Срібні ковзани Додж Мері Елізабет
«Боженьку мій милий! — думала матуся Брінкер, то підводячись, то схиляючись — вгору-вниз, вгору-вниз — мов та збивачка в масельниці. — Щастя, що я навчилася реверансів у Гайдельберзі».
Рафф відповів на уклін хлопчиків, лише чемно кивнувши головою.
— Прошу вас, сідайте, панове! — сказала матуся, а Гретель соромливо посунула їм ослона. — В нас обмаль стільців, як бачите, але он оте крісло, біля вогню, до ваших послуг, і якщо ви не від того, щоб посидіти на твердому, то будьте ласкаві, — наша дубова скриня дуже зручна, не гірш від лави… Вірно, Гансе, присунь її ближче!
Коли, на превелику матусину радість, хлопчики посідали, Пітер, який говорив від імені трьох, пояснив, що вони йдуть до Амстердама на лекцію і зайшли, щоб повернути Гансові ремінця.
— О мінгеере, — гаряче промовив Ганс, — навіщо було так турбуватися… Мені дуже незручно…
— Яка ж тут турбота, Гансе? Я й без того хотів зайти до вас, а ні, то я почекав би до завтрього, коли ви прийдете на роботу. До речі, Гансе, щодо вашої роботи, — батько дуже задоволений з неї; професійний різьбяр — і той не міг би працювати краще за вас. Батько хоче оздобити різьбленим орнаментом і південну альтанку, але я сказав йому, що тепер ви знову ходитимете до школи.
— Атож! — з притиском кинув Рафф Брінкер. — Ганс відразу ж почне ходити до школи… і Гретель так само… то вірно.
— Я радий, що ви думаєте так, — відповів Пітер, повертаючись до господаря, — і дуже радий, що ви зовсім одужали.
— Еге ж, паничу, я тепер здоровісінький і можу працювати так само завзято, як і колись… хвалити бога!
(Тим часом Ганс квапливо записував щось по краях обшарпаного календаря, що висів біля каміна).
— Так-так, синку! Запиши, запиши… Фіггс! Віггс!.. Ой лишенько моє, — промовив Рафф страшенно переляканий, — знову вилетіло з голови!
— Не турбуйтеся, тату, — сказав Ганс, — я не забув: ім’я та прізвище вже записано чорним по білому. Ось, гляньте, тату! Може, згадаєте й решту… Коли б ми знали адресу — ото було б добре! — і, повернувшись до Пітера, він мовив півголосом: — Я маю важливу справу в місті і якщо…
— Ще чого?! — скрикнула матуся, сплескуючи в долоні. — Ти не підеш сьогодні ввечері до Амстердама! Ти ж сам мені признався, що в тебе ноги болять та не хотять слухатися. Ні-ні… встигнеш і завтра, якщо вийдеш рано-ранесенько.
— Рано-ранесенько! — підхопив Рафф. — Ні, Мейтьє, на завтра відкладати не можна. Він мусить рушати негайно!
У фроу майнула на мить думка, що Раффове одужання стає досить сумнівним благом: її слово вже не єдиний закон у цій господі. На щастя, прислів’я «Покірна дружина — мужу господиня» пустило глибоке коріння в її душі і, поки матуся міркувала, воно розквітло буйним цвітом.
— Гаразд, Раффе, — сказала вона всміхаючись. — Адже ж Ганс не тільки мій, але й твій син… Ох, і неспокійна ж у мене сім’я, панове!..
Пітер витяг довгого ремінця з своєї кишені.
Віддаючи його Гансові, він сказав стиха:
— Я не дякуватиму вам, Гансе Брінкере, за те, що ви позичили мені цю річ. Такі хлопці, як ви, не потребують подяки… Але я не можу не сказати, що ви зробили мені величезну послугу, і я цього ніколи не забуду. Тільки в ту мить, як ми побігли втретє, — додав він, сміючись, — я зрозумів, як страшенно мені хотілося перемогти.
Ганс засміявся теж, — це допомогло йому приховати своє зніяковіння, а обличчю його охолонути трошки. Чесним та великодушним юнакам, отаким, приміром, як Ганс, властива вельми прикра звичка — ні сіло ні пало червоніти.
— То пусте, мінгеере, — сказала матуся, намагаючись визволити сина з ніякового становища. — Таж хлопець від щирого серця хотів, щоб ви перемогли на змаганнях; їй-право, хотів! Я знаю!
Це допомогло чудово.
— Ах, мінгеере, — похопився сказати Ганс, — я з самого початку відчув, що з моїми ногами коїться щось непевне; краще було вийти зі змагань, раз я не мав ніяких шансів на перемогу.
Тепер уже Пітер, видимо, зніяковів.
