Срібні ковзани Додж Мері Елізабет
Розкіш відучує нас терпляче зносити ті невигоди, що їх до знайомства з нею ми майже не відчували. Так трапилося й з Гансом. Дерев’яні ковзани рипіли ще дужче, ніж будь-коли. Він раз у раз спотикався, ледве посуваючися вперед на цих старих, незграбних оцупках, а проте зовсім не шкодував, що йому довелося розлучитися зі своїми чудовими ковзанами… ба навіть рішуче гнав від себе хлопчачу досаду на те, що не зміг покористуватися з нових ковзанів ще бодай хоч п’ять днів, щоб узяти участь у змаганнях.
«Мама, сподіваюсь, не гніватиметься на мене, — думав він, — за те, що я продав їх без її дозволу. В неї й без того клопоту повнісінька голова. Ще встигнемо побалакати про це, коли я принесу додому гроші».
Цілісінький день ходив Ганс вулицями Амстердама, шукаючи роботи, йому пощастило одержати кілька стайверів від одного погонича, якому він допоміг пригнати до міста нав’ючених мулів, але на тому все й стало. Ганс залюбки найнявся б за носильника чи то розсильного; він раз у раз зустрічав навантажених пакунками хлопців, які брели кудись, насилу тягнучи ноги, але для нього самого вільного місця ніде не знайшлося. Деякі крамарі допіру найняли собі помічників; інші потребували показнішого, моторнішого хлопця, (тобто, «краще вбраного», мали вони на думці, та не хотіли цього казати); інші пропонували Гансові прийти за місяць або й два, коли канали, треба сподіватися, звільняться від криги; а багато хто з крамарів тільки хитав заперечливо головою, не кажучи й слова.
На фабриках йому також не пощастило. Здавалося б, в отих величезних будівлях, де вироблялося стільки шерстяних, бавовняних та лляних тканин, де вироблялося стільки на ввесь світ відомих фарб, цегли, скла та порцеляни, на тих млинах, звідки постачалося борошно цілій країні, в отих майстернях, куди вносилися алмази й звідки виносилися чудово пошліфовані, коштовні діаманти — здавалося б, там завжди знайдеться якесь діло для дужого, вправного хлопця, що так прагне роботи. Але ні — виходило зовсім не так, і скрізь Гансові доводилося вислухати те ж саме: «Зараз нових робочих рук не треба. Коли б він був зайшов перед днем святого Ніколаса, для нього, може, й знайшлася б яка робота, бо в той час скрізь було дуже багато діла; але зараз до послуг є хлопчиків більше, ніж треба».
Ганс хотів би, щоб ці люди хоч на мить побачили його матір та Гретель. Він не міг знати, іцо тривога тих обох світиться і в його очах, і що багато хто з крамарів почував себе ніяково, відмовивши йому так різко й не спомігши йому бодай хоч дещицю заробити. Деякі батьки, коли повернулися того вечора до себе додому, гомоніли зі своїми дітьми багато лагідніше, ніж звичайно, згадуючи, як похмарніло й засмутилося чесне юне обличчя хлопця, що просив роботи, коли вони відмовили йому на його прохання; і ще не настав ранок, як один з хазяїв вирішив, що коли, бува, хлопець із Брука зайде до нього ще раз, треба буде наказати старшому майстрові Бланкертові пристановити того хлопця на будь-яке діло.
Але Ганс нічого того не знав. Надвечір, як заходило сонце, він подався назад до Брука, не розуміючи гаразд, від чого йому так дивно стискається горло — чи від безнадії, чи від рішучості перемогти свій тяжкий час. Залишався в нього, правда, ще один шанс. Може, мінгеер ван Гольп уже повернувся додому.., А втім, люди казали, що напередодні ввечері добродій Пітер теж подався до Гаарлема в якихось справах з приводу великих ковзанярських перегонів. Проте Ганс вирішив-таки піти до ван Гольпів і спробувати, — а раптом пощастить дістати яку роботу!
На щастя, рано-вранці Пітер вернувся. Він був уже вдома й саме збирався йти до Брінкерів, коли прийшов Ганс.
А, це ви, Гансе! — скрикнув він, коли втомлений хлопець підійшов до дверей. — А я дуже хтів з вами побачитися й збирався до вас. Зайдіть і погрійтеся!
Стягнувши з себе пошарпану шапку, яка, наче зумисне, прилипала йому до голови щоразу, як він ніяковів, Ганс став на одне коліно — не задля того, щоб привітатися на східний лад, і не задля того, щоб віддати шану богині охайності, яка панувала в цих покоях, — а єдино тому, що тяжкі його черевики здатні були сповнити душу кожної брукської господині неймовірним жахом. Тож, роззувши черевики, їхній власник увійшов обережно в дім, лишивши їх одвір, мов вартових, дожидатися його повернення.
Ганс пішов з оселі ван Гольпів із легким серцем. Пітер привіз йому з Гаарлема приємну новину: мінгеер ван Гольп загадав своєму синові переказати молодому Брінкерові, щоб той відразу ж узявся робити двері для їхнього літнього домочка. Там же таки малася й зручна майстерня, і Ганс міг працювати в ній, допоки не скінчить різьбити.
Пітер не сказав Гансові, що бігав на ковзанах до самого Гаарлема тільки задля того, щоб перебалакати про все те з мінгеером ван Гольпом та якнайшвидше владнати справу.
— Я гадаю, що зможу виконати цю роботу, — сказав Ганс, — хоч я ніколи не вчився цього майстерства.
