Срібні ковзани Додж Мері Елізабет
По обіді знову загомоніли про годинника й, звичайно, почали дискутувати про ті таємничі літери.
Ганс відсунув свого ослона і вже налагодився йти до мінгеера ван Гольпа, а його мати підвелася, щоб сховати годинника, коли раптом до них долинув гуркіт коліс по, замерзлій землі.
За хвилину хтось постукав у двері й відразу ж відчинив їх.
— Просимо до господи, — затинаючись промовила матуся Брінкер, хапливо намагаючись сховати годинника в себе за пазухою. — Ох! Це ви, мінгеере! Добридень! Батько наш уже майже одужав, як бачите… Прикро мені вітати вас у такій халупі, мінгеере… Ой лишечко, — ще й зі столу не прибрано!..
Доктор Букман не звернув уваги на матусині вибачення. Він, очевидячки, дуже поспішався.
— Гм! — згукнув він. — Я, здається, тут зовсім не потрібний. Пацієнт швидко вичунює.
— Ще б йому не вичунювати мінгеере, — скрикнула матуся. — Адже ж учора ввечері ми знайшли тисячу гульденів, що в нас були пропали… Аж десять років не знали ми, де вони заподілися!
Доктор Букман здивовано розплющив очі.
— Так, мінгеере, — сказав Рафф. — Я прошу фроу розповісти вам, — хоч ми й не говоритимемо про це нікому, — бо я бачу, що ви більш, ніж хто інший, здатні зберігати таємницю.
Доктор насупив брови. Він терпіти не міг, коли говорилося про нього особисто.
— А тепер, мінгеере, — провадив далі Рафф, — ми можемо заплатити вам за ваші турботи. Богом свідчуся, ви того заслужили, якщо тільки повернення до життя та до своєї сім’ї такого нікчемного створіння, як я, є заслуга. Скажіть моїй фроу, скільки треба заплатити, мінгеере; вона з радістю віддасть вам належну суму.
— Годі! Годі-бо вам! — лагідно сказав доктор. — Покиньте говорити про гроші. Мені дуже часто платять грішми, але вдячністю платять рідко. «Спасибі вам» цього хлопчика, — додав він, кивнувши на Ганса, — за все мені заплатило, й того з мене досить.
— Мабуть, і ви самі маєте сина, — промовила матуся Брінкер у захваті від того, що видатний вчений став такий привітний.
Докторова добродушність зникла в одну мить. Він буркнув щось (так принаймні здалося Гретель), але не відповів ні слова.
— Вибачте моїй фроу, мінгеере, ці нескромні слова, — сказав Рафф. — Але перед тим, як ви увійшли, ми саме говорили про одного бідолашного юнака, й моя фроу дуже його жаліла; його рідні виїхали звідси невідомо куди; а я мав передати їм з доручення того молодого добродія одну річ.
— Їхнє прізвище Боомпгоффен, — гаряче додала матуся. — Чи не знаєте ви чого про ту родину, мінгеере?
Доктор відповів коротко й різко:
— Так. Невгамовні люди. Вони давно вже виїхали до Америки.
— А може, Раффе, — несміливо правила своє матуся Брінкер, — меестер знає кого в тій країні, хоч, кажуть, що там живуть самі лише дикуни… Ото було б добре, коли б пан доктор міг передати Боомпгоффенам годинника й доручення сердешного хлопця, — їй-право!..
— Цить, фроу! Хіба ж можна обтяжувати доброго меестера такими речами, коли на нього скрізь чекають недужі чоловіки та жінки, що лежать при смерті? Й чому, власне, ти гадаєш, що прізвище юнакової рідні — саме Боомпгоффен?
— Я того певна, Раффе, — відповіла вона. — Вони мали сина Ламберта, і на годинникові вирізьблено «Л» — тобто «Ламберт», та «Б» — тобто «Боомпгоффен». Не розумію тільки, навіщо тут вставлено ще й «Я»… Але меестер може подивитися й сам.
І, кажучи так, вона простягла докторові годинника.
— «Л. Я. Б»! — скрикнув доктор Букман, кинувшись до неї.
Важко описати сцену, що наступила по тому! Скажу тільки, що юнакове доручення було, нарешті, виконано: годинник потрапив-таки до батька, і, приймаючи його, визначний хірург ридав, як маленька дитина.
— Лоуренс! Мій Лоуренс! — скрикував він, поїдаючи годинника очима й не випускаючи його з своїх рук. — Ах, коли б я знав те раніше! Лоуренс блукає десь по світах, не маючи притулку… Праведне небо! Може, він страждає… може, вмирає саме в цю хвилину!.. Згадайте, чоловіче, куди він подався? Що казав мій син? Куди треба було послати листа?
Рафф сумно похитав головою.
— Згадайте! — благав доктор. Та не може ж того бути, щоб пам’ять, так недавно збуджена за його допомогою, відмовилася послужити йому в таку хвилину!
— Все зникло, мінгеере, — зітхнув Рафф.
А Ганс, забувши, що перед ним стара людина й видатний вчений, забувши за все на світі, крім того, що його добрий друг тяжко зажурився, підбіг і обняв докторову шию руками.
— Я знайду вашого сина, мінгеере. Якщо він живий, то десь же він мусить пробувати. Земля не така вже й велика, — я присвячу кожен день мого життя розшукам вашого сина. Мати можуть тепер обійтися й без мене. Ви багаті, мінгеере; пошліть мене, куди хочете!
Гретель заплакала. Ганс вірно робить, що хоче їхати, але… але як же вони житимуть без нього?
Доктор Букман нічого не відповів, а проте й не відштовхнув Ганса. Його очі тривожно вп’ялися в Раффа Брінкера. Раптом він узяв годинника й нетерпляче почав його відкривати. Зробити це було не так-то легко, — пружина-бо від часу стала надто тугою. Аж ось годинник відкрився й доктор побачив, що всередині в ньому лежить клаптик тонкого паперу із жмутиком блакитних незабудок. Рафф, помітивши, що на докторовім обличчі промайнуло глибоке розчарування, похопився сказати:
— Там була ще якась річ, мінгеере, але молодий добродій вийняв її з годинника, перш ніж віддав його мені. Я бачив, як він поцілував ту річ, а потім заховав.