— Ми, мабуть, розходимося в поглядах щодо цього. Дещо в цій справі мене бентежить. А втім, — надто пізно, тепер уже нічим не зарадиш… Проте ви вчинили б мені велику ласку, коли б…
Кінець своєї промови Пітер виголосив так конфіденційно, шо я не можу його переповісти. Досить буде сказати, що Ганс, мов опечений, відскочив назад, а Пітер, почервонівши з великого сорому, пробубонів, що, мовляв, хай вони лишаються в нього, раз уже він переміг на змаганнях, але що «це несправедливо».
Тим часом ван Моунен кашлянув, нагадуючи Пітерові, що їм уже час іти, лекція-бо скоро почнеться. В цю хвилину Бен поклав щось на стіл.
— Ах, — скрикнув Пітер, — я й забув, що маю виконати ще одне доручення! Ваша сестра побігла так швидко, що пані ван Глек не встигла віддати їй футляра для ковзанів.
— Ай-яй-яй! — промовила матуся Брінкер, хитаючи головою і з докором дивлячися на Гретель. — Я певна, що вона була недосить гречна.
(Проте матуся мала собі на думці зовсім інше: як на її погляд — небагато хто з жінок може похвалитися такою милою та любою дочкою!)
— Аж ніяк! — засміявся Пітер. — Вона вчинила саме так, як слід… побігла додому зі своїми цілком заслуженими скарбами… Кожен на її місці зробив би те ж саме! Ну, ми не затримуватимемо вас, Гансе, — додав він, повертаючись до Ганса; але той немов забув за гостей. Він нахилився до батька й схвильовано стежив за ним очима.
Тим часом Рафф, заглиблений у думки, говорив пошепки:
— Томас Хіггс… Томас Хіггс! Так, це вірно, — ім’я я згадав. Ех, коли б мені пригадати й назву міста!
Футляр для ковзанів був дуже гарний: з червоного сап’яну й оздоблений сріблом. Навіть коли б чарівниця-фея дмухнула на його малесенького ключика або сам Дід Мороз розмалював футляр чудовими візерунками, то й тоді він не став би кращий. Зверху блискучими літерами було написано: «Найпрудкішій». Всередині він був обкладений оксамитом, а з одного боку стояв штамп із прізвищем та адресою фабриканта.
Гретель подякувала Пітерові невимушено й просто; дуже щаслива й зніяковіла, не знаючи, що їй іще зробити, вона взяла футляра й уважно обдивилася його з усіх боків.
— Його зробив мінгеер Бірмінгам, — сказала вона трохи згодом, червоніючи й тримаючи футляра перед очима.
— Бірмінгам! — скрикнув Ламберт ван Моунен. — Це ж назва одного міста в Англії. Покажи-но мені… Ха-ха-ха! — засміявся він, нахилившись до вогню й пильно роздивляючись штампа. — Не дивно, що ти так подумала; але ж ти трохи помилилася. Футляра зроблено в Бірмінгамі, а прізвище фабриканта виведено дрібненькими літерами. Гм! Вони такі дрібні, що їх важко прочитати… Ні, не можу розібрати!
— Дай-но, я спробую! — сказав Пітер, заглядаючи через його плече. — Що тобі, хлопче? Та їх же видно зовсім виразно! Перші дві літери, безперечно, «Т» і «X»… ось «Т»…
— Чудово! — скрикнув Ламберт, тріумфуючи. — Якщо тобі так легко це прочитати, ми з охотою послухаємо. Ну, гаразд, — «Т» і «X», а далі що?
— «Т.Х… Т.Х.» О!.. Стривай… «Томас Хіггс» — он що! — відповів Пітер, дуже вдоволений, що зумів-таки розібрати це ім’я. Але, відчувши, що він і Ламберт поводяться досить безцеремонно, відразу ж повернувся до Ганса…
І враз Пітер сполотнів! Що з ними сталося, з тими Брінкерами? Рафф та Ганс схопилися з місця й дивилися на нього, не тямлячися з радощів та здивування. Гретель стала мов божевільна. Матуся Брінкер, тримаючи незапалену свічку в руці, бігала по хаті й кричала:
— Гансе! Гансе! Де твоя шапка? Меестер! Ох, меестер!
— Бірмінгам! Хіггс! — згукнув Ганс. — Адже ви сказали, — Хіггс? Ми його знайшли!.. Я мушу зараз же бігти!..
— Бачте, панове, — цокотіла матуся, важко відсапуючи й хапаючи з ліжка Гансову шапку, — бачте… ми знаємо його… він наш… ні, не наш… я хочу сказати… Ой, Гансе, ти мусиш цю ж мить бігти до Амстердама!
— На добраніч, панове… — кинув, задихаючись, Ганс, сяючи від несподіваної радості, — на добраніч… Даруйте мені, я мушу бігти. Бірмінгам… Хіггс… Хіггс… Бірмінгам… — і, вихопивши свою шапку в матері, а ковзани свої в Гретель, він вилетів з хатини.
Хлопчики перелякано ззирнулися поміж собою: їм здалося, що всі Брінкери раптом збожеволіли… Та й не дивно!..
Хлопчики зніяков.іло попрощалися й зібралися були вже йти. Але Рафф зупинив їх:
— Цей Томас Хіггс, панове, це… це одна… одна особа…
— А! — скрикнув Пітер, цілком переконаний, що Рафф найбожевільніший від усіх.
— Атож… одна особа… один… гм!.. приятель. Ми вважали його за покійника… Гадаю, це він. То де в Англії, кажете?
— Так, у Бірмінгамі, — відповів Пітер. — Мабуть, це той Бірмінгам, що в Англії.
— Я знаю цього чоловіка, — сказав Бен, звертаючись до Ламберта, — його фабрика приблизно .за чотири милі від нашого дому. Якийсь дивак, слово честі — мовчазний та тихий, як устриця… Зовсім не схожий на англійця. Я частенько його бачив… Такий ніби серйозний, і дуже гарні очі має. Якось я замовив йому бювара на письмовий стіл для моєї сестрички Дженні в день її народження, й він виконав його чудово!.. Він виробляє гаманці, футляри для далекоглядних труб та геть усякі речі з шкіри.
Бен говорив англійською мовою, — отже, ван Моунен переклав його слова зацікавленим Брінкерам, подумавши собі, що ні Рафф ані його фроу, очевидячки, зовсім не почували себе нещасними, дарма що Рафф увесь тремтів, а в матусиних очах було повно сліз.
Запевняю вас, — доктор слово в слово вислухав усю історію, коли пізно ввечері приїхав до Брінкерів разом із Гансом.
— Хлопці пішли вже давно, — сказала матуся Брінкер, — але, якщо поспішитися, їх не важко буде відшукати, коли вони повернуться з лекції.
— Вірно, — додав Рафф, кивнувши головою. — Моя фроу завжди вціляє в самісіньке око. Добре було б побачити молодого англійця, мінгеере, раніше, ніж він забуде все про Томаса Хіггса… Це ім’я так легко вилітає з пам’яті, бачте… Ніяк його не вдержиш, та й уже!.. Враз осяйнуло мене, вдарило, як копер палю, а мій хлопець і записав його. Еге ж, мінгеере, я б ото на вашому місці бувши, поквапився побалакати з молодим англійцем; він багато разів бачив вашого сина… Подумати тільки!
Матуся Брінкер і собі пристала до розмови:
— Ви легко впізнаєте хлопця, мінгеере, — він-бо в одній компанії з Пітером ван Гольпом; а волосся в нього кучерявиться точнісінько так, як у чужоземців. От, щоб ви послухали, як-то він розмовляє! Так голосно та швидко, та все по-англійському! Але ж те не стане на заваді вашій честі…
Доктор узявся за капелюха й налагодився йти. Обличчя йому сяяло з радощів. Він пробурмотів, що все те, звичайно, дуже схоже на його шибеника-сина — взяти собі безглузде англійське ім’я; потім назвав Ганса «сину мій» — і тим безмірно ущасливив юнака — та й вибіг найлегковажнішим маніром, що аж ніяк не пасувало до такого видатного лікаря.
Невдоволений кучер дав полегкість серцеві, висловивши все, що в нього накопичилося в душі, коли вони поверталися додому в Амстердам. А що доктор сидів глибоко в кареті і не міг почути й слова, то кучерові трапилася добра нагода вилаяти на всі заставки тих людей, які ані крихточки ні з ким не рахуються й вимагають коней по двадцять разів за ніч.
РОЗДІЛ XLVI
Таємниче зникнення Томаса Хіггса
Фабрика Хіггса була невичерпним джерелом насолоди для всіх бірмінгамських плетух. То був невеличкий будинок, але досить просторий, щоб уміщати будь-яку таїну.
Хто ж він такий, її теперішній власник? Звідки він приїхав? Ніхто того не знав. З вигляду він був джентльмен — то факт безсуперечний — хоч усі знали, що шлях свій почав він з підмайстра; крім того, він ще й орудував пером, як справжній учитель краснопису.
Років десять тому, зовсім несподівано, з’явився він у цій місцевості. Тоді він мав лиш вісімнадцять літ; ставши спочатку за учня, він сумлінно вивчив своє ремество, привернув до себе довір’я господаря і, зрештою, зробився його компаньйоном. А коли старий Уїллет помер, таємничий юнак перейняв фабрику на себе. Це все, що про нього було відомо.