— Я певний, що ви чудово впораєтеся, — відповів Пітер сердечно. — Усі потрібні вам інструменти є у майстерні. Вона он отам, — сховалася за тією густою огорожею, що її утворюють віти дерев. Улітку, коли на деревах розвернеться лист і огорожа зазеленіє, майстерні звідси зовсім не видко… Як почуває себе ваш батько нині?
— Краще, мінгеере… здоров’я його поправляється щогодини.
— Надзвичайно! Зроду я нічого подібного не чув. Цей суворий старий доктор таки й справді видатний вчений.
— Ах, мінгеере, — гаряче підхопив Ганс, — більш, ніж видатний вчений! Він має добре серце. Коли б не меестерова великодушність та не його велика майстерність, мій бідний батько й дотепер жив би у темряві. Знаєте що, мінгеере? — додав він і очі йому заблищали. — На мою думку, хірургія найблагородніша наука в світі!
Пітер знизав плечима:
— Може, вона й дуже благородна, але мене особисто вона аніскілечки не вабить. Цей доктор Букман, безперечно, надзвичайно вправний хірург. Що ж до його серця… то визвольте мене від таких серць!
— Чого ви так говорите, мінгеере? — запитав Ганс.
Цієї хвилини з сусіднього покою повагом вийшла пишна пані. Це була мефроу ван Гольп, у величезному чепчикові та довжелезному шовковому фартусі, обшитому мереживом. Вона статечно кивнула Гансові, коли той відійшов від каміна й уклонився їй так гречно та низенько, як тільки зміг.
Пітер відразу ж присунув до каміна дубового стільця з високою спинкою, і пані сіла. По боках каміна стояло два великі оцупки коркового дуба. Одного з тих оцупків Пітер підставив своїй матері під ноги.
Ганс повернувся й хотів був вийти.
— Почекайте хвилиночку, будьте ласкаві, юначе, — сказала пані. — Я випадково почула, як ви й мій син розмовляли про мого друга, доктора Букмана. Ви маєте рацію, юначе. В доктора Букмана дуже добре серце. Розумієш, Петере, ми можемо тяжко помилитися, якщо висловлюватимемо свій присуд про людину лише на підставі його манер; хоч, загалом беручи, чемним поводженням нехтувати аж ніяк не слід.
— Я зовсім не хотів виявити неповагу до доктора, мамо, — мовив Пітер, — але ж ніхто не має права так бурчати й гарчати на людей, як він робить. Адже ж про нього це всі кажуть.
— «Всі кажуть»… Ах, Пітере, «всі» — це означає кожний або ніхто, тобто, це ще нічого не означає. Хірург Букман набрався багато лиха. Чимало років тому він втратив, і то за дуже тяжких обставин, свого єдиного сина, наймилішого юнака, але трохи нерозважливого і з надто гарячою головою. До тієї тяжкої втрати Герард Букман був один з найприємніших людей, що я їх будь-коли знавала.
По сій мові, мефроу ван Гольп глянула лагідно на обох юнаків, підвелася і вийшла з кімнати так само поважно, як і увійшла була до неї.
Але Пітера материні слова не цілком переконали. І, проводячи свого гостя до вузьких бічних дверей, він буркнув, що «це гріх допускатися того, щоб лихо обертало увесь твій мед на жовч…» Прощаючись, він порадив Гансові добре повправлятися, бігаючи на ковзанах якнайбільше.
— Адже ж тепер, — додав він, — коли вашому батькові покращало, ніщо не заважатиме вам весело готуватися до майбутніх змагань. Ніколи ще не бувало в нас такого чудового ковзанярського свята! Кожне тільки про нього й говорить; ви маєте прикласти всіх старань, щоб одержати приза, — не забувайте!
— Я не братиму участі в змаганнях, мінгеере, — відповів Ганс, потупивши очі.
—. Не братимете участі в змаганнях? Це чому ж? — і відразу ж Пітер подумав на Карла Сгуммеля, — чи той часом не встругнув, бува, якої штуки…
— Тому, що я не зможу, мінгеере, — відповів Ганс, нахиляючись, щоб устромити ноги в свої величезні черевики.
Щось у Гансовім обличчі впало Пітерові в око, й він зрозумів, що далі розпитувати не треба. Він попрощався з Гансом і, стоячи на дверях, замислено дивився йому вслід.
За хвилину Пітер гукнув:
— Гансе Брінкере!
— Так, мінгеере.
— Я беру назад все, що казав про доктора Букмана.
— Так, мінгеере.
Обоє засміялися. Але усмішка на Пітеровім обличчі раптом зникла й змінилася виразом невимовного здивування, коли він побачив, як Ганс коло каналу, ставши на одне коліно, почав прив’язувати дерев’яні ковзани.
— Дуже дивно, — пробубонів Пітер, похитавши головою, й повернувся, щоб увійти в дім. — Чого ж то він не користується своїми новими ковзанами?
РОЗДІЛ XLI
Хрещена мати-фея
Сонце вже сідало, коли наш герой — із радістю в серці, але з виразом сумної іронії на виду, скинувши дерев’яні «полозки», — підходив, сповнений надій, до маленької халупки, що стільки років звалася «ідіотовою хатиною».
І не такі гострі очі, як Гансові, та й ті відразу впізнали 6 дві тендітні фігурки, що снувалися перед дверима тієї хатини.
Сіра кофтина, вся в латках, зблякла синя спідниця, прикрита ще більш збляклим синім фартухом, полинялий чепчик, що щільно обхоплював голівку, прудкі ніжки у величезних черевиках-кораблях — все те, безперечно, належало Гретель. Ганс пізнав би всі ті речі де завгодно.
Яскравий кокетний червоний жакет, красива спідничка з чорною лиштвою, гарненький чепчик, що його кінчики маяли над золотими сережками, чепурний фартух, зграбненькі шкіряні черевички, що чудово пасували до маленьких ніжок… Та годі-бо! Щоб навіть сам папа римський прислав їх Гансові з посланцем, Ганс заприсягнувся б, що вони належать Анні.
Обидві дівчинки ходили обнявшись туди й сюди перед хатиною і так енергійно кивали та хитали голівками, немов обговорювали важливі державні справи.
З радісним криком Ганс кинувся до них:
— Ур-ра, дівчатка, я знайшов роботу!
Зачувши його голос, з хатини вийшла його мати.
Вона теж могла порадувати свого сина. Батькові значно покращало. Він почував себе так добре, що сидів майже цілий день, а потім ліг і тепер спить «тихо й спокійно, мов ягнятко», як висловилася матуся Брінкер.
— А тепер моя черга, Гансе, — сказала Анні, відводячи Ганса набік, після того, як він розповів матері, що дістав роботу в мінгеера ван Гольпа. — Твої ковзани продано, — ось маєш гроші.
— Сім гульденів! — скрикнув Ганс, здивовано перелічуючи гроші. — Та це ж утроє дорожче від того, що я сам за них заплатив.
— Моя хата з краю, — сказала Анні. — Якщо покупець не знає ціни, ми тому не винні.
Ганс пильно глянув на неї:
— О Анні!
— О Гансе! — перекривила його Анні, стискаючи уста й намагаючись набрати вигляду неприторенного шахрая та хитрюги.
— От що, Анні, я знаю, ти кажеш усе це несерйозно! Ти мусиш повернути частину цих грошей.
— Ні! Нічого подібного я не зроблю! — стояла на своєму Анні. — Ковзани продано, та й уже. — Потім, побачивши, що слова П щиро засмутили Ганса, вона прошепотіла: — Не думай, Гансе, що тут трапилось якесь непорозуміння чи помилка… Той, хто купив твої ковзани, сам наполягав, щоб заплатити за них сім гульденів. Віриш ти мені?
— Вірю, — відповів Ганс, і вогонь, що спалахнув у його ясних блакитних очах, здавалося, відбився в очах Анні й заіскрився під її віями.
Матуся Брінкер дуже зраділа, побачивши стільки срібла, але, довідавшись, що Ганс дістав його за свої нові ковзани, якими він так дорожив, скрикнула, тяжко зітхаючи:
— Хай благословить тебе бог, дитино! Це велика для тебе втрата!
— Пусте, мамо, — відповів Ганс, опускаючи руку в свою глибоку кишеню. — Маєте ще! Ми скоро забагатіємо, якщо так триватиме далі!
— Авжеж, — відповіла вона, хапливо простягаючи руку. Потім додала притишеним голосом: — Ми й справді могли б забагатіти, щоб не той Ян Кампгюйсен. Будь певний, Гансе, що він давно вже познайомився з нашою вербою… добре познайомився багато років тому!
— Атож, дуже можливо… — зітхнув Ганс. — А знаєте, мамо, найкраще нам за ті гроші забути. Вони, безперечно, пропали; батько розповів нам усе, що знав. Не будемо більше думати про них!
— Це легко сказати, Гансе. Я постараюсь, але тяжко буде, особливо тепер, коли моєму сердешному чоловікові треба так багато всіляких вигод… О господи! Які ж то непосидячі наші дівчатка, — раз у раз зриваються з місця! Вони ж допіру були тут. Куди це вони повтікали?
— Вони забігли за хату, — сказав Ганс, — мабуть, хочуть сховатися від нас. Цитьте! Я зараз їх піймаю і приведу до вас, хоч вони й бігають не згірш від отого трусика… Стривайте, ось я їх зараз налякаю…
— Диви!.. Там і справді трусик… Стій, Гансе!. Мабуть, бідне звірятко страшенно виголодалось, коли вже зважилося вийти з своєї нірки такої зимної години. Я зараз принесу йому кришок.
Після цих слів добра жінка швиденько увійшла в хатину й за хвилину повернулася. Але ні Ганса, ні трусика вже не було: Ганс десь побіг, не чекаючи на неї, а трусик, спокійно роздивившись навколо, поскакав у невідомому напрямі. Обійшовши ріг хатини, матуся Брінкер побачила дітей. Ганс та Гретель стояли перед Анні, що сиділа недбало на пеньку.
— Ох, і гарно ж як… наче та картина!.. — скрикнула матуся Брінкер, зупиняючись і захоплено дивлячись на привабливу групу. — Багато я бачила картин у розкішних покоях у Гайдельберзі, але й там гарніших за цюю не було. Я не кажу про своїх дітей: вони обоє незграби. Але ти, Анні, справжня фея!
— Невже? — засміялася Анні, аж просяявши. — Гаразд, хай же так воно й буде. Отже, Гретель і Гансе, уявіть собі, що я ваша хрещена мати-фея й оце завітала до вас у гостину. Я дозволяю кожному з вас висловити якесь одне бажання, і я виконаю їх. Чого ви бажаєте, добродію Гансе?
Обличчя Анні стало на мить серйозне, коли вона глянула на хлопця — може, саме тому, що вона від щирого серця бажала хоч раз мати чарівну силу.
А Гансові щось нашіптувало, що перед ним зараз — не дівчинка, а й справді фея…
— Я бажаю, — мовив він урочисто, — знайти те, чого я шукав тут минулої ночі!
Гретель весело засміялася. Матуся Брінкер знизала плечима й кинула, зітхнувши:
— Соромся, Гансе! — та й подалася втомлено до хати.
«Хрещена мати-фея» схопилася й тричі тупнула ногою.
— Твоє бажання здійсниться будь-що-будь, — проказала вона, — хай собі кажуть, що хочуть! — Потому із жартівливою урочистістю вона всунула руку в кишеню свого фартуха й добула звідти велику скляну намистину. — Закопай її там, де я тупнула ногою, — сказала вона, подаючи намистину Гансові, — і, перш ніж зійде місяць, твоє бажання здійсниться.
Гретель засміялася ще веселіше.
«Хрещена мати» прикинулася дуже невдоволеною.
— Гидке дівчисько! — скрикнула вона, сердито насупивши брови. — На кару тобі за те, що ти сміялася з феї, твоє бажання не здійсниться!
— Ха! — скрикнула в захопленні Гретель. — Почекай, поки в тебе чогось попросять, хрещена мамо. Та я ж не висловила жодного бажання!
Анні чудово грала свою роль. Вона й не думала сміятися, як сміялися її друзі, — навпаки, грізно глянувши на Гретель, вона гордо пішла собі геть, удаючи, ніби тут тяжко вражено її гідність.
— На добраніч, на добраніч, феє! кричали їй услід Ганс та Гретель.
— На добраніч, смертні! — крикнула й вона нарешті, перестрибнувши через замерзлий рівчак, і побігла хутенько додому.
— О, вона така, така… правда ж вона схожа на квітку… така люба та мила! — скрикнула Гретель, захоплено дивлячись услід Анні. — Подумати тільки, скільки днів вона просиділа в темній кімнаті з хворою бабунею… Що тобі, брате Гансе? Що це означає? Що ти збираєшся робити?
— Почекай і побачиш! — відповів Ганс і, метнувшись до хати, ту ж мить вибіг з неї, несучи заступа й лома. — Я хочу закопати мою чарівну намистинку!
Рафф Брінкер все .ще міцно спав; його жінка взяла невеличкий шматок торфу з свого майже вичерпаного запасу й поклала його на жар. Потому відчинила двері й тихенько покликала:
— Йдіть додому, діти!
— Мамо, мамо! Гляньте! — гукнув Ганс на ввесь голос.
— Святий Бавоне! — скрикнула мати, вибігаючи за поріг. — Що сталося хлопцеві?
— Йдіть сюди мерщій, мамо! — кричав страшенно збуджений Ганс, працюючи з усієї сили й за кожним словом вганяючи лома в землю. — Бачите? Оце те місце — ось отут, на південь від пенька! І як це нам не спало на думку вчора ввечері? Адже ж саме оцей пеньок залишився від старої верби, що ви її зрубали минулої весни, бо вона затіняла картоплю. А маленького дерева ще не існувало в той час, коли батько… Ур-р-ра!..
Матуся Брінкер не могла говорити. Вона впала навколішки коло Ганса саме в ту хвилину, коли він витяг з землі… старого череп’яного горщика!
Ганс всунув руку в горщика й добув звідти… уламок цегли… далі другий… далі третій… далі панчоху й гаман, чорні й запліснявілі, але туго натоптані давно втраченим скарбом!
О, яка радість! Як вони всі сміялися! Як вони плакали з радощів! Як вони перелічували свої гроші, коли принесли їх додому! Просто чудо, що Рафф не прокинувся… Але снилося йому, мабуть, щось дуже приємне, бо він усміхався крізь сон.
Цього разу матуся Брінкер та її діти сиділи при розкішній вечері, — запевняю вас! Тепер уже не було ніякої потреби берегти всі ті смачні речі, що стояли в шафі.
— Ми завтра накупимо батькові всякої всячини — доброї й свіжої, — сказала мати, виймаючи холодне м’ясо, вино, хліб та желе і ставлячи все те на чистий сосновий стіл. — А тепер сідайте до столу, діточки, сідайте мерщій до столу!
Тієї ночі, засинаючи, Анні все думала, — що ж саме міг загубити Ганс… Мабуть, складаного ножика… Як буде смішно, якщо він і справді його знайде!
А Ганс, тільки-но заплющив очі, побачив, що він пробивається крізь якусь хащу; горщики, повні золота, розкидано навколо нього по всьому лісі, а годинники, та ковзани, та блискучі намистинки звисають там з кожної гіллячки…
Дивна річ, але кожне дерево, що до нього він наближався, оберталося раптом у пеньок, а на тому пенькові сиділа найчарівніша фея, вбрана в яскраво-червоний жакет та блакитну спідницю.
РОЗДІЛ XLII
Таємничий годинник
Того ж таки дня, коли до Брінкерів завітала «хрещена мати-фея», одна річ з’ясувалася ще раніше, ніж були знайдені запропащі гульдени: вияснилася історія годинника, що його протягом довгих десяти років так дбайливо зберігала вірна Раффова дружина. Часто, як приходилося до скруту, вона боялася навіть глянути на нього, щоб не датися на спокусу й не переступити волі свого чоловіка. Важко їй було дивитися на своїх голодних дітей і водночас думати, що, продавши годинника, вона зможе підживити їх, і на щоках їм знову зацвітуть троянди, але… — «Ні, ні!.. — скрикувала вона тоді. — Що буде, те й буде, а Мейтьє Брінкер не така, щоб забути останнє прохання свого чоловіка!»
«Сховай його та бережи добре, фроу…» — сказав Рафф Брінкер, віддаючи їй того годинника; та й по всьому. Він не встиг їй нічого пояснити, ані щось додати, бо ледве вимовив був оті слова, як до хати вбіг один з його товаришів-робітників і закричав: «Іди-но, чоловіче! Мерщій! Вода прибуває! Ти потрібний на дамбах!»
Рафф негайно ж пішов за ним, і, як матуся Брінкер уже казала, тоді вона востаннє бачила свого чоловіка при добрім розумі.
Того дня, коли Ганс побіг до Амстердама шукати роботи, а Гретель, упоравшись, подалася збирати тріски, суччя — взагалі все, що може придатися на паливо, матуся Брінкер добула годинника й, стримуючи хвилювання, подала його чоловікові.
«Нерозумно було б довше чекати, — казала вона Гансові згодом, — адже ж одне батькове слово могло пояснити все; звісно, мені, як і кожній жінці, хотілося швидше довідатись, як потрапила до нього ця річ».
Рафф Брінкер довго крутив у руках блискучий, вилощений годинник, потому пильно подивився на прив’язану до нього й добре випрасувану чорну стрічечку, але, очевидячки, не пізнавав його й спочатку нічого не міг пригадати. Нарешті він промовив:
— Ага, тепер пригадую! Ти добре наглянсувала його, фроу, що він блищить, як новий гульден.
— Атож, — сказала матуся Брінкер, самовдоволено кивнувши головою.
Рафф глянув на годинника знову.
— Бідолашний хлопець! — пробурмотів він і глибоко замислився.
Матуся Брінкер не витримала: то було вже занадто.
— Бідолашний хлопець! — повторила вона злегка роздратовано. — Невже ж ти гадаєш, Раффе Брінкере, що я кинула прясти й стою отут, над тобою, тільки задля того, щоб слухати якісь загадки? Я хочу довідатись, нарешті, звідки він узявся, оцей годинник!
— Та я ж уже давно тобі все пояснив, — промовив спокійно Рафф, здивовано дивлячись на неї.
— Нічого подібного, нічого ти мені не поясняв! — відказала йому жінка.
— Невже?.. В такому разі, якщо я тоді не розповідав… А втім, ця справа нас не стосується… то й не будьмо про неї говорити… — сказав Рафф, сумно похитуючи головою. — Дуже можливо, що протягом того часу, коли я лежав тут, мов живий мрець, бідолашний юнак помер і потрапив на небо. Та мені вже й тоді здавалося, що він на тонку пряде, бідолаха!
— Раффе Брінкере! Якщо ти так обходишся зі мною, хоч я з тобою й няньчилася та попомучилася добре відтоді, як мені вийшло двадцять два роки, то сором тобі!.. Так-так, — ганьба і сором! — закричала Мейтьє, спалахнувши та ледве зводячи дух.
Рафф, що говорив ще слабким голосом, відповів:
— Як же я обходжуся з тобою, Мейтьє?
— «Як же»? — промовила матуся Брінкер, перекривляючи його голос та говірку. — «Як же»? А так, як обходяться з кожною жінкою після того, як вона зарадила лихові й вирятувала з біди свого чоловіка, так, як…
— Мейтьє!
Рафф нахилився вперед, простягаючи руки. Очі в нього сповнилися сліз.
Опам’ятавшись, матуся Брінкер кинулася ту ж мить йому до ніг і стиснула його руки в своїх.
— Ой, що ж я наробила!.. Довела мого бідного чоловіка до сліз!.. А ще й чотирьох днів не минуло, як він до мене повернувся! Глянь на мене, Раффе! Пробач мені, Раффе, любий мій, — мені дуже боляче, що я так тяжко тебе образила!.. Але ж то прикро, Раффе, так-таки нічого й не довідатися про цього годинника… Я ж бо прождала цілі десять років!.. Але тепер я вже й слова не скажу про нього й більше не розпитуватиму тебе, Раффе. Знаєш що, — сховай його так, щоб і не бачити, раз він спричинився до нашої першої сварки після того, як господь тільки-но повернув тебе мені.
— Я був дурний, що розхлипався, Мейтьє, — сказав Рафф, цілуючи її, — а ти маєш право знати всю правду. Мені тільки здавалося, що говорити про це не слід, не слід розголошувати таємниці померлої людини.
— А та людина… отой юнак… що про нього ти казав, — хіба ж він помер? Чому ти так гадаєш? — спитала Мейтьє, взявши в руку годинника й сідаючи на кінчик довгого ослінчика. що стояв під ногами її чоловіка.
— Тяжко сказати, — відповів Рафф.
— Він був дуже слабий, Раффе?
— Ні, не слабий, скільки я знаю; але він був схвильований, фроу, страшенно схвильований.
— Чи не вчинив він часом чого злого? — запитала вона, стишуючи голос.
Рафф кивнув.
— Убивство?! — прошепотіла жінка, не зважуючися звести очі.
— Скидається на те, якщо йняти віри його словам!
— Ох!.. Раффе, ти мене лякаєш… Розкажи мені докладніше… ти говориш так чудно… й так тремтиш. Я мушу знати все.
— Якщо я тремчу, фроу, то, мабуть, мене морозить. Хвалити бога, на моїй душі немає гріха!
— Випий трошки вина, Раффе. Отак, тепер тобі покращає… То ти кажеш, що він учинив якийсь злочин?
— Атож, Мейтьє, здається, вбивство; так він сказав мені сам. Але я зроду йому не повірю. То був милий юнак, з ясним лицем і з таким же чесним поглядом, як у нашого хлопчика; та тільки не такий сміливий та відвертий, як Ганс.
— Так, розумію, — прошепотіла матуся, боячися перебити чоловікові мову.
— Він з’явився передо мною зовсім випадково, — провадив далі Рафф. — До того дня я й разу з ним не зустрічався; такого блідого, переляканого обличчя, як у нього, я зроду не бачив. Він ухопив мене за руку та й каже: «Мені здається — ви чесна людина…»
— Еге ж, і на тому він не помилився! — перебила йому палко дружина.
Рафф глянув на неї розгублено:
— Про що це я говорив, фроу?
— Юнак узяв тебе за руку, Раффе, —сказала вона, тривожно дивлячись на нього.
— Еге ж, саме так… Ніяк слів не приберу… не пригадаю… Все те ввижається мені, як у півсні, знаєш…
— Чи ти ба!.. Нема нічого дивного, бідолахо, — мовила, зітхнувши, Мейтьє, ніжно гладячи його руку. — Якби не мав ти такої мудрої голови, що її й на дванадцятеро стало б, зроду-віку до тебе не повернувся б розум… Отож, ухопив тебе той юнак за руку й сказав, що ти, здається, — чесна людина (добре сказав хлопець!). Ну а потому? Коли ж це було? Опівдні?
— Ні, удосвіта… Задовго перед ранішніми дзвонами.
— Виходить, це було того самого дня, як ти впав із дамби, — сказала Мейтьє. — Я пам’ятаю, — ти пішов на роботу приблизно над північ… Ти спинився на тому, що він ухопив тебе за руку, Раффе.
— Так, — провадив далі її чоловік. — Я ще й зараз бачу його обличчя… таке бліде й таке розгублене обличчя… «Підвезіть мене трошки вниз по річці», — каже він до мене. Я, — пам’ятаєш, — працював тоді досить далеко, коло Амстердама. Я сказав йому, що я не перевізник. «Йдеться про життя і смерть, — каже він. — Підвезіть мене лише кілька миль… Бачите он того човника, — він не під замком; я міг би взяти його й поїхати сам, але треба ж його повернути… Може, його власник бідна людина, а я не хотів би його грабувати!» (Можливо, він висловився й не зовсім так, фроу, — адже ж усе те спада мені на пам’ять, мов крізь сон…) Отож я й повіз його; пропливли ми з ним отак миль із шість, а мо й вісім, і він попросив мене причалити й сказав, що далі побіжить берегом; а я хапався пригнати човна назад. Перед тим як вискочити на берег, він каже до мене, мало не схлипуючи: «Я можу звіритися на вас… я вчинив… богом свідчуся, що ненавмисне… але людина вмерла… Я мушу тікати з Голландії».
— А як же те сталося, — чи казав він тобі, Раффе? Може, він стрельнув у товариша абощо, як у них там ведеться у Геттінгенськім університеті?
— Не пригадаю… Може, він і розповів мені… не знаю… все те, як уві сні… Я сказав, що не випадає мені, чесному голландцеві, порушувати закони моєї вітчизни, допомагаючи йому таким способом; а він усе своє правив: «Богом свідчуся, що я невинний!» — і дивився на мене тієї зоряної ночі такими чесними, ясними очима — чисто як наш маленький Ганс… А я наліг з усієї сили на весла та й погнав човна хутенько проти води.
— Мабуть, то був човен Яна Камгюйсена, — сухо зауважила матуся Брінкер. — Хто ж інший кинув би свого човна напризволяще та ще й з веслами.
— Атож… то був і справді Яновий човен. Сподіваюсь, він прийде побачитися зі мною в неділю, якщо вже прочув, що я видужую; та й молодий Гоогсвлейт також… Про що пак я говорив?
(Щастя, що матуся Брінкер змовчала: розповідати про Яна після тяжкого розчарування, що вони його зазнали цієї ночі, значило завдати таких прикростей та зродити такі підозри, яких Рафф не зміг би знести).
— Про що ти говорив? Та про те, що юнак виплигнув з човна на берег, а ти поїхав. Він ще не встиг віддати тобі годинника. Гай-гай, — мені здається, що він придбав його нечесним шляхом!
— Які дурниці, фроу! — скрикнув Рафф ображеним тоном. — Він був дуже гарно вбраний, і годинник, звичайно, належав йому, — це ж зовсім ясно.
— То навіщо ж він віддав його тобі? — спитала матуся Брінкер, стурбовано дивлячись на вогонь, куди вже давно слід було підкинути торфу.
— Я ж тобі про це вже розповідав, — відповів Рафф, здивовано глянувши на неї.
— Мені хотілося б послухати ще раз, — сказала матуся Брінкер обережно, щоб, не дати йому відхилитися від цікавої теми.
— Гаразд. Отже, перед тим, як виплигнути з човна, він віддає мені годинника та й каже: «Я змушений тікати з Голландії, хоч ніколи й не думав, що доведеться… Я звіряюся на вас, бо певен, що ви людина чесна. Передайте цього годинника моєму батькові… не сьогодні, а за тиждень, і скажіть йому, що цього годинника посилає його нещасний син; і ще скажіть, — якщо він коли схоче, щоб я повернувся до нього, я подолаю всі перешкоди й повернусь. Скажіть йому, щоб він послав листа до… до…» Ой лишенько моє, — все інше вилетіло мені з голови… Я не можу пригадати, куди саме треба було послати листа. Сердешний хлопець! Бідолашний! — тужно промовив Рафф, беручи годинника, що лежав на жінчиних колінах. — Виходить, цей годинник ще й досі не потрапив до його батька…
— Я віднесу годинника, Раффе, не турбуйся… тільки-но повернеться Гретель. Тепер вона вже скоро прийде. Як, кажеш, звали його батька? Де ти мав його розшукати?
— Нема ради!.. — дуже повільно й тихо проказав Рафф. — Усе якось зникло з моєї пам’яті. А проте я ясно, як і тоді, бачу перед собою юнакове обличчя; бачу його великі очі… і я пам’ятаю, як він відкрив годинника, вийняв щось із нього й поцілував… а більш нічого я не пам’ятаю… Решта ж… немов те все полинуло за вітром; мені навіть здається, ніби я чую шум розлютованих хвиль, коли намагаюся пригадати, що було далі…
— Еге ж. Так буває, Раффе; я й сама таке відчувала після гарячки. Ти стомився… Тепер я допоможу тобі лягти, — тобі вже час до ліжка. І де та дитина моя заподілася, цікава я знати?
Матуся Брінкер відчинила двері й гукнула:
— Гретель! Гретель!
— Оступися трохи набік, фроу, — слабким голосом промовив Рафф, нахиляючись уперед і намагаючись помилуватися зимовим краєвидом. — Як би мені хотілося вийти хоч на хвилинку за двері та постояти на свіжому повітрі!
— Ні, ні! — відказала йому фроу, сміючися. — Ось я скажу меестерові, як ти набридаєш, та скиглиш, та в’язнеш, щоб тебе пустили на повітря! А проте, якщо він дозволить, я завтра ж закутаю тебе як слід, і ми проходимося трохи… Ой лишенько, а за двері я й забула! Ти ж так зовсім замерзнеш, — треба їх зачинити!.. О, нарешті я бачу Гретель!.. Он вона, мчить по каналі, як шалена… а фартух у неї повнісінький!.. Чоловіче, що ти робиш? — раптом мало не скрикнула вона, щільно пристукнувши двері. — Ти сам ідеш до ліжка, без моєї допомоги… та я ж і не доторкнулася до тебе!.. Ти ж можеш так упасти, любий!
Матуся не часто казала — «любий». І де показувало, як дуже вона злякалася та як зраділа, коли кинулася підтримати свого чоловіка. За кілька хвилин він уже лежав під новою ковдрою і, поки дружина з усіх боків підтикала її під нього, щоб йому було зручно й тепло, заявив їй, що це він востаннє лежить удень у ліжку.
— Еге ж, я й сама на це сподіваюсь, — сміючися, сказала матуся Брінкер. — Он який ти молодець, — аж любо глянути!.. Ач як походжаєш по кімнаті!
Коли Рафф заплющив очі, матуся заходилася коло каміна, — вона похопилася роздмухати вогонь, чи, точніше, пригасити його, голландський-бо торф скидається на самих голландців: він повільно розжеврюється, а вже, коли розгориться, то палає дуже яскраво. Потому вона відсунула вбік свою забуту прядку, видобула з якоїсь непримітної кишені своє плетиво й сіла біля ліжка.
— Коли б ти міг пригадати ім’я того батька, Раффе, — почала вона обережно, — я віднесла б йому годинника, поки ти спатимеш; Гретель зараз прийде додому.
Рафф силкувався пригадати, але надаремно.
— Чи не Боомпгоффен часом? — підказала матуся. — Я чула, що в тій сім’ї двоє синів ступили на слизьке… Герард та Ламберт.
— Можливо, — сказав Рафф. — Подивись-но, чи немає на годинникові яких літер? Вони могли б напровадити нас на вірний шлях.
— Який же ти кмітливий, чоловіче! — скрикнула радісно матуся, підіймаючи годинника ближче до очей. — Та ти тепер розумніший, як колись! Диви-но. Ось літери! «Л. Я. Б.». Це напевне Ламберт Боомпгоффен… Не розумію тільки, до чого тут літера «Я». А втім, вони були вельможні люди, — бундючні, мов індики. Такі люди дуже часто дають своїм дітям подвійні ймення, хоч за святим письмом так робити не годиться.
— Я не цілком певний, що це саме так, фроу. Здається мені, що в біблії трапляються часом такі довгі, складні ймення, що їх до ладу й не вимовиш. Але ти в одну мить відгадала все як слід. Така ти й була завжди, — сказав Рафф, заплющуючи очі. — Спробуй-но, віднеси годинника Боомпкінсам.
— Не Боомпкінсам, таких я не знаю; я тобі кажу про Боомпгоффенів.
— Так-так, віднеси його туди.
— Віднеси його туди! Який-бо ти чудний, чоловіче! Та як же я понесу, коли вся їхня сім’я чотири роки тому переїхала до Америки. Але тобі давно пора вже спати, Раффе: ти зблід і дуже стомився. Почекаймо до завтрього: ніч — порадниця-мати, — порадить, що починати… А, панна Гретель! Нарешті ви з’явилися!
Того вечора, перш ніж Рафф прокинувся, «хрещена мати-фея», як ми вже знаємо, навідалася до Брінкерової хатини, гульдени було знову добре сховано у великій скрині, а матуся Брінкер та діти ласували досхочу м’ясом, білим хлібом та вином.
Саме тоді мати, безмежно радіючи, й розповіла дітям історію годинника, з тими подробицями, які вона вважала за можливе їм подати. То буде справедливо, думала вона, щоб бідолашечки знали про нього дещо, коли вже вони так незрадливо берегли таїну відтоді, як самі почали щось розуміти.
РОЗДІЛ XLIII
Відкриття
Наступний день видався у Брінкерів дуже клопітливий.
Перш за все треба було розповісти батькові історію тисячі гульденів, — як вони пропали та як їх було знайдено тощо. Подібні новини аж ніяк не могли йому пошкодити. Потому, поки Гретель ретельно виконувала материн наказ «поприбирати, повимивати, повичищати скрізь усе чисто, щоб у хаті було, як у віночку», Ганс та матуся Брінкер, щасливі й веселі, подалися купувати торф та провізію.
Гансові було тепер так легко на душі, — майбутнє його аніскілечки не бентежило; матуся Брінкер приємно хвилювалася: ще б пак!.. Стільки речей бракує в господарстві! Й усі ті потреби виникли в них раптом, — виросли, мов гриби, за одну ніч, — мабуть, що й десять тисяч гульденів на все те не стане! По дорозі до Амстердама щаслива мати весело радилася з Гансом, збираючись багато чого покупити; а проте додому принесла такі маленькі пакунки, що спантеличений Ганс прихилився до каміна й, чухаючи потилицю, згадував прислів’я: «Що повніший гаман, то міцніш його зав’язано».
— Про що замислився окатий? — весело й жартівливо запитала його мати, майже відгадавши його думки; вона метушливо поралася в хаті, готуючи обід. — Про що ти думаєш?.. Уяви собі, Раффе — малий ладен був притягти додому мало не пів-Амстердама на своїй голові. їй-право, він хотів накупити стільки кави, що не вмістилася б і в цьому горщикові для вугілля. «Ні-ні, синку, — кажу я, — теча на кораблі найстрашніша саме тоді, коли його добре наладновано!..» А він як утупиться в мене очима… точнісінько так, як оце зараз… Ану лиш, хлопче, — годі тобі стояти! Чого доброго ще приростеш до каміна, якщо так витріщатимеш очі та дивуватимешся!.. Ну, Раффе, сідай кінець столу! Ось твоє крісло, Раффе, — на почесному місці, де йому й належиться бути; адже ж тепер у нашій хаті є господар, — я ладна це сказати хоч і самому королеві у вічі. Сюди, сюди… отак, зіприся на Ганса; він для тебе однаково що міцний костур! Пнеться вгору, як бур’ян, а чи давно ще вчився він ходити!.. Сідай до столу, чоловіче, сідай до столу!
— Ти пам’ятаєш, фроу, — сказав Рафф, обережно сідаючи у велике крісло, — оту чудову музикальну скриньку, що так розважала тебе, коли ти працювала у вельможному домі в Гайдельберзі?
— Ще б пак! — відповіла матуся Брінкер. — Повернеш тричі мідного ключика, й чаклунська штука так, бувало, заграє, що аж мороз по спині пробігає. Аякже — добре пам’ятаю… Але, Раффе (і враз тон її змінився на поважний) — адже ж ти не розкидатимеш наших гульденів на такі марниці?
— Ні, ні, тільки не я, фроу… Милосердний бог уже дав мені одну музикальну скриньку, і то зовсім дурно.
Усі троє (мати й діти) збентежено ззирнулися поміж собою, а потім глянули на Раффа… Невже він знову стерявся?
— Атож, і цю музикальну скриньку не продам я й за п’ятдесят гаманців, добре натоптаних грішми, — казав далі Рафф. — А накручують її держаком від мітли, і бігає вона і туди й сюди, і метушиться по хаті, і скрізь устигає саме впору, та грає-грає, аж співає!.. Та так співає-розлягається, що чисто тобі співочі пташки з вирію повернулися… Заприсягнутися можна!
— Святий угоднику Бавоне! — скрикнула матуся. — Що ж це на нього налетіло?
— Втіха та радість, фроу, он що на нього налетіло! Запитай Гретель, запитай-но мою маленьку музикальну скриньку Гретель: хіба ж я не радів нині від щирого серця та не втішався, милуючись нею?
— Не тільки вони втішалися,, мамо, — засміялася Третєль»— Вони були й моєю музикальною скринькою також! Ми майже ввесь час співали разом пісень, поки ви ходили до міста.
— Ага, он воно що! — промовила матуся й полегшено зітхнула. — Стривай, Гансе, ти ніколи не впораєшся з отакенним шматком; а втім, дарма, хлопчику, — їж, їж, адже ти довго пісникував… Гретель, візьми-но ще кавалок ковбаси: вона нажене крові в твої щоки.
— Ой, ой, мамочко, — весело розсміялася Гретель, хутенько простягаючи свою тарілку. — То не кров грає на дівочих щоках… ви мали на думці — троянди… на моїх щоках розквітнуть троянди… Адже ж так? Правда, Гансе?
Поки Ганс хапався проковтнути величезний кусень, щоб дати слушну відповідь на це поетичне запитання, матуся Брінкер в одну мить поклала край суперечці:
— Гаразд, чи то троянди чи кров — мені байдуже, аби рум’янець знову розцвів на твоєму веселому личенькові. Досить уже й того, що мати твоя бліда, виснажена, та…
— Що тобі, фроу! — хапливо перебив їй Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум’яніша від обох наших курчаток разом.
Це зауваження, хоч воно аж ніяк не стверджувало, що розбурканий Раффовий розум цілком прояснився, а все ж надзвичайно потішило матусю Брінкер. Отже, обід пройшов дуже весело та мило.
Читать бесплатно другие книги:
