Срібні ковзани Додж Мері Елізабет

РОЗДІЛ XXXVI

Нова тривога

Коли доктор Букман увійшов наступного дня до Брінкерової хатини, він відразу звернув увагу на те, як весело та затишно стало в їхній господі. Яка атмосфера щастя огорнула його, тільки-но він одчинив двері! Матуся Брінкер з радісним обличчям плела щось, сидячи біля ліжка; чоловік її спокійно спав, а Гретель нечутно замішувала житній хліб на столі в кутку.

Доктор пробув у них недовго. Він поставив кілька простих запитань, — як видко, відповіді його цілком задовольнили, — й, помацавши пульс у свого пацієнта, сказав:

— Так-так, він іще дуже немічний, юфроу; дуже немічний, — ніде правди діти! йому конче треба якомога краще харчуватися. Можете давати слабому їсти… гм!.. тільки потроху; але все, що ви йому даватимете, має бути поживне і найкращої якості.

— В нас є чорний хліб, мінгеере, та вівсянка, — весело відповіла матуся Брінкер, — то добра їжа, й він звик до неї.

— Е ні! — сказав доктор, насупивши брови. — Нічого такого йому давати не можна, йому треба дати бульйону із свіжого м’яса, білого хліба, підсушеного та підсмаженого, доброго вина, хоч би й малаги, та… гм!.. йому, мабуть, холодно… Вкрийте його ще чимось теплим, але легеньким. А де ваш син?

— Ганс пішов до Брука, мінгеере, шукати собі роботи. Він скоро повернеться звідти. Чи меестер не зробить ласки трохи посидіти?

Може, твердий навоскований ослін, що його запропонувала матуся Брінкер, здався докторові не вельми привабливим, а може, сама господиня злякала його, — чи тому, що вона була жінка, чи тому, що сполоханий, болізний вираз майнув їй раптом на обличчі, — не знаю. В кожному разі, наш доктор-дивак хапливо озирнувся навкруги, буркнув щось про «нечуваний випадок», вклонився і зник, зник перш, ніж матуся Брінкер встигла вимовити бодай словечко.

Дивно, що відвідини благодійника всієї родини лишили по собі не радісне, а тяжке враження, але було саме так. Гретель стривожено, якось по-дитячому насупила брови й, не підводячи очей, почала з усієї сили місити тісто. Матуся Брінкер хутко підійшла до ліжка й, схилившись над чоловіком, безгучно, але гірко заплакала.

Незабаром увійшов Ганс.

— Що вам, мамо? — прошепотів він тривожно. — Що сталося? Хіба батькові погіршало?

Вона повернула до нього своє заплакане обличчя, тремтячи і навіть не пробуючи затаїти своє горе:

— Так. Він помирає з голоду… гине. Це сказав меестер.

Ганс сполотнів.

— Я не розумію вас, мамо, — як же воно так? То треба зараз же його погодувати. Гретель, а дай-но мені вівсянку.

— Ні! — скрикнула мати, майже збезумившись, але намагаючись не підіймати голосу. — Це може його вбити… Наша злиденна їжа надто тяжка для нього. О Гансе, він помре… батько помре, якщо ми не дамо йому того, що треба, йому треба м’яса, і солодкого вина, і теплої ковдри… Ох, що ж я маю робити? Що маю робити? — й вона заридала, ламаючи руки. — Горенько, таж ні однісінького стайвера немає в хаті!..

Гретель скривила губи; цієї хвилини вона тільки так могла виявити своє співчуття, і сльози її одна по одній закапали у житнє тісто.

— Хіба меестер сказав, що батькові всього того доконче треба, мамо? — запитав Ганс.

— Атож, він так і сказав.

— Ну, то не плачте, мамо, — він усе те матиме; я принесу йому і м’яса, і вина надвечір. А ковдру візьміть з моєї постелі, я можу спати й у соломі.

— Добре, Гансе, але твоя ковдра не годиться: вона хоч і мала, але занадто тяжка. Меестер сказав, що батька треба вкрити чимсь легким і теплим… а ні, то він загине… Та й торфу в нас обмаль, Гансе! Я не могла вберегти його від батька. Він раз у раз кидав торф у вогонь, тільки-но я спускала його з ока, бідолаху.

— Пусте, мамо, — прошепотів Ганс, підбадьорюючи її. — Ми зрубаємо нашу вербу і спалимо її, коли стане сутужно; але я принесу якусь копійку ще нині ввечері. Мусить же знайтися робота в Амстердамі, якщо у Бруці її не знайшлося! Не бійтеся, мамо: найтяжче лихо минулось. Тепер ми все зможемо перетерпіти — адже ж батько знову прийшов до пам’яті!

— Атож, — схлипнула матуся Брінкер, хапливо витираючи очі, — мабуть, твоя правда, синку.

— А певно, що так. Гляньте на нього, мамо, — як спокійно він спить. Невже ви гадаєте, що бог дозволить йому померти з голоду після того, як він допіру повернув його нам? Ні, мамо, я такий певний, що роздобуду батькові всього, у чому він має найдужчу потребу, немов у мене в кишені повнісінько золотих. Та годі-бо вам, не гризіться сумними думками!..

І, похапцем поцілувавши матір, Ганс ухопив свої ковзани та й вибіг з хатини.

Сердешний Ганс! Ранком йому не пощастило знайти ніякої роботи, а коли він повернувся додому, на нього вже й там чекало нове горе… І хоч був він збентежений та прикро вражений, а проте всіма силами кріпився і навіть почав висвистувати пісні, бадьоро крокуючи вперед. Він твердо вирішив за всяку ціну полагодити справу.

Ніколи ще родина Брінкерів не бідувала так тяжко, як тепер. У них вийшов майже ввесь торф, і все борошно, яке ще лишалося в господі, пішло на тісто, що його допіру замісила Гретель. Останнім часом і мати і діти майже забули за їжу, майже не усвідомлювали свого тяжкого становища. Матуся Брінкер була цілком певна, що їй самій і дітям її не важко буде заробити грошей, як дійде до скрути, а тому — вся віддалася радісному настрою, що охопив її, коли чоловікові, нарешті, повернуло на одужання. Вона навіть забула сказати Гансові, що від кількох срібних монет, які зберігалися в старій рукавичці, анічогісінько не залишилось.

А Ганс, ідучи до каналу, картав себе за те, що не звернувся до доктора, побачивши, як той сідає в карету й швидко від’їздить у напрямі до Амстердама.

«Тут вийшло якесь непорозуміння, — думав він. — Меестер, мабуть, не знає, що ми не маємо змоги купувати батькові м’ясо та добре вино. А проте, батько й справді охляв… дуже охляв… Я мушу знайти роботу, мушу!.. Коли б мінгеер ван Гольп вернувся з Роттердама, — я мав би роботу… Стривай, а добродій Пітер?.. Адже ж він казав мені, щоб я вдався до нього, якщо нам стане скрутно… Так-так, побіжу просто до нього… Ох, коли б зараз було літо!..»

Отак, сам із собою міркуючи, поспішав Ганс до каналу. Там він швиденько надів ковзани і помчав у той бік, де стояв дім мінгеера ван Гольпа.

— Батько мусять мати і м’ясо й вино… хоч би там що… обов’язково… — мурмотів він. — Але де ж я зароблю зараз грошей, щоб купити все те сьогодні ж?.. Немає ради… Тільки й лишається мені, що звернутися до добродія Пітера, як я й обіцяв. Ну, що для нього важить — дати нам трошечки м’яса та вина? Адже ж то така дрібниця! А коли батько підживиться, я побіжу до Амстердама і зароблю грошей на завтра.

Нараз його обсіли інші думки, — думки, що від них йому тяжко забилося серце, а щоки спаленіли з сорому… «Виходить, мені доведеться просити милостини… авжеж!.. Жоден з Брінкерів зроду не був жебрак. Невже я буду перший?

Невже мій сердешний батько, який допіру повернувся до життя, довідається, що сім’я його живе прошеним хлібом, — мій мудрий батько, що завжди був такий ощадний?!.»

— Ні, — вже голосно скрикнув Ганс, — у тисячу разів краще продати годинника!

«Я ж можу навіть і не продавати, а заставити його в Амстердамі, — думав він, повертаючи назад. — То ж не ганьба… А згодом, коли знайду роботу, я викуплю його. Дуже можливо, що мені пощастить перебалакати про нього з батьком!»

Ця остання думка так його захопила, що він мало не затанцював з радощів.

Так-так, тепер він про все побалакає з батьком!.. Таж батько його — знову розумна людина. «Може, сон підкріпить його, — думав Ганс, — і він прокинеться зовсім здоровий та бадьорий… Може, він скаже нам, що аніскілечки тим годинником не дорожить і його, звичайно, треба продати! Ура-а!..» і Ганс помчав стрілою по кризі.

За кілька хвилин ковзани вже висіли в нього на руці. Він біг від каналу додому.

Мати зустріла його на порозі.

— О Гансе! — скрикнула вона і очі їй заясніли, а на обличчі засяяла радісна посмішка. — В нас була юфроу із своєю служницею. Вона принесла нам усякої всячини: і м’яса, і желе, і вина, і хліба… повнісінький кошик! А меестер прислав служника з міста, теж із вином та з чудовою постіллю й ковдрами для батька. О, тепер він одужає! Щасти їм боже!

— Щасти їм боже! — повторив Ганс, і вперше за цей день очі в нього зайшли сльозами.

РОЗДІЛ XXXVII

Батькове повернення

Надвечір Раффові Брінкеру дуже полегшало, й він зажадав трохи посидіти перед вогнищем на твердому кріслі з високою спинкою. Протягом кількох хвилин усі в хатині заметушилися. Найбільше клопоту припало Гансові: батько був дуже тяжкий і підтримувати його могла тільки міцна, надійна Гансова рука. Аж ніяк не можна було сказати, що матуся Брінкер — тендітне створіння, а проте вона так боялася й так хвилювалася, виконуючи бажання хворого підвести його з ліжка без дозволу лікаря, що мало не звалила свого чоловіка додолу, хоч і була глибоко переконана, що він держиться єдино тільки нею.

Помалу, фроу, помалу… — промовив Рафф, задихаючись. — Та невже ж я став такий старий, невже я так охляв? А може, мене так виснажила ота пропасниця?

— Послухайте-но, що він говорить! — засміялася матуся Брінкер. — Розмовляє, як і всі люди. Звісно, ти ослаб від пропасниці, Раффе. Ну, ось і крісло… тут буде тобі затишно, й тепло. Сідай. Ану-ну… отак!

З цими словами матуся Брінкер та Ганс обережно посадовили слабого в крісло.

Тим часом Гретель літала по кімнаті й подавала матері все, що можна було покласти батькові за спину та накинути йому на коліна. Потому вона підставила різьбленого ослінчика йому під ноги, а Ганс розворушив вогонь у каміні, щоб ясно горів.

Нарешті, батько уже «сидів». То й не дивна річ, що він роздивлявся навкруги, як людина, що збилася з пантелику! «Маленький Ганс» допіру майже ніс його на руках. А «малятко» було вже понад чотири фути заввишки й, соромливо спустивши очі додолу, підмітало біля каміна віником з лозиння. Мейтьє, його фроу, ще миловида й принадна жінка, була вже далеко не така струнка, як колись, — набрала-бо тіла фунтів із п’ятдесят. І всі ці зміни, здавалося йому, сталися за декілька годин. Крім того, в неї з’явилося кілька нових зморщок на обличчі, і це його без краю здивувало. Він роздивлявся по хаті, і в око йому впало лиш три знайомі речі: сосновий стіл, що він його сам змайстрував ще перед шлюбом, біблія на поличці та мисник у кутку.

Ах, Раффе Брінкере! Цілком природно, що очі в тебе сповнилися гарячих сліз, невважаючи на радісні обличчя твоїх коханих рідних, які стояли біля тебе. Десять років, що випали з життя людини, — немала втрата! Десять років дозрілого віку, родинного щастя й любові; десять років чесної праці, свідомої втіхи сонячним світлом та красою природи; десять років хорошого життя… Ніби ще вчора думав ти про ці прийдешні роки, ще вчора… а наступного дня довідався, що вони минули і замість них була порожнява… То й не дивна річ, що пекучі сльози одна по одній покотилися тобі по щоках!

Ніжна маленька Гретель! Нарешті здійснилося те, чого вона так прагнула ціле своє життя, — вона помітила ці сльози і з цієї хвилини полюбила свого батька. Ганс та його мати мовчки ззирнулися поміж собою, коли побачили, що Гретель кинулася до батька й обвила руками його шию.

— Тату, любий тату, — шептала вона, міцно притискаючись щокою до його щоки, — не плачте!.. Ми всі тут…

— Хай благословить тебе бог, — схлипував Рафф, цілуючи її знов і знов. — Я й забув про те!

За хвилину він знову підвів очі й заговорив бадьоро:

— Я пізнаю її тепер, фроу, — мовив він, стискаючи обома руками любе молоде обличчя й дивлячись на свою маленьку Гретель з таким виразом, немов він бачить, як вона росте, росте зараз перед його очима, — я впізнаю її тепер цілком! Я пригадую ці блакитні очі, й ці уста, і… ах!., і навіть ту пісеньку, якої вона співала, коли ще насилу стояла на малесеньких ноженятах. Але те було давно, — додав він, зітхнувши і мрійливо дивлячись на своє малятко, — дуже давно, і все те минуло…

— Ні-ні, нічого подібного! — скрикнула матуся Брінкер гаряче. — Невже ти гадаєш, що я дозволила б їй ту пісеньку забути?.. Гретель, донечко, заспівай лишень тієї старовинної пісеньки, що ти її змалечку знаєш!

Руки Раффові Брінкерові безвладно впали, очі заплющились… Але як же втішно було дивитися на посмішку, що не сходила йому з уст, поки голос Гретель обгортав його, як м’які хвилі запашного фіміаму.

Гретель тільки виводила пісні, — адже ж слів вона не знала…

Інстинктивно намагалася вона виводити ніжніше, м’якше, майже тим голосом, яким співала десять років тому, і Раффові починало здаватися, що його дворічне малятко знову примостилося поруч нього.

Тільки-но спів скінчився, Ганс став на дерев’яного ослона й почав нишпорити в миснику.

— Обачніше, Гансе! — сказала матуся Брінкер, яка, хоч і жила дуже вбого, а проте завжди була дбайлива господиня. — Обачніше! Вино стоїть там праворуч, а білий хліб за ним.

— Не бійтеся, мамо, — відповів Ганс, шукаючи чогось на горішній полиці, — я нічого не перекину.

Зіскочивши з ослона, він підійшов до батька й подав йому довгастий сосновий брусок. Той брусок був закруглений з одного кінця, і на самому кінчикові пороблено глибокі нарізи.

— Ви знаєте, що це таке, тату? — запитав Ганс.

Обличчя Раффові Брінкерові заясніло:

— Звичайно, знаю, синку; це — човен, що я його почав був майструвати для тебе вчо… е ні, помиляюсь, — не вчора, а багато років тому.

— Я ввесь час зберігав його, — ще відтоді, татку; ви зможете його тепер докінчити, коли руки ваші знову зміцніють.

— Тільки не для тебе, мій хлопчику, а хіба що для майбутніх онуків. Ти вже майже дорослий, Гансе. Чи ти ж допомагав матері, синку, протягом цих тяжких років?

— Та ще й як допомагав! — вкинула слово матуся Брінкер.

— Стривайте… — пробубонів батько, трохи розгублено дивлячись то на дітей, то на жінку. — Скільки ж часу минуло з тої ночі, коли вода почала прибувати? Це останнє, що я пам’ятаю…

— Ми сказали тобі правду, Раффе. Минулого року, на зелені свята, скінчилося десять років.

— Десять років!.. То ти кажеш, що я тоді впав? Та невже ж я відтоді ввесь час недугував на пропасницю?

Матуся Брінкер зніяковіла, — вона не знала, що відповісти. Хіба ж можна сказати йому все? Сказати йому, що він увесь цей час був недоумкуватий, мало не божевільний? Ні, ні! Доктор категорично загадав їй не засмучували й не хвилювати слабого.

Ганс та Гретель здивовано глянули на матір, почувши її відповідь.

— Дуже можливо, Раффе, — промовила вона, кивнувши головою та підіймаючи брови. — Коли такий кремезний чоловік, як ти, падає сторч головою, — то вже не жарт! Йому може подіятися не знати що… Але тепер ти здоровий, Раффе, хвалити бога!

Рафф, який очутився ще так недавно, схилив голову.

— Атож, майже здоровий, фроу, — мовив він, помовчавши трохи, — але часом голова мені кружка йде, мов колесо на прядці. Я тоді тільки зовсім одужаю, коли повернуся на дамби. Як ти гадаєш, чи скоро я зможу взятися до роботи?

— Послухайте-но, що він говорить! — скрикнула матуся Брінкер, радіючи й лякаючись водночас. — А чи не краще покласти його знову в ліжко, Гансе? Він збирається до роботи братися!.. Га! Чуєш?.. До роботи!.. Де ж пак!

Вони хотіли були підвести Раффа з крісла, але він зупинив їх.

— Та годі-бо вам, постривайте! — сказав він, і по виду йому пролинуло щось, що нагадувало його колишній усміх (Гретель не бачила того усміху зроду). — Хіба мужчина може дозволити, щоб його підіймали, немов яку колоду? Запевняю вас, що сонце не встигне тричі спочити, як я вже знову буду на дамбах. Так-то! Там знайдуться вірні приятелі, що скажуть мені: «Здоров!» Ех, що-то поробляють зараз Ян Кампгюйсен та молодий Гоогсвлейт… Я певен, що вони були добрі друзі для тебе, Гансе.

Ганс глянув на матір. Молодий Гоогсвлейт помер п’ять років тому. Ян Кампгюйсен сидів у тюрмі в Амстердамі.

— Авжеж; вони, звичайно, зробили б для нас усе, що змогли, — сказала матуся Брінкер, похопившися звести розмову на інше, — коли б ми звернулися були до них… Але Ганс так багато працював і вчився, що йому ніколи було заводити собі друзів.

— Працював і вчився… — повторив Рафф замислено. — Та хіба ж наші діти вміють читати й рахувати, Мейтьє?

— Ще й як добре! Ось послухай-но їх! — відповіла вона з гордістю. — Та вони встигають переглянути цілу книжку, доки я змию підлогу. Ганс, коли він дивиться на сторінку із довгими словами, то так уже радіє та тішиться, що й слів не добереш!.. Ну, чисто тобі трусик у капусті. Що ж до рахування…

— Ану, синку, допоможи мені трошки, — перебив їй Рафф Брінкер, — я мушу знову покластися в ліжко.

РОЗДІЛ XXXVIII

Тисяча гульденів

Пізно ввечері Брінкери заходилися вечеряти. Мати відрізала три скибки чорного хліба для себе й для дітей, і вони почали їсти його, запиваючи водою. Хто б міг подумати, що в них у миснику лежать різні смачні речі? Ганс та Гретель, уминаючи свою скромну вечерю, мрійно поглядали на мисник, але їм і на думку не спадало відібрати хоч кришечку того добра у батька.

— Вій попоїв добре, — мовила матуся Брінкер, кивнувши на ліжко, — і ту ж мить заснув… Ах, сердешний! Багато днів спливе, доки він убереться в силу, йому страшенно хотілося посидіти ще, але, коли я почала удавати, ніби згоджуюсь і ось-ось його підведу, — він передумав… Пам’ятай, дочко моя, — коли ти матимеш свого власного чоловіка (хоч до того ще, мабуть, дуже далеко), пам’ятай, що ніколи не буде твоє зверху, якщо ти йому перечитимеш. «Покірна дружина мужу господиня…» Помалу! Помалу! Не ковтай такими великими кавалками, донечко! Мені вистачило б двох отаких кавалків на цілий обід… Що тобі, Гансе? Ти так втупився очима в стіну, немов побачив на ній павутиння.

— Ні, мамо, я просто думав…

— Думав? Про віщо?.. Ах, нема чого й питати… — додала вона зміненим голосом. — Я й сама думала допіру про те ж саме… Так-так… Чи то ж який сором, що нам цікаво знати, куди поділася наша тисяча гульденів? Але… ні слова батькові про ті гроші… ні слова… Адже ж і так ясно він нічогісінько про них не знає.

Ганс тривожно глянув на матір: він боявся, що вона схвилюється, як це траплялося завжди, коли мова заходила про ті запропащі гроші; але вона мовчки їла свою скибку хліба, відкусуючи маленькими кавалочками, й сумно дивилась у вікно.

— Тисяча гульденів… — почувся раптом з постелі слабкий голос. — Так-так… Сподіваюсь, що вони дуже знадобилися тобі, фроу, протягом тих довгих років, поки чоловік твій байдикував.

Бідолашне жінка схопилася. Ці слова знищили останню надію, що зажевріла була в ній знедавна.

— Ти прокинувся, Раффе? — промимрила вона.

— Еге ж, Мейтьє, і почуваю себе далеко краще. Я кажу, — як добре, що ми призбирали собі стільки грошей, фроу! Чи стало ж їх тобі на всі десять років?

— Я… я… не мала їх, Раффе… Я…

И вона вже збиралася розповісти чоловікові всю правду, але Ганс приклав пальця до вуст, щоб її остерегти, й прршепотів:

— Згадайте, що казав нам меестер: батька не можна хвилювати.

— То побалакай з ним сам, синку, — відповіла вона, тремтячи.

Ганс хутенько підійшов до ліжка.

— Я радий, що ви почуваєте себе краще, — мовив він, нахиляючись до батька. — Ще кілька днів, і ви зовсім поздоровшаєте.

— Та мабуть, що так. А чи ж надовго вистачило тих грошей, Гансе? Я недочув, що відповіла мати. Що вона сказала?

— Я сказала, Раффе… — промовила матуся Брінкер, затинаючись, і глянула розпачливим поглядом на чоловіка, — я сказала, що їх немає.

— Пусте, пусте, жінко, не сумуй! Тисяча гульденів на десять років — то зовсім не багато, та ще коли треба виховувати дітей; у кожному разі, з тими грішми вам не довелося бідувати… Чи часто ви слабували?

— Н-ні… — схлипнула матуся Брінкер, прикриваючи фартухом очі.

— Цить… цить, жіночко, чого ж ти плачеш? — промовив Рафф лагідно. — Ми не за довгий час напхаємо грішми другий гаман; дай тільки мені звестися на ноги. Як добре, що я розповів тобі все про них перш, ніж звалився.

— Що ти мені розповів, чоловіче?

— А те, що я закопав оті гроші. А оце допіру приснилося мені, ніби я не казав тобі нічого.

Матуся Брінкер не витримала й порвалася вперед. Ганс ухопив її за руку.

— Цитьте, мамо! — шепнув він, хапливо відводячи її набік. — Ми мусимо поводитися дуже обережно.

Вона спинилася, стиснувши руки й тяжко дихаючи від хвилювання, а Ганс знову підійшов до ліжка. Тремтячи з нетерплячки, він промовив:

— То був, мабуть, прикрий сон… А ви пам’ятаєте, коли ви закопали гроші, тату?

— Еге ж, синку. То було вдосвіта, того самого дня, коли я впав і розбився. Ян Кампгюйсен напередодні викликав чимсь мої підозріння й мені здалося, що він не дуже-то чесна людина. Він єдиний, крім твоєї матері, знав, що ми зібрали тисячу гульденів… Ось чому не спав я тієї ночі, встав удосвіта і закопав гроші… Дурний я був, що мав підозру на старого друга!

— Я ладен побитися у заклад, тату, — сказав Ганс, посміхаючись і подаючи знаки матері та Гретель, щоб ті йому не заважали, — що ви й самі забули, де їх закопали.

— Ха-ха-ха! Ні-ні, — де там забув… Ну, на добраніч, сину мій, — щось мене ніби знову сон змагає.

Ганс хотів був відійти від ліжка, але не насмілився переступити материну волю (мати-бо весь час подавала йому знаки), тож він залишився й промовив м’яко:

— На добраніч, тату… То як ви сказали? Де ви закопали гроші? Я був тоді ще зовсім маленький.

— Під молодою вербою, що росте поза нашою хатиною, — відповів Рафф Брінкер, майже засинаючи.

— Ах, так-так… На північ від дерева, — правда ж, тату?

— Ні, на південь. Та ти, либонь, і сам добре знаєш те місце, хитрику… Адже ж ти запевне крутився там коло матері, коли, вона добувала гроші… А тепер, синку, обережнень-ко… поверни трохи цю подушку… отак. На добраніч!

— На добраніч, тату! — сказав Ганс, мало не стрибаючи з радощів.

Тієї ночі повновидий місяць зійшов дуже пізно й зазирнув крізь маленьке віконечко до Брінкерової хатини, осяявши все навколо ясним світлом; а проте його проміння не потурбувало Раффа Брінкера. Він міцно спав, спала й Гретель. Що ж до Ганса та його матері, то вони й не лягали.

Захопивши з собою все потрібне, мати з сином тихесенько вийшли з хатини й солодке сподівання відбивалося їм на обличчях; вони несли поламаного заступа та заіржавілі інструменти, що довгенько попослужили Раффові, коли він був ще здоровий та працював на дамбах.

Було так ясно, що вони навіть здалеку бачили вербу зовсім виразно. Замерзла земля була тверда, мов камінь, але це не бентежило ні Ганса, ні його матері. Вони боялися тільки одного — коли б не збудити Раффа та Гретель, що спали в хатині.

— Цей лом, — якраз нам до речі, мамо,сказав — Ганс, з усієї сили вдаривши ломом по землі,” але грунт так затвердів, що його нелегко пробити.

— Нічого, Гансе, — відповіла мати, пильно стежачи за роботою сина. — А дай-но і я спробую.

Невдовзі їм пощастило, нарешті, загнати лом у землю; потому вони викопали чималеньку ямку, а далі робота пішла багато легше.

Вони працювали по черзі, весело перешіптуючись поміж себе. Коли-не-коли матуся Брінкер підходила нечутно до порога та прислухалася, чи не прокинувся часом її чоловік.

— Яка радісна новина буде це для нього! — говорила вона сміючися. — Тільки, звичайно, треба почекати, поки він подужчає. Як би мені хотілося сьогодні ж уночі покласти і гаманець, і панчоху з грошима, отакими, як ми їх знайдемо, коло нього близесенько, щоб він сердешний відразу ж і побачив їх, тільки-но прокинеться!

— Спочатку ми мусимо знайти їх, мамо, — промовив задихано Ганс, налягаючи з усієї сили на заступа.

— Не турбуйся, знайдемо. Тепер уже вони від нас не втечуть, — не могли ж вони запастися в землю!.. — відповіла вона, тремтячи з холоду та хвилювання, й сіла навпочіпки, схилившись над ямою. — Мабуть, ми знайдемо гроші в старому череп’яному горняткові, що зникло з нашої хати невідомо куди багато років толіу.

Ганс не змерз, але тепер і він почав тремтіти. Він викопав уже яму на південь від верби (цілий фут завглибшки), і кожної хвилини чекав, що ось-ось наткнеться на скарб.

Тим часом зорі кліпали й моргали одна до одної, немов хотіли сказати: «Та й чудернацька ж країна оця Голландія! І чого тут тільки не побачиш!»

— Дивно, що любий тато закопав їх так глибоко, — промовила матуся Брінкер незадоволеним тоном. — Звичайно, земля тоді була м’яка, авжеж м’яка… Бач, який він обачний та мудрий, твій батько, що взяв на підозру Яна Кампгюйсена, та ще в той час, коли Яна вважали за цілком чесну людину. Чи думала я коли, чи гадала, що такий вродливий, такий веселий хлопець потрапить до в’язниці!.. Стривай, Гансе, відпочинь; дай тепер мені попрацювати… Що глибше ми копаємо, то легше, правда?.. А мені було б дуже шкода занапастити нашу вербу… Ми не попсуємо її, Гансе, як ти гадаєш?

— Не знаю, — відповів Ганс збентежено.

Година спливала за годиною, а м_ати з сином усе копали та й копали. Яма ставала все ширшою й глибшою. Почали громадитися хмари і, пропливаючи в небі, кидали від себе на землю фантастичні тіні. Нарешті, коли вже почало розвиднятися і місяць зайшов, а зорі померкли й погасли, Мейтьє Брінкер та Ганс безнадійно ззирнулися одне із одним.

Вони шукали так ретельно, так одчайдушно, вони скопали геть чисто всю землю навколо дерева: і на південь від нього, і на північ, і на схід, і на захід, але… Схованих грошей там не було!..

РОЗДІЛ XXXIX

Просвітки

Анні Боуман почувала огиду до Янзоона Кольпа. Янзоон Кольп, на свій дещо грубий лад, обожував Анні. Анні заявляла, що навіть заради того, «щоб урятувати своє життя», вона не скаже доброго слова цьому гидкому хлопчиськові. Янзоон вважав її за найчарівніше, найвеселіше створіння в світі. Анні знущалася в товаристві своїх подруг з того, як кумедно лопотять поли Янзоонової пошарпаної, злинялої куртки, коли він біжить; а той зітхав на самоті, згадуючи, як граціозно майорить її святкова блакитна спідниця. Вона дякувала своїй щасливій зірці за те, що її брати не схожі на Кольпів; а він бурчав на свою сестру за те, що вона не схожа на дівчаток Боуман. Дивна річ, — вони немов мінялися вдачами, коли зустрічались, його присутність робила з неї жорстоке й нечутливе дівчисько; а він, побачивши її, робився лагідний, мов ягня. Здебільшого вони наштовхувалися одне на одного дуже часто. Часто зустрічаючись з іншими людьми, ми переконуємося якимсь таємничим робом у власних помилках та звільняємося від упереджень. А проте в даному випадку це загальне правило було порушене. Анні за кожної зустрічі ненавиділа Янзоона все більше й більше, а Янзоон любив її все міцніше й міцніше щоднини.

«Він убив лелеку, лихий безсердечний хлопчисько!» — казала вона сама до себе.

«Вона знає, що я дужий та відважний», — думав Янзоон.

«Який він рудий, ластатий, огидний!» — занотовувала Анні нишком, коли дивилася на нього.

«Як вона все дивиться та й дивиться на мене! —думав собі Янзоон. — А я таки й справді удався хоч куди хлопчина!»

«Янзооне Кольпе, ти зухвалий хлопчисько/забирайся геть від мене, чуєш! — часто гримала на нього Анні. — Не хочу я з тобою водитися!»

«Ха-ха-ха! — сміявся Янзоон до себе. — Дівчиська зроду не кажуть того, що мають на думці. А я бігатиму на ковзанах тільки з нею, хоч би там що!»

Тож саме через це й сталося так, що, повертаючись того ранку з Амстердама додому, ця приваблива дівчина не схотіла зводити очі, коли помітила, що назустріч їй каналом мчить якийсь високий на зріст, кремезний юнак.

«Гм! Якщо я гляну на нього, — думала Анні, — я…»

— Доброго ранку, Анні Боуман, — пролунав раптом приємний голос.

Аби ви знали, як прикрашає усмішка дівоче обличчя!

— Доброго ранку, Гансе! Я дуже рада, що зустріла тебе.

Аби ви знали, як прикрашає усмішка хлопчаче обличчя!

— Доброго ранку ще раз, Анні. А знаєш, у нас дома багато чого змінилося, відколи ти поїхала.

— Як-то? — скрикнула вона, широко розплющуючи очі.

Ганс, котрий до зустрічі з Анні дуже поспішався й був у досить сумному та похмурому настрої, — тепер відразу ж перемінився: він раптом зробився вельми балакучий і враз перестав поспішати. Повернувши назад і посуваючись звільна разом із нею до Брука, він розповів їй про одужання батька й про все, що сталося в їхній хатині протягом цих останніх днів. Анні була йому такий щирий друг, що він не потаїв від неї навіть скрутного становища, в яке попала його родина, не потаїв і того, як їм потрібні зараз гроші та якою мірою батькове здоров’я залежить тепер від його заробітків; а проте, ніде тут у сусідстві йому ще не пощастило знайти собі роботу.

Все це говорилося зовсім не для того, щоб поскаржитися на свою лиху долю, а просто тому, що Анні пильно дивилася на нього і їй справді дуже хотілося знати все про його справи. Він не міг розповісти їй лише про гірке розчарування, якого зазнали вони з матір’ю минулої ночі, бо то була не тільки його таїна.

— До побачення, Анні! — сказав він нарешті. — Ранок збігає дуже хутко, а я мушу поспішати до Амстердама й продати там свої ковзани. Матері треба грошей і я мушу роздобути їх негайно. До вечора я обов’язково знайду собі якусь роботу.

— Як? Ти хочеш продати свої нові ковзани, Гансе?! — скрикнула Анні. — Ти, кращий ковзаняр в околицях Брука?!. Але ж за п’ять днів мають відбутися змагання!

— Я це знаю, — відповів він твердо. — До побачення! Додому я повернуся на своїх старих дерев’яних.

Який ясний погляд! Зовсім не те, що Янзоонова огидна посмішка… І Ганс помчав, як стріла.

— Гансе! Вернися! — гукнула Анні.

Її голос обернув стрілу на дзигу. Ганс миттю повернувся й примчав до неї одним довгим плавним махом.

— То ти справді вирішив продати свої нові ковзани, якщо знайдеш покупця?

— Звичайно, — відповів він, дивлячись на неї й трохи здивовано всміхаючись.

— Ну, добре, Гансе, якщо ти обов’язково хочеш продати свої ковзани… — сказала Анні, злегка ніяковіючи. — Я хочу сказати, якщо ти… Ну, то я знаю одну людину, яка радо купить їх… Оце й усе.

— То не Янзоон Кольп? — запитав Ганс, спалахнувши.

— О ні, — образилась вона, — той не належить до моїх друзів.

— Але ж ти знаєш ту людину, — наполягав Ганс.

Анні розсміялася.

— Так, я знаю її, й тим гірше для неї. І, будь ласка, Гансе, ніколи більше не говори мені про Янзоона. Я ненавиджу його!

— Ненавидиш його! Ти можеш когось ненавидіти, Анні?

Вона задирливо закинула вгору свою голівку:

— Так; я зненавиджу й тебе, якщо ти не покинеш торочити, що він мені друг. Вам, хлопцям, може, він і подобається… Ще б пак!.. Він же впіймав натертого салом гусака на ярмарку минулого літа, а потім його — оте гидке здоровило — зав’язали в мішок, і він у мішку видряпався на жердину, на самісінький вершечок… А мене аж ніяк не захоплюють такі речі! Він спротивився мені відтоді, як намагався зіпхнути свою сестричку з каруселі в Амстердамі, — я бачила те на власні очі! І ні для кого не секрет, хто вбив лелеку, що жила у вас на даху. Та годі-бо! Нам не слід говорити про такого гидкого, злого хлопця… Далебі, Гансе, я знаю одну людину, яка залюбки купить твої ковзани. А в Амстердамі ти не продаси їх і за півціни. Будь ласка, віддай їх мені. Я принесу тобі гроші сьогодні ж, по обіді.

Якщо Анні була чарівлива, навіть коли казала «ненавиджу», то встояти перед нею, коли вона казала «будь ласка», було цілком неможливо; принаймні Ганс устояти не зміг.

— Анні, — сказав він, скидаючи ковзани й старанно витираючи їх клубком мотузки, перед тим як віддати, — мені дуже неприємно тебе непокоїти; але, якщо твій друг не схоче їх забрати, ти повернеш мені їх ще нині? Я мушу купити торфу й борошна для мами завтра рано-вранці.

— Мій друг напевно схоче їх забрати, — засміялася Анні, весело кивнувши йому на прощання головою, й, землі під собою не чуючи, помчала, як той вітер, додому.

Коли Ганс добував дерев’яні «полозки» зі своїх глибочезних кишень та ретельно прив’язував їх до ніг, в]н не чув, як Анні промимрила:

— Я шкодую, що була така нечемна! Бідолашний, добрий Ганс! Який він благородний хлопець!

І коли Анні бігла додому, вся сповнена приємними думками, вона не чула, як Ганс сказав:

— Я бурчав, як ведмідь… Але щасти їй боже! Ця дівчинка — справжній янгол!

А може, це й краще, що вони одне одного не чули. Чи то ж видана річ, щоб знати геть чисто все, що діється на світі.

РОЗДІЛ XL

Ганс шукає роботи

Страницы: «« « ... 56789101112 » »»