Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ XX

Якоб Поот змінює план

Остання нота завмерла в далині. Наші хлопці, намагаючись не відставати від великого човна-саней, побачили, зрештою, що то даремні силкування: їм здалося навіть, що вони котяться назад; вони ззирнулися поміж собою.

— Ах, як гарно! — скрикнув ван Моунен.

— Зовсім, наче сон! — сказав Лудвіг.

Якоб наблизився до Бена і, схвально киваючи головою, сказав ламаною англійською мовою:

— То добре. То найкращий спосіб… Я кажу, що краще податися до Лейдена отаким човном!

— Човном? — відказав Бен обурено. — Що тобі, хлопче?! Адже ж ми домовилися подорожувати на ковзанах, а не в човні, наче дрібні дитинчата.

— Отуди к бісу! — вилаявся Якоб. — То ж не для малих… не для дитинчат… і дорослі їздять човнами!

Хлопці сміялися, а проте зніяковіло зглядалися один із одним. Звичайно, було б дуже приємно прокататися човном, проти цього нічого не скажеш! Але відмовитись від свого попереднього, грандіозного плану подорожі на ковзанах… Хто ж згодиться вкрити себе такою ганьбою?

Піднялася жвава дискусія.

Капітан Пітер утихомирив свою команду.

— Хлопці, — сказав він, — я вважаю, що нам треба зважити на Якобове побажання. Адже ж він перший задумав цю екскурсію, не забувайте!

— Дурниці! — всміхнувся ущипливо Карл, кинувши зневажливий погляд на Якоба. — Хто ж з нас утомився? Ми відпочиватимемо цілу ніч у Лейдені.

Лудвіг та Ламберт мали стривожений і розчарований вигляд. То не легка річ — зректися слави, якої заробиш, коли пробіжиш на ковзанах увесь шлях від Брука до Гааги й назад; але обоє погодились, що саме Якоб має вирішити це питання.

Бідний добродушний Якоб, — він страшенно втомився! Але, глянувши на товаришів, відразу ж збагнув їхній настрій.

— О ні! — сказав він по-голландському. — То я пожартував. Ми побіжимо на ковзанах, певно що так!

Радісні покрики хлопчаків залунали в повітрі, й усі вони знову помчали з оновленими силами вперед.

Усі, крім Якоба. Той добував останніх сил, щоб затаїти свою втому, і не мовив і слова, зберігаючи дихання та енергію для тяжкої ковзанярської праці. Але надаремне! Незабаром він відчув, що гладке його тіло ставало все важче та важче, ноги йому мліли і все слабшали та слабшали… І найгірше — вся його кров, що, мабуть, намагалася втекти якнайдальше від криги, збіглася йому до пухких, добродушних щік, а обличчя почервоніло аж по самісіньке рідке світле волосся.

Усе це дуже нагадувало те запаморочення голови, що про нього пише добрий Ганс Андерсен — те саме запаморочення, що скидає відважних молодих мисливців з високих гір, або зриває їх з найгостріших шпилів льодовиків та кидає їх у прірву, або находить на них, коли вони стрибають з каменя на камінь, переходячи гірський потік.

Запаморочення голови підкралося непомітно й до Якоба. Спочатку воно добре помордувало його, то проймаючи морозом від голови до ніг, то кидаючи в жар і наливаючи вогнем кожнісіньку його жилку, потому примусило канал тремтіти и хитатися в нього під ногами, а білі вітрила — гнутися й вертітися, коли вони пропливали повз; і кінець кінцем воно кинуло його, наче важкий лантух, на кригу.

— Хлопці! — скрикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!

Бен умить підскочив до нього:

— Якобе! Якобе, ти забився?

Пітер та Карл намагалися його підвести. Обличчя йому зовсім побіліло. Воно здавалося мертвим… Навіть його добродушний вираз зовсім зник.

Почав збиратися люд. Пітер розстебнув бідному хлопцеві куртку, розв’язав його червоного шарфа та подмухав у напіввідкритий рот.

— Відійдіть набік, люди добрі! — крикнув він. — Дайте йому подихати… йому потрібне повітря!

— Покладіть його! — крикнула якась жінка з юрби.

— Підведіть його й поставте на ноги! — крикнула інша.

— Дайте йому вина, — буркнув якийсь кремезний чоловік, що правив наладнованими саньми.

— Так-так! Дайте йому вина! — підхопили всі.

Лудвіг та Ламберт закричали разом:

— Вина! Вина! Хто має вино?

Якийсь голландець із сонними очима почав таємниче нишпорити в себе під дебелою синьою курткою, примовляючи при цьому:

— Тихо, паничі, тихо! Навіщо стільки галасу!.. Ну, та й бевзь же отой хлопець! Щоб ото зомліти, немов яке дівчисько!

— Вина, швидше! — крикнув Пітер, що за Беновою допомогою почав розтирати Якоба від голови до ніг.

Лудвіг з благанням простяг до голландця руку, а той вельми спокійно та поважно все ще нишпорив у себе під курткою.

— Мерщій! Він помре! Чи не має вина ще хто інший?

— Він помер! — скрикнув переляканим голосом хтось із присутніх.

Ці слова подіяли на голландця.

— Будьте обережні! — сказав він, знехотя добуваючи маленьку синю фляжку. — Це горілка. Не давайте йому багато: й одного ковтка задосить.

Дійсно — й одного ковтка було задосить. Блідість на хлопчиковім обличчі замінилася легким рум’янцем. Якоб розплющив очі, і — напів розгублено, напів засоромлено — зробив слабку спробу звільнитися від тих, хто його підтримував.

Тепер наша команда не мала іншого виходу: хлопці мусили так чи інакше приставити виснаженого товариша в Лейден. Про те, щоб сьогодні ж рушати з ним далі на ковзанах — не могло бути й мови. Правду кажучи, під ту пору всі хлопчики почали вже нишком мріяти про човни-сани; тож вони й вирішили по-спартанському — не кидати Якоба напризволяще. На щастя, дмухнув легкий погожий вітер. Нічого іншого не лишалося їм, як домовитися із яким покладливим шкіпером, що погодився б їх довезти. Аби він тільки їх наздогнав, то все буде гаразд!

Пітер гукнув першого човна, що мчав під вітрилами повз них; але люди на кормі навіть не глянули на нього. За тим човном проїхало троє наладнованих саней, але вони й так були перевантажені. Потім промчало, як стріла, маленьке, красиве човенце. Хлопчики ледве встигли глянути на нього благаючими очима, як воно вже зникло. Втративши на човен надію, вони вирішили взяти Якоба попід руки і якось довести його до найближчого села.

Але тієї хвилини досить непоказний човен-сани показався в далині. Майже не сподіваючися на успіх, Пітер крикнув на ввесь голос і, скинувши шапку, почав нею махати.

Вітрило спустилося, почувся пронизливий рип гальма по кризі, і хтось приязно гукнув з палуби:

— Чого вам треба?

— Чи не можете ви нас підвезти? — гукнув Пітер і разом із своїми товаришами кинувся що є духу доганяти того човна, який зупинився попереду. — Чи не можете ви нас підвезти?

— Ми заплатимо за проїзд! — зикнув з усієї сили Карл.

Чоловік на палубі навіть не глянув на нього, тільки пробубонів, що його човен не трексгюйт.

Дивлячись на Пітера, він запитав:

— Скільки вас?

— Шестеро.

— Гаразд, — сьогодні день святого Ніколаса… Влазьте мерщій! А той юнак, мабуть, нездужає? — кивнув він на Якоба.

— Так… знесилився… біг на ковзанах цілу дорогу… від самого Брука, — відповів Пітер. — Ви їдете до Лейдена?

— Це залежить від вітру; зараз він дмухає в той бік. Ну ж бо, — лізьте!

Бідолашний Якоб! Коли б самовіддана пані Поот, майбутня його дружина, та з’явилася була серед них саме в цю хвилину, її послуги стали б йому у великій пригоді. З тяжкими зусиллями хлопчакам, пощастило втягти Поота в човен. Нарешті повлазили всі. Шкіпер, пихкаючи своєю люлькою, розвинув вітрило, підняв гальмо і сів на кормі, згорнувши руки.

— Ого! Як швидко ми несемося! — скрикнув Бен. — Оце я розумію, оце хід!.. Тобі краще, Якобе?

— Багато краще, дякую.

— О, за десять хвилин ти зовсім очуняєш. Як приємно так швидко летіти!.. Почуваєш себе справжнім птахом, немов тобі виросли крила…

Якоб кивнув і закліпав очима.

— Гляди, не засни, Якобе; зараз дуже холодно. То небезпечна річ, — знаєш: можеш заснути і не прокинутися зовсім. Отак люди й замерзають на смерть.

— Я не засну, — відповів Якоб упевнено… і за дві хвилини він захріп.

Карл і Лудвіг розреготалися.

— Треба розбуркати його! — скрикнув Бен. — Кажу ж вам, то небезпечно… Якобе! Я-а-ак…

Довелося втрутитися капітанові Пітерові до тієї справи, решта-бо хлопчаків кинулися допомагати Бенові й почалася веремія…

— Дурниці! Не трясіть його! Дайте ви йому святий спокій, хлопці. Люди так не хропуть, коли вони замерзають. Укутайте його, краще чимсь теплим. Ось, хоч і цим плащем… Ей, шкіпере! Можна його взяти? — і Пітер глянув на корму, чекаючи на дозвіл.

Шкіпер мовчки кивнув.

— Отак, — сказав Пітер, дбайливо вкутуючи Якоба плащем. — Нехай собі висипляється. Стрибатиме, як ягня, коли прокинеться. Чи далеко ми від Лейдена, шкіпере?

— Не більш як за дві люльки, — почувся голос, що пробився десь із клубів диму, немов голос якого джінна у чарівних казках (пуф! пуф!), — а може, не більш як за півтори (пуф! пуф!), якщо цей вітер продержиться! (пуф! пуф! пуф!)

— Що він там говорить, Ламберте? — запитав Бен, що прикладав руки в рукавичках до своїх щік, захищаючись від дошкульного пронизуватого вітру.

— Він каже, що ми за дві люльки від Лейдена. Майже всі човнярі тут на каналі міряють відстань часом, який вони витрачають на те, щоб викурити одну люльку.

— Ото безглуздий звичай!

— Слухай, Бенджаміне Доббсе… — скрикнув обурено Ламберт, невідомо чому ображений спокійною усмішкою Бена, — слухай, ти маєш звичку називати майже все, що ти бачиш по цей бік Німецького моря, «безглуздим». Тобі, може, й подобається те слово, але воно не подобається мені. Вже коли базікати про «безглуздя», раджу тобі згадати один ваш англійський звичай щодо вашого лондонського лорд-мера; адже, стаючи на посаду, той мусить порахувати цвяхи на кінській підкові, щоб довести, що він людина вчена.

— Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? — скрикнув Бен, і обличчя йому враз стало серйозне.

— Я й сам те добре знаю… Ніхто мені нічого не казав, та не треба й казати. Про те надруковано в багатьох книжках — і все те правда. Дивно, — провадив Ламберт далі, мимоволі сміючися, — що ти звертаєш так багато уваги на все, що тобі здається кумедним у нас і зовсім не знаєш тих безглуздих речей, яких вельми багато на твоїй ділянці географічної карти.

— Гм! — буркнув Бен, — намагаючись не розсміятися. — Коли я повернуся додому, обов’язково довідаюсь про всі деталі щодо лорд-мера. Тут, мабуть, щось наплутано. Брр!.. У-у-ух, як швидко ми летимо! Просто розкіш!

Це було й справді чудове плавання, чи то їзда, — я й сама гаразд не знаю, як назвати; мабуть — «літ», то буде найвлучніше слово; адже ж хлопчаки почували себе приблизно так, як Сіндбад¹, коли він, прив’язаний до лап птиці Рох, мчав понад хмарами; чи то як Беллерофон, коли він, мов вихор, нісся в повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Проте чи пливли вони, чи їхали, а чи летіли, — однаково, все, що оточувало їх, мчало повз них назад, і не встигли вони як слід віддихнутися, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже летів їм назустріч.

Перед хлопцями замаячіло місто; час би вже розбуркати Поота… Ох, не легка то була справа! А все ж той подвиг якось пощастило повершити, і тут виявилося, що Пітерове передрікання справдилося: містер Якоб був здоровісінький, — до нього повернулися і бадьорість, і чудовий настрій.

Шкіпер чинив слабкий опір, коли Пітер, сердечно йому дякуючи, намагався вкласти кілька срібних монет в його зашкарублу коричневу долоню.

— Бачте, юначе, — мовив він, відхопивши свою руку, — візникувати — це одно, а стати людям у пригоді — це зовсім інше.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але ваші сини та дочки сподіваються, що ви привезете їм якого-небудь гостинця. То купіть їм солодощів заради дня святого Ніколаса.

Шкіпер усміхнувся:

— Атож, щирісінька правда, юначе! Дітлахів-бо маю цілу копицю, можна б усенького човна завантажити ними. А ви майстер відгадувати.

І в той же час вузлувата рука простяглася вперед, немов проти бажання, а проте — долонею догори. Пітер хапливо всипав у неї монети і відійшов.

За кілька хвилин вітрило спустилося. Скрегнуло гальмо, розсипаючи навколо човна.цілу зливу крижинок.

— Прощавайте, шкіпере! — кричали хлопчаки, забираючи свої ковзани та зіскакуючи з палуби один по одному. — Щира вам дяка!

— Прощавайте! Проща-ва… Стійте! Ей-ей! Стійте! А де ж мій плащ?

Бен допомагав своєму кузенові перелізти через борт.

— Що він кричить, отой шкіпер?.. Ой,розумію… Ти ж не скинув його плаща, — він у тебе на плечах!

— Так воно й є, — відповів Якоб ламаною англійською мовою і, зіскакуючи з човна, спіткнувся на снасть. — Ось чому йому так важко.

— Тобто, тобі важко, хотів ти сказати, Пооте?

— Атож, тобі важко… це вірно, — це зрозумівши, підтвердив Якоб, виборсуючись із широкого плаща. — Ось, передай йому і скажи, що я дуже дякую за це.

— Ну, тепер час подбати про притулок! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Мерщій, мерщій, хлопці! Вперед!

РОЗДІЛ XXI

Мінгеер Клееф та його меню

Хлопчики скоро знайшли скромну корчму недалечко від Бреедстраат («Широкої вулиці»); над вхідними дверима красувався кумедно намальований лев. То була вивіска заїзду «Рооде Леу» (тобто «Червоний Лев»), і держав її Гюйгенс Клееф, гладкий голландець з короткими ногами та вельми довгою люлькою в зубах.

На ту пору хлопчики вже страшенно зголодніли. Сніданок у Гаарлемі тільки роздражнив їхній апетит, що збільшився вдесятеро від бігу на ковзанах та швидкого льоту вітрильника по каналі.

— Ну, господарю, давайте нам мерщій, що у вас є! — скрикнув Пітер, удаючи з себе вельми поважну особу.

— Я можу подати вам усе, чого ви забажаєте… геть чисто все… — відповів мінгеер Клееф, насилу схиляючи в поклоні своє гладке тіло.

— Гаразд. Дайте нам сосисок та пудингу.

— Ах, мінгеере, сосиски вже скінчилися. Пудингу теж немає.

— Ну, то принесіть нам сальмагунді[20] та побільше.

— І сальмагунді закінчилося, паничу.

— Тоді яєць, та швидше.

— Зимові яйця — то недобра їжа, — відповів господар, випинаючи губи та підіймаючи брови.

— Виходить, і яєць немає?.. Так… Ну, давайте кав’яру.

Голландець здійняв догори свої пухкі руки:

— Кав’яру! Таж він цінується, як золото! Хіба ж тут хто має кав’яр на продаж?

Пітер коли-не-колі їв кав’яр удома; він знав, що його добувають з осетра та інших великих риб, але не тямив, скільки він коштує.

— Ну, господарю, то що ж, нарешті, у вас є?

— Що в мене є? Геть-чисто все. В мене є: житній хліб, квашена капуста, картопляний салат та оселедці — найситіші в Лейдені.

— Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — До смаку? Згода?

— Згода! Згода! — закричали зголоднілі юнаки. — Хай тільки подає мерщій!

Господар вийшов і повернувся, рухаючися наче уві сні; але незабаром обличчя йому ожило і очі широко розплющились, коли він побачив, з якою казковою швидкістю зникають його оселедці. Після оселедців з’явилися, чи точніше, зникли, картопляний салат, житній хліб та кава… потому — утрехтська вода, змішана з помаранчовим соком, і, насамкінець, скибочки черствого імберового пряника. Той останній делікатес не входив до повсякденного меню; але мінгеер Клееф, скорившись неминучій потребі, урочисто витяг його з своїх особистих запасів і тільки тупо кліпнув очима, коли ненажерливі юні мандрівники встали з-за столу, заявляючи, що тепер вони вже наїлись.

«А звісно… Ще б не наїлись!» — вигукнув подумки господар, але на його лестивому обличчі не відбилося нічого.

Тихенько тручи собі руки, він запитав:

— Чи ваші милості зажадають постелі?

— «Чи ваші милості зажадають постелі?» — насмішкувато проказав за ним Карл. — Що ви маєте на думці? Хіба ж помітно, що нас хилить на сон?

— Зовсім ні, паничу; але, коли б вам потрібні були постелі, то я загадав би зігріти їх та провітрити білизну. Ніхто не спить під вогкими простирадлами в «Червоному Леві».

— Ага, розумію… То як же, капітане? Ми повернемося сюди ночувати?

Пітер звик до зручнішого помешкання, але зараз усе тішило його.

— А чому б то й ні? — відповів він. — Тут ми прегарно себе почуватимемо.

— Ваша милость кажуть щирісіньку правду, — мовив господар вельми шанобливо.

— Як приємно, коли тебе величають «ваша милость»! — сміючися сказав Лудвіг до Ламберта; а Пітер відповів:

— Отже, господарю, приготуйте кімнати на дев’яту годину.

— Я маю прехорошу кімнату з трьома ліжками; на них вистачить місця для всіх ваших милостей, — підлесливо промовив мінгеер Клееф.

— От і гаразд!

— Фью! — свиснув Карл, коли вони вийшли на вулицю.

Лудвіг здригнувся:

— Що тобі?

— Нічого… тільки мінгеер Клееф, господар «Червоного Лева», і гадки не має, якого рейваху ми накоїмо сьогодні ввечері у тій прехорошій кімнаті… Ох, та й літатимуть же в нас подушки, — будьте певні!..

— Струнко! — крикнув капітан. — Ось що, хлопці, я мушу відшукати того славнозвісного доктора Букмана, доки звечоріє. Якщо він у Лейдені, його не важко буде знайти, бо він завжди зупиняється в заїзді «Золотий Орел», коли приїздить сюди. Дивуюсь я, чому ви всі не полягали спати відразу ж. Та коли вже ви не спите, то, як на вашу думку, — чи не піти вам з Беном у музей або у Стадгюйс?

— Згода, — сказали Лудвіг та Ламберт; а Якоб волів іти разом з Пітером. Надаремне намагався Бен умовити його залишитися в заїзді та відпочити Якоб заявив, що він ніколи ще не почував себе так добре і що йому дуже хочеться оглянути місто, — це ж бо його перший приїзд до Лейдена.

-— О, це йому не завадить! — сказав Ламберт. — Як цікаво перебули ми нинішній день, і як чудово ми покатались! Якось не віриться навіть, що тільки сьогодні вранці ми з Брука.

Якоб лозіхнув.

Я теж дуже приємно провів час, — сказав він, — а проте мені здається, що ми подорожуємо вже цілісінький тиждень.

Карл засміявся і пробубонів щось про людей, які тільки те й роблять, що «сплять по двадцять разів на день»…

— Ну, ось ми й дійшли до рогу; не забудьте, що всі ми маємо зібратися в «Червоному Леві» на восьму годину, — сказав капітан, повертаючи разом з Якобом у інший бік.

РОЗДІЛ XXII

«Червоний Лев» стає небезпечним

Хлопчики дуже зраділи, заставши в каміні «Червоного Лева» яскравий вогонь, — його завбачливо запалили під ту пору, коли вони мали повернутися. Карл та його супутники прийшли перші. Слідом за ними з’явилися Пітер та Якоб. їм не пощастило розшукати доктора Букмана. Єдине, що вони вивідали — це те, що нині вранці доктора бачили в Гаарлемі.

— В Лейдені його немає, — сказав Пітерові господар заїзду «Золотий Орел», — то річ абсолютно певна! Адже ж він завжди зупиняється в мене, коли приїздить до нашого міста. Коли б він був приїхав, ціла юрба зібралася б зараз коло моїх дверей, чекаючи на його приписи та поради… Ет! Та й розплодилося ж отих дурнів, що й світу не видно!

— Кажуть, він знаменитий хірург, — сказав Пітер.

— Атож, найкращий у Голландії. Та й що з того? Що з того, що він мастак напихати слабих пілюлями та різати їх ножем? Але ж і грубіян з нього першорядний, — справжнісінький ведмідь, от хто він такий! Ще й місяця не минуло відтоді, як він на цьому ж самому місці назвав мене свинею перед трьома відвідувачами!

— Не може бути! — скрикнув Пітер, прикидаючись, що він здивований та обурений.

— Еге ж, паничу… свинею!.. — повторив господар заїзду, з ображеним виглядом пихкаючи своєю люлькою. — Ет, коли б він не платив мені добрі гроші та не принаджував відвідувачів до мого заїзду, я волів би краще бачити його у Влайтському каналі, аніж пускати до себе в господу…

Раптом господар схаменувся, відчувши, мабуть, що розбалакався надто відверто з незнайомим юнаком, а може, помітивши посмішку, що майнула Пітерові на устах, бо додав уже зовсім іншим тоном:

— То чого ж вам ще треба?.. Вечері? Постель?

— Ні, мінгеере, я тільки розшукую доктора Букмана.

— Ну, то йдіть та пошукайте його деінде. В Лейдені його немає.

Але відкараскатися від Пітера було не так-то легко. Хоч йому й довелося вислухати ще кілька грубощів, а все ж таки він добився дозволу залищити записку славнозвісному докторові, чи, точніше, купив у вельми ласкавого господаря дозвіл написати її тут, а також і обіцянку передати її докторові Букманові, тільки-но той приїде. Скінчивши цю справу, Пітер і Якоб повернулися до «Червоного Лева».

Будинок, що в ньому містився заїзд, був колись дуже хороший і належав одному багатому городянинові; але згодом, як минуло багато років і будинок почав руйнуватися, він кілька разів переходив з рук до рук і кінець кінцем потрапив у власність мінгеера Клеефа. Той дуже любив повторювати, дивлячися на брудні поколені стіни — «Полагодити б його та пофарбувати — то й не знайдеться кращого будинку на цілий Лейден». Будинок був шестиповерховий. Перші три поверхи були однакові завширшки, але різні заввишки; три останні містилися під високим гостроверхим дахом; вони були один менше за другий і звужувалися догори, як здвоєна драбина, й таким чином горішній поверх мав двосхилу стелю. Покрівля була складена з коротких блискучих черепиць, а вікна з маленькими шибками були безладно розкидані по фасаду будинку, не додержуючи ніякої симетрії. А от загальною залою в долішньому поверсі нинішній господар дуже тішився й пишався. Про неї він ніколи не казав: «Полагодити б її та пофарбувати», — адже ж вона була чудовий взірець справжньої голландської охайності та порядку!

Давайте-но зазирнемо до тієї світлиці.

Уявіть собі велику, високу кімнату з неприкрашеними стінами; підлогу в ній вимощено тафельками, що справляють враження, немов їх вирізано з полив’яних череп’яних мисок для паштету: жовта тафелька й червона, жовта й червона — по черзі; отже, все разом нагадує величезну шахівницю. Уявіть собі дванадцять дерев’яних стільців з високими спинками, то стоять попід стінами; уявіть собі величезний глибокий камін, в якому палає вогонь, відбиваючись на шліфованій поверхні сталевих таганів; підлога коло каміна кахляна, облямівка кахляна, горішня його частина теж кахляна, і на ній красується напис — якесь голландське речення; а над усім тим, вище людського зросту, — вузька камінна поличка, що на ній повно всякої всячини: блискучих мідних свічників, кресал, щоб люльки запалювати, та коробок із трутом. Далі ви побачите в одному кутку кімнати три соснових столи, а в другому — стінну шафу та буфет. В останньому повнісінько кухликів, блюд, люльок, високих коновок, череп’яних та скляних пляшок тощо, а до них притулилося ще й оббите мідними обручами барильце, що стоїть там на високих ніжках. Усе, що є в тій кімнаті, хоч і потемніло трохи від тютюнового диму, але таке чисте, як може бути чистою кожна річ, що її добре вимито милом та вишарувано піском. А тепер нехай уявиться вам така картина: двоє заспаних, обшарпаних чоловіків, у дерев’яних черевиках, сидять коло каміна, що палахкотить перед ними широким полум’ям, сидять собі, обхопивши руками коліна та попихкуючи з коротеньких товстих люльок; тут же таки й мінгеер Клееф, у шкуратяних штанях по коліна, в повстяних пантофлях та короткій, але дуже широкій зеленій куртці, нечутно і важко ходить туди й сюди по кімнаті. Потому — киньте цілу купу ковзанів у куток та посадіть шестеро втомлених, добре вбраних хлопчиків у різних позах на дерев’яні стільці, і ви побачите велику загальну кімнату в «Червоному Леві» такою, якою вона була увечері 6 грудня 184… року.

На вечерю знову подали імберового пряника, нарізаної кружальцями голландської ковбаси, житнього хліба з ганусом, пікулів, пляшку утрехтської води та горнятко вельми підозрілої кави. Хлопчики так зголодніли, що їли все, не перебираючи, та ще й прихвалювали. Один тільки Бен кривився з незадоволення, але Якоб заявив, що він ще зроду так смачно не вечеряв! Попосміявшися та побалакавши трохи, хлопці перелічили свої гроші, щоб з’ясувати справу та припинити дискусію, яка точилася в них з приводу видатків; після того капітан повів свою команду до спочивальні, а на чолі, немов той розвідник незайманих лісів, ішов якийсь засмальцьований хлопчисько, що ніс ковзани та свічника замість сокири.

Один з тих непевних людей, що сиділи коло каміна, почапав до буфета і загадав собі кухоль пива саме в ту хвилину, як Лудвіг, що йшов позаду, виходив з кімнати.

— Не подобається мені погляд того суб’єкта, — шепнув він. Карлові. — Він скидається на пірата або ще на якогось зловмисника.

— Скидається на твою бабуню! — відповів напівсонний Карл зневажливо.

Лудвіг розсміявся, але він був занепокоєний.

— Бабуня чи не бабуня, — прошепотів він, — а, кажу ж тобі, він скидається на одного з бранців на картині «Вутсполен».

— Дурниці! — глумливо всміхнувся Карл. — Я так і знав. Та картина зовсім збила тебе з пантелику. Придивися краще, а може, цей хлопчисько із свічкою скидається на другого лиходія?

— Ба ні, в цього фізіономія чесна, як гаудинський сир. А знаєш, Карле, то таки й справді жахлива картина.

— Гм! Чого ж ти так довго на неї дивився?

— Я не міг відірватися.

Аж ось хлопчики підійшли до «прехорошої кімнати з трьома ліжками». Присадкувата дівчина з довгими сережками у вухах зустріла їх на дверях тої кімнати і, зробивши їм реверанса, пішла собі геть. Вона несла щось подібне до пательні з довгою ручкою та покришкою.

— Як приємно бачити цю штуку! — сказав ван Моунен Бенові.

— Що саме?

— Як, — що? Та це ж грілка! Вона повна прйску; дівчина нагрівала нею наші постелі.

— О! То, виходить, це грілка!.. Еге-е!.. Я їй дуже вдячний, коли так… — пробубонів Бен та й замовк, надто сонний, щоб іще щось додати.

Тим часом Лудвіг все ще говорив про картину, що так дуже його вразила. Він бачив її у вітрині однієї крамниці під час прогулянки. Загалом то була невдало намальована річ: вона зображала двох чоловіків, зв’язаних один із одним спиною до спини, що стояли на борту корабля; тих двох оточувала юрба моряків, які лагодилися кинути їх обох у море. Цей спосіб покарання бранців на смерть звався «вутсполен», тобто обмивання ніг, — його вживали голландці, караючи піратів у Дюнкерку в 1605 році; а іспанці карали так голландців під час жахливої різанини, що наступила по облозі Гаарлема. Хоч і як погано було намальовано ту картину, а вираз на обличчях піратів було віддано добре. Похмурі, доведені до розпачу, вони проте мали такий жорстокий, такий лютий вигляд, що Лудвіг був тайкома вдоволений, бачачи їх у такому безпорадному становищі. Може б він і забув про ту жахливу сцену, коли б не бридкий чоловік, що сидів там унизу коло вогнища. І зараз, пустуючи по-хлопчачому, Лудвіг стрибнув, виробляючи всякі міни, у постіль, сподіваючись, що страшна примара «вутсполена» не з’явиться йому уві сні.

Виявилося, що хвалена кімната була дуже холодна й похмура; вогонь тільки-но розпалили у блискучій кахляній грубці і, здавалося, навіть він тремтів з холоду, намагаючися розгорітись. Вікна були без завісок, і їхні кумедні маленькі шибки виблискували при місячному сяйві, а холодна навоскована підлога здавалася шаром блискучої жовтої криги. Три стільці з тростяними сидіннями стояли попід стіною, чергуючись із трьома вузькими дерев’яними ліжками, що робило ту кімнату подібною до спустілої госпітальної палати. Іншим часом хлопчики нізащо не погодилися б спати по двоє, та ще й на таких вузьких постелях; але цього вечора їх не лякало, що їм буде тісно, вони ж бо прагнули лиш одного — якнайшвидше покласти свої стомлені тіла на м’які перини, що здіймалися горою на кожному з тих ліжок. Якби хлопці були цієї хвилини в Німеччині, а не в Голландії, вони, певне, вкрилися б замість ковдр другими перинами, набитими пухом або пір’ям. Але подібні розкоші дозволяли собі за тих часів лише багаті або ексцентричні голландці.

Лудвіг, як ми вже знаємо, ще не зовсім втратив свою рухливість та бажання попустувати; а всі інші хлопчики, після однієї чи двох млявих спроб кидатися подушками, полягали спати надзвичайно добропристойно. Ніщо так не приборкує хлопців, як утома.

— На добраніч, хлопці! — пролунав голос Пітера з-під ковдри.

— На добраніч! — подали голос усі, окрім Якоба, що вже давно хріп поруч капітана.

— Слухайте-но, хлопці, — крикнув Карл трохи згодом, — глядіть, щоб з вас, бува, хто не чхнув; Лудвіг-бо й без того такий сполоханий, аж йому в литках застигло!

— Нічого подібного, — відказав Лудвіг стиха. По тому напівголосно знялася коротенька суперечка, яка відразу скінчилася, коли Карл сказав:

— Щодо мене, то я не знаю, що таке страх. А ти — справжнісінький боягуз, Лудвігу.

Лудвіг буркнув щось сонним голосом, але більше не сперечався.

Було вже за північ. Вогонь у грубці тремтів, тремтів, та так і погас, а замість його жовтих зайчиків, що бігали по підлозі, на неї лягли тепер квадратики місячного світла і звільна-звільна посунули по кімнаті. Крім них, сунулося ще щось, проте наші хлопчаки нічого вже не бачили й не чули. Хлопці, коли вони сплять, — то погана сторожа.

На початку ночі Якоб Поот усе повертався та й повертався на ліжкові, вмотуючись у ковдри, і помалу-малу захопив їх усі. Тепер він лежав, мов лялечка велетенського метелика, поруч напівзамерзлого Пітера: отже, цілком натурально, що Пітерові снилося, наче він стрімголов збігає на ковзанах з якихось невимовно холодних та суворих айсбергів, що нагромаджувалися в країні снів.

Крім місячного світла, кажу ж вам, щось іще сунулося по голій, натертій підлозі — сунулося не так повільно, але так само обережно.

Прокинься, Лудвігу! Пірат з картини «Вутсполен» оживає!