Дехто з місцевих городян частенько зазначали, що він ніколи не перекинувся й словом ані з однісінькою християнською душею; інші твердили, що він прекрасно говорить англійською мовою, — коли хоче, звичайно, — але з вимовою в нього ніби не все гаразд.
Порядкує він прекрасно (так вважали всі чисто); та тільки ось біда — завів собі якийсь огидний ставок із стоячою зеленою водою… Та ще й такий мілкий, що в ньому й вугреві немає де сховатися, — «справжнє малярійне гніздо, їй-право!»
Всі губилися в здогадах: якої ж він національності? Його англійське ім’я та прізвище показували, що батько його був англієць, але ж хто його мати? Звідки вона? Коли б вона була американка, — він обов’язково мав би широкі вилиці та червонясту шкіру; коли б вона була німкеня, він знав би німецьку мову, а тим часом есквайр Сміт запевняв, що Хіггс німецької мови не знає; коли б вона була француженка (річ цілком можлива, беручи до уваги його жаб’ячий ставок!) те обов’язково позначилося б на його говірці.
Ні, мабуть-таки — він голландець. І ось що найдивніше: тільки-но забалакаєш про Голландію, він наставляє свої вуха, але, коли почнеш розпитувати його про ту країну, виявляється, що він анічогісінько про неї не знає.
Чи так чи сяк, але раз він ніколи не дістає листів від родичів своєї матері з Голландії й раз ніхто ніколи не бачив старого Хіггса, виходить, родина його не вельми Значна та поважна. Що ж до самого Томаса Хіггса, то, мабуть, і він не вельми значна птиця, хоч він і намагається високо нестися; з свого боку кумасі-плетухи заявляли, що вони абсолютно не збираються задурювати собі голову й цікавитися такою незначною особою… Саме через те Томас Хіггс та його справи були для них невичерпним джерелом різних балачок, домислів та поговорів.
Можете тепер собі уявити, яким великим, дивом здивувалися всі оті люди та як вони переполохалися, коли якось-то «одна особа, котра була при тому й бачила все на власні очі», повідомила, що, мовляв, хлопчак-листоноша сьогодні вранці передав Хіггсові листа — на око наче з закордону, а Хіггс «побілів, як та стіна, побіг на свою фабрику, побалакав хвилинку з одним із старших робітників і, ні з ким не попрощавшись, зник, не встиг ніхто й оком змигнути, захопивши з собою й усі свої манатки. Еге ж, моя пані!»
Місіс Скраббс, його господиня, дуже засмутилася… Наймиліша жінка просто задихалася, коли розповідала про те, що він отак з доброго дива — вибрався раптом з квартири… Адже ж кожна жінка, яка зроду-віку не допустить, щоб її топтали під ноги — з нею особисто, хвалити бога, такого ніколи не траплялося! — має цілковите право на те, щоб її бодай хоч за день попередили; «авжеж, і, коли вже ви самі так кажете, — не вадило б йому попередити й за тиждень»… А він (чи то ж видано!) не сказав навіть: «Спасибі вам, місіс Скраббс, за всі численні послуги, що ви їх раз у раз мені робили…» Атож! Як же ж вона дбала за нього!.. Ай-яй-яй! Ет, то пусте, не слід об тім і говорити, та вона й не з таких, котрі тільки те й роблять, що зазирають у вічі — чи не перепаде, бува, якої подяки… Обурливо!.. А втім — ніде правди діти — містер Хіггс заплатив їй за все до останнього фартинга… І ще… Ой лишечко, — їй навіть очі сповнилися слізьми, коли вона побачила, що його дорогі черевики валяються десь у кутку в кімнаті та ще й не надягнено їх на колодки — жах! От який він був збентежений!.. В нього-бо вони завжди стояли струнко, як солдати, дарма, що на них уже двічі ставили підметки… Тож їх, мабуть, і не варто було брати з собою…
Міс Скрампкінз, найщиріша подруга місіс Скраббс, наставляла добре вушка, слухаючи тую мову; після чого побігла щодуху додому розповісти всім про цікаву подію. А через те що Скрампкінзів знали всі чисто, блискуче павутиння новин хутко обплело вулицю від краю й до краю.
Того вечора у місіс Снаєм зібралася слідча комісія й улаштувала закрите засідання навколо столу, що на ньому стояв найкращий порцеляновий сервіз пані-господині. Хоч запрошували тільки на скромну «чашку чаю», проте комісія провела величезну слідчу роботу. Печиво зовсім прохололо, перше ніж члени комісії проковтнули бодай хоч малесенький шматочок. Довелося так багато всього обговорити й так доконче треба було довести, що кожен з членів комісії завжди був «непохитно певний — з тією людиною обов’язково станеться щось надзвичайне», отож товариству було зовсім не до чаю. й лише по тому, як годинник вибив аж восьму годину, місіс Снаєм пощастило нарешті налити присутнім по другій чашці.
РОЗДІЛ XLVII
Яскраве сонце
Одного січневого дня, коли без упину падав сніг, Лоуренс Букман приїхав із своїм батьком відвідати Брінкерів у їхній хатині.
Рафф відпочивав по денній праці; Гретель, набивши й запаливши йому люльку, поралася біля каміна, вибираючи з нього попіл; матуся пряла; а Ганс, сидячи на ослоні край вікна, ретельно готував свої домашні завдання. Миром і щастям віяло в цій господі, де зібралася дружна сім’я. Останнім часом її хвилювало тільки дожидання Томаса Хіггса та перше з ним знайомство.
По тому, як доктор відрекомендував господарям свого сина, матуся Брінкер умовила гостей випити гарячого чаю; надворі-бо так зимно й так мете, запевняла вона, що можна чого доброго й замерзнути.
Поки гості розмовляли з її чоловіком, вона шепотіла до Гретель, що очі молодого джентльмена схожі на очі її сина, як два боби на два інших, не кажучи вже про те, що обидва хлопці часто-густо затоплюють бозна-куди зовсім безтямний погляд, дарма, що в голові у них не менше знань, ніж у першого-ліпшого старого діда.
Гретель була розчарована. Вона чекала трагічної сцени, на зразок тих, що їх частенько розповідала їй Анні Боуман, прочитавши якусь цікаву книжку. Але нічого подібного не сталося. Отой юнак, який мало не став убивця, який десять років блукав десь по світах і думав, що рідний батько зрікся його з презирством, — отой самий юнак, який за таких драматичних обставин і в такому розпачі покинув був свою вітчизну, сидить собі любісінько край каміна, наче й не було нічого!
Правда, голос йому тремтів, коли він забалакав з її батьками, а на обличчі майнула ясна посмішка, — напевне, така ж ясна, як і в того лицаря, що вбив дракона та приніс воду вічної юності своєму королеві… але, в кожному разі, він був зовсім не схожий на якогось подоланого героя з книжок Анні. Він навіть не звів рук до неба й не промовив урочисто: «Присягаюся честю, — довіку не зраджу я ні моєї домівки, ні моєї віри, ані моєї вітчизни!» — що було б цілком вірно й за даних обставин прийшлося б дуже до речі.
Отже, Гретель відчувала певне розчарування. Тим часом Рафф був задоволений цілком. Доручення він виконав; до доктора Букмана повернувся його син — цілий та здоровий; і цей син до того ж ні в чім не прогрішився, за винятком того, що бідний хлопець думав, нібито батько може зректися його через зленещасну необачність. Щоправда, колишній стрункий юнак обернувся тепер на досить огрядного мужчину, — а Рафф (чудій!) несвідомо сподівався знову потиснути ту ж саму хлопчачу руку… Та не треба забувати, що для Раффа відмінилося чисто все на світі. Тож він відігнав від себе всі почуття, крім щирої радості, коли дивився на батька й на сина, що сиділи рядочком край каміна в його господі.
Тим часом Ганс звернув усі свої думки на те, який щасливий Томас Хіггс, що зможе тепер знову стати в меестера за асистента; а матуся Брінкер тихесенько зітхала, шкодуючи, що юнакова мати померла й не може помилуватися на свого сина — на такого прехорошого молодого джентльмена; та все дивувалася, чому доктор Букман так недбало поводиться зі своїм срібним годинником. Он як він уже потемнів! Доктор, мабуть, носить годинника ввесь час відтоді, як одержав його від Раффа, — це ж ясно! А що ж він зробив із золотим, якого носив раніше?
Світло осявало докторове Букманове обличчя. Який же він мав щасливий вигляд! Як він помолодшав та повеселішав! Здавалося навіть, що в нього стало менше зморщок на лиці, немов вони десь позникали. Він сміявся, кажучи господареві:
— Хіба ж я не щаслива людина, Раффе Брінкере? Мій син продасть свою фабрику десь у цьому місяці й відкриє велику крамницю в Амстердамі. Отже, всі шабатурки для моїх окулярів матиму я тепер задурно.
Ганс здригнувся й підвів голову:
— Крамницю, мінгеере! А хіба ж Томас Хіггс… тобто, я хочу сказати… ваш син… не буде у вас за асистента?
Ніби яка тінь промайнула в меестера на обличчі, але, зробивши над собою зусилля, він прогнав її й усміхнувся:
— О ні, з Лоуренса вже досить. Він воліє бути купцем.
На Гансовім обличчі з’явився такий розгублений та розчарований вираз, що доктор запитав його добродушно:
— Чом же ти замовк, друже мій? Хіба ж бути при комерції — то річ ганебна?
— Ні-ні, не ганебна, мінгеере, —пробурмотів Ганс, — але…
— Але що?
— Те, друге покликання багато краще, — відповів Ганс, — багато шляхетніше. Я гадаю, мінгеере, — додав він, запалюючись усе більше й більше, — що бути таким хірургом, як ви, — лікувати хворих та калік, рятувати людське життя, вміти робити те, що ви зробили для мого батька, — то найвеличніша річ, яка тільки є на землі!
Доктор глянув на нього суворо. Ганс відчув у тому погляді догану. Щоки йому зашарілися; гарячі сльози навернулися на очі.
— Паскудний фах, хлопчику мій, ота медицина, — мовив доктор, похмуро дивлячися на Ганса. — Вона вимагає величезного терпіння, самовідданості та впертого простування до мети.
— Звичайно, вимагає! — скрикнув Ганс, запалюючися знову. — Вона вимагає й знання, й любові, й пошани до людей. Ах, мінгеере, може, це покликання має свої труднощі й свої недоліки… А втім, ви ж лаєте свій фах несерйозно. Це величне й шляхетне покликання, а не паскудне! Даруйте мені, мінгеере, — я дозволив собі надто багато, не мені говорити так сміливо…
Доктор Букман, знати, розсердився. Принаймні він показав хлопцеві спину й півголосом забалакав про щось із Лоуренсом. А тим часом матуся суворо вичитувала Гансові. Де це видано, щоб отак сперечатися із вельможними панами? Вони страх як не люблять, коли бідняки їм суперечать!
Меестер обернувся.
— Скільки тобі років, Гансе Брінкере? — запитав він.
— П’ятнадцять, мінгеере, — відповів той, здригнувшись.
— Хотів би ти вивчитися на лікаря?
— Так, мінгеере, — відповів Ганс, тремтячи з хвилювання.
— Хотів би ти, за згодою твоїх батьків, присвятити себе науці, вступити до університету й, скінчивши його, працювати під моїм керівництвом?
— Так, мінгеере.
— Зваж добре! — Ти не роздумаєшся саме тоді, коли я всю душу покладу на те, щоб підготувати тебе й зробити моїм наступником?
Гансові очі заблищали.
— Ні, мінгеере, я не роздумаюсь!
— Ви можете цілком покластися на нього! — скрикнула матуся, якій вже давно хотілося докинути й своє слово. — Ганс твердий, мов скеля, коли він що вирішив; що ж до навчання, мінгеере, то хлопець просто приріс до своїх книжок останнім часом. Він уже й тепер вміє латини не згірш від будь-якого священика!
Доктор усміхнувся.
— Гаразд, Гансе, я не бачу ніяких перешкод, якщо батько твій дає нам свою згоду.
— Гм! — буркнув Рафф, він надто пишався своїм сином, щоб погодитися відразу. — Сказати правду, мінгеере, сам я волію працювати на вільному повітрі. Проте якщо хлоп’я хоче вчитися на лікаря і якщо ви такі ласкаві, що бажаєте допомогти йому вибитися в люди, то я не суперечу. Грошей — ось чого нам бракує… Але ж їх можна заробити, коли є дві здорові руки. Мине непомітно час, і ми…
— Стривайте! Стривайте! — перебив йому доктор. — Якщо я відбираю у вас помічника, вашу праву руку, я мушу за те заплатити, і я зроблю це з радістю. Виходить, у мене тепер два сини, — правда ж, Лоуренсе? Один купець, а другий лікар… Я буду найщасливіша людина в Голландії! Приходь до мене вранці, Гансе, й ми відразу ж усе влаштуємо!
Ганс мовчки вклонився. Він був такий схвильований, що не міг добути голосу з грудей.
— До речі, Брінкере, — провадив далі доктор, — моєму синові Лоуренсові треба буде вірної, путящої людини, — отакої, як ви, — коли він відкриє свою крамницю в Амстердамі; такої людини, що пильнувала б роботи та стежила за тим, щоб ледарі працювали як слід. Такої людини… Та скажи ж йому про все те сам, йолопе!
Останні слова були адресовані до сина, й звучали вони зовсім не так різко, як це здається на папері: «йолоп» і Рафф дуже швидко й чудово порозумілися.
— Не хочеться мені кидати дамби, — сказав останній по тому, як вони трохи побалакали, — але ви запропонували мені такі чудові умови, мінгеере, що я пограбував би мою сім’ю, коли б відмовився від вашої пропозиції.
Подивіться пильніше на Ганса, доки він сидить, не зводячи вдячного погляду з меестера, — адже ж ви не зустрічатиметеся з ним багато років.
А Гретель… Ах, як тяжко доведеться їй працювати! Так, заради любого Ганса вона тепер наполегливо вчитиметься… Якшо з нього й справді вийде лікар, не можна ж допустити, щоб такій вченій особі, як він, довелося червоніти за свою неписьменну сестру.
Як ретельно шукатимуть віднині ці блискучі оченятка тих скарбів, що криються в надрах шкільних підручників! І як вони засяють і потупляться, забачивши того, кого вона знає ще тільки як хлопчика, що бігав у червоній шапці на ковзанах того чудового дня, коли в її фартусі опинилися срібні ковзани!
Але доктор та Лоуренс збираються вже йти. Матуся Брінкер робить їм свого найкращого реверанса. Рафф стоїть поруч неї, він має вельми бадьористий вигляд, коли стискає меестерові руку. Крізь відчинені двері хатини видніється справдешній голландський ландшафт: ген-ген простяглася гладенька рівнина… Падає густий сніг і вкриває її білим серпанком.
РОЗДІЛ XLVIII
Закінчення
Наша розповідь доходить кінця. Час спливає в Голландії так само рівномірно й неухильно, як і в нас; з цього погляду жодна країна не являє собою винятку.
В сім’ю Брінкерів час приніс великі зміни. Гансові усі ті роки пішли на велику користь; він дуже щиро взявся до діла, ретельно працював, переборюючи всі перешкоди, що ставали на його шляху, й домагався своєї мети з усією енергією, властивою його вдачі. Якщо шлях його часто-густо був нерівний та важкий, рішучість його не захиталася і разу. Часом йому набігають на думку слова його доброго старого друга, що їх сказано багато років тому в маленькій хатині коло Брука: «Медицина — паскудний фах»; але в глибині його серця лунають інші, справедливіші слова: «Вона велична й шляхетна! Вона збуджує любов і пошану до людей!»
Якби ви завітали нині до Амстердама, то могли б зустріти там славнозвісного доктора Брінкера, коли він їде в своїй розкішній кареті навідувати пацієнтів; а може, побачили б, як він разом із своїми власними синами та дочками бігає на ковзанах по замерзлому каналі.
Щодо Анні Боуман, гарненької щиросердої селянської дівчинки, то ви розпитувалися б про неї надаремне; але Анні Брінкер, дружина видатного лікаря, дуже схожа на неї… Тільки, як запевняє Ганс, вона ще миліша, ще розумніша, ще більше скидається на добру фею.
Пітер ван Гольп теж одружився. Я могла б сказати вам і раніше, що він та Гільда подадуть одне одному руки, щоб іти вкупі життьовим шляхом, так само як багато років тому бігали вони пліч-о-пліч по замерзлій поверхні залитої сонцем ріки.
Одного разу я замалим була не натякнула, що й Катрінка поєднається з Карлом. Щастя, що поголос об тім не розійшовся, — Катрінка-бо передумала і ще й досі не вийшла заміж. Ця панна вже не така весела, як колись, і, як не сумно мені об тім говорити, деякі її гомінкі «дзвоники» дзвенять не в лад з іншими. А проте вона ще й досі залишається душею свого гуртка. Я дуже хотіла б, щоб вона могла бути серйозною, — бодай хоч ненадовго… Та дарма! Не може, — не така-бо в неї вдача… її турботи та жалі тільки розладнують гру її «дзвоників», не породжуючи глибшої музики.
Душа Річі сколихнулася до самісінького дна, протягом цих довгих років. її історія — це розповідь про те, як сім’я, що його було посіяно абияк, часом достигає в муках та як після дуже важкої сівби виростає золотий урожай. Коли не помиляюсь, ви зможете незабаром прочитати про все це у. книжці; якщо ви знаєте голландську мову, звичайно. В дотепному, але серйозному авторові, що його твори можна зустріти зараз у тисячах голландських домів, лиш небагато хто впізнає гоноровиту, легковажну Річі, що колись глузувала з маленької Гретель.
Ламберт ван Моуйен та Лудвіг ван Гольп — хороші люди і, що багато легше помітити, їм добре ведеться. Обоє живуть у Амстердамі; але один лишився в старому Амстердамі, а другий помандрував до молодшого міста, що зветься так само. Ван Моунен мешкає тепер недалечко від Центрального парку в Нью-Йорку й каже, що коли нью-йоркці виконають свій обов’язок, то їхній парк з часом дорівняється чудовому гаазькому Босхові. Ван Моунен часто згадує Катрінку, — яка вона була за його хлоп’ячого віку, — але тепер він радий, що Катрінка, коли стала доросла, піднесла йому гарбуза; хоч тоді йому здалося, що він переживає свою найтяжчу, найпохмурішу годину… Бенова сестра, Дженні, дала йому таке щастя, якого не міг би дати ніхто інший на цілім широкім світі.
Життя Карла Сгуммеля склалося дуже невдало. Справи його батька занепали; а що Карл мав небагато щирих друзів і, найголовніше, аж ніяк не зважав на високі принципи, то ракетка фортуни кидала його, як волан, доки йому не пообшарпувалися майже всі його найкращі пера. Нині він служить за бухгалтера у великому амстердамському торговому домі «Букман та Сгіммельпеннінк». Воостенвальберт, молодший компаньйон, обходиться з ним дуже добре; а Карл і собі ставиться з великою пошаною до «мавпи з довгим ім’ям замість хвоста».
З усіх наших голландських друзів помер тільки єдиний Якоб Поот. Який він зроду був — добродушний, щиросердий та некорисливий — такий і залишився до останку, й по ньому плачуть тепер так само щиро, як щиро любили його та жартували з нього, допоки він жив на землі. Перед смертю Якоб страшенно схуд; він зробився навіть худіший за Бенджаміна Доббса, котрий, до речі, з часом нагуляв тіла й тепер став найогрядніший з огрядних.
Рафф Брінкер та його фроу перебралися до Амстердама і вже багато років живуть у добрі та в гаразді, — вірне, щасливе подружжя! І як мужньо й терпляче зносили вони за колишніх часів свої злигодні, так просто і скромно тримаються вони тепер коли їм нарешті всміхнулася доля. Вони побудували собі дачу недалечко від своєї старої халупи й часто вибираються туди з своїми дітьми та онуками в ясні літні дні, коли водні лілеї підводять свої пишні голівки над водою.
Розповідь про Ганса Брінкера була б неповна, коли б ми, залишаючи його, не помітили поруч нього й Гретель. Люба, моторна, завзята маленька Гретель! Хто вона тепер? Запитайте старого доктора Букмана, — він скаже, що вона найкраща співачка, найчарівніша жінка в Амстердамі; запитайте Ганса та Анні, — вони запевнять вас, що вона найніжніша сестра, яку тільки можна собі уявити; запитайте її чоловіка, — він скаже вам, що вона найвеселіша, наймиліша маленька жіночка в цілій Голландії; запитайте матусю Брінкер та Раффа, — і очі їм заблищать від радісних сліз; запитайте бідних — і повітря забринить від хвали та безмежної подяки.
Але, якщо ви не пам’ятаєте малюсінької фігурки, що тремтіла й плакала на горбочку перед Брінкеровою хатиною, запитайте ван Глеків, — і вони невтомно розповідатимуть вам про кохану маленьку дівчинку, що здобула срібні ковзани.
М.М. Додж
Срібні ковзани
ПЕРЕКЛАЛА З АНГЛІЙСЬКОЇ ІРИНА СТЕШЕНКО
МАЛЮНКИ Т. ЗАЛИВАХИ
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ УРСР
Київ 1963
Ця захоплююча книга оповість вам про життя простих людей Голландії; про веселу й повчальну подорож хлопчачої ватаги по каналах країни; про чесного, мужнього Ганса Брінкера та його добру сестру Гретель, що були єдиною втіхою пригніченої нуждою матері; про те, як славетний доктор Букман врятував од злигоднів сім’ю Брінкерів, вигоївши їхнього батька, а також про великі ковзанярські перегони, в яких узяли участь хлопці й дівчата містечка Брука, що прагнули здобути жаданий приз — срібні ковзани.
Повість «Срібні ковзани» була створена майже сто років тому. її автор, американка Мері Додж, ніколи не бувала в Голландії, але багато про неї читала і заочно полюбила працьовитий голландський народ. Історія Ганса Брінкера, що її вона розповідала своїм малим синам, лягла в основу книги, яка стала одним з найулюбленіших творів дітей усього світу.
Переклад здійснено за виданням:
M.A. Donohue & Company
Chicago
„Hans Binker or the Silver Skates”
by Mary Dodge
(A Story of Life in Holland).
ДЛЯ СЕРЕДНЬОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ
Додж Мери Мейпс
СЕРЕБРЯНЫЕ КОНЬКИ. Повесть.
(На украинском языке)
Редактор О. І. Терех. Художній редактор А М. Силаєв Технічний редактор В. І Дмухар. Коректори Л. Н. Фесечко, А. А. Підвишинська. Здано на виробництво 30.XI.1962 р. Підписано до друку 21.І.1963 р. Формат 60Х841/16. Фіз. др к. арк 16,25. Умовн. друк. арк. 16,25. Обл.-вид. арк. 14,19. Тираж 65 000 (1—50 ОС)). Зам № 1076 Ціна 53 коп. Дитвидав УРСР Київ, Кірова, 34 Друко-хромолітографія «Атлас» Головполіграфвидаву Міністерства культури УРСР. Львів, Зелена, 20.
Читать бесплатно другие книги:
