Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ XXXII

Криза

Поки хлопчаки панькаються зі своєю втомою, зазирнімо до Брінкерової хатинки.

Чи то ж можлива річ, щоб Гретель та її мати не поворухнулися відтоді, як ми з ними бачилися востаннє? Щоб немічний чоловік і разу не перевернувся на своєму ліжкові з боку на бік? Минуло вже чотири дні, а журлива група людей, що ми їх покинули у Брінкеровій господі, мала точнісінько такий вигляд, як і того вечора. Ні, не зовсім такий, бо Рафф Брінкер зблід іще більше; хоч пропасниця вже покинула його трусити, а проте він ще й досі не прийшов до пам’яті. Того вечора вони були самі в цій бідній, але чистій кімнаті. А тепер тут є ще якісь сторонні особи, що стоять у протилежнім кутку.

До Брінкерів завітав доктор Букман; він розмовляє стиха із огрядним юнаком, що слухає його дуже уважно. Огрядний юнак — то його учень та асистент. Ганс також тут. Він стоїть край вікна, шанобливо чекаючи, поки хто звернеться до нього.

— Бачте, Волленговене, — мовив доктор Букман, — тут справа зовсім ясна… — і доктор забалакав такою дивовижною мовою, такою мішаниною латинських та голландських слів, що я не зважуюсь їх перекласти.

За кілька хвилин, помітивши, що Волленговен дивиться на нього не вельми тямущим поглядом, учений зглянувся на свого учня і перейшов на звичайну, легкозрозумілу мову.

— Цей випадок, бачу я, має ті ж самі ознаки, як і хвороба Ріпа Дондерданка, — забубонів він стиха. — Той упав з даху Воппельплоотського вітряка. Після тієї лихої пригоди чоловікові раптом відібрало розум, а згодом він остаточно дійшов до ідіотизму. Один час він лежав так само нерухомо, як і цей хворий, так само стогнав, та раз у раз хапався рукою за голову. Мій вчений друг ван Гоппем зробив операцію Дондерданкові і знайшов у нього під черепом маленький темний мішечок, тобто — пухлину, що давила його пацієнтові на мозок. Саме вона й спричинялася до недуги. Мій друг ван Гоппем вирізав ту пухлину… Надзвичайна операція! Бачте, на думку Цельзія… — і тут доктор знову перейшов на латину.

— А Дондерданк зостався живий? — запитав асистент шанобливо.

Доктор Букман похмарнів:

— Річ не в тім. Здається, помер… — буркнув він. — Але чому ви не зосереджуєте вашої уваги на істотних, надзвичайних ознаках цього випадку? Подумайте хвилинку, як… — і він поринув у безодню таємничої латини так глибоко, як ніколи.

— Але ж, мінгеере… м’яко, але настійливо докинув слово студент, який знав, що доктор довго не зрине на поверхню, якщо його відразу ж не витягти з його укоханих глибин. — Мінгеере, не забудьте, що вам сьогодні треба побувати ще в кількох місцях, — три ноги в Амстердамі, та око в Бруці, та ще пухлина на каналі.

— Пухлина може почекати, — промовив доктор замислено. — Так, то теж вельми цікавий випадок… вельми цікавий! Жінка протягом двох місяців не може підвести голови… Чудова пухлина, сер!

І доктор знову забалакав голосно. Він зовсім забув, де він і чого сюди прийшов.

Валленговен зробив іще одну спробу:

— А цей бідолаха, що лежить отут, мінгеере? Як ви гадаєте, — його можна врятувати?

— Так-так, безперечно… — буркнув зніяковіло доктор, раптом збагнувши, що він трохи відхилився від мети, яка привела його в цю хатину. — Безперечно… тобто… принаймні я сподіваюся, що так…

— Якщо хто в Голландії може його врятувати, мінгеере, — неголосно промовив асистент від щирого серця, — то це, звичайно, тільки ви.

Доктор нахмурився й, пробурчавши (хоч і лагідним тоном), щоб студент не базікав казна-чого, подав Гансові знак підійти ближче.

Цей лікар-чудій терпіти не міг балакати з жінками, а особливо на хірургічні теми. «Ніколи не знаєш, — казав він, — якої саме хвилини ті нікчемні створіння надумаються завищати або зомліти». Через те він пояснив становище Раффа Брінкера Гансові й сказав йому, що саме, на його думку, слід зробити, щоб урятувати хворому життя.

Ганс слухав його уважно, то червоніючи, то полотніючи, і раз у раз скидаючи тривожними очима на ліжко.

— Операція може вбити мого батька… так ви сказали, мінгеере? — прошепотів він, нарешті, тремтячим голосом.