— То був мініатюрний портрет його матері, — простогнав доктор. — Вона померла, коли йому було десять років. Дяка богові, — мій хлопчик не забув її!.. Обоє вмерли?!. Ні, не може того бути!.. — скрикнув він, схопившись. — Мій син живий!.. Вислухайте мене, — я розповім вам, як усе те сталось. Лоуренс працював як мій асистент. Помилково він видав не ті ліки для одного з моїх пацієнтів, — видав смертельну отруту, — але слабому її не встигли дати, бо я помітив синову помилку завчасно. Того ж таки дня мій пацієнт помер. Я мав у той час іще кілька тяжко хворих, і через те повернувся додому тільки другого дня надвечір. Мого сина вже там не було… Сердешний Лоуренс… — схлипував доктор, приголомшений своїм тяжким горем. — Стільки років чекав він вісті від мене, та так і не дочекався!.. Його доручення не виконано… Ох, і набрався ж він, мабуть, лиха!..
Матуся Брінкер наважилася заговорити. їй надто тяжко було дивитися на меестерові сльози.
— Яке то щастя знати, що молодий добродій був невинний. Ах! Як він мордувався!.. Казав же він тобі, Раффе, що його злочин однаково що вбивство… Він помилково послав хворому не ті ліки, хтів він сказати. Оце то злочин!.. Адже ж і наша Гретель могла вчинити такий самісінький! Мабуть, безталанний молодий добродій прочув, що той слабий помер… саме через те він і вирішив утекти, мінгеере… Він сказав, — пам’ятаєш, Раффе. — що не повернеться до Голландії доти, доки… — Вона запнулася. — Ах, ваша честь, важко йому було аж десять років чекати вістоньки від…
— Цить, фроу, — гостро спинив її Рафф.
— Чекати вістоньки! — простогнав доктор. — А я, мов дурень, сидів уперто вдома й пальцем не кивнув, думаючи, що син мене покинув! Мені того й на думку не спадало, Брінкере, що хлопець довідався про свою помилку. Я гадав, що то юнацьке шаленство… невдячність… потяг до пригод виманили його з рідної оселі… Мій бідолашний, бідолашний Лоуренс!
— Але ж тепер ви знаєте все, мінгеере, — прошепотів Ганс. — Ви знаєте, що він не вчинив нічого лихого, що він любив вас і свою небіжчицю матір. Ми знайдемо його! Ви знову побачитеся з вашим сином, дорогий меестере!
— Хай бог тебе благословить! — мовив доктор Букман, стискаючи хлопчикові руку. — Може, так воно й буде, як ти кажеш. Я зроблю все для того, зроблю все, що зможу… А якщо ви пригадаєте щось про мого сина, Брінкере, ви подасте мені звістку об тім відразу ж?
— Атож, атож, — звичайно! — закричали всі, окрім Ганса; але Гансова мовчазна обіцянка задовольнила б доктора навіть і тоді, коли б усі інші мовчали.
— Очі вашого хлопчика, — сказав доктор, повертаючись до матусі Брінкер, — страшенно нагадують мені очі мого сина. Дивна річ! Коли я зустрівся з Гансом уперше, мені здалося, що на мене дивиться мій Лоуренс.
— Еге ж, мінгеере, — відповіла мати з гордістю, — я помітила, що ви дуже прихильні до нашого хлопця.
На кілька хвилин меестер немов поринув у роздуми; потім він підвівся й забалакав уже іншим тоном:
— Даруйте мені, Раффе Брінкере, — я вас розтривожив. Не завдавайте собі жалю через мене. Я йду від вас нині щасливіший, ніж був усі ці довгі роки! Чи можу я взяти годинника?
— Звичайно, мінгеере. Таке було бажання вашого сина.
— Саме так, — відказав доктор, дивлячись на свій скарб та якось чудно насуплюючи чоло. Звісно — його обличчя не могло відмовитися від своїх поганих звичок за одну годину! — Саме так!.. Ну, а тепер я мушу йти. Ніяких ліків моєму пацієнтові більш не треба; тільки — спокій та бадьорий настрій, а того й другого тут удосталь. Щасти вам боже, мої добрі друзі! Я завжди буду вам вдячний.
— Щасти ж і вам боже, мінгеере, та хай допоможе він вам якнайскоріше знайти вашого любого сина, — мовила щиро матуся Брінкер, хутенько змахнувши кінчиком фартуха сльози, що набігли їй на очах.
Рафф промовив зворушено: «Амінь!», а Гретель кинула на доктора такий ніжний, такий виразний погляд, що той не витримав і, йдучи до дверей, погладив дівчинку по голові.
Ганс вийшов разом з ним.
— Якщо я зможу вам у пригоді стати, мінгеере, — я завжди до ваших послуг.
— Дуже добре, мій хлопчику, — лагідно відповів доктор Букман; таким тоном він давно вже не розмовляв. — Скажи своїм, щоб вони не розголошували того, що сталося сьогодні. А тим часом, Гансе, примічай за своїм батьком. Ти хлопець кмітливий. Першої-ліпшої хвилини він може несподівано сказати нам багато більше, ніж розповідав досі.
— Здайтесь на мене, мінгеере.
— До побачення, мій хлопчику! — крикнув доктор, вскакуючи в свою пишну карету.
«Ага! — подумав Ганс, коли карета від’їхала. — Меестер, бачу я, багато жвавіший, ніж я гадав».
РОЗДІЛ XLIV
Перегони
Нарешті настало двадцяте грудня й принесло з собою яс. ну хорошу зимову годину. Тепле сонячне проміння заливало все навколо. Воно з усієї сили намагалося розтопити озера, канали й річки; але крига задирливо блищала й зовсім не збиралася танути. В повітрі панувала тиша: флюгери перестали крутитися, впиваючися розкішним сонячним днем. А через те й вітрякам випало сьогодні свято. Майже увесь минулий тиждень вони вертілися мов навіжені; а тепер, добренько засапавшись, ледь-ледь ворушили своїми крилами в чистому й прозорому повітрі. Хіба ж працюватиме вітряк, коли навіть флюгери нічогісінько не роблять?!
Того дня нікому не довелося ні молоти, ні дробити, ані пиляти. Це прийшлося дуже до речі млинарям, що живуть в околицях Брука. Задовго перед полуднем вони вирішили «згорнути» свої «вітрила» й піти на змагання. Там мали зібратися всі. Північний берег замерзлого Аю був уже облямований нетерплячими глядачами; чутки про великі льодобіжні змагання розлетілися по всіх усюдах.
Юрми чоловіків, жінок та дітей у святних строях поспішали до тога місця. Дехто кутався в хутро та зимові плащі або шалі; але багато хто, пристосовуючись до своїх особистих відчувань більш, ніж до календаря, був убраний, як у жовтні.
Для змагань вибрали рівнину з бездоганно плавкою крижаною поверхнею близько Амстердама, на тому величезному рукаві Зюйдер Зее, що зветься Ай. Городян зібралося тут тьма-тьмуща! Приїжджі теж посунули сюди, вирішивши, що їм пощастить побачити щось варте їхньої уваги. Багато селян з північних округ передбачливо подалися зі своїми товарами до міста на базар саме двадцятого числа. Здавалося, що всі — й молоді, й старі, — всі ті, хто мав у своєму розпорядженні колеса, ковзани чи ноги, поквапилися прибути на змагання.
Були тут вельможні пани в каретах, вичепурені, як парижани, що немов приїхали сюди простісінько з паризьких бульварів; були й вихованці амстердамських благодійних закладів у відповідній формі; дівчатка з римсько-католицького сирітського притулку в жалобних сукнях та білих косинках; хлопчики з Бюргерського захистку у вузьких чорних штанцях та коротеньких куртках, картатих, наче арлекінове вбрання[29]. Були тут і старосвітські добродії в трикутних капелюхах та оксамйтних штанях по коліна; й старосвітські пані в цупких вистьобаних спідницях та станиках з блискучої парчі. За ними йшли їхні слуги, що несли теплі плащі та грілки для ніг. Були тут і селяни в найрізноманітніших голландських національних строях: несміливі молоді парубки в одягах, прикрашених мідними пряжками; простодушні сільські дівчата, що ховають своє лляне волосся під золототканими завоями; жінки в довгих вузьких фартухах, цупких від гаптування, що вкриває ті фартухи згори й донизу; жінки з короткими кучериками, мов ті коркотяги, що нависають їм на лоба; жінки, в яких зголено волосся й чепчики щільно прилягають до голови; жінки в смугастих спідницях та капелюхах, схожих на вітряки. Чоловіки в шкіряних, свого ткання, оксамитних та сукняних штанях і куртках; городяни в модних європейських костюмах і городяни в коротких куртках, широких шароварах та гостроверхих капелюхах, схожих на дзвіниці.
Були тут і вродливі фрісландські дівчата в дерев’яних черевиках та спідницях з дебелого краму й у розкішних головних уборах, що складаються з масивного золотого півмісяця та золотих розеток на висках, облямованих столітнім мереживом. У деяких жінок було намисто, дармовиси та сережки з щирого золота. А втім, більшість задовольнялася з позолочених, а то й просто мідних оздоб, хоч, загалом кажучи, фрісландські жінки намагаються якнайкраще прикрасити свій головний убір і частенько чіпляють на нього всі родинні клейноди. Того дня в багатьох сільських жінок та дівчат було на голові покрас щонайменше на дві тисячі гульденів.
Де-не-де в юрбі зустрічалися селяни з острова Маркен у дерев’яних черевиках, чорних панчохах та широчезних шароварах; а також маркенські жінки в коротких синіх спідницях та чорних кофтинах, яскраво поцяцькованих на грудях. Ті жінки були вбрані в червоні нарукавники, білі фартухи та чепчики, що скидалися на єпіскопську митру на їхнім золотистім волоссі.
Діти часто-густо мали такий самий дивовижний і своєрідний вигляд, як і їхні батьки. Коротко кажучи, здавалося, що третина всієї цієї юрби щойно зійшла з полотен цілої колекції голландських картин.
Скрізь маячили високі жінки та кремезні чоловіки, дівчата з грайливими личками та юнаки, що їхній вираз обличчя й на крихту не змінявся від рання й до смеркання.
Здавалося, що тут зібралися представники від усіх голландських міст — принаймні по одному представникові від кожного. Були тут водоноси з Утрехта, сировари з Гауди, гончарі з Дельфта, винокури з Східама, гранувальники алмазів з Амстердама, крамарі з Роттердама, сухорляві пакувальники оселедців, ба навіть два заспані пастухи з Текселя. Кожен з чоловіків мав у роті люльку, а в руках кисета з тютюном. Декотрі носили з собою всі причандали до куріння: люльку, тютюн, шило, щоб прочищати чубук, срібну сітку, що нею покривають голівку люльки, та коробку з добрячими сірниками.
Справжній голландець, — щоб ви те знали, — не розлучається зі своєю люлькою майже ніколи, ні за яких обставин. Він може забути на яку мить про те, що треба дихати, але якщо він раптом забув за свою люльку, то це вже він і справді помирає! А втім, жодного такого нещасливого випадку тут не трапилося. Легенькі клубки диму підіймалися раз коло разу, то тут то там, і носилися над юрбою, й що химерніше клубочився дим, то флегматичніший та урочистіший вигляд був у самих курців.
Помилуйтеся он на тих хлопчиків та дівчаток на дибах. Блискуча ідея! Вони можуть роздивитися все навколо понад головами найвищих глядачів. Химерно височать у повітрі їхні маленькі дитячі тіла на таємничих незримих ногах. На їхніх круглих дитячих личках лежить вельми рішучий вираз, тож і не дивно, що нервові літні особи з делікатними ногами раз у раз здригаються й тремтять, коли ці довгоногі маленькі страховища крокують повз них.
Ви прочитаєте в деяких книжках, що голландці — тихий народ. Звичайно, так воно й є, але прислухайтеся, — чи чували ви коли такий галас? У ньому злилася сила-силенна людських голосів… Ні, не тільки людських, — ще й коні додають до людського гомону свого іржання, а скрипки так жалібно пищать (як їм, мабуть, боляче, коли їх наладновують!)… Але ж переважна маса звуків повстає від того величезного vox humana , що властивий людській юрбі.
Ще й отой химерний манісінький карлик із важким кошиком, що шмигляє туди й сюди межи люду, чинить неабиякий гамір. Прислухайтесь лишень — то його верескливий голос горує над усіма іншими звуками:
— Пейпен ен табак! Пейпен ен табак![30] — кричить він.
Другий хлопчик, його брат, багато вищий за нього на зріст, але на вигляд на кілька років за нього молодший, продає різні пундики та цукерки. Він скликає всіх любих діточок, де б вони не були, чи далеко чи близько, та нагадує, щоб поквапилися скуштувати його ласощів, а то їх не стане.
Серед глядачів є багато й ваших знайомих. Он у тому високому павільйоні, збудованому на березі біля самої криги, сидять кілька осіб, що ви їх бачили зовсім недавно. В центрі — пані ван Глек. Нині день її народження, — ви пам’ятаєте? Вона сидить на почесному місці. Тут і мінгеер ван Глек; не думайте, що його пінкова люлька приросла йому до губів — то тільки так здається! Тут же таки сидять і дідуня й бабуня, що ви їх бачили на святі святого Ніколаса. З ними й усі їхні діти. Нині так тепло, що вони прихопили з собою й найменшого. Сердешного малюка так дбайливо закутано, що він нагадує єгипетську мумію, але те не заважає йому радісно вищати; а коли оркестр починає грати, він стискає й розтуляє свої маленькі кулачки в рукавичках, добре додержуючи такту.
Дідуня з люлькою в роті, в окулярах, у. хутряній шапці ще й з онучком на колінах просто чудовий, — жива картина та й годі!
Сидячи під наметом, на високім помості, ця компанія має змогу добре бачити все, що відбувається навколо. Нема нічого дивного, що дами поглядають прихильним оком на рівненьку, як скло, кригу, — з грілкою під ногами замість ослінчика можна вигідно сидіти хоч і на Північному полюсі.
Поруч них примостився якийсь добродій, що трохи нагадує святого Ніколаса, який приходив до юних ван Глеків п’ятого грудня. Але ж святий мав довгу білу бороду, а в цього добродія обличчя гладеньке, мов яблуко. Крім того, його святість був багато огрядніший і (між нами кажучи) тримав два наперстки в роті, а в цього добродія ніяких наперстків у роті немає. Ні, не може того бути, щоб це був святий Ніколас!
Поблизу, в сусідньому павільйоні, сидять ван Гольпи зі своїм зятем та дочкою, що приїхали з Гааги. Пітерова сестра не з тих, що забувають свої обіцянки. Вона привезла з собою букети розкішних тепличних квітів, щоб презентувати їх майбутнім переможцям.
Ці павільйони (та ще кілька інших) будувалися сьогодні від самого світанку. Один з них, півкруглої форми, в якому розмістилася родина мінгеера Корбеса, дуже красивий і свідчить, що голландці мають добрий смак та вміють споруджувати намети; але мені більше до вподоби павільйон ван Глеків, — центральний, його розмальовано червоними й білими смугами та декоровано вічнозеленими рослинами.
У павільйоні з блакитними прапорами містяться музиканти. Оті споруди, схожі на пагоди, що їх оздоблено морськими мушлями та вузенькими різнокольоровими прапорцями, — то трибуни для суддів, а оті колони та флагштоки на кризі відмічають межі бігової доріжки. Дві білі, оповиті зеленню, колони, що їх з’єднано нагорі довгою стягою краму, позначають місце, звідки буде дано старт. За півмилі від них стоять флагштоки по обидва боки кінцевої лінії; її прорізано в кризі досить глибоко, щоб помітили ковзанярі, але не так сильно, щоб вони могли на неї спіткнутися, повертаючи назад, до старту.
Повітря надзвичайно прозоре, — аж не віриться, що між колонами й флагштоками віддалення таке велике. Звичайно, трибуни для суддів містяться одна до одної трохи ближче.
А втім, півмилі на кризі, — коли стоїть така погожа година, — це, властиво кажучи, досить коротка відстань, а надто, якщо її обгороджено живим ланцюгом глядачів.
Заграла музика. Здається, що мелодія сама гучно радіє, розлягаючись у чистому повітрі! Скрипки забули за свої муки, і струни їхні бринять на різні гармонійні тони. Доки не дивишся на блакитний намет, здається, що музику випромінює сонце — така-бо вона безмежно вільна, така радісна… Лишень роздивившися на статечні обличчя музикантів, ти пізнаєш істину.
А де ж ковзанярі, що братимуть участь у перегонах? Он вони — всі зібралися коло білих колон. Яке чудове видовище! Сорок хлопчиків та дівчаток у мальовничих убраннях шугають із швидкістю електричного струму туди й сюди по кризі або бігають парами чи то по троє, перегукуючись одне із одним, жваво балакаючи, а часом і пошепки перекидаючися словами, — вони повні веселості й радісного молодого захвату.
Кілька ретельних дітлахів статечно затягають ремінці на своїх ковзанах; інші раптом зупиняються і, с,тоячи на одній нозі, червоні й збуджені, піднімають другу ногу, прикладають до коліна непевного ковзана, обдивляються його, сіпають і знову мчать далі. Всіх і кожного опанував непосидющий дух рухливості. Вони не можуть стояти спокійно. їм здається, що ковзани — то частина їх самих, а кожне лезо немов зачароване.
Голландія — країна для ковзанярів, ніде правду діти! Де ще хлопчики й дівчата вміють витівати на кризі такі майстерні штуки, що, коли б це відбувалося в Центральному паркові[31] збіглася б ціла юрба дивитися на їхні вправи?
Гляньте на Бена! Я його ще сьогодні не бачила. Він просто вражає місцевий люд; а це не так легко зробити в Нідерландах. Бережи свої сили Бене, скоро вони будуть тобі потрібні!
А ось ще й інші хлопчики випробовують свої сили! Бена вже перемогли. Як вони стрибають, як балансують, як крутяться, які карколомні трюки витворяють, немов усі вони й справді гумові!
Отой хлопчик у червоній шапці в’юнкіший за всіх: спина в нього, мов годинникова пружуна, а всеньке тіло, наче з корка… Ні, воно залізне, а то, безперечно, зламалося б від таких викрутасів та вихилясів! Він — птах, дзига, трусик, коркотяг, ельф, живий м’ячик, і все те одночасно. Тільки-но ви подумали — ось він випростався, а він уже пригнувся; ви подумали — ось він пригнувся, а він уже випростався. Він упускає на кригу свою рукавичку і — раз-два — вже пішов млинком, миттю її підхопивши. Не зупиняючись, зриває він шапку з голови здивованого Якоба Поота й насуває її знову задом наперед. Глядачі кричать «ура» й сміються. Пустотливий хлопчиську! Під ногами в тебе арктичний холод, а над головою гарячіше, ніж у помірній смузі. Піт буйною росою вже вкриває тобі чоло. Хоч ти й чудовий ковзальник — на змаганнях ти можеш програти.
Француз-мандрівник, стоячи із записною книжкою в руках, бачить, як наш приятел, англієць Бен, купує пундика в карликового брата й відразу ж того пундика з’їдає. Тож француз записує до своєї книжки, що голландці ковтають їжу величезними шматками й усі, як один, полюбляють картоплю, зварену в мелясі.
Ось кілька знайомих облич коло білих колон. Ламберт, Лудвіг, Пітер та Карл — усі тут, спокійні й у хорошій спортивній формі. Ганс недалечко від них. Очевидячки, він збирається взяти участь у змаганнях, бо ж на ногах має ковзани — оті самі ковзани, що він їх був продав за сім гульденів! Він швидко збагнув, що той таємничий «друг», який купив у нього ковзани, була сама «хрещена мати-фея».
Переконавшись у цьому, він сміливо обвинуватив «фею» за те, що вона його обдурила, а вона, знаючи добре, що всі її маленькі заощадження витрачено на цю купівлю, не зважилася йому заперечувати. Нічого не вдієш, — довелося «хрещеній матері-феї» прийняти назад гроші, давши Гансові можливість викупити свої ковзани.
Отже, Ганс братиме участь у змаганнях. Карл гірш, як перше, обурений проти цього, але… зголосилися ще три селянські хлопчики, і їх прийняли до гурту, — таким чином, Ганс не самотній.
Двадцять хлопчиків та двадцять дівчаток.
Дівчатка зараз стоять попереду, приготувавшися до старту, — вони-бо мають бігти перші. Гільда, Річі та Катрінка серед них. Дві-три дівчинки хапливо нахиляються, щоб востаннє попідтягати ремінці на своїх ковзанах. Приємно дивитися, як вони тупають ногами по кризі, щоб упевнитися, чи міцно ж прикріплено ковзани до їхніх ніжок. Гільда привітно розмовляє із зграбною маленькою дівчинкою в червоній кофтинці та новій коричневій спідниці. Та це ж Гретель! Її не пізнати! Вона ще миліша в гарних черевиках, спідниці та в новісінькому чепчикові. Анні Боуман теж тут. Навіть сестру Янзоона Кольпа допустили до змагань, але самого Янзоона розпорядники відсторонили за те, що він убив лелеку й не так давно, минулого літа, піймався на крадіжці яєць з пташиного гнізда, — а то є карний злочин у Голландії.
Цей Янзоон Кольп, бачте, був… Ні-ні, зараз я не можу про нього розповідати. Змагання ось-ось почнуться.
Двадцять дівчаток вишикувалися в одну лінію. Музика замовкла.
Людина, що ми її зватимемо «оповісник», стоїть між колонами й найближчою трибуною для суддів. Він голосно читає правила змагань:
— «Дівчатка й хлопчики бігають по черзі доти, доки одна дівчинка й один хлопчик не переможуть двічі. Вишикувавшися в одну лінію, вони стартують від колон, біжать до флагштоків і, повернувши назад, вертаються до місця старту, пробігаючи таким чином щоразу по одній милі».
Ось махають прапорцем на трибуні для суддів. Пані ван Глек підводиться в своєму павільйоні. Вона нахиляється вперед, тримаючи білу хусточку в руках. Коли вона кине її, сурмач дасть сигнал до старту.
Хусточка летить униз. Сигнал!
Дівчатка порвалися бігти!
Ні. Вертаються назад. Виявляється, вони зламали лінію, пробігаючи повз трибуну, де сидять судді.
Сигнал подається ще раз.
Знову побігли. Цим разом усе гаразд. Ой-ой-ой! Як же прудко вони летять!
Минуло кілька хвилин у мовчанні; юрба, затамувавши подих, схвильовано стежить очима за дівчатками.
Аж раптом — радісні поклики запалених захватом глядачів порушують напружену тишу. Ура! П’ять дівчаток ведуть перед… Одна з них уже добігла до флагштоків і повернула назад… Хто ж де? Важко сказати… Щось червоне та й уже, — більш нічого не можна розібрати. Щось блакитне майорить недалеко від того, а жовта пляма ще ближче. Глядачі біля старту напружують зір і жалкують, що не влаштувалися десь ближче до флагштоків.
Хвиля оплесків та привітальних покликів зростає. Тепер добре видко! Катрінка веде перед!
Вона пробігає повз павільйон ван Гольпів. Далі — павільйон пані ван Глек. Та нахилилася вперед — її постаті притягає дівчаток, як магніт. Гільда обганяє Катрінку й махає рукою своїй матері, пробігаючи повз неї. Двоє інших дівчаток наздоганяють Гільду, — мчать, аж іскрять ногами!..
А що де допіру майнуло… ген там… щось червоне й коричневе?.. Ура, це Гретель! Вона теж махає рукою, але не тим, що в красивих павільйонах. її вітає вся юрба, але Гретель чує тільки голос свого батька:
— Молодець, малятко Гретель!
Незабаром Катрінка, дзвінко й весело сміючися, обганяє Гільду. Дівчинка в жовтому наздоганяє їх. Вона обганяє всіх, усіх, за винятком Гретель. Судді нахиляються вперед, не відриваючи очей від своїх годинників. Привітальні поклики один за одним лунають у повітрі; навіть колони, та й ті немов хитнулись. Гретель промчала повз них. Вона перемогла.
— Гретель Брінкер — одна миля! — кричить оповісник.
Судді кивають. Вони записують щось на табличках, які тримають у руках.
У той час, як дівчатка відпочивають — причому, дехто з них схвильовано товпиться навколо нашої переляканої своїм успіхом маленької Гретель, а інші з величезною зневагою відходять набік — хлопчики шикуються в одну лінію.
Тепер мінгеер ван Глек кидає хусточку. Голосно лунають звуки сурми!
Хлопчики помчали.
Вони вже на півдорозі! Чи бачили ви коли таке блискуче видовище?
Триста ніг промайнули в одну мить. Але ж біжать лише двадцять хлопчиків!.. Однаково, — ніг було кілька сотень… я того певна!.. Де ж тепер бігуни? Почався такий гамір, що голова йде обертом!.. А чого це так голосно сміються? Що сталося?.. Ага, он воно що! Сміються з того гладкого хлопчика, що відстав від усіх. Гляньте, як він біжить! Гляньте-но! Він зараз гепнеться… Ні, не гепнувся. Цікаво, чи помітив він, що зостався сам? Інші хлопчики вже добігають до кінцевої лінії… Так, помітив. Він зупиняється! Витирає спітніле обличчя, скидає шапку й озирається навкруги. Краще вийти із змагань з доброї волі. І товстун відразу ж здобуває собі сотню друзів, — так-бо щиро, так здивовано він сміється… Добродушний Яків Поот!
Милий хлопець приєднується до глядачів і стежить тепер за змаганнями з такою ж самою цікавістю, як і решта.
Ціла хмара крижаного пилу летить з-під лез, коли ковзанярі добігають до флагштоків і повертають назад.
Щось чорне веде перед, один з хлопчаків — оце все, що ми знаємо. Він торкнув регістр vox humana, і юрба вибухає гучним ревом.
Ковзанярі наближаються — ми вже бачимо червону шапку. Ось Бен… ось Пітер… ось Ганс!
Ганс веде перед! Молода пані ван Генд мало не пом’яла квіти, що тримає в руках; а вона ж була певна, що Пітер прийде перший!
Карл Сгуммель біжить за Гансом, потім — Бен і хлопчик у червоній шапці. А решта мчить слідком за ними.
Раптом від них відділяється якийсь високий юнак. Він обганяє червону шапку, обганяє Бена, а потім і Карла. Тепер він порівнявся з Гансом і біжить поруч з ним! Пані ван Генд затамувала віддих.
Це Пітер! Він веде перед!.. Де там!.. Ганс швидко його обганяє. У Гільди в очах повно сліз, — Пітер мусить перемогти. Очі Анні гордо блищать. Гретель, стиснувши руки, не зводить очей з свого брата… Ще чотири кроки, й він прийде перший!
Він тут! Так, але Сгуммель випередив його на одну секунду… В останню мить Карл, зібравши всі свої сили, промчав між колонами й досяг фінішу.
— Карл Сгуммель — одна миля! — кричить оповісник.
Незабаром пані ван Глек підводиться знову. Падаючи, хусточка подає знак сурмі; а сурма, що її голос зараз править за тятиву, пускає двадцять дівчаток — двадцять стріл у простір.
Чудове видовище! Але всього гаразд і не роздивишся; не встигли ми як слід захопити їх оком, а вони вже далеко. Цим разом вони біжать одна до одної занадто близько; важко сказати, дивлячись на них, коли вони мчать назад, повернувши від флагштоків, котра з них досягне колон перша. Попереду нові личка… схвильовані, зашарілі личка, шо ми їх не помітили раніше. Серед них — Катрінка й Гільда, а Гретель та Річі позаду. Гретель відстала, проте, коли Річі обганяє її, вона одним махом кидається вперед. Вони вже майже наздогнали Катрінку. Гільда все ще попереду, вона за мить буде біля фінішу. Вона й разу не сповільнила бігу від тієї хвилини, як звук сурми блискавично послав її вперед; мов стріла, мчить вона до мети. Один по одному розлягаються в повітрі поклики захоплених глядачів. Пітер мовчить, але очі йому сяють, мов зорі… «Ура! Ура!»
Голос оповісника лунає знову:
— Гільдаван Глек — одна миля!
Гучний ухвальний гомін перебігає по юрбі, ведучи музику за собою, й усі звуки зливаються в один радісний гамір. Але тільки-но підіймається прапорець — все замовкає.
Знову сурма видає різкий звук. Він жене хлопчиків, як вітер соломйнки — темні соломинки, сказати правду, й дуже великі.
Вони летять до флагштоків, і їх підганяють крики «ура» запаленої захватом юрби. Ми починаємо пізнавати тих, хто до нас наближається. Тепер уже троє хлопців попереду, й усі вони біжать в один ряд. Це — Ганс, Пітер та Ламберт.
Карл хутко розриває ряд і прожогом вихвачується вперед!
Лети, Гансе! Лети, Пітере! Не дайте Карлові перемогти вас іще раз! Карл такий в’їдливий, Карл такий зухвалий… Ван Моунен підупадає на силах, але ви дужі, як ніколи. Ганс і Пітер, Пітер і Ганс… Хто з них переможе? Ми любимо їх обох. Нам майже однаково, хто з них прудкіший.
Гільда, Анні та Гретель, що відпочивають на довгій червоній лаві, не можуть всидіти на місці. Вони зриваються на рівні ноги… такі різні дівчатка, вони страшенно хвилюються.
Гільда відразу ж сідає на місце; ніхто не довідається, яка вона зацікавлена, ніхто не довідається, яка вона стурбована, як переповнює її одна надія! Ну, то не дивися ж, заплющ очі, Гільдо… сховай своє обличчя, що сяє з радощів! Пітер переміг!
— Пітер ван Гольп — одна миля! — кричить оповісник.
Знову той самий збуджений гомін довкола, — судді-бо занотовують результат, — ті самі звуки музики, що зливаються із загальним гамором… Але щось трапилось!.. Що сталося? Невеличкий гурт людей товпиться, оточивши когось біля однієї з колон. Карл упав. Він не забився, він лише трохи приголомшений. Щоб він не був такий сердитий, то зустрів би більше співчуття в цих гарячих молодих серцях. А тепер за нього відразу забувають, тільки-но він спинається на власні ноги.
Дівчатка готуються бігти утретє.
Який завзятий вигляд мають вони, коли шикуються в одну лінію! В деяких урочистий вираз на обличчі від почуття відповідальності, деякі всміхаються напівсоромливо, напівзадирливо, але всі, як одна, повні рішучості здобути перемогу.
Ця третя миля може стати вирішальною для змагань. Та, якщо цим разом ні Гретель, ні Гільда не переможуть, для всіх інших ще лишається шанс здобути срібні ковзани.
Кожна дівчинка переконана, що цього разу вона побіжить удвоє швидше. Як вони тупають ногами, випробовуючи леза, як нервово обдивляються кожен ремінець… як випростуються під кінець на ввесь свій зріст, уп’явшися очима в пані ван Глек!
Звучить сурма, і звук той знову тривожно віддається в дівочих серцях. Тремтячи з хвилювання, кидаються вони вперед, нагнувшись, але чудово зберігаючи рівновагу. Кожен їхній стрімкий крок довший за попередній.
Он вони вже мчать у далині.
Знову напружується зір глядачів, знову лунають привітальні поклики «ура», знову збудження вкидає в дрож, коли за кілька хвилин чотири чи п’ять дівчаток мчать на чолі інших назад, все ближче, ближче до білих колон.
Хто ж перша? Не Річі, не Катрінка, не Анні й не Гільда, і не дівчинка в жовтому… а Гретель… Гретель — вітроногий ельф, найпрудкіше дівчатко, що будь-коли бігало на ковзанах, На початку змагань Гретель тільки бавилася, тепер вона біжить навсправжки, — певніше, вона в душі твердо вирішила здобути перемогу. її гнучкий стан, її маленькі сталеві ніжки немов не докладають ніяких зусиль; але вони не можуть зупинитися… доки не досягнуть мети!
Надаремно оповісник підносить голос — його не чути. Та він однаково нічого нового й не скаже — навколо вже всі гомонять:
— Гретель виграла срібні ковзани!
Мов пташка, летіла вона по кризі, мов пташка, розглядається вона тепер навкруги — так несміливо, так розгублено… їй страшенно хочеться втекти, втекти он у ту затишну місцинку, де стоять її батько та мати. Але ж до неї підійшов Ганс… її обступили дівчатка. Гільда стоїть поруч і добрим, радісним голосом шепоче їй щось на вухо. З цього часу ніхто вже її не зневажатиме. Чи пасе вона гуси, чи не пасе, а тепер Гретель визнано за королеву ковзанярів!
Ганс, сповнений гордощами, озирається, шукаючи очима Пітера ван Гольпа; Ганс хоче знати, чи бачить той тріумф його сестри. Але Пітер і не дивиться в їхній бік. Він стоїть на одному коліні, низько нахиливши стурбоване, розгублене обличчя, й хапливо порається коло ремінця свого ковзана. Ганс миттю підбіг до нього:
— Ви чимось стурбовані, мінгеере?
— А, Гансе! Це ви? Так, моїй забаві кінець… Я хотів тугіш притягти ремінця… прокрутити в ньому нову дірочку… та й перерізав його цим клятим ножем мало не навпіл.
— Мінгеере, — сказав Ганс, — стягаючи з ноги ковзана, — візьміть мого ремінця!
— Нізащо в світі, Гансе Брінкере! — скрикнув Пітер, зводячи очі. — А проте, дякую вам сердечно, йдіть на ваше місце, друже мій, сурма засурмить за хвилину.
— Мінгеере, — благаючи промовив Ганс хрипким голосом, — ви назвали мене вашим другом… Беріть ремінця… мерщій! Не можна гаяти й секунди. Я не побіжу цим разом… адже ж я майже зовсім не вправлявся. Мінгеере, ви мусите взяти ремінця! — й Ганс, сліпий і глухий до всіх протестів, затягнув свого ремінця в Пітерового ковзана й почав умовляти Пітера надягти його швидше.
— Йди ж бо, Пітере! — гукнув Ламберт з шереги. — Ми чекаємо на тебе!
— Заради вашої матері, — благав Ганс, — поспішіться! Он вона махає вам, щоб ви приєдналися до ковзанярів… Готово! Ковзан уже на нозі… Мерщій, мінгеере, прив’язуйте його! Я однаково не зміг би перемогти… Змагання буде, головним чином, між Карлом Сгуммелем і вами.
— Ви добрячий хлопець, Гансе! — скрикнув Пітер, згоджуючись нарешті.
Він кинувся до свого місця саме в ту секунду, коли біла хусточка впала. Сурма засурмила — голосно, ясно та дзвінко.
Як же помчали хлопці!
— Боже мій! — кричить якийсь кремезний старий чоловік з Дельфта. — Вони побивають усіх чисто, ці амстердамські хлопчаки! Гляньте, гляньте!
Та й справді, — гляньте на них! Усі вони крилаті Меркурії — всі чисто! Куди ж вони помчали, мов навіжені? Ага, розумію; вони женуться за Пітером ван Гольпом. А той — мовь прудконогий втікач з Олімпу… Меркурій та його загін крилатих родичів летять щодуху. Вони впіймають Пітера! О!.. Тепер Карл вилітає вперед… Яка люта гонитва, скажена… Бен попереду!
Погоня повертає назад у хмарі крижаного пилу. Вона мчить до колон… За ким женуться тепер? За самим Меркурієм. Це Пітер, Пітер ван Гольп.
Лети, Пітере… на тебе дивиться Ганс. Він посилає всю свою прудкість, усю свою силу твоїм ногам. Твоя мати й сестра зблідли з хвилювання. Гільда тремтить, не зважуючися звести очі. Лети, Пітере! Юрба не збожеволіла, то вона так тебе вітає… Переслідувачі женуться слідком за тобою, — вони вже близько! Торкнися білої колони! Вона киває… вона хитається перед тобою… вона…
Ура! Ура! Пітер переміг, він виграв срібні ковзани!
— Пітер ван Гольп! — крикнув оповісник.
Та хто його почув?
— Пітер ван Гольп! — закричали сотні голосів; таж Пітер — улюбленець усієї околиці! — Ура! Ура!
Тепер оркестр вирішив примусити всіх послухати музики.
Він заграв веселої пісні, а потім бравурного марша. Глядачі, гадаючи, що має відбутися ще щось цікаве, ласкаво зволили слухати й дивитись.
Ковзанярі, що брали участь у змаганнях, вишикувалися низкою. Пітер, як найвищий, став попереду. Гретель, найменша, примістилася в самому кінці. Ганс, що позичив собі ремінця в хлопчика, продавця солодощів, став недалечко від Пітера.
Три яскраво прибрані арки були розташовані на невеличкому віддаленні одна від одної на річці проти павільйону ван Глеків.
Повільно, в такт музиці, рушила за Пітером довга низка хлопчиків та дівчаток. Утішно було дивитися, як в’ється та кольориста процесія, немов яке живе створіння. Воно закручувалося й ключкувало, і граціозно звивалося між арками… І куди б Пітер (його голова) не повернув — тіло неухильно сунулося за ним. Часом воно прямувало до центральної арки, але раптом, немов у якомусь новому пориві, повертало назад і обвивалося круг першої арки; по тому повільно розкручувалося й, низько пригинаючись та швидко звиваючись, як змія, перетинало річку й нарешті витягалося у всю довж, пробігаючи під найдальшою аркою.
Поки музика грала повільно, процесія, здавалося, повзла як створіння, що пригинається від страху; але раптом музика заграла швидше й створіння одним стрибком кинулося вперед, блискавично промчало між арками, звиваючись, закручуючись, обертаючись туди й назад, але й разу не зміняючи обрису…
Аж ось, покриваючи оркестрову музику, голосно озвалася сурма, й усе розпалося в одну мить: хлопчики й дівчатка вишикувалися в подвійне півколо перед павільйоном пані ван Глек.
Пітер та Гретель стоять у центрі, попереду всіх. Пані ван Глек велично підводиться. Гретель тремтить, але примушує себе дивитися на цю прекрасну даму. Гретель не чує слів, з якими до неї звертаються — такий-бо гамір навколо! — але відчуває, що треба постаратися зробити реверанса, як робить її мати, коли до них приходить меестер.
Аж гульк — щось блискуче опиняється у неї в руках, таке блискуче, що Гретель радісно скрикує.
Тоді вона зважується озирнутися навкруги. І Пітер також тримає щось у руках…
— О! О! Яка розкіш! — гукає вона, й усі, кому видко, відгукують луною!
— О, яка розкіш!
А срібні ковзани аж горять на сонці, осяваючи виблиском світла два щасливі обличчя.
Хлопчик-посильний приніс букети, що їх прислала мефроу ван Генд. Одного для Гільди, одного для Карла, а решту для Пітера та Гретель.
Побачивши чудові квіти, королева ковзанярів нетямиться з радощів… Очі їй горять, випромінюючи безмежну вдячність, і, підхопивши ковзани й букета своїм фартухом, вона притискав їх до грудей і біжить шукати батька та матір у натовпі, що вже почав був потроху розходитись.
РОЗДІЛ XLV
Радість у хатині
Ви, можливо, здивувалися, довідавшись, що Рафф та його фроу прийшли на льодобіжні змагання? Але ви здивувалися б іще більше, коли б зазирнули до них увечері того ж таки радісного дня — двадцятого грудня. Дивлячися на похмуру Брінкерову хатину, що стоїть самотою посеред замерзлого болота, хатину з випнутими стінами, наче спухлими від ревматизму, та з дахом, як шапка, що її немов насунуто на очі, нікому й на думку не спало б, які веселощі панують там усередині.
Від минулого дня не лишилося й сліду, окрім вогнистої смуги над самісіньким обрієм. Кілька необачних хмаринок уже зайнялося, а інші, з палаючими краями, загубилися десь у тумані, що почав потроху наповзати.
Заблудлий сонячний промінь, зіскочивши з вербового пенька, крадькома намагався прокрастися до хатини. Він немов відчував, що тутешні мешканці радітимуть йому, якщо він зможе до них дістатись. Кімната, що він у ній причаївся, була така охайна, як тільки може бути охайною кімната. Навіть шпари у сволоці були добре протерті. Чимсь смачним пахло в повітрі. Яскраве полум’я торфу в каміні продовжувало сполохи безпечних блискавок на темних стінах. Воно грало то на величезній шкуратяній біблії, то на дверях комірчинки, де спала Гретель, то на кухоннім начинні, що висіло на дерев’яних гвіздках, то на чудових срібних ковзанах та квітах на столі. Ясне лице милої матусі Брінкер сяяло в цьому мінливому світлі. Гретель та Ганс, побравшися за руки, стояли, прихилившись до каміна, й весело сміялись, а Рафф Брінкер… Рафф Брінкер танцював!
Я, звичайно, не насмілююсь казати, що він виробляв якісь там піруети чи то скакав гопки. Ні-ні, то було б непристойно для статечного батька й господаря! Я просто тверджу, що в той час, як усі вони говорили поміж себе весело й привітно, Рафф спрожогу схопився з місця, ляснув пальцями й зробив кілька закрутистих рухів, дуже подібних до заключних па шотландської жиги. Потому він обхопив свою фроу руками і в невимовному захваті навіть підійняв її з землі.
— Ура! — гукнув він. — Я згадав! Я згадав!.. Томас Хіггс… Так його звали!.. Раптом пройняла мене думка… Запиши це ім’я, синку, запиши!
Хтось постукав у двері.
— Це меестер! — скрикнула радісно матуся. — Праведний боже, і буває ж таке на білому світі!
Мати й діти з розгону наскочили одне на одне, кинувшися разом відчиняти двері, й залилися веселим сміхом.
Але то був не доктор, то було троє хлопців: Пітер ван Гольп, Ламберт та Бен.
— Добривечір, панове, — сказала матуся Брінкер, така щаслива й горда в цю мить, що її не здивував би й візит самого короля.
— Добривечір, юфроу, — відказали всі троє, низенько їй вклоняючись.
Читать бесплатно другие книги:
