й не думав про сон. Нарешті, у залі зчинився такий гамір, що червона хустинка раптом підстрибнула й звалилася з дідового обличчя додолу. Хіба ж може хто заснути при такому гвалті, та ще такий статечний літній чоловік? Мінгеер ван Глек здивовано дивився на своїх дітей. Навіть найменший реготався, мов несамовитий. Час було братися до справи. Мати натякнула дітям, що коли вони хочуть побачити доброго святого Ніколаса, їм слід запросити його до господи, заспівавши тієї самої гарної пісеньки, яка привела його сюди минулого року.

Малюк витріщив оченятка й устромив кулачка в рота, коли батько посадовив його на підлогу. Проте він одразу ж випростався, любо насупив свої бровенята й запитливо оглянув усю компанію. Вбраний у гаптований костюмчик, оздоблений мереживом, і в чепчик з блакитних стьожок та рогівки китової (адже ж він ще не вийшов з тих літ, коли дітлахи раз у раз бехаються додолу), він був наче король над усіма малюками.

Решта дітей взяли в руки по гарненькому лозовому кошичкові, стали в коло й почали повільно кружляти навколо малого.

Мати тихесенько заграла на фортепіано; враз залунали голоси — ніжні дитячі голоси, що здавалися ще милішими, так-бо вони тремтіли з хвилювання:

Виспівуючи цієї пісеньки, діти нетерпляче і з затаєним острахом поглядали на споліровані двійчаті двері. Коли це раптом хтось голосно в них постукав. Коло розпалося в ту ж мить. Молодші діти, із змішаним почуттям жаху й захоплення притулилися до материних колін. Дідуня нахилився вперед, спершись підборіддям на руку; бабуня пересунула окуляри вище на носа; мінгеер ван Глек, що сидів край каміна, нехапливо вийняв пінкову люльку з рота, а Гільда й інші діти скупчилися біля нього і вп’ялися очима в двері.

В них постукали ще раз.

— Увійдіть, — сказала мати неголосно.

Двері повільно відчинилися, і святий Ніколас у пишному парадному одязі з’явився в кімнаті.

Настала глибока тиша, така тиша, що коли б упала додолу нікчемна шпилька, то й ту було б чути!

Нарешті святий Ніколас заговорив. Яка таємнича велич відчувалася в його голосі! Як лагідно він звучав!

— Кареле ван Глеку, я радий вітати тебе, й твою шановну фроу Катріну, й твого сина та його добру фроу Анні! Діти, я вітаю вас усіх! Гендріка, Гільду, Броома, Каті, Гюйгенса та Лукрецію! А також ваших кузенів та кузин — Вольферта, Дідріха, Майкен, Вооста й Катрінку! Загалом ви поводилися добре відтоді, як я бачився з вами востаннє. Щоправда, восени, на гаарлемському ярмаркові, Дідріх грубіянив, але з того часу він намагався виправитись. Майкен останніми часами кепсько вчилася, і надто багато цукерок та різних ласощів потрапляло їй до рота, а надто мало стейверів до її скарбнички для роздавання бідакам. Сподіваюсь, що надалі Дідріх зміниться на краще й поводитиметься, як то личить добре вихованому, гречному хлопчикові, а Майкен візьметься до науки щиріше й пам’ятатиме, що на світі багато бідних людей. Нехай вона затямить також, що економія й ощадність — то є підвалина гідного й доброчесного життя. Маленька Каті жорстоко обходиться з тваринами, — вона раз у раз мучить кицьку. Адже ж святий Ніколас чує, як жалісно нявчить кицька, коли її смикають за хвоста. Я пробачу Каті, якщо вона добре запам’ятає від цієї хвилини, що й найменші німі тварини теж відчувають біль і кривдити їх не вільно.

Каті гірко заплакала з переляку, а святий чемно мовчав, доки її не заспокоїли.

— А тебе, Брооме, — провадив він далі, — я попереджаю, що хлопчики, які набралися звички сипати нюхальний тютюн в грілку своєї шкільної вчительки, можуть одної гарної днини спійматися на таких милих жартах і дістати доброго прочухана…

(Броом почервонів і вирячив очі від незмірного здивування).

— Але ж ти дуже добре вчишся, і я не робитиму тобі більше ніяких закидів.

— Ти, Гендріку, визначився весною на змаганнях, стріляючи з лука, і влучив просто в ціль, хоч перед нею й гойдали пташкою, щоб ти схибив. Я віддаю тобі належне за твої успіхи у спорті та гімнастичних вправах… проте я не раджу тобі брати участь у човнових перегонах, тому що тобі лишається надто мало часу для навчання.

— Лукреція та Гільда спатимуть спокійно цієї ночі. Вони люблять допомагати бідним, у них чисте сумління й добре серце, вони з дорогою душею слухаються дорослих вдома, і все це зробить їх щасливими.

— Загалом кажучи, я дуже задоволений з вас усіх і з кожного зокрема. Добрість, працьовитість, доброчинність та ощадливість панували у вашій господі. Через те благословляю вас, і нехай Новий рік приходить і бачить, що всі ви ступили на шлях послуху, мудрості й любові. Завтра ви знайдете матеріальніші докази мого перебування серед вас. Прощавайте!

Тієї ж миті різні солодощі, мов град, посипалися на полотняне простирало, що його було розстелено перед дверима. Зчинилася неймовірна буча. Діти кинулися на ласощі й почали наповняти ними свої кошички. Мати обережно придержувала малюка в цій штовханині, доки він не набрав повні пухкі кулачки цукерок. Потому найсміливіший з хлопчаків підбіг до дверей і розчинив їх навстіж… Але надаремне заглядали діти в таємничу кімнату… Святого Ніколаса ніде не було.

Через який час усі подалися до іншої кімнати, де стояв стіл, застелений найтоншим сніжно-білим обрусом. Збуджені діти поставили на нього по черевичкові. Двері добре замкнули, а ключа сховали в маминій спочивальні. Потім, поцілувавши одне одного й побажавши одне одному на добраніч, усі піднялися по сходах урочистою родинною процесією на горішній поверх, весело попрощалися коло дверей своїх спочивалень — і в господі мінгеера ван Глека, нарешті, запанувала глибока тиша.

Другого дня вранці ранесенько всі домашні зібралися біля загадкових дверей; двері урочисто відімкнули в присутності всієї сім’ї… коли гульк! Яке чудове видовище! Всі побачили, що святий Ніколас свято додержує свого слова!

Кожен черевик був повний ущерть, і поруч нього лежало ще багато кольористих речей. Скільки тут було подарунків! І ласощі, і цяцьки, і розмаїті дрібнички, і книжки і… і чого тут тільки не було! Нікого не забуто. Всі одержали подарунки, починаючи від дідуні й аж до малюка.

Маленька Каті захоплено плескала в долоні, обіцяючи собі ніколи, ніколи більше не мучити кицьки.

Гендрік стрибав по кімнаті, махаючи над головою чудовим луком та стрілами. Гільда радісно сміялася, відкриваючи малиновий футляр і виймаючи з нього чудову блискучу покрасу. Всі інші милувалися у захваті своїми скарбами й захоплено скрикували «ох» та «ах» — точнісінько так, як це робили ми у нас тут, в Америці, тогорічного різдва.

Тримаючи в руках блискуче намисто й купку книжок, Гільда пробралася до батьків і простягла до них своє сяюче личко для поцілунку. її ясні очі світилися такою щирістю та ніжністю, що мати, нахилившись до неї, пошепки її благословила.

— Я в захваті від цієї книги, дякую вам, тату!. — мовила вона, доторкуючись до верхньої книжки своїм підборіддям. — Я читатиму її цілісінький день.

— Атож, любонько, — сказав мінгеер, — і добре зробиш. Ніхто не може дорівнятися Якобу Катсрві. Якщо дочка моя вивчить його «Моральні емблеми» напам’ять, нам з матір’ю буде нічого тебе вчити. Книжка, що ти на неї показуєш, — це й є «Емблеми», найкращий його твір. її оздоблено рідкісними гравюрами роботи ван дер Венне.

(До речі буде тут сказати, що спинки оправи тієї книжки не було видко; а через те дуже важко пояснити, як міг мінгеер ван Глек догадатися, яку саме книгу подарував його дочці святий Ніколас. Дивно також, що святий якимсь робом роздобув речі, що їх зробили старші діти, і поклав їх на стіл, прикріпивши до них етикетки з іменнями батьків, бабуні й дідуні. Але всі були такі захоплені своїм щастям, що не помічали тих маленьких недоладностей. Гільда побачила, що очі в її батька засяли від захвату, як це бувало завжди коли він говорив про Якоба Катса; тож вона поклала свою купку книжок на стіл і приготувалася уважно слухати).

Мінгеер ван Глек розповідав про старого Катса дуже детально. Отже, розповідь його тривала досить довго і говорив він увесь час у супроводі своєрідного хору: гавкали маленькі собаки, нявкали кицьки й мекали ягнятка, не кажучи вже про вельми галасливе брязкальце, — цвіркуна з слонової кістки, — що його малюк крутив у невимовному захваті. А назверх усього маленький Гюйгенс насмілився засурмити в свою сурму, намагаючись повершити батьків голос, а Вольферт заходивсь акомпанувати братові на барабані.

Добрий святий Ніколас! Щодо мене, то я, заради юних голландців, мабуть-таки, визнаю його й захищатиму від усіх невір, доводячи, що він існує.

Карл Сгуммель мав того дня дуже багато діла: він під великим секретом запевняв молодших дітей, що ніякий святий Ніколас до них не приходив, — нічого подібного! Просто їхні ж рідні батьки й матері запросили до господи якусь людину, передягнену святим, і самі понаставляли на столах подарунків. Проте ми з вами ліпше знаємо, як воно все було насправді.

А втім, якщо то дійсно приходив святий, то чому ж він того вечора не завітав до Брінкерової господи? Чому ж єдину ту домівку, таку темну й сумовиту, обминув він?

РОЗДІЛ X

Що бачили хлопчики в Амстердамі

— Усі тут? «— гукнув весело Пітер, коли другого дня рано-вранці все товариство зібралося на каналі, екіпіроване як слід для подорожі на ковзанах. — Подивимось! Якоб настановив мене капітаном, отже я мушу перевірити, чи всі зібралися. Карл Сгуммель! Ти тут?

— Тут!

— Якоб Поог!

— Тут!

— Бенджамін Доббс!

— Ту-у-ут!

— Ламберт ван Моунен!

— Тут!

— Це чудово! Без тебе я б не обійшовся, — адже ж тільки ти говориш по-англійському. Лудвіг ван Гольп!

— Тут!

— Воостенвальберт Сгіммельпеннінк?

Немає відповіді.

— Ага! Мабуть, маленького шибеника не пустили батьки. Ну, хлопці, зараз рівно вісім годин, — чудова погода, і замерзлий Ай твердий, мов скеля, — за тридцять хвилин ми будемо в Амстердамі. Раз, два, три, — рушаймо!

І таки й справді, не минуло й півгодини, як вони перейшли через міцну кам’яну дамбу і опинилися в самісінькому серці величезної столиці Нідерландів — у обведеному муром місті, що розляглося на дев’яносто п’ятьох островах, з’єднаних між собою майже двома сотнями мостів. Хоч Бен уже був тут аж двічі, відколи приїхав до Голландії, але він і зараз бачив тут багато чого вартого подиву, його товариші-голланді, які жили в цій околиці все своє життя, вважали, що Амстердам — найзвичайнісіньке місто і нічим особливим не вирізняється. Бена ж, навпаки, цікавило тут усе: високі будинки з чудними роздвоєними димарями та гостроверхими фронтонами; приміщення для складу товарів, що містяться високо під дахами купецьких будинків, з довгими, простягненими, наче руки, стрілами підйомних кранів, які підіймають товари до складів або спускають їх повз вікна помешкань на вулицю; величні громадські будівлі, що стоять на товстелезних дерев’яних палях, глибоко вбитих у багнистий грунт; вузькі вулиці; канали, що перетинають місто по всіх напрямах; мости; шлюзи; розмаїті вбрання городян і, найдивніше за все, — поприліплювані до церков крамниці та житлові будинки з надзвичайно довгими димарями, що високо здіймаються над тими священними мурами.

Коли Бен дивився вгору, він бачив високі й немов нахилені вперед будинки, що, здавалося, прошивали небо своїми блискучими дахами; коли він дивився вниз, то перед ним простягалася дивовижна вулиця без брукованих переходів на перехрестках та без підійнятих над її рівнем тротуарів, — бруківка безпосередньо переходила в цегляні доріжки для пішоходів; а коли очі його зупинялися на півдорозі, він бачив складної конструкції маленькі дзеркальця (так звані «шпигуни»), що їх прикріплено знадвору майже до кожного вікна в такий спосіб, щоб мешканці тих будинків могли стежити за всім, що відбувається на вулиці, чи то роздивитися кожного, хто постукає до них у двері, а щоб їх самих, проте, нікому не було видно.

Часом повз нього проїздив, запряжений собаками, невеличкий візок, що його було навантажено різними дерев’яними виробами; обережно проходив осел, нав’ючений двома кошиками з фаянсовим та скляним посудом; голою бруківкою мчали сани (полозки їхні безперервно мастилися олією, що капала з поолієної ганчірки, і тому вони легко шугали по брукові; а часом проїздив і дуже пишний, але незграбний сімейний екіпаж, запряжений темно-гнідими фламандськими кіньми з білими, мов сніг, хвостами.

Місто було прибране по-святковому. Всі крамниці прикрашено на честь святого Ніколаса. Частенько доводилося капітанові Пітерові відтягати свою команду від спокусливих вітрин, де було виставлено безліч найрізноманітніших цяцьок. Голландія вславилася цією галуззю промисловості. Чого-чого тільки тут не було! І сила-силенна мініатюрних, хоч і дуже складних, механічних забавок, і рибальські човни, і манісінькі навантажені трексгюйти, і багато-багато всякої всячини. Бенові дуже хотілося купити щось для свого молодшого брата Роббі, що зостався в Англії. Але він не мав зайвих грошей, — голландці-бо народ дуже обачний, і через те мандрівники вирішили взяти з собою якраз стільки грошей, скільки треба було кожному хлопчикові на його подорожні витрати. А потім, коли всі зібралися на каналі, спільний гаманець передали Пітерові. Отже, Бен вирішив перенести всю свою енергію на огляд славних пам’яток амстердамських і намагався відігнати від себе думку про маленького Роббі.

Він на короткий час зайшов до Морського училища й позаздрив хлопцям, що в ньому вчилися. Адже вони мали добре опоряджений бриг (вони на ньому плавали) і спали на койках-гамаках, що погойдувалися над їхніми чемоданами й скриньками. Він зазирнув до Єврейського кварталу, де живуть багаті гранувальники діамантів та убогі лахмітники, що торгують старою одежиною; він нашвидку оглянув усі чотири головні вулиці Амстердама — Принсен-грахт, Кайзерс-грахт, Геерен-грахт та Сінгель. Ці вулиці вигинаються півколом, і перші три тягнуться аж дві милі з гаком. Посеред кожної з них тече канал, а по обох боках його простилається чудова бруківка, облямована величними будівлями. Ряди голих в’язів по берегах каналу кидали від себе сітку тіней на кригу; і скрізь тут було так сліпуче чисто, що Бен не витерпів і сказав Ламбертові, — в нього, мовляв, складається таке враження, що все це не місто, а якась закам’яніла охайність.

На щастя, година тривала така холодна, що не можна було поливати вулиці та мити вікна; коли б не ця перешкода, то наші юні екскурсанти не раз вимокли б до рубця. Мити, підмітати, натирати — то справжня пристрасть голландських господарок; отже, занести бруд до їхніх безмежно чистих господ — означає вчинити мало не злочин. Глибоке презирство чекає скрізь на тих, хто, переступаючи поріг якого будинку, полінується натерти підметки свого взуття так, щоб вони аж блищали; а в деяких місцях відвідувачі повинні навіть скинути свої важкі черевики перед тим, як зайти до господи.

Сер Уїльям Темпл у своїх спогадах «Що трапилося в християнському світі з 1672 до 1679 року» розповідає про якогось поважного суддю, котрий зайшов навідати одну пані в Амстердамі. Кремезна голландка відчинила йому двері й випалила одним духом, що господиня вдома, але що черевики його не вельми чисті. Не мовивши більш ні слова, вона обхопила великим дивом здивованого добродія обома руками, взяла його на оберемок, пронесла через дві кімнати, посадовила на нижній східець і, схопивши пантофлі, що тут стояли, назули їх гостеві на ноги. І тільки після того вона сказала, що господиня її зараз у горішній кімнаті і що він може йти до неї.

Пробігаючи разом з друзями людними вулицями міста, Бен звернув увагу на те, що місцеві городяни мають такий заспаний вигляд, так ліниво посмоктують свої люльки, що здається — збий ти в них з голови капелюха, й вони не тільки не вчинять ніякого опору, а й не поворухнуться. Він не міг повірити, що ці люди колись знімали повстання, які не раз відбувалися в Голландії; він не міг собі уявити, що нинішні амстердамці — це нащадки тих відважних, самовідданих героїв, про яких він читав в історії Голландії.

Линучи по замерзлій поверхні каналу разом з товаришами, Бен розповів ван Моуненові про похоронний бунт, що вибухнув тут, у Амстердамі, в 1696 році, коли жінки та діти вийшли на вулиці разом з чоловіками; жартівні похоронні процесії ходили скрізь по місту: городяни вирішили показати бургомістрові, що вони нізащо не хочуть підлягати новим правилам поховання померлих. Наприкінці вони вже зовсім втратили слухняність і загрожували мало не розтрощити все в місті; тож бургомістрові довелося скасувати постанову, що образила народ.

— Он на тому розі, — сказав Якоб, показуючи на якісь великі будівлі, — п’ятнадцять років тому величезні склади збіжжя провалилися в драговину. Там стояли міцні будови на добрих палях, але в них зсипали понад сімдесят тисяч центнерів зерна; то було надто багато, й вони завалилися.

Розповісти таку довгу історію було Якобові не так-то легко, й він зупинився перепочити.

— А ти звідки знаєш, що в них зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? — запитав Карл гостро. — Ти був ще в сповитку на той час.

— Мій батько добре знає, як те сталось, і він мені сказав, — відповів Якоб. Передихнувши, він провадив далі. — Бен любить живопис. Давайте-но покажемо йому які-небудь картини.

— Гаразд, — погодився капітан.

— Коли б ми мали час, Бенджаміне, — сказав Ламберт ван Моунен англійською мовою, — я повів би тебе в дім міської управи, тобто вСтадгюйс. Ти побачив би, що там за палі! Ого-го! Будинок збудовано на чотирнадцяти тисячах паль, і їх загнано на сімдесят футів у землю. Але що я хочу тобі показати, то це одну велику картину; на ній зображено, як ван Спейк висаджує в повітря свій корабель… Надзвичайна картина!

— Ван хто? — запитав Бен.

— Ван Спейк. Невже ти не пам’ятаєш? Бій із бельгійцями був саме в розпалі, і коли ван Спейк зрозумів, що вони його подолають і захоплять його корабель, він висадив його в повітря, і себе разом з ним, щоб не здаватися ворогові.

— Хіба ж те вчинив не ван Тромп?

— О, ні. Але й ван Тромп був також дуже хоробрий Йому поставлено пам’ятника в Дельфт Гавні — там, де перші поселенці сіли на корабель, щоб вирушити до Америки.

— Гаразд; а що ж зробив ван Тромп? Він був славнозвісний голландський адмірал, чи не так?

— Так, він брав участь у тридцяти морських боях, — навіть більше! Він подужав іспанський флот і англійський, а потому прив’язав мітлу до вершечка щогли, показуючи цим, що він вимів англійців, вичистив від них море. Голландці вміють перемагати, мій друже!

— Стривай! — скрикнув Бен. — Прив’язав він мітлу, чи не прив’язав, а проте англійці таки подолали його наостанку. Тепер я все пригадав. Ван Тромпа вбито десь на голландському узбережжі в бою, що його виграв британський флот. Прикро… — додав він лукаво, — чи не так?

— Гм! Де це ми опинилися? — скрикнув Ламберт, зміняючи розмову. — Глянь! Усі нас випередили… всі, окрім Якоба. Ой-ой-ой, який же він гладкий! Він здорожиться, перш ніж ми подолаємо половину нашого шляху.