— Може, мій хлопчику. Але я глибоко вірю, що операція врятує його, а не вб’є. Ах, коли б ти не був ще хлопчисько, — всі хлопчиська-бо такі тупоголові, — я пояснив би тобі науково у чому саме справа, але ж ти однаково нічогісінько не розбереш.

Ганс сторопів від такого компліменту.

— Нічогісінько не розбереші — удруге сказав доктор Букман обурено. — І так завжди: після тієї та й знов тієї ж співають! Тільки-но запропонуєш серйозну операцію, — а людям однаково, чим її робитимуть, хоч і сокирою, — перш за все питаються тільки про одне: «Вб’є вона чи не вб’є?»

— Але ж для нас у цьому питанні все, мінгеере, — мовив Ганс із гідністю, і очі в нього сповнилися сліз.

Доктор Букман глянув на нього й раптом зніяковів:

—- Ах, цілком вірно! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень. Ти славний хлопчина. Який син поставиться байдуже до того — вб’ють чи не вб’ють його рідного батька!?. Звичайно, ні однісінький. Так, так… Я сам старий дурень.

— А він помре, мінгеере, якщо операції не робити й хвороба протягнеться довший час?

— Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те ж саме, тільки йому гіршає щохвилини. Тиснення на мозок все збільшується і незабаром збавить йому життя… — сказав доктор і ляснув пальцями.

— Але операція може врятувати його? — казав далі Ганс. — А чи скоро, мінгеере, ми довідаємося про те, що йому повернуло на одужання?

Доктор Букман нетерпляче знизав плечима:

— За день… а може, за годину. Побалакай із матір’ю, хлопче, і хай вона вирішить справу. Та не барись, бо часу в мене надто мало.

Ганс підійшов до матері; і в першу хвилину, коли вона вп’ялася в нього очима, він не міг вимовити жодного слова; але, відвівши від неї свій погляд, він сказав твердим голосом:

— Я мушу побалакати з мамою сам на сам.

Кмітлива маленька Гретель, яка цього разу не розуміла гаразд, що саме тут відбувається, кинула на брата обурений погляд і відійшла:

— Вернися, Гретель, і сядь, — промовив Ганс сумно.

Вона послухалась.

Матуся Брінкер та її син стояли біля вікна, а доктор із асистентом схилилися над слабим і радилися поміж себе, притишуючи голос. Це аж ніяк не могло потривожити пацієнта. Він був однаково що сліпий і глухий. Тільки його слабкий, жалібний стогін доводив, що він іще живий. Ганс серйозним тоном переказав матері свою розмову з доктором; він намагався говорити пошепки, щоб сестра його нічого не почула.

Напіввідкривши засмаглі губи, матуся Брінкер пильно слухала, дивлячися на сина допитливими очима й немов шукаючи якогось прихованого значення в його словах. Один раз вона коротко, перелякано схлипнула, — аж Гретель зірвалася на рівні ноги, — але відразу ж перемогла себе і далі слухала спокійно.

Коли Ганс замовк, мати повернулася, кинула довгий, розпачливий погляд на свого чоловіка, що лежав такий блідий та непритомний, умить порвалася до нього і впала навколішки перед його ліжком.

Сердешна маленька Гретель! Що все це означає? Вона нічого не розуміла й запитливо глянула на Ганса; але той стояв, схиливши голову і начебто молився; вона глянула на доктора, але той обережно обмацував голову її батька, немов досліджував якийсь курйозний камінь; глянула на асистента, але той саме закашлявся і відвернувся; глянула на свою матір… Ах! Маленька Гретель, ти зробила найкраще з того, що ти могла зробити, — ти стала навколішки поруч матері, обняла її шию своїми теплими, юними руками й заплакала, благаючи бога зглянутися на них.

Коли мати підвелася, доктор Букман тривожно зиркнув на неї й гостро запитав:

— Ну що ж, юфроу, будемо робити операцію?

— Йому буде боляче, мінгеере? — запитала та тремтячим голосом.

— Не знаю. Мабуть, ні. То будемо?

— Це може вилікувати його, кажете ви, і… мінгеере, ви сказали моєму синові, що… можливо… можливо… — вона не мала сили докінчити.

— Так, юфроу, я сказав, що пацієнт може вмерти від операції… але будемо сподіватися на краще (він глянув на свого годинника. Асистент нетерпляче відійшов до вікна)…— Отже, юфроу, час не жде. Так чи ні?

Ганс обійняв матір, хоч він і не звик до таких речей. Він навіть поклав голову їй на плече.

— Меестер чекає на відповідь, — шепнув він їй на вухо.

Матуся Брінкер давно вже була кругом голова у своїй родині. Частенько ставилася вона вельми суворо до Ганса, керуючи ним твердою рукою та втішаючись своєю материнською владою… А тепер вона так знемоглася, стала така безпорадна… Приємно було почувати себе в міцних синових обіймах. Вона немов набиралася сили, що йшла навіть від дотику його білявого волосся.

Матуся Брінкер благально подивилася на свого хлопця:

— О Гансе! Що маю я сказати!

— Скажіть так, як вам підказує ваше чуття, мамо, — відповів Ганс, схиливши голову.

Матуся Брінкер помовчала якусь хвилину. І врешті серце підказало їй відповідь.

Вона повернулася до доктора Букмана:

— Добре, мінгеере. Я згодна.

— Гм! — буркнув доктор таким тоном, немов хотів сказати: «Довго ж ти думала, матінко!»

По тому доктор нашвидку порадився із своїм асистентом, який слухав його зовні дуже шанобливо, а в душі смакував наперед насолоду — що ж то воно буде, коли він розповість своїм товаришам-студентам прекумедну штуку! Подумайте-но, — в очах «старого Букмана» він побачив найсправжнісіньку сльозу!

Тим часом Гретель дивилася на них мовчки й уся тремтіла… Але, коли вона побачила, що доктор відкриває шкіряний футляр і виймає з нього один по одному гострі блискучі інструменти, вона кинулася вперед.

— О мамо… бідний тато не вчинив нічого злого! Невже вони хочуть його вбити?

— Не знаю, дитино!.. — скрикнула матуся Брінкер, дивлячися запаленими очима на Гретель. — Я нічогісінько не знаю.

— Е ні, юфроу, так справа не піде… — суворо сказав доктор Букман, скинувши гострим поглядом на Ганса. — Ви з дівчинкою мусите піти звідси. Хлопець може лишитись.

Матуся Брінкер миттю випросталася на ввесь свій зріст. Очі їй загорілися. Вона відразу немов обернулася у зовсім іншу жінку, яка не знає ні страху, ані сліз. її голос пробренів дуже тихо, але в ньому відчувалася рішучість.

— Я зостануся з чоловіком, мінгеере, — твердо сказала вона.

Доктор Букман здивувався. Він звик, щоб його накази виконувалося беззаперечно. На одну мить його очі зустрілися з її очима.

— Ви можете зостатися, юфроу, — сказав він зміненим голосом.

Гретель уже зникла.

В одному кутку хатини були двері до маленької комірки, де стояв тапчан — тверда постеля Гретель; той тапчан, схожий на скриню, був прикріплений до стіни. Ніхто не побачить там Гретель, ніхто не згадає про маленьке створіння, що труситься, як з пропасниці, зіщулившись у своєму темному кутку.

Доктор Букман скинув із себе тяжке пальто; він налив у велику череп’яну миску води й поставив її біля ліжка. Потім, повернувшись до Ганса, він запитав:

— Я можу розраховувати на тебе, хлопче?

— Можете, мінгеере.

— Гаразд, я вірю тобі. Стань у головах, отут… а мати хай сяде праворуч від тебе… отак… — і він поставив стільця поруч із ліжком. — Пам’ятайте, юфроу, щоб не було ні зойків, ні зомлінь!

Матуся Брінкер відповіла йому тільки поглядом.

Це його вдовольнило.

— Ну, Волленговене…

О, цей футляр із страшними інструментами! Очі в Гретель сповнені були слізьми; вона дивилася з своєї комірчини крізь щілинку в дверях… Аж ось асистент узяв інструменти й подав одного з них докторові… Тут Гретель не витримала, вона не могла більше сидіти тихо.

Мов несамовита влетіла вона в кімнату, вхопила свій каптур і вибігла на вулицю.

РОЗДІЛ XXXIII

Гретель та Гільда

Був саме час великої перерви. Тільки-но вдарили в шкільного дзвона, як увесь канал, здавалося, пустив дзвінкий крик і відразу ж ожив, закрасувавшися хлопчиками й дівчатками. Цей хитрун, що так мирно лежав під полудневим сонцем насправді був калейдоскопом, який треба лише струсити, щоб він заграв низкою блискучих перетворень.

Сила-силенна яскраво зодягнених дітей висипала з школи; всі вони прудко бігали на ковзанах; цілий ранок сиділи вони смирненько в класах і тепер надолужували те — піснями, галасом та сміхом. Ніщо не заважало їм пустувати й веселитися. Жодної думки про шкільні підручники не вилетіло разом з дітлахами на вільне, пройняте сонцем повітря. Латина, арифметика, граматика — все це лишилося там, замкнене на цілу годину в похмурому класі. Хай учитель сам перетвориться на іменника, якщо має охоту, хай, хоч і на власне ім’я — байдужісінько! — а вони веселитимуться й не згадуватимуть за нього нізащо! Крига така гладенька й так приємно ковзати по її поверхні, що дітям однаковісінько, де лежить Голландія — чи на Північному полюсі чи на екваторі! Що ж до фізики, — то навіщо сушити собі голову над інерцією, силою притягання та подібними речами, коли головна суть у тому, щоб тебе не штовхнули та, чого доброго, не беркицьнули у натовпі на лід!

Коли це раптом, у розпалі веселої метушні, хтось із школярів скрикнув:

— Що там таке?

— Що? Де? — залунали десятки голосів.

— Як, ви не бачите? Он щось темне біля ідіотової хатини.

— Я не бачу нічого, — сказав один з хлопчаків.

— А я бачу! — закричав другий. — То собака!

— Який там собака? — пропищав уже знайомий нам голосок. — Ніякого собаки там немає… то просто купа лахміття.

— Ех ти! Воосте! — гостро відказав інший хлопчик. — Знову ти попав, як сліпий на стежку! Та це ж ота Гретель, що пасе гуси… Глянь — вона шукає пацюків.

— Ну, та й що ж? — пікнув Воост. — А хіба ж вона сама не клунок лахміття, хтів би я знати?

— Ха-ха-ха! Молодчага Воост! Чудово! Одержиш медаль за свою дотепність, якщо й надалі не даватимеш маху.

— Ти одержав би щось зовсім інше, коли б її брат Ганс був зараз тут. Б’юсь у заклад, що він підніс би тобі під самісінький ніс тертого хріну! — гукнуло одне закутане хлоп’я, що слабувало на нежить.

А як Ганса тут не було, со Воост міг удавати з себе дуже хороброго хлопця:

— Ах ти ж чхун! Теж обізвався! Хто на твого Ганса звертає увагу? Та я відлупцюю дюжину таких, як він, першої-ліпшої хвилини, ще й тебе в додаток.

— Ти відлупцюєш? Відлупцюєш? Ти?!.. Ану-ну підійди-но та спробуй! — і на доказ своїх слів малюк з усієї сили помчав геть, якнайдальше від хвастовитого Вооста.

Нараз хтось запропонував погнатися за трьома найстаршими учнями, — і тут уже всі, і друзі й вороги, сміючись та пустуючи, як звичайно, хутко об’єдналися для спільної мети.

Серед тієї веселої юрби тільки одна дівчинка глибоко замислилася, побачивши маленьку темну фігурку, що принишкла біля ідіотової хатини.

Бідолашна, перелякана Гретель! Вона не думала про школярів, хоч їхні веселі голоси та вибухи сміху долітали до неї, мов крізь сон.

Який голосний стогін нісся з цього, заслоненого завіскою, вікна .. Невже ж оті чужі люди справді убивають її батька?

Ця думка примусила її зірватися на рівні ноги й скрикнути з невимовного жаху!

«Ах, ні! — схлипнула вона, знову опускаючись на горбочок мерзлої землі, що на ньому вона ввесь час сиділа. — Адже ж мама там… і Ганс… Вони подбають про нього. Але які бліді були вони обоє! І Ганс, — навіть Ганс плакав!..

«І навіщо отой старий сердитий меестер залишив його, а мені наказав вийти? — думала вона. — Я притулилася б до мами й поцілувала б її… Вона так любить, коли я лащуся до неї… Завжди жалує мене в такі хвилини по голові й так лагідно говорить зі мною, хоч би перед тим і нагримала на мене!.. Чого це раптом стало так тихо? А що, коли всі помруть, — і батько, і Ганс, і мама… О, що ж я тоді робитиму?!»— і Гретель, тремтячи з холоду, затулила обличчя руками й заридала так, немов їй краялося серце.

Бідне дівчатко зовсім змучилося за останні чотири дні, пораючися в господі та коло батька. Увесь цей час Гретель була для матері слухняна маленька служниця: вона потішала й підбадьорювала сердешну самітну жінку, вдень допомагаючи їй у всьому, а протягом довгих ночей доглядаючи разом із нею свого непритомного батька. Гретель розуміла, що саме в цю хвилину в їхній господі відбувається щось жахливе і таємниче — таке жахливе і таємниче, що навіть лагідний, добрий Ганс не зважився нічого розповісти їй та пояснити.

Потім нові думки зринули Гретель у голові. Чому Ганс нічогісінько не сказав їй? Сором йому! Адже ж ідеться й про її батька!.. Вона вже не дитина. Хіба ж не вона вирвала якось гострого ножа з батькових рук?.. І ще зовсім недавно, тієї жахливої ночі, саме вона примусила батька випустити матір, тим часом як Ганс, хоч він і більший і дужчий, нічим не зміг їй допомогти. То чому ж із нею поводяться так, наче вона ні до чого незугарна? Знову затихло… О, яка страшна тиша… і який холод, який лютий холод! Коли б хоч Анні Боуман не подалася до Амстердама, а лишилася вдома, — було б не так тоскно… Як холодно в ноги… Що це?.. Знову стогін… Чи то ж не від нього здається їй, наче вона пливе у повітрі?

Ні, так негаразд… Мати кожної хвилини може потребувати її допомоги!

Насилу підвівшись, Гретель сіла, протерла очі й здивувалася — здивувалась, що небо таке ясне та синє, здивувалася з того, що так тихо в їхній хатинці, а найбільше здивувалася вона зі сміху, який то дужчав, то завмирав у далині.

Минув короткий час, і вона знову впала на замерзлу землю; розмаїті думки завихорилися, закрутилися у неї в голові, — все переплуталось…

Які дивні губи в того меестера!.. Що то шелестить у лелечому гнізді на дасі, немов те гніздо щось шепоче до неї? А які блискучі ножі були в шкіряному футлярі… Мабуть, і срібним ковзанам так не заблискотіти!.. Коли б вона була вбралася в свою нову кофтину, вона б так не тремтіла…

яка ж та нова кофтина ловкенька… Зроду в неї нічого кращого не було… Так-так, її татко нездужає… Бог беріг її татка до цього часу… Він і тепер збереже його, аби тільки ті двоє пішли собі геть… Ах, он вони, оті меестери!.. Вони опинилися зараз на дасі… дряпаються на самісінький вершечок… Ні… то мама й Ганс… чи то лелеки… Так темно, що нічого не розбереш… А горбочок колихається та гойдається так дивно… Як любо співають пташки!.. Це, мабуть, зимові пташки, — адже ж холодне повітря аж роїться крижинками… Тут не одна пташка… тут їх щонайменше двадцять… О, послухайте їх співів, мамочко!.. Розбуркайте мене, мамо, перед змаганнями… я так стомилася все плакати й плакати…

Раптом чиясь тверда рука лягла їй на плече.

— Вставай, дівчинко! — скрикнув лагідний голос. — Так не можна! Якщо лежатимеш тут — замерзнеш.

Гретель повільно підвела голову. Вона ще не зовсім отямилася й через те анітрохи не здивувалася, побачивши, що над нею схилилася Гільда ван Глек і дивиться своїми добрими прекрасними очима їй в обличчя. Гретель і раніше багато разів бачила це уві сні.

Але ніколи не снилося їй, що Гільда трястиме її так грубо, що вона підійматиме її силоміць, — ніколи не снилося їй, що вона почує, як Гільда кричить:

— Гретель! Гретель Брінкер! Прокинься-бо!

Все це було наяву. Гретель звела очі. Так, мила, приваблива панночка дійсно трясла, терла, мало її не била. Напевне, все це сон… Ні-ні, ось і хатинка… і лелече гніздо на дасі… і меестерова карета біля каналу… Тепер Гретель бачила все зовсім виразно. Руки їй ломило, ноги тремтіли… Гільда примусила її трошки пройтися.

Нарешті Гретель очумалася майже зовсім.

— Я заснула, — засоромлено промимрила вона, обома руками протираючи очі.

— Саме так, ти заснула, і заснула занадто міцно, — всміхаючись відповіла Гільда, в якої аж губи побіліли з переляку. — В кожному разі, тобі зараз краще… Зіпрись на мене, Гретель, — отак… Ворушись, рухайся; це тебе зігріє, а трохи згодом можна погрітися й біля вогню… А тепер ходім, я відведу тебе додому.

— О, ні, ні, ні! Тільки не туди, юфроу!.. Там меестер. Він наказав мені вийти!

Гільда, нічого не знаючи об тім, що сталося в Брінкерів дуже здивувалася, але вирішила тим часом не з’ясовувати справу.

— Добре, Гретель… Тільки постарайся ходити швидше… Я вже давно бачила тебе тут на горбочку; але я думала, що ти бавишся… Отак, отак… добре… Ходи, ходи, не зупиняйся!

Увесь цей час добра дівчинка примушувала Гретель ходити туди й сюди, підтримуючи її однією рукою, а другою силкуючись скинути з себе свою теплу жакетку.

Гретель помітила це й відразу догадалася, навіщо вона те робить.

— О юфроу, юфроу! — скрикнула вона, благаючи. — Будь ласка, й не думайте про це… О! Будь ласка, не скидайте її з себе! Таж я горю, юфроу! Я вся горю, їй-право… Тобто не те, що горю, але мені всеньке тіло наче коле шпильками та голками… О юфроу, будь ласка, не роздягайтеся!

Бідолашна дівчинка була така збентежена, що Гільда похопилася заспокоїти її:

— Добре, Гретель, хай буде так. А ти жвавіше рухайся… отак. Бач, — щоки в тебе вже й порожевішали… розквітли, мов справжні троянди! Я гадаю, що тепер меестер дозволить тобі увійти… Напевне дозволить… Хіба твій батько так дуже слабує?

— Ах, юфроу, — скрикнула Гретель і знову тяжко заплакала, — він, здається, вмирає! Там зараз два меестери в нього, а мама сьогодні майже ввесь час мовчить… Чуєте, як він стогне, юфроу? — додала вона, знову охоплена жахом. — Щось так гуде в повітрі, що я погано чую… Може, тато помер! О, хоч би він застогнав, щоб я почула його голос!

Гільда прислухалася. Хатинка Брінкерів була близенько, але там панувала тиша, — не чути було ні звуку.

Щось говорило їй, що Гретель каже правду. Вона підбігла до вікна.

— Ви нічого не побачите звідти, панночко, — ридма ридала маленька Гретель, — мама заслонила вікно зсередини проолієним папером. Подивіться, будь ласка, крізь друге вікно, що виходить на південь; там папір прорвався й можна роздивитися, що робиться в хаті.

Стурбована Гільда кинулася за ріг хатини, над яким звисала низька обшарпана очеретяна стріха, але…

Але раптом вона зупинилась.

«Незручно мені зазирати в чужі вікна», — подумала вона. Потім тихенько покликала Гретель і шепнула їй:

— Подивись-но сама… Може, твій батько просто заснув.

Гретель хотіла підбігти до вікна, але руки й ноги їй затремтіли, і вона не могла зрушитися з місця. Гільда кинулася до неї, щоб її підтримати.

— Боюсь, коли б і ти, чого доброго, не занедужала, — мовила вона лагідно.

— Ні, я не слаба, юфроу… тільки мені дуже тяжко зараз на серці, хоч очі мої й сухі, як і ваші… Що це? Юфроу, ваші очі вже не сухі?.. Ви плачете, — плачете через нас?! О юфроу… хай благословлять нас ваші сльози! О, я знаю, тепер батькові полегшає… — і дівчинка знов і знов цілувала Гільдину руку, водночас стаючи навшпинячки та намагаючись дотягтися до маленького віконечка, щоб таки зазирнути крізь нього в кімнату.

Поламана віконна рама була полагоджена в кількох місцях; упоперек неї звисав обірваний клапоть паперу. Гретель притулилася обличчям до рами.

— Бачиш ти що-небудь? — прошепотіла Гільда нарешті.

— Так… Батько лежить нерухомо; голову йому забинтовано, й усі вп’ялися в нього очима… О юфроу! — мало не скрикнула Гретель, відскочивши від вікна, і прудко скинула з ніг свої тяжкі дерев’яні черевики. — Я мушу йти туди, до моєї мами! Ви підете зі мною?

— Не зараз, — мені час до школи. Чуєш, уже дзвонять. Але я скоро прийду. До побачення!

Гретель, мабуть, не чула тих слів. Але вона довго-довго пам’ятала ясну, співчутливу усмішку, що майнула на Гільдинім обличчі, коли та прощалася з нею, повертаючи назад до школи.

РОЗДІЛ XXXIV

Пробудження

Янгол і той не міг би зайти до хатинки так нечутно. Гретель, не зважуючись ні на кого глянути, тихесенько прослизнула до матері.

У кімнаті панувала глибока тиша. Гретель чула, як дихає старий доктор. їй здавалося, що вона навіть чує, як іскри падають у попіл в каміні. Материна рука була зовсім холодна, але на щоках палали червоні плями; а очі її нагадували очі лані — такі блискучі, такі сумні, такі тривожні були вони.

Аж ось на ліжкові щось ворухнулося, — ледве помітно, але цього було досить, щоб примусити всіх здригнутись; доктор Букман нахилився над слабим і пильно глянув на нього.

Той знову поворухнувся. Велика рука, надто біла й м’яка для руки бідної людини, сіпнулася… потому повільно піднялася до чола.

Вона обмацала пов’язку, але не гарячково, не механічно, а таким виразно свідомим рухом, що навіть доктор Букман затамував дух. Потім очі слабого поволі розплющилися.

— Помалу! Помалу! — пролунав голос, що здався Гретель зовсім незнайомим. — Пересуньте цю мату трохи вище, хлопці!.. А тепер кидайте на неї глину. Вода прибуває швидко… Час не жде, — мерщій.

Матуся Брінкер кинулася до ліжка, як молода пантера.

Вона схопила чоловікові руки й, схилившись над ним, закричала:

— Раффе! Раффе, любий, озвися др мене!

— Це ти, Мейтьє? — запитав він мляво. — Я спав… я, здається, впав і розбився… А де ж маленький Ганс?

— Я тут, батьку! — крикнув Ганс, майже божеволіючи з радості.

Але доктор зупинив його.

— Він пізнає нас! — скрикнула матуся Брінкер. — Великий боже, він пізнає нас! Гретель! Гретель! Іди сюди, подивись на батька.

Даремно доктор наказував їм: «Замовкніть!» — і намагався не пустити їх до ліжка; він не зміг нікого з них спинити.

Ганс та його мати сміялися й плакали водночас, схилившися над слабим, що його допіру повернуто до життя. Гретель не промовила й слова, але дивилася на всіх радісними, широко розплющеними очима. її батько знову заговорив кволим голосом:

— А малятко спить, Мейтьє?

— Малятко! — повторила матуся Брінкер. — О Гретель! Це він про тебе каже! І він називає Ганса — «маленький Ганс». Десять років безпробудного сну! О мінгеере, ви врятували нас усіх!.. Він був непритомний цілих десять років! Діти, чому ж ви не дякуєте меестерові?

Добра жінка нетямилася з радощів.

Доктор Букман не сказав нічого, але, скинувши на неї очима, підніс руку вгору. Вона зрозуміла. Зрозуміли й Ганс та Гретель.

Вони всі троє стали навколішки коло ліжка слабого. Матуся Брінкер, тримаючи чоловіка за руку, молилася. Доктор Букман схилив голову; асистент стояв спиною до них біля каміна.

— Чому ви молитесь? — прошепотів батько, глянувши на жінку й дітей, коли ті підвелися. — Хіба нині свято?

Не було ніякого свята; але його фроу кивнула головою — вона не могла говорити.

— Тоді треба прочитати розділ… — повільно, на превелику силу мовив Рафф Брінкер. — Не знаю, що мені… Я дуже, дуже ослаб… Може, панотець прочитає нам…

Гретель зняла велику голландську біблію з різьбленої полички.

Доктор Букман, трохи зніяковілий, що хворий узяв його за священика, передав книгу своєму асистентові.

— Читайте, — пробубонів він. — Треба, щоб жінка й діти помовчали й не турбували слабого, а ні, то він помре.

Коли асистент закінчив розділ, матуся Брінкер якимись таємничими знаками показала всім, щоб не гомоніли, — чоловік-бо її задрімав.

— Отже, юфроу, — мовив доктор напівголосом, одягаючи свої дебелі вовняні рукавиці, — попереджаю вас, що хворого не можна турбувати: йому потрібний цілковитий спокій. Ви розумієте мене? Так, це справді надзвичайний випадок. Завтра я знову до вас заїду. Сьогодні не давайте пацієнтові їсти. — І, хапливо поклонившись, він вийшов разом із асистентом.

Його розкішна карета була недалечко; кучер, проїжджуючи коні, тихо посувався туди й сюди берегом каналу майже увесь той час, що доктор перебув у Брінкеровій хатині.

Ганс вийшов також. Щоки йому пашіли, і він увесь тремтів з хвилювання.

— Хай благословить вас бог, мінгеере! — промовив він. — Я ніколи не зможу віддячити вам, та якби…

— Ні, зможеш! — гостро перебив йому доктор. — Зможеш, якщо держатимеш добрий розум у голові, коли твій слабий батько знову прокинеться. Адже ж оцей галас та вищання можуть навіть здорову людину на той світ загнати, а того, хто вже і так однією ногою в труні, то й прготів. Якщо ти хочеш, щоб твій батько видужав, подбай про те, щоб його ніхто не хвилював і не тривожив. Цілковитий спокій — ось що йому зараз потрібно більш за все.

Сказавши це, доктор Букман повернувся й, не додавши більш ні слова, пішов назустріч своїй кареті, а Ганс… А Ганс наче прикипів до місця й розгублено дивився докторові вслід широко розплющеними очима.

Гільда дістала сувору догану того дня за те, що спізнилася до школи після великої перерви та кепсько відповідала на уроці.

Треба сказати, що вона так і не відійшла від хатинки, доки не почула, як матуся Брінкер засміялася, доки не почула, як Ганс скрикнув: «Я тут, батьку!» — і тільки після того подалася до школи. То й не дивна річ, що вона не чула пояснень учителя! Як могла вона морочити собі голову довгою низкою латинських дієслів, коли серцеві її було байдужісінько до них, а в голові їй снувалися зовсім інші думки: «О, яка я рада! Яка ж я рада!» — казала вона раз у раз сама до себе.

РОЗДІЛ XXXV

Кістки та язики

Кістки — то дивна річ. Здавалося б, — ну, що вони можуть знати про шкільні справи? Ба ні, — таки знають! Навіть кістки Якоба Поота, хоч вони й крилися десь глибоко в його гладкому тілі, виявили неабияку обізнаність.

Рано-вранці після повернення Якоба додому, їх так ломило та крутило, що хоч плач!.. І щоразу, тільки-но бамкне шкільний дзвін, вони люто вгризалися в хлопця, ніби хотіли сказати: «Та спини ти того дзвона! А ні, то буде зле!» А після лекцій, навпаки, кістки його заспокоїлися цілком; можна було подумати навіть, що вони тихенько заснули серед своїх пухких подушок.

Кістки інших хлопчаків поводилися так само; ну що ж, — немає нічого дивного! Адже ж вони сиділи не так глибоко, як Якобові кістки, отже, мали краще розумітися на всьому тому, що відбувається в світі. Що ж до кісток мастера Лудвіга, то вони містилися в нього майже під самісінькою шкірою й були найчутливіші з усіх кісток, що ви коли про них чули. Варто було тихесенько покласти перед Лудвігом граматику, та ще й відмітити в ній довгий урок, і — на тобі! — ту ж мить якась хитрюща кістка в нього над очима починала боліти… Ох, і як же боліти!.. Варто було послати його на горище по грілку для ніг — кістки негайно нагадували йому, що він «так утомився!» Але ж варто було попросити його збігати до цукерні за цілу милю від дому — та ще й притьмом! — і жодна його кісточка не озивалася до нього й не згадувала про втому.

Взявши все те до уваги, ви не здивуєтеся, звичайно, коли я скажу вам, що того дня наші п’ятеро хлопців більше за інших тішилися та раділи, вибігаючи з школи після уроків разом з юрбою веселих дітлахів.

Пітер був у чудовому настрої. Він довідався від Гільди, що матуся Брінкер сміялася, а Ганс радісно скрикнув, і йому не треба було інших доказів, що Рафф Брінкер одужає. До того ж чутка про це вже поширилася по всіх напрямах на багато миль кругом. Люди, які раніше ніколи не цікавилися Брінкерами й ніколи не згадували про них, — хіба що зневажливо всміхаючись або з удаваним співчуттям знизуючи плечима, — тепер запевняли всіх, що вони були дуже добре знайомі з історією тієї родини, що вони знали її аж до найменших подробиць… Не було кінця-краю найрізноманітнішим вигадкам, і зрештою поголос розійшовся по всій околиці.

Повертаючись того дня до школи, схвильована Гільда зупинилася, щоб перекинутися словом із докторовим кучером, який саме стояв біля коней, плескаючи себе по грудях та б’ючи долонею об долоню. її добре серце було переповнене. Вона не могла втриматися, щоб не сказати цьому змерзлому чоловікові, який мав такий стомлений вигляд, що доктор, мабуть, швидко вже вийде; Гільда навіть натякнула йому, що вона припускає — тільки-но припускає, — що сталося чудесне зцілення: до божевільного повернувся здоровий розум. Ще й більш від того, вона впевнена, що саме так: вона-бо чула, як засміялася його вдова… ой, ні, — не вдова, звичайно, — жінка… як засміялася його жінка, а сам хворий живісінький і, мабуть, чи не сидить зараз спокійненько на своїм ліжкові та докладно розмовляє з усіма — не згірш від якого адвоката.

Усе те було вельми нерозважливо та необачно з боку Гільди. Вона відчувала це, але не розкаювалась.

Адже ж так приємно переказувати втішні або незвичайні новини!

Вона хутенько побігла по каналі, твердо вирішивши ще багато-багато разів зазнати цього гріха й розповісти приємну новину мало не всім хлопчикам та дівчаткам у школі.

Тим часом нагодився Янзоон Кольп, що саме пробігав на ковзанах повз карету. Звичайно, він уже через дві секунди почав викаблучуватися та викривлятися й гукнув щось зухвале до кучера, що позирав на нього з млявим презирством.